МЕТОДИЧНІ ВКАЗІВКИ ДЛЯ САМОСТІЙНОЇ РОБОТИ. При опрацюванні теми слід з'ясувати умови формування державності у схі­дних слов'ян, її державно-політичний устрій та функціонування органів центра­льної та

При опрацюванні теми слід з'ясувати умови формування державності у схі­дних слов'ян, її державно-політичний устрій та функціонування органів центра­льної та місцевої влади. Розглядаючи структуру органів влади слід звернути ува­гу на умови, в яких відбувалося зародження десяткової (чисельної) та двірсько-вотчинної системи управління.

Вивченню суспільних відносин та їх тривалішій фіксації в пам'яті студента, безумовно, сприятиме схема суспільного ладу, яку кожен може відтворити само­стійно, або, в разі появи проблемних питань, необхідно звернутись до рекомен­дованого посібника С. Кудіна і В. Капелюшного.

Знайомлячись із правовою системою Руської держави, потрібно з'ясувати не тільки способи формування місцевих джерел, а насамперед причини значного поширення римського, візантійського, канонічного права, яке врегульовувало прогалини руського законодавства.

При розгляді процесуальних питань необхідно розібратися у формах досу-дового процесу ("звід", "заклич", "гоніння сліду"), з'ясувати роль позивача, від­повідача, очевидців, послухів у судовому засіданні.

Аналіз особливостей суспільно-політичного життя Галицько-Волинської держави, порівняно з тими князівствами, що утворилися після розпаду Руської держави, дає найкраще уявлення про тяглість державно-правових традицій, ус­падкованих від своєї авторитетної попередниці. Державний устрій, адміністра­тивно-територіальна організація влади базувалися на тих самих принципах, що і в Київській Русі. Однак, Галицько-Волинське князівство потрапило під потуж­ніший політичний вплив європейської цивілізації, ніж Руська держава.

Знайомлячись із станом суспільних відносин, варто визначити причини економічного та політичного посилення ролі галицького боярства. Саме воно у середині XIV ст. зіграло роль руйнівного чинника, що призвів до загибелі Гали­цько-Волинської держави.

МАТЕРІАЛИ ДЛЯ ВИВЧЕННЯ

Вітчизняна наука про виникнення Руської держави. Сучасні дослідники обстоюють думку, що Руська держава у своєму формуванні пройшла кілька ета­пів. Вихідним пунктом утворення державності були племінні об'єднання східно­го слов'янства. "Повість минулих літ" зафіксувала їх близько 15-ти. Поступово вони видозмінюються і перетворюються на племінні князівства із власною тери­торією, притаманною їм культурою, побутом, звичаями, зрештою, із зародками

державності.

Другим етапом формування держави стало виникнення ранньодержавних об'єднань у дніпровських та ільменських слов'ян, відповідно з центрами у Києві та Новгороді. Консолідація кожного з них відбувалася в різних політичних умо­вах. У кінці VIII — на початку IX ст. на Подніпров'ї, раніше за інші східно­слов'янські землі, складається утворення з виразними ознаками державності. Первісним територіально-політичним ядром "Руської землі" було полянське племінне князівство на чолі з місцевою правлячою династією. Єдність території

князівства базувалася вже не на родоплемінній спільності, а на політичній. "Ру­ська земля" була самодостатнім утворенням державного типу.

Важливим кроком на шляху розширення кордонів "Руської землі" стало об'єднання новгородських і київських земель. Його здійснив у 882 році князь Олег із династії Рюриковичів, підступно знищивши місцевих правителів і захо­пивши Київ. Політичний переворот та зміна правлячих династій сприяла розвит­ку об'єднавчих процесів. Київ був проголошений "матір'ю градів руських", а йо­го влада поширилася далеко на північ, включивши в свою орбіту як слов'янські, так і не слов'янські племена і народності.

Схема 1. Державний устрій Київської Русі.

За формою правління Руську державу відносять до монархії. Великий князь був старшим (сюзереном) стосовно місцевих князів (васалів). Він володів найбі­льшим і наймогутнішим князівством — Київським, тому й носив титул Великого князя Київського. Взаємини з іншими князями врегульовувалися договорами, в яких, з одного боку, визначалися права і обов'язки великого князя, а з іншого — його васалів.

У зв'язку з тим, що впродовж усього періоду існування єдиної Руської дер­жави рівень повноважень центральних інститутів влади не був сталим, розгля­немо кожен із них окремо (див. схему 1):

- Великий князь Київськийочолював державу. На стадії її формування функції князя полягали головним чином в організації збройних сил, команду­ванні ними, збиранні данини, налагодженні зовнішньої торгівлі. У цей час утво-

рюсться князівський домен (маєток із землями та обслугою), в якому князі зму­шені були вести господарство на зразок бояр. Пізніше його діяльність усклад­нюється, а функції розширюються. У великого князя зосереджуються законо­давчі (прийняття законів), виконавчі (призначення та контроль за органами місцевої влади), судові (здійснення верховного правосуддя) функції.

- Рада при князі— дорадчий орган князя. До нього входили дружинники,
бояри, духовенство. Разом з князем розглядалися питання зовнішньої політики,
укладення союзів, видання нових законів;

- віче— збори жителів міста та приміської округи чоловічої статі з метою
вирішення найважливіших питань внутрішнього життя. Скликалися з ініціативи
князя, правлячої верхівки чи народу;

- князівськіз'їзди — орган державної влади, що вийшов на провідне місце
в період розпаду Київської Русі (кінець XI — поч. XII ст.). З'"їзди мали загально­
державний характер, на них збиралися князі, бояри, інколи церковна знать. Вони
вирішували питання припинення міжусобних воєн, організації опору зовнішнім
ворогам, ухвалювали нові закони.

Місцеві органивлади. Повноважними представниками князівської влади на місцях були посадникиу містах і волостеліу сільській місцевості.

У Руській державі склалися наступні соціальні групи, які умовно можна по­ділити на: 1) аристократичну верхівку,до якої входили київські князі, місцеві (удільні) князі, бояри, дружинники, священики; 2) вільних общинників;3) на­півзалежне населення (смерди, рядовичі, закупи); 4) залежне населення (холопи челядь) тощо. Провідне місце в ієрархічній піраміді займали (див. схема 2):

а) князі київські— перебували на вершині влади у Х-ХІІІ ст.. Великий Київ­
ський князь був не тільки верховним правителем країни, землі чи волості, але й во­
лодарем міста, розпорядником усього місцевого життя. Йому належало право роз­
поділу і перерозподілу земельного фонду, контролю за державними податками;

б) місцеві (удільні) князі — це переважно представники київської князівсь­
кої династії, що перебували у васальній залежності від Великого князя. Місцеві
князі очолювали адміністрацію, військо, здійснювали судочинство в уділі само­
стійно чи через своїх уповноважених тіунів;

в) бояри — це великі землевласники. Наявність великої власності була пе­
редумовою для того, щоб стати боярином. Виникли із основного ядра родових
старійшин;

г) дружинники. Спочатку військові, згодом стали отримувати від князя зе­
млю, осідати на ній і зливатися з боярством;

д) священики поділялися на "білих", тобто парафіяльних священиків, котрі
не давали обітниці не вступати до шлюбу (целібат), та "чорних" — ченців, з яких
обиралися вищі духовні владики. Вони проживали в монастирях.

До категорії вільних общинниківабо (люди) належали як сільський, так і міський елемент — ремісники, купці.

До напівзалежного населення належали:

а) смерди, тобто основна група сільського населення, що мала свій будинок,
вела власне господарство, мала в користуванні ділянку землі. Вони були зо­
бов'язані сплачувати податки, але не були особисто прикріплені до землі;

б) рядовичі — особи, які перебували у тимчасовій економічній чи особистій
залежності внаслідок укладення договору — "ряду";

в) закупи — це одна із категорій рядовичів, що на умовах особистої застави
брала в борг "купу", тобто позику грошима. Закуп працював лише на полі госпо­
даря і не мав права його покинути доти, поки не повертав борг. Якщо він цього
не робив — перетворювався на раба.

Окремо виділяється група осіб, яка перебувала під патронатом церкви. До неї належали:

а) задушні люди — холопи, яких господар за заповітом відпустив на свободу;

б) прощеники — колись вільні люди, що стали холопами, а потім господа­
рем були прощені;

в) ізгої— вихідці із різних соціальних груп, які з одного стану вийшли, а до
іншого не потрапили.

У князівських та боярських господарствах мешкали і працювали вотчинні ремісники. їхнє життя "Руська правда" оцінює у 12 гривень.

У найбільш пригнобленому становищі перебувало повністю залежне насе­лення, яке поділялося на дві категорії:

а) холопи — це люди, які ставали невільниками внаслідок скоєного злочи­
ну, неповернення боргу, самопродажу, одруження на рабині. Холопами також
ставали закупи-утікачі;

б) челядь — особи, що потрапили в рабство внаслідок полону. Також були
абсолютно безправні.

Джерела права. Ними в Київській Русі були як звичай, так і закон. Найдав­нішим джерелом права будь-якого народу, у тому числі й українського, був зви­чай. У IX ст. він набув значення неписаної правової норми. У цей час звичаєве право позначалося такими староруськими термінами як "правда", "покон", "за­кон". Неписане звичаєве право знайшло своє місце у перших актах князівського законодавства, які скоріше фіксували звичаєві норми, ніж створювали нові.

Першою писаною збіркою права, яка, на жаль, не дійшла до нас, був "Устав і закон руський". На його існування вказує згадка, що міститься у статті 6 русь­ко-візантійського договору 945 року.

Писані норми права на Русі зустрічаються також у формі договорів. В істо­ричних та правових пам'ятках того часу вони мають назву "миру", "ряду". Відо­мі наступні договори:

- договір князяз народом.Укладався в разі обрання князя на віче або в ра­
зі самовільного захоплення князівського столу. В період становлення держави
(IX — XI ст.) укладалися як усно, так і письмово. З XII ст. договори стали офор­
млятися лише в письмовій формі. У них зазначалися умови, на яких князь мав
здійснювати свою владу. Договір скріплювався взаємною присягою народу і об­
раного князя. Вона складалася обома сторонами у формі хресного цілування;

- міжкнязівськідоговори. Відомі з XII ст., мали на меті запобігти чи при­
пинити міжусобні війни, розв'язати існуючі суперечності. Зазвичай називалися

"хрестовими грамотами";

- договори Русі з Візантією 911, 945, 971 років.В історико-правовій літе­
ратурі часто зустрічається згадка про договір 907 року. Проте, за твердженням
дослідників руської історії та права, посилання на нього є некоректним, адже не
доведена реальність існування самого договору.

Договір 911 року містив зобов'язання греків перед Києвом і навпаки. Зо­бов'язання греків були набагато ширшими, ніж зворотні.

Договір 945 року князя Ігоря є додатковим до договору 911 року. Його статті мають характер уточнень та доповнень, спричинених новими обставина­ми. Невдалий похід Ігоря на Візантію і, як наслідок, звуження зобов'язань греків перед Руссю знайшов відображення в статтях, які забороняють русичам бороти­ся за Корсунську землю, зобов'язують надавати грекам військову допомогу.

Договір 971 року року є самостійною угодою князя Святослава після пора­зки в бою під Доростолем. У чотирьох статтях київський князь бере односторон­ні зобов'язання не воювати з греками, завжди виступати союзником, мати з ними "мир і міцну дружбу";

- "Устави" та "Уроки" княгині Ольги (X ст.)є першими зразками князівсь­
кої правотворчості. Урок означає "уректи", тобто проголосити, висловити, а
устав — "установити", "постановити". Уроки видавалися за власним бажанням
княгині, стосувалися здебільшого фінансових справ держави, носили тимчасовий
характер. Устави мали погоджуватися з представниками державної влади, насампе­
ред з князівською Радою і діяли на увесь період перебування князя при владі.

Серед даного виду джерел збереглися:

- Устав земляний князя Володимира Святославовича.В ньому визна­
чалися основи державного устрою та правового становища дружинників;

- Устав князя Володимира (церковний)— короткий, конспективний ко­
декс церковно-судового права, що діяв від часу прийняття християнства аж до
XVIIIст.;

Устав князя Ярослава (церковний)— ще одна пам'ятка церковного пра­ва, яка розвиває ідеї, закладені в Уставі князя Володимира. Він визначає церков­ну юрисдикцію по справах моралі, сім'ї та шлюбу, а також тих, що стосувалися злочинів священиків, членів їхніх родин, церковної обслуги. Оригінал тексту не зберігся.

Найвідомішою пам'яткою права цього періоду, безумовно, є "Руська прав­да"— перший відомий нам кодифікований збірник Київської Русі.

Оригінал "Руської правди" не зберігся. її текст вдалося відтворити за 106 списками, що збереглися у Кормчих книгах та інших юридичних збірниках. Списки — це тексти "Руської правди", переписані, вірогідно, місцевою адмініст­рацією, суддями, один в одного. їх цікавив насамперед зміст постанов, а не фор­ма їх викладу. Залежно від часу написання, обсягу та авторства дослідники поді­ляють "Руську правду" на три редакції:

1.Найдавніша або " Коротка правда". В її тексті зустрічаються фрагмен­ти давньоруського права, які відносять ще до VIII—IX ст.;

2. "Розширена правда",час укладення якої відносять до періоду князю­
вання Володимира Мономаха або його сина Мстислава (перша третина XII ст.).
Поділяється на дві частини;

3. "Скорочена правда"створена шляхом вилучення низки статей із "Роз­
ширеної правди". Більшість науковців відносить її появу до XV чи навіть XVII
ст. Збереглася лише у двох списках.

Пам'ятки іноземного права.Окрім власне руських (місцевих) джерел пра­ва, широкого застосування набули й іноземні джерела. їх поява на Русі була обумовлена впливом візантійської церкви, особливо після прийняття християнс­тва у 988 році. До них належать:

- "Закон судний людем"-юридичний збірник, укладений болгарським ца­
рем Гимеоном (893-927 рр.), який є переробкою деяких візантійських і давньо­
єврейських законів;

- "Номоканони"(на Русі називалися Кормчі книги) — це юридичні збір­
ники, в яких містилися як церковні правила, так і настанови римських і візантій­
ських імператорів про церкву (капоп -релігійне правило, потоз — постанова ім­
ператора);

-"Еклога"(досл.—вибрані закони) — офіційний законодавчий звід візан­тійського права VIII ст., пам'ятка законодавства іконоборців. Мала на меті об­межити церковні привілеї та землеволодіння, спрямовувалася проти пишності обрядів, збільшення кількості монастирів. Проголошувався намір слідувати принципам християнської моралі, зокрема запроваджувався, хоч і не завжди по­слідовно, принцип рівності всіх перед законом, оплата державної діяльності суд­дів, безкоштовність судових послуг для учасників процесу. Значно пом'якшено відповідальність за злочинні діяння. Зменшено кількість жорстоких процедур під час страт. Законодавець відмовився від публічного спалення, розп'яття тощо. В цілому система покарань націлювалася на невідворотність і справедливість від-

плати за вчинене діяння. Від відповідальності звільнялися діти до 7-літнього віку та особи, що здійснили злочин у стані афекту. Збірник регулював також шлюб­но-сімейні відносини, зобов'язальне право, проблеми власності. "Еклога" зустрі­ла шалений спротив духовенства і, зрештою, була відмінена;

- "Прохірон"(879 р.)Своєрідний посібник для вивчення законодавства Ві­
зантійської імперії. Ним відмінена низка положень "Еклоги", внесено зміни до
багатьох діючих джерел права. В галузі спадкового права відмінив інститут за­
повіту, збільшив розмір передшлюбного подарунка з боку нареченого тощо;

- "Книги законні"— це переклад візантійських законів. їх джерелами бу­
ли закони візантійських імператорів, "Еклога" та "Прохірон". На Русі з'являють­
ся в кінці XII — на поч. XIII ст.. Основна увага приділена кримінальному праву,
зокрема системі покарань за злочини проти держави, віри, життя, здоров'я, честі
фізичних осіб;

Кримінальне право."Руська правда" не знала достатньо чіткого визна­чення злочину. Під злочином давньоруська пам'ятка права розуміла "обіду", тоб­то нанесення матеріальної, фізичної чи моральної шкоди. Церковне законодавст­во знало іншу назву злочину — "гріх".

"Руська правда" визнавала наступні види злочинів:

- злочини проти життя.Найтяжчим серед них вважалося вбивство. На­
вмисне вбивство називалося "душогубством". За здійснення вбивства в розбої
передбачалося найсуворіше покарання — потік і пограбування (вигнання з об­
щини та конфіскація майна);

- нанесення тілесних пошкоджень.За "Короткою правдою" злочином
вважалося позбавлення особи життєво важливих органів, насамперед ноги, руки,
ока, носа. Значний штраф у розмірі 20 гривень (напіввіра) пояснювався тим, що
потерпіла особа обмежувалася у правоздатності. Вона потрапляла під опіку цер­
кви, де її спостигала так звана громадянська смерть;

- злочини проти здоров'я.До них відносилися нанесення ран та ушко­
джень, побої. За їх здійснення передбачався штраф у розмірі три гривні;

- злочини проти честі.Йдеться про образу не словом, а фізичною дією.
Цей вид злочину перекликається зі змістом злочину проти здоров'я, однак відпо­
відальність передбачалася значно суворіша. Так, за удар невийнятим із піхов ме­
чем, передбачалися санкції вчетверо суворіші, ніж за тяжку рану. Такі ж стяг­
нення очікували того, хто вдарить іншого батогом, долонею чи зворотньою сто­
роною меча або посягне на символ чоловічої гідності — бороду та вуса;

Зо

- майнові злочини.Право не розрізняло пограбування від розбійного напа­
ду чи від крадіжки. Без сумніву, ці кримінально-правові категорії містяться в од­
ному терміні— "татьба". Тяжкість татьби залежить насамперед від цінності
вкраденого. Найбільший штраф у розмірі 12 гривень накладався на осіб, що вчи­
нили викрадення холопа чи бобра. Як бачимо, раб ставився на один щабель із
твариною.

На визначення тяжкості покарання впливало і місце вчинення крадіжки. Суво­ріші наслідки наступали для злодія, що реалізував свій злочинний намір шляхом викрадення майна чи тварин із закритого приміщення — хліва, будинку тощо;

- знищення чужого майна."Руська правда" розрізняє підпал рухомих і неру­
хомих речей. В першому випадку передбачався штраф у 3 гривні, а в іншому —
підпал будинку і присадибних будівель карався "потоком і пограбуванням";

- злочини проти шлюбу та моралі.Виникають після прийняття християн­
ства, містяться в церковних уставах. До цієї категорії злочинів належали:

- злочини, що підлягали церковному судута грошовому штрафу на ко­
ристь церковної влади. А саме: шлюб між родичами; двоєженство як чоловіка,
так і жінки; розлучення, не освячене єпископом, тощо;

- злочини, що підлягали суду князячи спільному суду князя і церкви. А
саме: викрадення нареченої, зґвалтування, підпал церковних будівель тощо. В
цьому разі штраф ділився між церквою і світською (державною) владами;

- злочини проти держави.У "Руській правді" не згадуються, проте відо­
бражені в інших історичних та правових пам'ятках даної епохи.

Система покарань."Руська правда" не знала смертної кари, хоча, як зазна­чалося, джерела повідомляли про її застосування. Ймовірно, страти людей, які виступали проти князя, були настільки звичайною справою, що законодавець не вважав за потрібне навіть згадувати про неї. Відтак у Київській Русі були відомі такі види покарань:

- кровна помста."Коротка правда" визнавала можливість кровної помсти.
Проте в разі відсутності месників чи небажанні родичів потерпілого мстити
встановлювалася ірошова компенсація. Помста мала застосовуватися тільки при
двох видах злочину: вбивстві та нанесенні тяжких ран і сильних побоїв. Рішення
про її здійснення приймалося судом.

В другій половині XI ст. Ярославичі відмінили систему кровної помсти в інтересах привілейованих верств суспільства;

- потік і пограбування — найбільш суворе покарання, що передбачало ви­
гнання злочинця з общини, перетворення членів його родини на рабів і конфіс­
кації належного йому майна. Застосовувався за три види злочину: вбивство в
розбої, підпал будинку і присадибних будівель, повторне конокрадство;

- віра — грошове стягнення за вбивство у розмірі 40 гривень. Відомі і по­
двійна віра (80 гривень), коли з'являється право-привілей; напіввіра (20) гри­
вень за вбивство чи нанесення каліцтва жінці; дика віра— складчина членів
общини. Вона виплачувалася у двох випадках — при ненавмисному вбивстві під
час сварки чи на бенкеті та в разі відмови общини видати злочинця чи здійсню­
вати заходи з його розшуку. Хто не міг виплатити стягнення, що йшли до князів­
ської скарбниці, ставав рабом.

Інші штрафи за вбивство представників нижчих верств суспільства колива­лися у розмірі від 5 до 12 гривень;

- продаж — штраф, що йшов до скарбниці князя у трьох розмірах, залежно
від виду злочину: а) тяжкі злочини —■ 12 гривень; б) інші злочини — 3 гривні; в)
малозначні — 60 кун;

- урок — грошова компенсація, яку отримували потерпілі від злочинів. Роз­
міри визначалися судом;

- і оловщина — грошове стягнення на користь сім'ї чи родичів убитого. На
думку вчених, розмір головщини відповідав розміру віри.

Суд та його компетенція. Судових органів як спеціальних закладів у Русь­кій державі не існувало. Судові функції виконували представники центральних і місцевих органів влади. Суд не був відділений від адміністрації.

Залежно від категорії справ, що розглядалися судами, їх можна поділити на світські, до яких належали общинні, князівські, вічові, доменіальні або приват­ні, та церковні.

Общинний (вервний) суд в період становлення держави діяв як єдиний су­довий орган. Згодом здійснював судові функції паралельно із князівським і вічо­вим судами. До його складу входили найповажніші члени общини, яких назива­ли "судними мужами" або "добрими людьми". Під їхню юрисдикцію потрапляли як цивільні справи, так і кримінальні, зокрема вбивство чи крадіжка, здійснені на території общини.

Князівський суд очолював сам князь або урядовці, що здійснювали право­суддя від його імені. Серед них виділялися тіуни та вірники. Як і князь, вони проводили судочинство як у центрі, так і на місцях. Постійно діючими в містах

були суди посадника, а в сільській місцевості — волостеля. Вони ухвалювали вироки з усіх справ, окрім торговельних, які розглядалися тисяцькими. їм підля­гало все населення, окрім священиків, та справ, що відносилися до компетенції

церковних судів.

Вічовий суд. Спочатку вирішував усі справи: політичні, цивільні, криміна­льні. Згодом — лише найважливіші. Йому були підсудні справи проти князів, членів їх родини, державних чиновників;

Доменіальні, вотчинні або приватні суди здійснювали землевласники сто­совно підлеглого їм населення — невільників, рабів, інколи щодо закупів.

Церковні суди. Після хрещення Русі київські князі визнали церковне судочин­ство обов'язковим. Суди існували при єпископствах і підкорялися канонічній владі пшскопа. їм підлягали священики і монахи, їхні родичі, церковна обслуга, особи, що перебували під опікою церкви. Духовенство та церковні люди у всіх справах були підсудними лише церковному суду. Злочин проти церкви, здійснений світсь­кою особою, розглядався на спільному засіданні за участю князя і єпископа.

Організація судочинства. Судовий процес в Руській державі називався "тяжба". Сторонами виступали як юридичні (церква, верв), так і фізичні особи. Не могли бути свідками жінки і закупи. Процесуальні сторони називалися істця-ми, сутяжниками або суперниками.

Судовий процес розпочинав потерпілий. Він самостійно домовлявся із своїм супротивником з приводу передачі спору до суду, або ж від імені останнього пе­редавав виклик. В обох випадках неявка приводила до заочного вироку. При не­обхідності підсудного доставляли силою.

Суду фактично належала роль посередника між обома сторонами. Засідання відбувалися публічно, проводилися усно. Процес носив обвинувально-змагальний характер, відбувався у присутності свідків. Сторони змагалися в сло­весній баталії за формулою "слово проти слова", підтверджуючи свої заяви й клопотання доказами.

Система доказів. Історичні та правові джерела Київської Русі містять згад­ки про наступні види доказів:

- власне зізнання підозрюваного;

- свідчення видоків, тобто очевидців;

- свідчення послухів, тобто гарантів доброї слави однієї чи іншої сторони,
що брала участь у процесі;

- зовнішні ознаки злочину(синці, сліди від побоїв, рани тощо), а також
"лицо" (звідси "факт на лицо") — знайдені у підозрюваного речові докази;

- суди божівважалися одним із найважливіших доказів. Це пов'язано з гли­
бокою релігійністю, вірою в надприродні сили. До судів божих належали:

а) рота (присяга) для язичників, хресне цілування для християн.Вважа­
лося, що той, хто іменем бога чи божества присягався, не міг обманювати, тому
що ним же і буде покараний;

б) жереб.До нього доходило тоді, коли сторони відмовлялися від присяги
або ж таким чином суд вирішував кому присягати;

в) ордалії.Про них йдеться в трьох статтях "Руської правди". Випробову­
вання водою проводилися при позовах на суму меншу за півгривні золота, а роз­
печеним залізом — на більшу суму. В першому випадку підозрюваного зв'язува­
ли і кидали у воду. Якщо він потопав — визнавався невинним. В іншому — не­
винним визнавався той, у кого рани швидко загоювалися або не залишалося слі­
дів від опіків;

г) судовий поєдинок або поле,відомий з XIII століття, замінив ордалії.
Призначався судом через два тижні після останнього засідання. Якщо призначе­
ний поєдинок не відбувався, винною визнавалася особа, яка не з'явилася на ньо­
го. Справу вигравав той, хто перемагав під час поєдинку.

Цивільне право.

1. Право власності.В "Руській правді" відсутні спеціальні статті про земе­
льну власність. Як відомо, вона існувала у вигляді общинної власності, князівсь­
ких володінь, боярських і монастирських вотчин. Власність общини на землю
базувалася на природному праві; князівська набувалася шляхом освоєння пусто­
порожніх земель та захоплення общинних, а боярська і монастирська збільшува­
лася за рахунок князівських пожалувань.

Попри появу права-привілею з виданням "Правди Ярославичів", власність представників різних верств населення закон захищав рівною мірою. Незалежно від соціального статус власника штраф за знищення йому належного знаку влас­ності був однаковим — 12 гривень. Це означало, насамперед, захист самого принципу власності, а не об'єкту і не особи, на майно якого посягав зловмисник.

2. Зобов'язальне право.В Київській Русі були відомі наступні види дого­
ворів:

- договір обміну— один із найдавніших видів договорів. Згадки в історич­
них і правових пам'ятках відсутні, однак немає жодних сумнівів в його існуванні;

- договір купівлі-продажу.Найчастіше згадується купівля чи продаж холо­
пів. Як правило, угода здійснювалася при свідках чи митнику (чиновнику). Особ­
ливі умови стосувалися купівлі-продажу коня. Ця торгова операція повинна була
проводитися при свідках і митнику одночасно. Про перебування землі в обороті
свідчать знайдені дослідниками купчі. У цих письмових документах вказувалися
покупець і продавець, ціна, а також описувалися межі земельної ділянки;

- договір поклажі— це передача власних речей комусь на зберігання. На
Русі не був широко розповсюдженим. Укладався без свідків, проте, якщо особа
вказувала, що передала на зберігання майна більше, ніж отримала, то хранитель
міг очиститися від підозри присягою;

- договір позики— кредитні операції з грішми, продуктами, речами. Як
правило, укладався в присутності свідків. Виняток становила позика на суму до
З гривень. В цьому разі достатньою підставою для стягнення боргу з особи, що
його не повертала, була присяга кредитора;

-договір особистого найму.Укладався в присутності свідків. Міг привести до холопства, якщо наймит утікав від свого господаря.

При укладенні договорів часто використовувалися символічні дії — так зва­ний могорич, зв'язування рук. Використовувалося рукобиття, звідси вислів "уда­рити по руках."

3. Спадкове право."Руська правда" знала успадкування за законом і за за­повітом. За законом родове майно могли успадковувати лише сини. Батьківський двір без розподілу переходив до молодшого сина. Дочки спадкоємцями не вва­жалися, оскільки могли виносити майно за межі роду. В разі відсутності у спад­кодавця синів, його майно переходило до братів. Вони були зобов'язані забезпе­чити приданим дочок померлого, коли ті вступали до шлюбу. Згодом "Розшире­на правда" передбачила, що майно померлого смерда, в якого не було синів, мо­гло переходити у власність князя, а дочки від батьківського спадку отримували невелику частку на прожиття. Майно ж бояр і дружинників, які не мали синів, успадковували дочки. Все це є свідченням появи правових привілеїв для пред­ставників аристократичної верхівки.

До досягнення повноліття спадкоємців спадком розпоряджалася їхня мати. Вдова отримувала частку майна від чоловічого спадку, а також своє материнське майно, якими вона розпоряджалася на свій розсуд. Однак заповідати вона могла

лише своїм дітям. Якщо вдова одружувалася вдруге, то з найближчих родичів призначався опікун, який користувався прибутками з майна підопічного. Опіку­ном могла бути і стороння людина, якщо про це прямо вказувалося в заповіті. З досягненням повноліття спадкоємцями опікун мав повернути належне їм майно. Якщо з його вини щось пропадало, то він повинен був відшкодувати збитки.

З прийняттям християнства з'явився ще один спадкоємець за законом. В од­ній із статей "Руської правди" йдеться про обов'язковість передачі частини спад­ку на користь церкви.

Шлюбно-сімейне право.Формування норм шлюбно-сімейного права на Русі відбувалося внаслідок поєднання місцевих правових звичаїв і привнесених з кінця X ст. християнських. На відміну від візантійських церковних норм, якими за певні правопорушення передбачалася смертна кара чи покалічення, руська си­стема покарань була набагато ліберальнішою. Нею передбачалися іпітимійні са­нкції (покаяння), а також грошові штрафи на користь єпископа.

Шлюб, як і розлучення, монопольно здійснювалося церквою. "Без вінчання одруження є незаконним і неблагословенним" — свідчать церковні настанови. Шлюбний вік для нареченого наступав з 15 років, а для нареченої— із 13— літнього віку. Цих норм не дотримувалися, шлюби між 10-річними були звичним явищем. Більше двох разів одружуватися не дозволялося. Священикам забороня­лося благословляти такий союз, адже за порушення цієї норми їм загрожувало відлучення від церковного сану.

Приводом для розлучення були в переважній більшості проступки дружини. Хоча інколи вона також могла бути ініціатором розлучення. Це могло статися, коли чоловік мав великі борги і був неплатоспроможним або зловживав спирт­ними напоями.

Розірванню шлюбного союзу і створенню нової сім'ї церква чинила всілякі перешкоди. Своїй першій дружині чоловік мав виплатити велику матеріальну компенсацію, а також повинен був сплатити штраф на користь церковної влади. Його розмір залежав від соціального статусу чоловіка. Чим вище становище в суспільстві займало подружжя, тим вищий штраф сплачувався.

Церковними канонами на Русі заборонялося двоєженство, одруження кров­них родичів, а також шлюб християнина з представниками нехристиянських ві­росповідань. Такими способами церква зміцнювала сім'ю, сприяла утвердженню одношлюбності та подружньої вірності.