Галицька і подільська русь

До смерті короля Владислава Яґайла (1434) анексована територія Галичини ще не була перетворена на провінцію Польської держави, рахуючись персональною власністю королівського трону як домен Казимира Великого та його онуки Ядвіги, a далі її чоловіка й спадкоємця Яґайла. Той, правда, Єдлинським привілеєм 1430 р. поклав початок переведенню руських околиць з особливого статусу на загальний, проте остаточно це було завершено вже його сином, королем Владиславом III, який у 1434 р. поширив дію Єдлинського привілею на всю Галичину і Західне Поділля. Згідно з новозапровадженим адміністративним поділом, тут віднині створювалося Руське воєводство з землями Львівською, Перемишльською, Сяноцькою, Галицькою і Холмською та Подільське воєводство з центром у Кам'янці-Подільському. У 1462 р. норми Єдлинського привілею були розповсюджені і на приєднане від Мазовії Белзьке князівство (віднині воєводство).

До цього часу на руських землях ще зберігалися суттєві відмінності, що нагадували про форми соціального укладу княжої доби (згодом період до 1434–1435 рр. окреслювали як tempus juris Ruthenicalic, тобто часи руського права ). Наприклад, якщо польська шляхта добилася від королівської влади визнання безумовного права власності на свої маєтки уже в 1374 р., то бояри-рицарі Русі вважалися і надалі особистими слугами короля. Це накладало на їхнє землеволодіння характерні обмеження. Так, під загрозою конфіскації землі вони були зобов'язані не лише виконувати персональну кінну службу на виклик короля, але й виставляти до кожного військового походу визначене число озброєних вершників. Бояри не мали права продавати чи дарувати свій маєток без спеціального дозволу. На них покладалися роботи по ремонту й укріпленню замків та направі мостів, a також сплата певних натуральних податків. Місцевий боярсько-рицарський люд, на відміну від самоврядної польської шляхти, підлягав юрисдикції королівських намісників-каштелянів , тобто управителів головних оборонних замків: владні й судові функції до 1434 р. повністю належали генеральному руському (львівському) старості та каштелянам у центрах земель – Перемишлі, Галичі, Сяноку, Холмі. У підпорядкуванні останніх знаходилися місцеві городові воєводи , що відали збройним контингентом дрібніших адміністративно-звичаєвих округів – волостей. Така схема, найвірогідніше, перейшла у спадок від домонгольських часів, де функції городових воєвод виконували тисяцькі, підпорядковані князю-правителю.

Демографічні зміни

Однак передумови зближення Галицької Русі з польським світом, що вже цілком окреслилося у другій половині XV ст., були закладені ще за часів руського права. Вирішальну роль у цьому судилося відіграти демографічному факторові. Багатолітні війни, помножені набігами Ногайської Орди, що за татаро-монгольської доби утвердилася в межиріччі Дніпра і Дністра, призвели до запустіння багатьох ще недавно загосподарованих обшарів. Брак людності, спустошене село, запустіла місцевість, покинута пустош – ось характерні вислови з нечисленних документів кінця XIV – початку XV ст., що стосуються тутешніх територій. З іншого боку, відіграючи для Польщі роль порубіжної смуги, Русь потребувала, як жодний внутрішній регіон держави, потужних збройних сил, здатних відбити напади ззовні. Відтак з ініціативи короля тут, на родючих землях, що вимагали рук, які б однаково вправно володіли і мечем, і плугом, починають роздаватися землі в ленне володіння (тобто, під умовою виконання спадкової військової служби) дрібній шляхті з Мазовії, Малої Польщі, Силезії тощо. Водночас на земельних наділах осідають вояки-ветерани найманих королівських загонів – німці, чехи, угорці, румуни. Підданих не вистачало, тому перед рицарем, який отримував землю, ставили завдання homines convocare undecunque posset (скликати людей, звідки зможе ). Тож разом зі шляхтою на Русь проникав і селянський іноетнічний елемент, приваблений поселенськими пільгами. Слідом за цією свого роду "військовою колонізацією", яка мусила забезпечити самооборону краю, просувався торгово-ремісничий люд – поляки, німці, євреї. Так, уже в першій чверті XV ст. серед міських жителів-новопоселенців Сянока було близько 30 % німців, Львова – понад 70 %. Перші згадки про євреїв у Львові датуються 1356 р., Дрогобичі – 1404 р., Підгайцях – 1420 р. і т. д. (за даними 1500 р., вони мешкали у 18 містах Руського воєводства, a відповідні назви вулиць і майданів свідчать, що єврейські громади були чималими). Проте найчисельнішу групу прибульців, поза сумнівом, складали поляки – і серед шляхти, і в містах.

Ця строката різноетнічна маса поволі змінювала населення Русі якісно, оскільки порушувала попередній, усталений склад обох повноправних верств – і збройного люду, і городян. Інтенсивність переселенського руху, і зокрема – переважання в ньому польського елемента, призводила до того, що чужинці розчинялися не в руському субстраті, міняючи і мову, і конфесію, a в польському. Невдовзі ця стихійна полонізація почала всмоктувати і місцевий боярський люд.

Від дружинників і бояр дo