Архітектура й образотворче мистецтво другої половини xviii ст

У другій половині XVIII ст. поглиб­люються соціальні розмежування, ко­зацька старшина зростається з по­міщиками, урівнюється в правах з російським дворянством, остаточно ліквідується автономія України. Феодальні відносини входять у різку су­перечність із характером продуктивних сил. Вибухають селянські по­встання, які розхитували феодально-кріпосницький лад і прискорюва­ли його знищення. Почалася зміна кріпосної системи на капіталістич­ну. На цьому етапі один період українського мистецтва переходить в інший, якщо перший оспівував феодальний лад, то в новому йде фор­мування мистецького процесу під впливом європейських течій, насам­перед це торкнулося архітектури і пластичних мистецтв.

Першою ластівкою стало зведення дзвіниці Києво-Печерської лав­ри, яку спроектував Ф. Васильєв, а побудував І. Шедель. Характер­ною її особливістю є те, що в основу архітектурної композиції покладе­но систему ордерів, що дало можливість створити певний архітектур­ний образ, декор її має підпорядкований характер.

Творчість відомого архітектора В. Растреллі справила великий вплив на розвиток архітектури Лівобережної України. Він, використавши тра­диційні форми, які склалися в українській архітектурі, збагатив її кра­щими досягненнями європейського мистецтва. Під його прямим і опо­середкованим впливом сформувався і зміцнив свою майстерність само­бутній київський архітектор І. Григорович-Барський, який виробив свою естетику розуміння архітектурної споруди, максимально поєднаної із середовищем, — проста, людяна, приваблива, не перенасичена декором і ліпними прикрасами. І. Григорович-Барський перший з українських архітекторів відмовляється від барокових впливів, чим готує закономірний перехід до архітектури класицизму. Найяскравіші його споруди — церкви в Лемешах, Миколи Набережного в Києві, Красногорський монастир у Золотоноші, собор Різдва Богородиці в Козельці, який він споруджував разом з О. Квасовим, та ін.

Західна Україна була під владою Польщі та Австрії і мала інший шлях мистецького розвитку. Дерев'яна архітектура розвивалася тради­ційно, зберігаючи національну самобутність. Кам'яне монументальне будівництво втрачає українські риси і підпадає під вплив західноєвро­пейської архітектури. Найяскравішим представником цього напрямку був львівський архітектор Б. Меретин. Він звів собор Святого Юра у Львові (1748—1762), де зробив спробу об'єднати західноєвропейський тип хрестово-базилікального храму зі староруським шестистовпним триапсидним собором. Другим визначним витвором Б. Меретина стало зведення ратуші в Бучачі (1751), він узяв за основу корінфський ордер, додав цикл скульптурних прикрас на міфологічні (подвиги Геракла) та біблійні (подвиги Давида) теми. Споруда досить вишукана і цілісна, але не має нічого спільного з українською архітектурою.

На противагу скромному зовнішньому декору різко збагачується оз­доблення іконостасів і кіотів; у них використовуються українські моти­ви, зокрема традиційний рослинний орнамент, як основа береться фло­ра місцевого походження. Виконується ажурне різьблення, іконостаси золотяться, знизу підводяться вставки яскравого синього кольору, який підсилює і відтіняє пластичність декору. Яскравий зразок — іконоста­си Троїцької церкви в Межиріччі (1750—1760), церков Успенської та Юр'євської в Батятичах (1760—1770), Різдва Богородиці в Козельці (1763) та Калнишевського в Ромнах (1764). Усі вони дуже близькі за стильовими ознаками.

Наприкінці XVII — на початку XVIII ст. у живопис також прихо­дять нові тенденції. У цей час змінюється технологія розписів, замість фрески використовується темпера, плоскодекоративні трактування зміню­ються на живописно-декоративні, змінюється тематика, до суто теологі­чної входять світські мотиви, відбувається "перевдягання" біблійних ге­роїв в українські строї, в ікону вводяться портретні зображення.

В образах святих простежується введення українського народного етнічного типу. Це яскраво помітно у творчості двох майстрів кінця XVII — початку XVIII ст. — И. Кондзелевича та І. Рутковича. їхні кращі твори — це розписи Богородчанського іконостасу та церков у Во­линцях і Скваряві. В іконний живопис входить зображення конкретних історичних осіб; як яскравий приклад можна навести ікону Розп'яття з портретом Л. Свічки. Формується інтимний портрет для оселі, в якому підкреслюються суто світські риси портретованого — це портрети Г. Забели, І. Забели та ін. Великої популярності серед різних соціаль­них верств набуває народна картина "Козак Мамай".

З огляду на великі обсяги розписів у храмах постала потреба у підго­товці майстрів-живописців. Школа для їх підготовки створюється при Києво-Печерській лаврі. Тут розроблюється система підготовки худож­ників-іконописців. Перший етап — копіювання зразків європейського естампа (кужбушків — від нім. Kunstbuch— книга для мистецтва), які у великій кількості привозилися з-за кордону. Другий етап — малюван­ня з натури. Велика кількість альбомів, що збереглися від лаврської май­стерні, підтверджує це. У церковні розписи вводиться пейзаж.

В іконах окрім активного використання кольору з'являється рух; до цього постаті були статичними. Та найбільше досягнення — це спро­ба, і досить вдала, передати внутрішню духовність особистості. Це яс­краво видно в розписах церкви у Великих Сорочинцях на портретах-іконах гетьмана Д. Апостола та його дружини Уляни. Поза всяким сумнівом це світські портрети, їх можна без перебільшення віднести до шедеврів українського живопису.

У цей же період поглиблюється інтерес до увічнення образу сучас­ника. Це помітно в зображеннях запорізької старшини. Найхарактер­ніший приклад цього типу — портрет Г. Гамалії, значкового товариша Війська Запорозького. Він зображений в імпозантній позі, у розкішно орнаментованому жупані з обов'язковим козацьким атрибутом — шаб­лею і, щоб підкреслити свою родовитість, власним гербом.

Наприкінці XVIII ст. у живописі чітко розмежувалися два напрям­ки; один — суто теологічний, підпорядкований вимогам храмових роз­писів, другий — світський живопис, де перевага надається реалістич­ному відображенню портретованої людини, проникненню в її внутрішній світ. Яскраві приклади — портрети І. Гудими та Д. Долгорукова; вони різні, але їх об'єднує одне — художники намагалися (і досягли цього) передати особистість портретованого, показати багатство його внутріш­нього духовного світу, створити привабливий образ мислячої особистості.

Таким чином, у XVIII ст. було закладено підвалини сприйняття нових течій, налагоджено мистецькі зв'язки з європейськими школами, кращі їх досягнення використано в практичній роботі, що, безумовно, збагатило і поглибило художнє життя України.

Масол