Формування української літературної мови, побудованої на народній основі. Історична роль у цьому процесі південно-східного наріччя і зокрема середньонаддніпрянських говорів.

• Українська літературна мова сформувалася на основі південно-східних (середньонаддніпрянських) говорів, які раніше й ширше за інших закріпилися в художніх творах і науковій літературі.
  
  Початком нової української літературної мови умовно вважається 1798 рік, коли вийшли друком три перші частини "Енеїди" І.П. Котляревського. І.П. Котляревський – зачинатель нової української літературної мови. Він увів до літератури багату, колоритну, мелодійну співучу українську народну мову.
  
  Основоположником сучасної української літературної мови став Тарас Шевченко, який відібрав з народної мовної скарбниці багаті лексико-фразеологічні шари, відшліфував орфоепічні й граматичні норми, поєднав її різнотипні стильові засоби (книжні, фольклорні, іншомовні елементи) в єдину чітку мовностилічну систему. Українська мова стала придатною для вираження найскладніших думок і найтонших почуттів: Шевченко вивів українську мову на рівень високорозвинених європейських мов, відкрив перед нею необмежені перспективи дальшого розвитку.
  
  Кращі письменники ХІХ і ХХ ст. творчо розвивали і збагачували українську літературну мову, боролися за надання українському народові права вільно користуватися рідною мовою. Визвольна війна українського народу 1648—1654 рр. проти польського гніту; приєднання України до Росії; розвиток українськомовного ділового жанру в Гетьманщині, витіснення його польською мовою на Правобережжі, російською мовою — на Слобожанщині, пізніше — в Гетьманщині.
• Занепад слов'яноруської (церковнослов'янської) і простої книжної української літературної мови з кінця XVII ст., занепад житійно-повістєвого жанру, полемічної літератури, шкільної драми, духовних пісень та віршів, учительно-проповідних творів, одописно-панегіричних віршувань. Заборони польського уряду друкувати книжки на Лівобережній Україні (1590) і Варшавського сейму (1696) писати по-українськи на Правобережній Україні. Уніфікація тенденцій у церковно-наукових жанрах літературної мови (в Київській академії й у церковних виданнях для школи) в дусі наближення до літературної мови Росії (також у вимові й морфології), витіснення полонізмів, германізмів, латинізмів і замінювання їх церковнослов'янізмами й українсько-російськими архаїзмами; західні (німецькі, голландські, англійські, французькі) мовні впливи (здебільшого лексичні) за російським посередництвом, а на захід від Дніпра — за польським посередництвом.
• Києво-Могилянська академія як найважливіший осередок давньої української літератури й літературної мови на Лівобережній Україні другої половини XVII ст. і першої половини XVIII ст. (мова ділової, церковно-ораторської, історично-наукової, мемуарної та художньої літератури різних жанрів, оригінальної й перекладної тощо). Просвітницько-риторична діяльність Феофана Прокоповича, пов'язане з нею збагачення лексики давньої української літературної мови і прагнення до унормування граматики. Посилення польського впливу на українську літературну мову і переслідування українського письменства на Правобережній Україні, що лишилася під владою Польщі.
• Стилістична строкатість літературної мови XVII ст. — першої половини XVIII ст. Відсутність твердих усталених норм у межах окремих типів мови.
• Реформа алфавіту і графіки Петра I. Значення її для розмежування церковної і світської літератури та для демократизації літературних мов — української, російської, білоруської. Збереження (в обмеженому вжитку) кириличної графіки в Галичині, на Буковині й Закарпатській Україні.

Становлення української літературної мови на загальнонародній основі:

• особливості ділової мови другої половини XVII — початку XVIII ст. (листування гетьманської й полкових канцелярій; листування канцелярії Запорозької Січі; акти полтавського й інших «городових урядів»; закарпатський «Урбар» 1771—1774 рр.; галицька «Книжиця для господарства» 1768 та ін.);
• характерні особливості мови «Синопсису» І.Гізеля, літописів Самовидця, Самійла Величка, Григорія Граб'янки;
• мова художньої літератури та публіцистики другої половини XVII- кінця XVIII ст.: шкільних драм, інтермедій, різдвяних і великодніх віршів, ліричних, пародійно-травестійних і сатиричних віршів мандрівних дяків. Виробничо-професійна лексика в мові віршів Климентія Зиновієва сина. Мова віршів Івана Некрашевича. Мовотворчість видатного українського філософа, просвітителя, письменника Григорія Сковороди.

Питання граматичного й лексичного унормування української літературної мови в українській пресі XIX – початку XXст.

Вивчення стилістики української мови розпочинається з мовних дискусій на сторінках періодичних видань кінця ХІХ - початку ХХ ст. Першу спробу проаналізувати процес становлення української публіцистики зробив О. Маковей у статті “П’ятдесятилітній ювілей руської публіцистики”, де він дає загальну оцінку публіцистичної мови: “П’ятдесят літ борби про мову! П’ятдесят літ борби про правопис! Кільки праці і сил змарновано у нас на сю справу, котру вже Шашкевич поставив 1837 року в Галичині так ясно... Перші 50 літ нашої публіцистики можна сміло назвати літами пошесті на народну мову” [1, с. 190].

Мовознавці намагаються визначити шлях й розвитку української літературної мови і основу, на яку вона має сприратися. Газета “Діло” (1900. № 124-140) за підписом Н. Публікує серію статей під заголовком “В справі народного язика”. Автор вважає, що основою літературної мови є жива розмовна мова. Він порушує також питання про чистоту української мови і заперечує правомірність вживання в ній окремих невиправданих штучних слів і слів іншомовного походження [2].

На ці статті в журналі “Літературно-науковий вісник” відгукнувся А. Кримський, який підтримав більшість міркувань автора, але не погодився з твердженням про усунення іншомовних слів, які вже закріпилися в українській мові, тому що тут “нашої філологічної заборони ніхто не схоче слухати” [3, с. 44]. Те ж саме говорив дослідник і про слова, утворені за законами мови, напр.: народний, внутрішній, зовнішній і т.ін. адже “не варто сперечатися про те, звідки взяли, а треба тільки зазначити, що сього слова тримаються скрізь на цілій Україні” [4, с. 45]. Такі твердження стосуються усіх стилів мови.

У “Громадській думці” порушується також питання про недоцільність уживання “крутих слів, таких, що трудно їх зрозуміти і розібрати до ладу” [5, с. 2], на що редакція відповідає, що без них обійтися не можна, оскільки вони обумовлені життям, сьогоденням. Про це пишуть й інші газети: “українська мова не тільки та, що чуємо від простого селянина, далеко й не вся вона у нашого славного Тараса або Квітки — у їх творах чудова мова, але ж це невелика частина надзвичайно багатої української мови” [6, с. 8].

М.Левицький зазначає, що в українській літературній мові вже склалися загальні норми, і їх повинен дотримуватися кожен публіцист [7, с. 240]. Він вважає, що негативно впливає на мову публіцистики також уживання слів у неправильному значенні, напр.: “Трохи вона й міста візьме у посудині” (замість місця), неправильна побудова речення тощо. М. Левицький закликає до того, що актуальним залишається й сьогодні, — “до об’єднання письменницької мови, щоб вона була одна для цілої Вкраїни і по сей, і по той бік Дніпра, і по сей і по той бік кордону”.

Проти засмічення мови періодики полонізмами й германізмами виступав Л. Мартович [8, с. 251].

І. Нечуй-Левицький твердить, що в публіцистичному стилі треба зберігати ті норми, які склалися на Наддніпрянщині, адже “галицька наукова й часописна мова, кажучи загалом, дуже нашкодила нашому письменству, а найбільше – сьогочасному часописному українському письменству. Через її вплив ця часописна мова вийшла напхана польськими й галицькими провінціалізмами й стародавніми словами ще й подекуди з чудною семантикою” [9, с. 2]. Письменник наголошував на тому, що мова публіцистики не повинна відриватися від живої основи української мови. Серед великої кількості пропонованих ним слів було багато таких, які засвоїла українська літературна мова, наприклад: вчинок, надбання, прикмета, заохочувати, хист, нехтувати, житло.

Питання про розвиток публіцистичного стилю особливо актуальним стає наприкінці 20 - на початку 30-х рр. ХХ ст. У різноманітних газетах і журналах запроваджується рубрика “Проблема газетної мови”. М. Сулима подає рекомендації щодо слововживання і відстоює думку про необхідність залучення слів, утворених питомими засобами словотвору (господарський, а не господарчий, виховник, а не вихователь, підготовний, а не підготовчий), вважає неправомірним уживання дієприкметників на -чий, -ший [10, с. 39]. Його підтримує і М. Гладкий, який стверджує, що “... літературної, або інакше культурної мови зафіксованої в письменстві, підпертої практикою повсякденного життя, зв’язаної органічно з усією складною соціальною машиною, з усіма верствами нашого суспільства, ми ще на маємо” [11, с. 23-26].

Автор подає перші дослідження різних рівнів газетно-публіцистичного стилю — лексичного, морфологічного, синтаксичного, зосереджує увагу на унормуванні слів, утворених за допомогою українських формантів. Правильними словоформами, на думку М. Гладкого, є доставник, а не поставщик, приймальний, а не прийомочний й ін. Те, чого не вдалося зберегти тоді, повертаємо сьогодні. Важливим питанням для лексики публіцистики є збагачення її синонімами й емоційно забарвленими елементами [12, с. 26-30].

Велике значення для мови преси, за словами дослідника, “має влучне використання фразеологізмів, які є важливим штрихом, архітектурною деталлю”, що “прикрашають і разом завершують будівельний твір”. Їх основою має стати “природний ґрунт нашої народної мови”, але сповнений новизни пошуків, трансформацій. “На основі національної фразеології можна творити нову фразеологію, даючи нове забарвлення теперішньої доби, надаючи духу сучасності”, — твердить М. Гладкий [13, с. 39-44].

У мові публіцистики, звичайно, важливий синтаксис, тобто правильна побудова словосполучень, речень, а отже, й усього тексту. М. Гладкий застерігає, що “Слово живе в реченні, цебто тільки в тіснім зв’язку з иншими словами воно має повне своє значення; тільки в живому сполученні з иншими елементами речення воно перестає бути вирваною з одної суспільної будівлі цеглиною й стає фрагментом витонченої й складної людської думки” [14, с. 39]. Тут йдеться передусім про мовну культуру, про правильне слововживання, пор. правильно говорити: дякувати вам (а не дякувати вас), на прохання (а не за проханням), близько 25 тисяч (а не до 25 тисяч), за керівництвом (а не під керівництвом).

Виступають мовознавці сьогодні й проти пасивних зворотів, які не властиві українській мові. Це саме стосується особливо помітних тенденцій початку ХХ ст. — трансформацій особових дієслівних форм, зворотів з дієприслівниками та інфінітивами у віддієслівні іменники (пор. поширення підприємницької діяльності і поширювати підприємницьку діяльність), що вносить елемент книжності, неприпустимий для публіцистичного стилю [15, с. 59].

Наголошують дослідники й на важливості емоційного викладу матеріалу, повторів, функціонування розмовних конструкцій. Це ті характерні особливості, які актуальні і для сучасного стилю засобів масової інформації.

Для лінгвістів кінця ХІХ - початку ХХ ст. важливим є унормування мови публіцистичного стилю, вироблення стандартів. Адже саме в публіцистичних текстах простежуються мовні норми 20-, 30-, 40-, 50-х років, а також сучасні.

Отже, вже з кінця ХІХ ст. формується той напрям лінгвостилістичних досліджень, у якому працює сучасна наука. Незмінними залишаються критерії оцінки стилю засобів масової інформації: поповнюваність суспільно-політичною лексикою і словесно-художніми засобами, стислість викладу, розповідний виклад теми, що вимагає вживання інфінітивів, повторення однотипних структур речення тощо.

Інформаційний простір публіцистики, на переконання сучасних дослідників, вже на початку ХХ ст. визначає здатність мови впливати на формування масової культури і масової свідомості [16, с. 59-63]. Об’єктивним і правомірним на всіх етапах розвитку мови є таке твердження: якщо динаміка мовних оцінок зумовлена соціолінгвально, то тенденція до внормованості, усталеності — і соціолінгвально (без синхронної “сталості” мови не змогла б забезпечити спілкування), й інтралінгвально (“тиск системи”).