Правопорушення: поняття і юридичні ознаки. Склад і види правопорушень

Правопорушення — це протиправне, винне, соціально шкідливе діянн_я (дія чи бездіяльність) деліктоздатної особи, яке тягне за собою юридично визначені негативні наслідки для правопорушника_

Властивості ознаки правопорушень характеризуються таки­ми загальними рисами правової поведінки.

За своєю Соціальною значущістю ця поведінка соціально шкідлива, тобт_о спричиняє чи може спричинити шкоду нормаль­ним суспільну відносинам, що розвиваються у правовій формі, правам, свободам, законним інтересам суб'єктів. Ця шкода може бути різною, залежно від наслідків протиправного діяння, його соціальної оцінки (матеріальною і моральною, знач­ною і незначно_ю)

За психологічними ознаками правопорушення як вчинок завжди має свідомо-вольовий, тобто здійснюється під контролем волі і свідомості суб'єкта. Правопорушенням є лише те діяння, яке скоюється як результат прояву усвідомленої волі особи і вчинене з її вини. Дія, що завдає шкоди інтересам, які охо­роняються законом, є об'єктивно протиправною, але правопору­шенням її назвати не можна при відсутності вини.

Юридична ознака правопорушення полягає в його протиправності. Держава в законі фіксує ознаки правопорушення, що вказують на Динаміку, інтенсивність поширення негативних для суспільства вчинків. Тому закон може оперативно змінювати «ме­жу», яка відділяє за формальними ознаками правомірну і проти­правну поведінку. Критерієм правомірності дій має бути право як втілення справедливості, тому саме з позиції гарантованих кон­ституцією прав і свобод людини повинні розцінюватися держа-

35і

РОЗДІЛ ХХІП

вою ознаки протиправності діянь. Інакше — в умовах недемократичного режиму державна влада може свавільно, самостійно і за своїми уподобаннями, ігноруючи правовий критерій, визначати формально-юридичні критерії протиправності і міру відповідаль­ності за правопорушення.

З точки зору юридичних наслідків правопорушення як юри­дичний факт породжує охоронні правовідносини, в межах яких реалізуються заходи відповідальності за скоєне правопорушен­ня. Таким чином, для суб'єкта правопорушення юридичні на­слідки завжди будуть негативними. Водночас правопорушення мо­же розцінюватися як юридичний факт, на основі якого: виникають процесуальні правовідносини у зв'язку з притягненням суб'єкта до відповідальності і, відповідно, виникають нові для суб'єкта про­цесуальні права й обов'язки; змінюються або припиняються ті правовідносини, учасником яких був суб'єкт (наприклад, звіль­нення працівника у зв'язку з учиненням ним крадіжки; змінення умов договору однією стороною за невиконання чи неналежне виконання зобов'язань другою стороною та ін.). Отже, правопо­рушення завжди передбачає можливість настання юридичних наслідків, які виражаються у втратах правопорушником благ ма­теріального, особистого й організаційного характеру.

Зовнішня (об'єктивна) характеристика правопорушення по­лягає в тому, що воно завжди виступає як діяння суб'єкта (дія чи бездіяльність), яке з юридичної точки зору виражене: в невико­нанні суб'єктом своїх обов'язків, що випливають з договору чи за­кону; в недотриманні заборон, установлених правовими нормами; у зловживанні суб'єкта своїми правами, створенні будь-яких пере­пон у використанні своїх прав іншими суб'єктами (наприклад, правомочностей власника стосовно володіння, користування, розпо­рядження своїм майном) і т. д. Різноманітні наміри, думки з приво­ду скоєння правопорушень самі по собі не є правопорушеннями і вважаються юридично нейтральними доти, доки вони не прояви­лися як конкретні протиправні вчинки (діяння) суб'єктів.

Контролюючі можливості держави полягають у тому, що во­на може запустити державний механізм притягнення до юридич­ної відповідальності за правопорушення з метою поновлення по­рушених прав суб'єктів з наступним покаранням правопорушни­ка. Слід враховувати, що правопорушення можливе лише тоді, коли воно скоєне деліктоздатним суб'єктом, тобто суб'єктом, здатним згідно з законом самостійно нести юридичну відпові­дальність за власні винні протиправні діяння. 354

.ПРАВОМІРНА ПОВЕДІНКА, ПРАВОПОРУШЕННЯ, ЮРИДИЧНА ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ

Таким чином, попередній аналіз правопорушень приводить до висновку про те, що правова поведінка може бути визнаною право­порушенням, якщо вона є: діянням (дією чи бездіяльністю); проти­правною; винною; соціально шкідливою (небезпечною); караною.

Склад правопорушення. Ознаки, які лягли в основу поняття правопорушення, конкретизуються в категорії складу правопо­рушення — такої його моделі, яка закріплена законодавчо сто­совно кожного виду правопорушень.

Склад правопорушення — це сукупність передбачених зако­ном об'єктивних і суб'єктивних ознак протиправного соціально шкідливого діяння, за вчинення якого винна особа несе юридичну відповідальність.

Склад правопорушення містить чотири елементи: об'єкт, об'єк­тивну сторону, суб'єкт і суб'єктивну сторону правопорушення.

Об'єкт правопорушення — це ті суспільні відносини та цін­ності, що охороняються правом. Не існує правопорушень, у яких був би відсутній об'єкт. Однак сам об'єкт може розглядатися з двох точок зору: як загальний і як безпосередній. Під загальним об'єктом правопорушення розуміють систему суспільних відно­син, які функціонують, розвиваються й відновлюються на ґрунті загальновизнаних у суспільстві цінностей, що відображені в праві, ним регулюються й охороняються. Безпосередніми об'єктами є різнорідні види суспільних відносин з приводу матеріальних і не­матеріальних благ (честі, гідності, здоров'я та ін.) у різноманітних сферах життя і відповідні їм права та законні інтереси суб'єктів права — майнові, трудові, політичні та інші.

Об'єктивна сторона правопорушення — це зовнішній прояв самого протиправного вчинку. До обов'язкових елементів об'єк­тивної сторони в так званих матеріальних складах правопору­шення належать: діяння (дія чи бездіяльність суб'єкта); його шкідливі наслідки (їх настання або загроза настання). Необхід­ним причинний зв'язок між діянням і наслідками, які настали. Крім обов'язкових, будь-яке правопорушення має факультативні елементи: спосіб, місце, оточення і час скоєння правопорушення. Кожен з них додатково характеризує суб'єкта правопорушення, ступінь суспільної шкоди від його посягання, роль кожного пра­вопорушника в разі співучасті, обставини, що обтяжують або пом'якшують вину суб'єкта.

Суб’єкт правопорушення — це фізична чи юридична особа,
яка скоїла правопорушення. Необхідна ознака суб'єкта правопо­
рушення — його деліктоздатність, тобто можливість, що визна-
12* 355

РОЗДІЛ XXIII

чається законом, особи відповідати за свої діяння. На відміну від юридичних осіб, деліктоздатність яких виникає з моменту їх створення (наприклад, офіційної реєстрації), деліктоздатність фізичної особи визначається законом з урахуванням віку і здат­ності людини контролювати свою поведінку волею і свідомістю. Саме тому, наприклад, суб'єктом злочину, згідно зі ст. 22 Кримі­нального кодексу України, визнається фізична осудна особа, яка вчинила злочин у віці, з якого відповідно до кримінального зако­нодавства може наставати кримінальна відповідальність.

Суб'єктивна сторона правопорушення (вина) — це психічне ставлення особи до скоєного нею діяння та його шкідливих на­слідків. Правопорушенням визнається лише діяння особи, яка здатна усвідомлювати значення свого вчинку і керувати ним, тому відсутність такої властивості робить її неделіктоздатною. Здат­ність особи усвідомлювати значення свого вчинку (інтелектуаль­ний аспект) і керувати ним (вольовий аспект) — необхідна умова оцінки вини, яка залежно від конкретного поєднання цих характе­ристик і може виступати у двох основних формах: умислу і необе­режності. У свою чергу, умисел виступає у вигляді прямого або побічного, а необережна форма вини — у вигляді самовпевненості або недбальства. При прямому умислі особа усвідомлює проти­правний характер свого вчинку, передбачає ті наслідки, які можуть чи повинні настати, і бажає їх настання. При побічному умислі особа в такій же ситуації не бажає, але свідомо допускає мож­ливість настання шкідливого результату свого діяння, однак бай­дуже до нього ставиться. Необережна форма вини має свою спе­цифіку інтелектуального і вольового аспектів психічного ставлен­ня особи до свого діяння: при самовпевненості особа усвідомлює протиправність свого діяння, передбачає можливість настання шкідливих наслідків, однак легковажно розраховує на їх за­побігання (тому що переоцінює свої здібності або ж недооцінює складність й небезпечність ситуації). При недбальстві особа не усвідомлює шкідливості свого вчинку і не передбачає можливості настання протиправного результату, але повинна і могла їх перед­бачити (наприклад, у разі посадової недбалості).

Види правопорушень. Особливості суб'єктивних і об'єктивних ознак правопорушень, їх юридичних характеристик дають мож­ливість класифікувати ці правопорушення за різними підставами: а) за ступенем суспільної шкоди — злочини (суспільно небез­печні, кримінально карані діяння) і вчинки (правопорушення, пе­редбачені іншими галузями законодавства);

Ш

АВОМІРНА ПОВЕДІНКА, ПРАВОПОРУШЕННЯ, ЮРИДИЧНА ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ

б) за галузевою належністю — цивільно-правові, консти­-
туційно-правові, сімейно-правові і т. д.;

в) за суб'єктами — скоювані деліктоздатною фізичною осо­
бою і скоювані юридичною особою;

г) за суб'єктивною стороною — умисне і необережне діяння;
ґ) залежно від характеру порушеної правової норми — право­
порушення матеріально-правові і процесуально-правові;

д) за формою зовнішнього виразу — протиправні дії і безді­-
яльність;

є) залежно від оцінки спричиненої шкоди (наслідків) — право­порушення з матеріальним складом і правопорушення з фор­мальним складом;

є) залежно від кількості суб'єктів, які вчинили правопорушен­ня, — одноосібні і групові (тобто скоювані за співучасті).

Правопорушення також класифікуються залежно від сфер життя суспільства (в економіці, управлінській сфері, побуті тощо).

~~| § 4. Юридична відповідальність

Якщо правопорушення являє собою протиправне діяння, то відповідальність є його прямим наслідком, що передбачається за­коном. Юридична відповідальність настає тільки: а) за проти­правне діяння (дію або бездіяльність); б) за винне діяння; в) тільки щодо деліктоздатного суб'єкта права, який безпосередньо вчи­нив це діяння. Вона виражає негативне ставлення суспільства до правопорушень і передбачає настання несприятливих юридичних наслідків для порушника, тому спирається на державний примус.

Юридична відповідальність здійснюється в рамках правовід­носин між суб'єктом, який порушив приписи правової норми, з одного боку, і державою в особі її органів чи інших організацій (наприклад, власника підприємства), що уповноважені визначити щодо порушника міру відповідальності на підставі правових норм, — з другого боку. Таким чином, юридична відповідальність гарантується діяльністю компетентних органів по застосуванню санкцій правових норм, здійснюваною в межах юридичної проце­дури. Остання забезпечує об'єктивність і всебічність розгляду справи про юридичну відповідальність суб'єкта правопорушення й одночасно гарантує йому право на захист від моменту притяг­нення до відповідальності до її завершального етапу (реалізації).

Юридичний зміст відповідальності виражається в безумовно­му обов'язку правопорушника зазнавати несприятливих на-

РОЗДІЛ XXIII

слідків особистого, майнового або організаційного характеру, вид і міра яких передбачені санкціями правових норм. Слід мати на увазі, що законодавством передбачаються й обставини, які ви­ключають юридичну відповідальність. Наприклад, у криміналь­ному праві — це необхідна оборона, крайня необхідність, казус тощо, у цивільному — це непереборна сила, під впливом якої суб'єкт заподіяв шкоду правам і законним інтересам осіб.

Підстави юридичної відповідальності — це необхідна єдність її фактичних і правових передумов, без яких вона не може бути реалізована. Фактичною підставою юридичної відповідальності є саме протиправне діяння (дія чи бездіяльність), у якому присутні всі елементи складу правопорушення. Юридичною підставою відповідальності є нормативні приписи, які чітко фіксують елементи складу правопорушення і містять його юридичні озна­ки, та правозастосувальний акт, у якому дається всебічна оцінка обставин та особи, що скоїла правопорушення, юридична кваліфікація вчинку і міститься мотивоване юридичне рішення.

Таким чином, фактичною підставою юридичної відповідаль­ності є юридичний факт (саме правопорушення), без якого не­можливе виникнення правовідносин відповідальності. Однак ці відносини не можуть виникнути як правові, якщо модель право­порушення (елементи складу і санкції) не буде передбачена у пра­вовій нормі. Отже, тільки необхідний зв'язок і єдність ідеального і реального — нормативних і фактичних підстав — буде відпові­дати вимогам законності при притягненні особи до юридичної відповідальності.

Притягнення до юридичної відповідальності є одним з про­явів правоохоронної функції держави, тобто такого напрямку в діяльності її органів, який здійснюється виключно в правовій формі, в межах компетенції й повноважень цих органів, і врегульо­ваний процесуальними нормами (наприклад, Кримінально-про­цесуальним кодексом України).

Розділ XXIV

ПРАВ03АСТ0СУВАННЯ

§ 1. Поняття реалізації правових норм

Право тільки тоді виконує своє соціальне призначення, коли його норми знаходять практичне втілення в суспільних відноси­нах, поведінці конкретних осіб, тобто тоді, коли вони реалізують­ся. Реалізація норм права їхніми адресатами завершує процес правового регулювання, уособлюючи тим самим певний резуль­тат даного різновиду організуючого впливу на суспільне життя.

Реалізація правових норм .здійснюється у формі правомірної поведінки учасників суспільних відносин, які регулює право. Ра­зом з тим не кожна об'єктивно правомірна за її зовнішніми озна­ками поведінка являє собою підсумок саме правового регулюван­ня, а отже, і правореалізації. Вона може обумовлюватися впли­вом деяких неюридичних факторів, зокрема норм моралі, звичаїв, що збігаються за своїм змістом з вимогами юридичних приписів. Тому другою обов'язковою ознакою правореалізації є наявність хоча б опосередкованого причинного зв'язку між дією правових норм, що регламентують відповідні суспільні відносини, і станом упорядкованості цих відносин.

Реалізація правових норм може полягати у здійсненні одного або кількох конкретних вчинків, дій (наприклад, поверненні пози­чальником боргу, додержанні адміністрацією підприємства вста­новленого порядку звільнення працівника), досягненні певного ре­зультату (наприклад, виконанні обумовленої цивільною угодою роботи), мати систематичний як, скажімо, періодична сплата підприємцем податків) або тривалий характер (наприклад, додер­жання землекористувачем заборони не погіршувати якість землі). Але в будь-якому разі цей процес вважатиметься таким, що відбув­ся, тільки за умови повного узгодження фактичної поведінки суб'єктів правореалізації з тими її програмами, які передбачені відповідними юридичними приписами.

Змістом реалізації більшості правових норм є здійснення (ви­конання) суб'єктами права суб'єктивних юридичних прав і обо­в'язків, що виникають на підставі цих приписів. Слід зазначити, однак, що таким чином реалізуються не всі, а лише так звані «кла­сичні норми права» — норми-масштаби (уповноважуючі, зо-

РОЗДІЛ XXIV

ПРАВОЗАСТОСУВАННЯ

бов'язуючі, забороняючі), тобто такі, що містять вказівки на певні варіанти поведінки. Щодо іншого різновиду правових норм — спеціалізованих, або ж як їх ще термінологічно познача­ють — «нетипових правових приписів» (норм-принципів, норм-цілей, норм-дефініцій, оперативних, колізійних норм і т. ін.), то їх реалізація полягає в забезпеченні раціональної побудови, несу-перечливого характеру правового регулювання, виконанні ряду допоміжних функцій у системі права.

У цілому реалізація норм права може бути визначена як про­цес їхнього фактичного втілення в суспільних відносинах через правомірну поведінку соціальних суб'єктів, що здійснюють на­лежні їм суб'єктивні юридичні права і обов'язки.

Власне реалізацію правових норм, яку ще називають «безпосе­редньою правореалізацією», слід відрізняти від іншого явища — реалізації права як такого. Реалізація права охоплює усі способи та форми зовнішньої об'єктивації права, його переведення на рівень реальної дійсності, становлення права як позитивного утворення. Зокрема, для країн з романо-германською правовою системою, до яких належить і Україна, це пов'язано передусім з прийняттям законів та підзаконних нормативних правових актів, що розвивають їхні положення, а також укладенням нормативних правових договорів, санкціонуванням звичаїв і т. ін.

Існуючі способи і форми реалізації правових норм можуть бути класифіковані за певними підставами.

Залежно від юридичного механізму її забезпечення розрізня­ють правореалізацію, що відбувається в межах правових відно­син, і правореалізацію, здійснювану поза ними. У першому випад­ку набуття суб'єктами правореалізації юридичних прав і обов'язків (що являють собою необхідну передумову даного про­цесу) обумовлюється фактом встановлення між цими особами згаданих правових зв'язків. У другому ж — юридичні права й обов'язки суб'єктів правореалізації витікають безпосередньо із закону, а отже, і здійснення ними приписів правових норм не за­лежить від будь-яких додаткових обставин.

За характером її суб'єктів реалізацію норм права поділяють на індивідуальну і колективну. Індивідуальна правореалізація полягає в можливості особи самостійно (в індивідуальному порядку) вико­ристовувати свої юридичні права і виконувати покладені на неї юри­дичні обов'язки. Колективна ж реалізація правових норм потребує для цього поєднання зусиль кількох суб'єктів. Зокрема, консти­туційна норма (ст. 45 Конституції України), якою закріплене право 360

громадян на відпочинок, може бути реалізована як у колективному, так і в індивідуальному порядку, тоді як інша норма Конституції (ст. 36), що передбачає право громадян України на об'єднання в політичні партії та громадські організації, — тільки в колективному.

Залежно від методів, якими забезпечується правореалізація, акти реалізації правових норм поділяються на добровільні і примусові.

За характером поведінки суб'єктів реалізації правових норм розмежовують активну (що обумовлює необхідність здійснення певних дій) і пасивну (що полягає в утриманні від деяких варіантів поведінки) правореалізацію.

За способами здійснення правових приписів розрізняють такі форми їх реалізації, як використання, виконання і дотримання.

Використання є формою реалізації уповноважуючих норм права і характеризується використанням особою юридично ви­знаних за нею можливостей для задоволення її потреб та інте­ресів. Використання може відбуватися як в активній, так і в па­сивній поведінці правових суб'єктів.

Виконання являє собою форму реалізації зобов'язуючих пра­вових приписів, які покладають на особу юридичні обов'язки ак­тивного типу, і тому завжди пов'язане з необхідністю здійснення певних дій, що становлять зміст відповідного обов'язку.

Дотримання є формою реалізації забороняючих правових норм, якими встановлюються юридичні обов'язки пасивного ти­пу, і полягає у відмові суб'єктів права від юридично заборонених видів поведінки.

Використання, виконання і дотримання належать до безпосе­редніх (звичайних, ординарних) форм правореалізації, тобто та­ких, які, по-перше, проходять будь-який процес реалізації норм права, і, по-друге, що не потребують сторонього втручання, здійс­нюються виключно через власну поведінку осіб, яким адресовані відповідні правові приписи. Разом з тим існує багато випадків, коли поряд із звичайними виникає потреба в особливій (неординарній) формі реалізації правових норм, а саме у правозастосуванні.

§ 2. Застосування норм права

як специфічна форма його реалізації

Правозастосування за своїм обсягом є найоб'ємнішою лан­кою в юридичному процесі, яка спрямована на індивідуальне ре­гулювання суспільних відносин.

РОЗДІЛ XXIV

ПРАВОЗАСТОСУВАННЯ

Застосування права — це правова форма діяльності уповно­важених на те органів держави і посадових осіб по реалізації приписів норм матеріального права відносно конкретних жит­тєвих випадків шляхом винесення індивідуально-конкретних рішень.

Застосування права, як особлива форма його реалізації, на відміну від дотримання, виконання і використання має певні ха­рактерні риси.

Передусім це управлінська за своєю природою діяльність ор­ганів держави і посадових осіб у винесенні індивідуально-конк­ретних приписів, які містять не загальні правила поведінки, а ма­ють адресатом конкретних суб'єктів.

У передбачених законодавством випадках застосування права є необхідною умовою реалізації правових норм, внаслідок чого відбувається упорядкування суспільних відносин. Це діяльність, що здійснюється спеціальними суб'єктами, наділеними держав­но-владними повноваженнями (прокуратура, суд, міліція, Прези­дент, голова місцевої адміністрації, слідчий, ректор та ін.), які за­довольняють потреби всього суспільства, тобто діють у публічних, а не у своїх особистих інтересах. Такі суб'єкти займа­ють активну провідну позицію в розвитку правозастосовних відносин. Громадяни не є суб'єктами правозастосування, проте право може застосовуватися з їх ініціативи (наприклад, подання заяви про скоєне правопорушення, позовної заяви до суду та ін.). Правозастосовна діяльність здійснюється вказаними суб'єк­тами в «чужому інтересі», в порядку і процесуальних формах, встановлених законодавством.

Вона являє собою не одноразовий акт, а процес, що скла­дається з Послідовних стадій.

Завершується правозастосовна діяльність винесенням інди­відуального юридичного рішення у формі акта застосування нор­ми права, обов'язковість виконання якого забезпечується приму­совою силою держави (вироком, рішенням суду, розпоряджен­ням тощо). У сфері цивільних відносин особа, зацікавлена у винесенні правозастосовного акта, має право на будь-якій стадії відмовитися від його реалізації, якщо це не суперечить закону. Наприклад, наказ господарського суду вона може не направити на рахунок боржника і, таким чином, не реалізувати своє право отримати борг за допомогою правозастосовчого органу. Отже, слід розмежовувати ознаки обов'язковості і примусовості вико­нання правозастосовнних актів.

За загальним правилом безпосередня реалізація норм права здійснюється без участі органів держави. Однак у багатьох ситу­аціях суб'єктивні права і юридичні обов'язки не можуть виникну­ти і реалізуватися без державного втручання, що і являє собою правозастосовну діяльність. Це відбувається:

коли передбачені юридичними нормами права і обов'язки в конкретних осіб можуть виникати тільки після винесення інди­відуально владного рішення державного органу (наприклад, пен­сію громадянину призначають на підставі постанови органу соціального забезпечення; абітурієнта до вищого навчального за­кладу зараховують тільки після видання наказу ректора; житло з державного житлового фонду надають відповідно до рішення ор­гану місцевого самоврядування тощо);

коли є спір про право і сторони не можуть дійти згоди щодо рішення про-зміст своїх суб'єктивних прав і юридичних обов'яз­ків (наприклад, при розділі майна судовими органами, госпо­дарських суперечок між юридичними особами в господарському суді тощо. Обсяг таких прав і обов'язків визначається судовими рішеннями);

коли скоєно правопорушення і необхідно визначити міру юридичної відповідальності особи (наприклад, винесення вироку за скоєний злочин);

коли необхідно встановити наявність або відсутність факту, що має юридичне значення (визнання громадянина безвісно відсутнім або оголошення його померлим).

Застосування права є етапом реалізації права. Воно може за­вершувати реалізацію права. Наприклад, прийняття посадовою особою органу державної реєстрації повідомлення про скасуван­ня державної реєстрації суб'єкта підприємницької діяльності — юридичної особи, завершує реалізацію усіх прав і обов'язків, пов'язаних з функціонуванням цієї особи. Але так буває не завжди. Застосування права може також підключатися на певно­му етапі до «природних» засобів реалізації — дотримання, вико­нання, використання. Наприклад, винесенням вироку, судового рішення завершується правозастосовна діяльність, а реалізація права ще продовжується в процесі їх виконання. Таким чином, правозастосовна діяльність має додатковий, допоміжний харак­тер у загальному механізмі правореалізації.

Потреба у правозастосовній діяльності при регулюванні інди­відуальних відносин пов'язується з наявністю відповідних дер­жавних інтересів. Ці інтереси адекватно відображають функції,

РОЗДІЛ XXIV

ПРАВОЗАСТОСУВАННЯ

що виконує держава. По суті, правозастосування направлене на досягнення проміжної, а не кінцевої мети правореалізації і ком­пенсує в такий спосіб нерозвиненість у суспільстві процесів само­регуляції.

В окремих випадках правозастосування повинно бути обо­в'язковою стадією реалізації права, наприклад, прийняття, по­новлення чи припинення громадянства, реєстрація чи розірвання шлюбу, реєстрація об'єктів нерухомості тощо. Такі функції іма­нентно притаманні будь-якій державі і не зменшують обсягу індивідуального правозастосовного регулювання або підкорення державою громадянського суспільства. В деяких випадках воно може навіть обмежувати реалізацію прав і свобод особистості (особи). Найчастіше це відбувається у відносинах між особою (юридичною, фізичною) і державними органами (іноді державни­ми підприємствами, державними акціонерними компаніями). Зо­крема, прикладами може бути наявність розпорядження Прем'єр-міністра України, що зобов'язує усіх суб'єктів підприємницької діяльності погоджувати контракти на ввіз певних лікарських за­собів з окремою державною акціонерною компанією, а також обов'язок здійснювати медичне страхування іноземних громадян тільки в одній страховій компанії.

Якщо держава нав'язує громадянському суспільству опікунські функції в політичній, економічній, соціальній, культурній та інших сферах життя, тоді очікуваного соціального результату правового регулювання можна не діждатися. Роль державно-владного втру­чання полягає в посиленні його охоронної функції, зміні гарантій, методів, форми правозастосування при звуженні кола суб'єктів цієї діяльності і розширенні їхньої відповідальності.

Отже, сфери правозастосовної діяльності в регулятивних відносинах для держав соціально-демократичної орієнтації по­винні поступово звужуватися.

За своїми формами провозастосовна діяльність поділяється на оперативно-виконавчу, правоохоронну і правосуддя.

Оперативно-виконавча діяльність передбачає виконання приписів правових норм з метою позитивного результативного впливу на суспільні відносини (наприклад, реєстрація шлюбу і на­родження, видання наказу про зарахування на навчання, видача свідоцтва про право власності на приватизований об'єкт і т. ін.). її не слід плутати з оперативно-розшуковою діяльністю, яка є час­тиною правоохоронної діяльності і спрямована на виявлення по­передження, припинення, розкриття злочинів і осіб, що їх скоїли. 364

Правоохоронна діяльність є формою діяльності державних органів та деяких недержавних інститутів, що спрямована на охорону законності і правопорядку, захист прав і свобод людини, боротьбу зі злочинністю. Здійснюється вона органами прокура­тури, органами внутрішніх справ, податковою міліцією, службою безпеки (наприклад, розслідування діянь, що містять ознаки зло­чину; нагляд за додержанням законів; контрольна закупка то­варів з метою виявлення фактів протиправної діяльності).

Правосуддя — це форма державної діяльності, яка полягає в розгляді і вирішенні судом віднесених до його компетенції цивільних, кримінальних та інших справ. Здійснюється вона тільки загальними і спеціалізованими судами.

§ 3. Стадії застосування нормативних приписів

Застосування права являє собою єдиний процес, що скла­дається з відокремлених і взаємопов'язаних дій — стадій.

Перша стадія — це встановлення фактичних обставин справи. В ході цієї стадії компетентними органами виявляються і встанов­люються тільки ті факти і обставини, що мають юридичне значення і пов'язані з рішенням юридичної справи по суті. Враховуючи, що такі обставини, як правило, мали місце в минулому, правозасто-сувач не може спостерігати їх безпосередньо. Тому юридично значущі факти встановлюються за допомогою доказів, отрима­них у встановлених законом формах і порядку: показання свідків, протоколів огляду місця події, висновків експертів, документів тощо. При встановленні фактичних обставин справи слід керува­тися вимогами належності, об'єктивності, повноти, істинності доказів. Результатом доказування є відтворення, реконструкція усіх (або частини) обставин справи, що має вирішальне значення для правильного застосування права. Наприклад, для призначен­ня пенсії громадянину необхідно подати до органу соціального забезпечення документи (докази), що підтверджують його право на пенсію: дані про вік, стаж роботи, заробітну плату тощо.

Другою стадією є вибір і аналіз правової норми. Вона містить дії по відшуканню юридичної норми, що відповідає обставинам, встановленим на першій стадії, і підлягає застосуванню. Прово­диться перевірка справжності і юридичної чинності норми з точки зору її дії в часі, просторі стосовно кола осіб, а також виявлення змісту норми. При цьому слід врахрвувати загальне правило: закон

ПРАВОЗАСТОСУВАННЯ

РОЗДІЛ XXIV

та інші нормативно-правові акти здебільшого не мають зворотної дії в часі. Вибравши норму, правозастосувач переконується в справжності її тексту за офіційним виданням (наприклад, Відо­мості Верховної Ради України, Офіційний вісник України та ін.), перевіряє, чи не змінена вона і чи діяла на період виникнення пра­вовідносин. Обов'язково уточнюється зміст норми, тобто здійснюється її правозастосовче тлумачення (з'ясування).

На цій стадії правозастосовного процесу дається правова кваліфікація — юридична оцінка всієї сукупності фактичних обставин справи шляхом віднесення конкретного випадку до сфери дії певних юридичних норм.

На завершальній стадії правозастосування приймається рішення у справі.

У рішенні втілюються воєдино дві попередніх стадії, відбу­вається поширення загальних приписів норми на конкретні життєві обставини. Прийняття рішення дає можливість досягну­ти мети правового регулювання, гарантувати здійснення суб'єктивних прав, а також виконання юридичних обов'язків.

Результат рішення юридичної справи висловлюється в інди­відуальному державно-владному велінні, приписі (письмовому чи в іншій формі). Цей припис, у свою чергу, виконує функцію юри­дичного факту, з яким пов'язані юридичні наслідки рішення, за­стосування права в цілому.

Таким чином, через винесення акта застосування права на підставі і в межах правових норм державний орган здійснює інди­відуальне регулювання суспільних відносин.

Слід констатувати певну умовність розмежування цих ста­дій — вони переплітаються, обумовлюються, а також взаємно до­повнюють одна одну. Практика правозастосування вимагає постійного звернення від фактів до юридичних норм і навпаки.

§ 4. Основні вимоги правильного

застосування нормативних приписів

Основними вимогами правильного застосування норм права є їхня обґрунтованість, законність, доцільність.

Вимога обґрунтованості означає, що прийняття правозасто­совного рішення повинно базуватися на всебічному і повному дослідженні всіх фактичних обставин справи, що так чи інакше впливають на його зміст, тобто мають юридичне значення. Усі не-доведені і сумнівні факти не повинні братися до уваги. Виконання

вимоги обґрунтованості дозволяє застосовувати норми права до випадків, для яких вони створені, виявляти, таким чином, об'єк­тивну істину у справі, уникати невиправданого затягування пра­возастосовного процесу.

Вимога законності належить до юридичної сторони розгля­дуваної справи і означає, що:

правозастосовне рішення повинно прийматися державним органом або посадовою особою в межах їхньої компетенції;

правозастосовна діяльність повинна здійснюватися в порядку і формах, передбачених процесуальним законодавством;

правозастосовчі органи зобов'язані правильно вибирати пра­вові норми, належним чином їх тлумачити, суворо дотримувати­ся їх змісту, не виходити за їх межі, здійснювати правильну кваліфікацію справи і приймати рішення відповідно до приписів

цих норм.

Якщо державний орган або посадова особа не застосували норму, що підлягає застосуванню, і, навпаки, застосували норму, яка не підлягає застосуванню, це є підставою до відміни прийня­того у юридичній справі рішення.

Вимога доцільності полягає в тому, щоб правозастосувач, во­лодіючи певною свободою у виборі рішення в межах закону, прагнув до досягнення мети правової норми шляхом винесення справедливого, ефективного, оптимального, економічного рі­шення. Тобто найбільш доцільним є таке рішення у справі, яке відповідає цілям, визначеним законодавцем. Водночас норма пра­ва не містить усіх особливостей кожної життєвої ситуації, і тому діяльність учасників суспільних відносин повинна відповідати конкретним умовам місця й часу вирішення такої ситуації. При цьому в межах норми учасникам надається можливість обрати найбільш ефективне, економічне вирішення питання. Наприклад, розірвання шлюбу за взаємною згодою подружжя доцільно здійснювати через органи реєстрації актів громадянського стану, а не в судовому порядку, оскільки розгляд цього питання в судо­вих органах займає набагато більше часу і для сторін є дорожчим. Слід мати на увазі, що мотиви доцільності не повинні супере­чити вимозі законності правозастосовних актів.

Можливості довільного погляду правозастосовувача далеко не однакові в різних державах. їх межі значною мірою залежать від політико-державного режиму, особливостей національної правової системи, специфіки правової думки та багатьох інших

факторів.

РОЗДІЛ XXIV