Дворянський період національно-культурного відродження

Зародки національно-культурного відродження просте­жуються в останній чверті XVIII ст. у середовищі україн­ського дворянства, яке сформувалося з колишньої козаць­кої старшини і поступово русифікувалося. Незважаючи на жорстку політику, що її проводила відносно України цари­ця Катерина II, представники українського дворянства ви­магали повернення старого гетьманського ладу та віднов­лення козацького війська, боролись за свої станові інтереси нарівні з російським дворянством. Як слушно зауважує Д. Дорошенко, на грунті станових дворянських інтересів виникає рух, що спирається на історичні традиції та істо­ричні докази. На грунті патріотичних почуттів виникає особливий інтерес до історії козацької України, поступово формується українська національна ідея.

В цей час у середовищі освіченого українського дворян­ства пробуджується інтерес до історичного минулого свого народу, його побуту, звичаїв і обрядів, мистецьких здобут­ків. На Лівобережжі з ініціативи старшини виникає широ­кий рух за вивчення історії козацької України. Розпочина­ється збирання історичних матеріалів — літописів, хронік, грамот та інших державних документів, їх осмислення че­рез призму національних почуттів. Поступово формується українська національна ідея. Серед ентузіастів збирання історичної спадщини особливо виділялись О. Безбородько, В. Рубан, М. Туманський, О. Мартос та ін. На основі опра­цьованих матеріалів та документів з'явилися загальні пра­ці з історії України, зокрема «Історія Малої Росії» (ч. І — 4, 1822 р.) Д. Бантиша-Каменського. Ф. Туманський зібрав і опублікував деякі документи до історії козаччини й видав «Літопис» Г. Граб'янки. Йому приписується авторство пра­ці «Землеописания о Малыя России», де вперше давався короткий опис географії гетьманської України.

На думку визначного історика України Івана Крип'я-кевича (1886—1967 pp.), українська національна ідея в ос­танні десятиліття XVIII ст. починає своє життя з історич­них розвідок історії народу, історії козацтва. Про це свід­чать праці О. Рігельмана «Летопісне повіствування про Малу Росію, її народ і козаків взагалі» *, * Праця видана після смерті автора у 1847 р.

Василя Рубана «Короткий літопис Малої Росії з 1506 до 1770 р.» (1777 p.), Олександра Безбородька «Короткий опис Малоросії з 1734 до 1776 pp.». Андріан Чепа підготував «Збірку джерел до історії України», Яків Маркович надрукував «Записки про Малоросію, її жителів та виробництва» (1798 p.), які були своєрідною енциклопедією про природу, історію, народну поезію і мову українського народу. Національна ідея особ­ливо виразно звучить у тих працях, де йдеться про приві­леї, вольності, звичаї, права «шляхти, гетьмана війська за­порозького, духовного стану, міщанства і всього народу» **.** Див.: Крип'Якович І. Українська історіографія XIX—XX ст. Львів, 1923. С 7.

У першій чверті XIX ст., коли серед української інте­лігенції посилювалася ідея національного пробудження, вийшов друком визначний історичний анонімний твір «Іс­торія Русів» (1846 p.). Видавець цього твору И. Бодян-ський приписав його білоруському архієпископові Георгію Кониському. З таким твердженням не погодилися М. Мак­симович, О. Лазаревський, М. Майков та ін. Одні дослід­ники схилялися до думки, що автором твору був О. Безбо-родько, інші — батько і син Полетики ***. *** Див.: Українська народність. Нариси соціально-економічної і етно-політичної історії. К., 1990. С 23.

Одначе, оче­видно, твір вийшов з кіл Новгород-Сіверського патріотич­ного гуртка 80—90-х pp. XVIII ст., тісно пов'язаних з О. Без-бородьком ****.****' Див. Крип'якевич І. П. Історія України. Коментар. К., 1990. С 331.

«Історія Русів» — найвизначніший твір української на-ціонально-політичиої думки кінця XVIII—початку XX ст. Він відіграв важливу роль у формуванні національної сві­домості українців. Яскраво, часом у художній формі, «Істо­рія Русів» подає картину історичного розвою України від найдавніших часів до другої половини XVIII ст. Багато уваги приділено Козаччині, Хмельниччині, Гетьманщині, Історична концепція твору продовжує традиції козацьких літописів. По суті, це перша політична історія України. її пронизує ідея автономізму, республіканізму, протесту проти національного поневолення. Обґрунтовуючи право народу України на свободу і державність, автори книги невідступ­но йдуть за теорією природного права народів. Вони вис­ловлюють думку: народ України відстоює своє право на життя і свободу, на свою державність, бо всі народи, що живуть у світі, завжди захищали і вічно захищатимуть своє життя, свою вольність і власність.

Історичні дослідження привернули увагу освічених верств українського дворянства до життя народу, його по­буту, звичаїв, традицій та обрядів. Саме цим пояснюється поява у Петербурзі «Опису весільних українських просто­народних обрядів» (1777 р.) Григорія Калиновського, який започаткував українську етнографію. Початок досліджень в галузі української фольклористики пов'язаний з ім'ям Миколи Цертелєва, який в 1819 р. видав свою збірку «Опыт собрания старинных малороссийских песней», де вперше були надруковані українські думи. Згодом були опубліковані три збірки народних пісень Михайла Макси­мовича, в майбутньому першого ректора Київського уні­верситету, видатного дослідника української історії, сло­весності і фольклору: «Малоросійські пісні» (1827 р.) та «Українські народні пісні» (1834 р.) були видані в Москві, а «Збірник українських пісень» — в Києві (1849 p.). Передмова М. Максимовича до першого видан­ня — це своєрідний літературний маніфест.

До цього періоду відноситься також поява «Грамматики малоруского наречия» (1818 p.) Олексія Павловського, яка започаткувала дослідження в галузі українського мово­знавства і є, по суті, першою друкованою граматикою жи-jboI української мови.

Важливим чинником, який започаткував наприкінці XVIII ст. процес національного відродження України, було заснування на землях східної України університету в Хар­кові. Університет був створений за приватною ініціативою на кошти харківської громадськості. В його заснуванні важливу роль відіграв відомий громадський і культурний діяч Василь Каразін (1773—1842 pp.), ім'я якого слід по­ставити поруч з іменами Г. Сковороди, В. Капніста, Г. По-летики, І. Котляревського, Г. Квітки-Основ'яненка. Він увійшов в історію українського культурного процесу як «архітектор» відродження.

Офіційне відкриття університету відбулося в "січні 1805 р., а в 1841 р. його ректором став відомий письменник того часу Петро Гулак-Артемовський (1790—1865 pp.). Статут університету, затверджений царем, передбачав створення наукових товариств, які мали досліджувати точні й філологічні науки, друкувати власні періодичні видання та наукові праці. Університет одержав широку автономію на зразок тодішніх західноєвропейських університетів.

В. Каразш прагнув забезпечити навчальний процес в університеті кращими науковими та педагогічними силами. На посаду професора філософії було запрошено німця погана Шада. Навколо його філософської школи зібрала­ся певна кількість освічених людей, які мали великий вплив на формування світогляду студентів та освіченого кола харківського громадянства. У своїх лекціях, а також у пра­ці «іеорія нації» він підкреслював велике значення свобо­ди і гідності людини, і в цьому відношенні його ідеї були співзвучними з ідеями українського відродження та філо­софськими традиціями України.

В добу дворянського українського відродження на по­чатку А1А ст. зацікавлення німецькою класичною філосо­фією помітно зростає. Одним із перших українських вче-них.які познайомилися з творами ї. Канта, був Петро Ло-дш із Закарпаття (1764-1829 pp.). У 1782 р. він навчався у львівській греко-католицькій семінарії а згодом став професором філософії .Львівського університету (1787— i«U2 pp.). Потім П. Лодій був запрошений на викладацьку роооту до Краківського та Петербурзького університетів. У свої наукові >Твори з проблем філософії він прагнув ввес­ти русько-слов'янську термінологію, близьку до тодішньої народної мови, був автором підручника з логіки — «Логіч­ні настанови» (1815 p.), який отримав високу оцінку наукової громадськості.

Філософськими проблемами захоплювався також Ми­хайло Полетика (1768-1824 pp.), який написав цікаву пра­цю «Філософські проблеми про людину і її відношення та призначення». її видав французькою мовою в Галле (Ні­меччина) колишній викладач філософії Харківського уні­верситету Л. Якоб (1759—1827 pp.).

Великий інтерес до німецької класичної філософії ви­явив визначний український вчений, етнограф та історик Михайло Максимович (1804-1873 pp.), який був добре обізнаний з творами Ф. В. Шеллінга. На думку вченого, вихідною точкою філософії є «любов до мудрості», яка мо­же бути збудована не лише на фундаменті розуму, але й серця.

Національне відродження в галузі літератури пов'яза­не із творчістю І. П. Котляревського, автора поеми «Енеїда» — першого твору нової української літератури, напиеаного народною мовою. На основі глибокого знання по­буту та фольклору письменник створив літературний ше­девр, який привертав увагу громадськості до історичного минулого українського народу, надихав оптимізмом в умо­вах колоніального поневолення. З появою творів І. П. Кот­ляревського українська мова завоювала право на своє іс­нування. Вона збагачувалася творчими здобутками у прозі, поезії, драматургії, публіцистиці. Основоположником ху­дожньої прози нової української літератури був Г. Ф. Квіт-ка-Основ'яненко (літ. псевд. — Грицько Основ'яненко; 1778—1843 pp.). Антикріпосницькими ідеями пройняті його роман «Пан Халявський», повісті «Українські дипломати»,. «Життя і пригоди Петра Столбикова». Окремі його твори («Маруся», «Сердешна Оксана», «Козир-дівка», «Сватання на Гончарівці») є гостро психологічними, витриманими у сентиментальних тонах.

Разом з Г. Ф. Квіткою-Основ'яненком в літературу при­ходять українські письменники та поети-романтики Є. П. Гребінка, Л. І. Боровиковський, М. І. Костомаров, ' А. Л. Метлинський, М. С. Шашкевич, Т. Г. Шевченко та ін.

У своїх творах вони на перший план ставлять духовне життя людини, оспівують героя-козака — мужнього захис­ника батьківщини, народного співця-кобзаря — виразника дум і прагнень українців, наповнюють літературу патріо­тичним духом. Саме романтики визнали українську мову першорядним чинником розвитку української національної культури.

Важливим культурним осередком, навколо якого об'єд­нувалися літератори-романтики, був Харківський універ­ситет. Чільне місце серед них належало М. І. Костомарову (1817—1885 pp.) — автору фундаментальних праць з істо­рії України періоду козаччини та визвольної боротьби, а також історичних драм і повістей («Сава Чалий», «Пере­яславська ніч», «Чернігівка» та ін.). Серед харківських поетів-романтиків найбільш обдарованим був А. Л. Мет­линський (літ. псезд. Амвросій Могила, 1814—1870 pp.) — автор збірки «Думки і пісні та ще дещо».

Розвиткові стилю романтизму в українській літературі сприяла творчість Є. П. Гребінки (1812—1848 pp.). Наслі­дуючи кращі літературні та фольклорні традиції, письмен­ник виявив творчу індивідуальність у жанрі байки. Він викривав соціальні суперечності тогочасної дійсності, про­тиставляючи їх високим людським якостям — людяності, працьовитості, доброті. Палкою любов'ю до України, за­хопленням її героїчною історією пройнята також поезія

Є. П. Гребінки. Серед його поетизованих переказів про ми нуле рідного краю виділяється романтична поема «Богдап> (1843 р.) — один із найкращих тогочасних творів при Б. Хмельницького.

Важливим чинником національно-культурного відро дження була поява періодичних видань, а також публікація наукових праць. За перше десятиріччя існування Харків ського університету з його друкарні вийшли 210 книжкових видань, що дорівнювало половині книжок, які того часу побачили світ в Росії.

В історії українського відродження важливу роль віді­грав «Украинский Вестник», який впродовж 1816—1819 pp. виходив щомісячно понад 350-сторінковими книжками. Цс був перший на Україні науковий та літературно-художній журнал. На сторінках видання було опубліковано чима­ло матеріалів, присвячених Україні, зокрема твори П. Гу-лака-Артемовського українською мовою, що викликало репресивні акції царизму. В "1819 р. журнал був закритий.

Пізніше в Харкові з'явилися видання у формі альмана­хів і збірників: «Украинский Альманах» (1831 р.), «Утрен­няя Звезда», (1838 р.), «Запорожская Старина» (1833— 1838 pp.), «Украинский Сборник» (1838—1841 pp.). На їх шпальтах друкувалися твори І. П. Котляревського, Є. П. Гребінки, П. П. Гулака-Артемовського, а також істо­ричні перекази, українські думи та народні пісні. Видання мали великий вплив на Т. Г. Шевченка та його сучасників, пробуджували в середовищі освічених людей інтерес до живої української мови.

Усі періодичні видання в Україні виходили у той час російською мовою. Лише в 1841 р. Є. Гребінці пощастило видати у Петербурзі українською мовою літературний аль­манах «Ластівка». На його сторінках вперше були надру­ковані деякі твори Т. Шевченка, І. Котляревського, Л. Бо-ровиковського, В. Забіли, О. Афанасьєва-Чужбинського, а також цінні зразки усної народної творчості. Альманах «Ластівка» став помітним явищем на ниві національно-культурного відродження, справив помітний вплив на під­несення літературного життя як у Східній Україні, так і в Галичині.

Важливу роль у національно-культурному відродженні українського народу відіграв світський театр, організаційне оформлення якого відбулося в кінці XVIII—на початку XIX ст. Тематичний перехід від духовного до світського театру відчутний у трагікомедіях Ф. Прокоповича та Ю. Щербацького. Новий тип українського театру пов'язаний з діяльністю так званого кріпацького театру, який був своєрідною ланкою на шляху переходу від шкільного до світського театру. Найбільш відомим був театр поміщика Трощинського в с Кобинці на Полтавщині, що здобув собі славу «Нових Атен». Популярними на той час були трупи акторів-кріпаків поміщика Гавриленка в с. Озерки на Полтавщині та у с Качанівка Чернігівської губернії. Теат--. ральні трупи також існували в Харкові, Полтаві, Ніжині, Києві, Одесі.

Підвалини українського професійного театру були за­кладені в Харкові та Полтаві — важливих на той час .центрах театрального життя України. В..18.08 р. після три­валої перерви поновлюється робота Харківського театру, директором, режисером і актором якого у 1812 р. став Г. Ф. Квітка-Основ'яненко. До складу професійної трупи театру входили такі талановиті актори, як М. С. Щепкін, Т. Г. Пряженковська.

На чолі Полтавського театру стояв І. П. Котляревський, ^ініціативи якого М. С. Щепкін був викуплений з кріпаць­кої неволі. М. С. Щепкін (1788—1863 pp.) зарекомендував себе справжнім новатором на ниві українського театраль­ного мистецтва, здійснив перехід від класичної манери гри до сценічного реалізму, став першим виконавцем ролей Виборного у «Наталці Полтавці» та Чупруна в «Москалі-чарівнику». Ці принципи знайшли дальший розвиток у творчості К. Т. Соленика (1811—1851 pp.), який з великим успіхом виступав в українському класичному репертуарі на сценах Харкова, Полтави, Києва та Одеси. На ниві те­атрального мистецтва України плідно працював знаменитий у той час актор і режисер І. X. Дрейсіг (1791—1888 pp.), який з великим успіхом виконував ролі Виборного, Чупру­на і Шельменка, а також талановитий оперний співак і ві­домий український композитор С. С Гулак-Артемовський (1813—1873 pp.).

Паростки національно-культурного відродження у дво­рянський період з'явилися також на ниві архітектури, об­разотворчого мистецтва і музичної культури.

Архітектурне мистецтво України цієї доби звільнялося від чужих впливів і продовжувало стверджувати свою са­мобутність. В архітектурних спорудах панівні позиції зай­мав класичний стиль. На початку XIX ст. на його зміну прийшов новий стильовий напрям — ампір. Однак він по­винен був поступитися українським будівничим традиціям при забудові малих будинків, провінційних палат, галерей, ґанків, які набирали своєрідних українських прикмет.

Серед визначних українських архітекторів того часу виділявся А. І. Меленський (1766—1833 pp.), який впри довж ЗО років був головним архітектором Києва. Вій спорудив і перебудував у місті чимало будівель, зокрема корпус духовної академії, Миколаївську церкву-ротонду на Аскольдовій могилі, будинок першого міського театру та ін. На Харківщині та Херсонщині плідно працювап П. А. Ярославський (1750—1810 pp.). За проектом профе­сора Київського університету італійця О. Оберетті був збу­дований у класичному стилі головний корпус університету (1837—1842 pp.). В 20—30-х pp. XIX ст, у'Львові в стилі ампір була побудована бібліотека Оссолінських, Львівськії ратуша (1824—1835 pp.), Народний дім (1851—1864 pp.) та ряд житлових будинків.

Національне церковне будівництво в Україні на початку XIX ст. тимчасово припинилося, оскільки синод руської православної церкви заборонив будувати церкви україн­ського типу. Останньою церквою, в архітектурі якої про* стежуються українські традиції, став Троїцький собор Мот-ронинського монастиря поблизу Чигирина (1801 р.). На зміну українській традиції у храмове будівництво прихо­дить стиль ампір, а згодом — псевдовізантійський стиль.

Українська скульптура кінця XVIII—першої половини XIX ст. розвивалась під впливом класицизму. Найбільш талановиті скульптори, що вийшли з українського середо­вища, прославили себе на ниві російського мистецтва. Се­ред них І. П. Мартос (1754—1835 pp.) родом з Ічні, тепер Чернігівська обл., який став професором, а згодом ректо­ром Петербурзької Академії Мистецтв. За півсторіччя своєї мистецької діяльності він створив чимало таланови­тих скульптурних робіт у бронзі та мармурі, серед них па­м'ятники — Мініну і Пожарському в Москві (1804— 1818 pp.), А. Рішельє в Одесі (1823—1828 pp.).

У 1853 р. в м. Києві, на мальовничому березі Дніпра, за проектом скульптора В. І. Демут-Малиновського та ар­хітектора К. Тона був споруджений пам'ятник князю Воло­димиру Великому. Виконав його відомий російський май­стер німецького походження П. К. Клодт (1805—1867 pp.).

Важливий внесок у розвиток українського образотвор­чого мистецтва зробили Т. Г. Шевченко та його послідов­ники Л. М. Жемчужников (1828—1912 pp.) і К. О. Тру-товський (1826—1893 pp.).

Тарас Григорович Шевченко (1814—1861 pp.) був одним із найвидатніших майстрів українського образотворчого ми­стецтва. Його талант яскраво виявився у галузі станкового живопису, графіки, монументально-декоративного розпису Та скульптури, він досконало володів технікою акварелі, олії, офорта, рисунка олівцем і пером. Т. Г. Шевченко є автором понад однієї тисячі творів образотворчого мисте­цтва. На жаль, не збереглося понад 165 його творів, у то­му числі монументально-декоративні розписи та скульптури.

Т. Г. Шевченко, як художник-реаліст, одним із перших правдиво змалював життя і побут селянства («На пасі­ці»— 1843 p., «Селянська родина» — 1843 р.). У 1844 р. вийшов перший випуск серії офортів «Живописна Украї­на», яку художник задумав як періодичне видання про іс­торію, народний побут, звичаї, природу, історичні пам'ятки. Його славетна «Катерина» (1842 р.) написана подібно до народних картин, де кожен елемент зображення є симво­лом. Центральна постать картини уособлює Україну, дуб — її силу та непокору.

Одним із провідних жанрів мистецької творчості Т. Г. Шевченка був портрет. У цьому жанрі художник створив понад 130 робіт. У 1860 р. за серію офортів за творами К. Брюлова та автопортрети Т. Г. Шевченко був удостоєний звання академіка гравірування.

На першу половину XIX ст. припадає зародження ук­раїнської національної музики. Виходять у світ перші збір­ки народних пісень — «Українські мелодії» (1831 р.) М. Маркевича, «Пісні польські й руські галицького народу» у 2-х томах (1833 р.) В. Залеського, «Голоси українських пісень», зібрана і видана М. Максимовичем (1834 р.). Все це свідчить про те, що ідеї національного відродження про­никали в усі сфери духовної культури українського народу.