Правопорушення: поняття, склад, види
Аналіз юридичної літератури, дав можливість зробити висновок про однозначність у підходах до розуміння категорії правопорушення.
А. Венгеров вважає, що правопорушення — це поведінка у вигляді дії чи бездіяльності, яка має протиправний характер, спрямована на порушення заборон, невиконання обов'язків, передбачених нормою права.
Правопорушення має протиправний характер та спрямоване проти різних інтересів, які охороняються державою, а саме: особистих, суспільних, державних та інших. Воно може спричиняти цим інтересам фізичну, майнову, моральну, соціальну, духовну шкоду.
Узагальнивши викладене слід підкреслити, що правопорушення — це протиправне, винне, суспільно небезпечне або шкідливе діяння (дія або бездіяльність) деліктоспроможного суб'єкта, яке спричиняє шкоду інтересам суспільства, держави або особи.
Правопорушенню властиві такі ознаки:
1) Має протиправний, неправомірний характер, тобто суперечить нормам права, являє собою порушення заборон, зазначених у законах та підзаконних актах, зловживання суб'єктивним правом, перевищення компетенції.
2) Має суспільно шкідливий або суспільно небезпечний характер. Дана ознака характеризується небажаністю для суспільства, держави чи особи, передбачає настання негативних наслідків, які можуть настати як безпосередньо, так і у майбутньому, ступінь суспільної небезпечності чи шкідливості може бути різним та знаходить своє відображення у тій негативній реакції з боку держави та відповідно до вимог правової норми. Ряд авторів виділяють дві сторони суспільної небезпеки: по — перше, це характер суспільної небезпеки, як якісна оцінка шкідливості вчинку, що базується на об'єкті правопорушення; по — друге це ступінь суспільної небезпеки, тобто розмір спричиненої правопорушенням шкоди. Дещо іншої позиції притримуються М. Абдулаев та С. Комаров, які вважають, що суспільна небезпечність правопорушення є якісною характеристикою суспільної шкідливості правопорушення. На думку цих авторів, всі правопорушення є суспільно шкідливі, але тільки частина з них є суспільно небезпечними.
3) Виражається у поведінці у вигляді дії ( крадіжка, розбій) або бездіяльності (залишення особи у безпорадному стані). Думки, наміри, переконання, які зовні не виявилися, не визначаються чинним законодавством як протиправні.
4) Має свідомо вольовий характер, тобто у момент скоєння залежить від волі та свідомості учасників, здійснюється ним добровільно.
5) Є винним діянням. Вина — це психічне ставлення особи до свого діяння та його наслідків.
6) Причинний зв'язок між діянням та спричиненими наслідками.
7) Спричиняє застосування до правопорушника заходів юридичної відповідальності.
Отже, правопорушення — це юридичний факт, який має місце за наявності усіх зазначених вище ознак. Слід розрізняти правопорушення як юридичний факт і склад правопорушення — як сукупність названих у законі ознак, за наявності яких небезпечне чи шкідливе діяння визнається конкретним правопорушенням. Такі ознаки мають об'єктивний і суб'єктивний характер.
Отже, юридичний склад правопорушення — це система ознак правопорушення, необхідних та достатніх для застосування до правопорушника заходів юридичної відповідальності.
До юридичного складу правопорушення входять:
1. Суб'єкт правопорушення — це деліктоспроможна особа, яка скоїла правопорушення. Нею може бути:
а) індивідуальний суб'єкт — фізична особа, що є осудною та досягла певного віку. Фізичних осіб поділяють на громадян, осіб без громадянства, іноземних громадян. Розглядають також приватну особу, службову особу, спеціальний суб'єкт. Осудність фізичної особи характеризується тим, що вона розуміє характер своїх дій і може керувати ними;
б) колективний суб'єкт правопорушення, ним може бути юридична особа, державний орган, громадська організація тощо, дії кожного з яких пов'язані з колективним винесенням рішень.
2. Об'єкт правопорушення — це певні блага чи соціальні цінності, на які посягає правопорушення (напр.: матеріальні і духовні цінності, честь, гідність, життя, здоров'я людини, власність, державна безпека, що захищаються нормами права, тощо). У юридичній літературі розглядають загальний, родовий (видовий) та безпосередній об'єкт.
Загальний об'єкт — це ті суспільні відносини, які охороняються правом і яким правопорушення завдає шкоди.
М. Аблулаев, С. Комаров вважають, що суспільні відносини — це складне явище суспільної дійсності, яке складається із різних елементів, до яких вони відносять: суб'єктів, що є сторонами у цих відносинах; об'єкти, з приводу яких встановлюються ті, що регулюються правом, зв'язки; діяння сторін та правову норму.
Родовий (видовий) об'єкт правопорушення — це певне коло однорідних відносини, яким завдається шкода (напр.: злочини проти життя та здоров'я, свободи і гідності особи).
Безпосередній об'єкт — це конкретні суспільні відносини, проти яких спрямоване одне або кілька правопорушень (напр.: життя, здоров'я, честь, майно тощо).
3. Суб'єктивна сторона правопорушення — це сукупність ознак, які характеризують суб'єктивне ставлення особи до свого діяння та його наслідків.
Ознаками суб'єктивної сторони є вина, мотив і мета. Головним критерієм є вина, під якою розуміють психічне ставлення особи до скоєного. Виділяють дві форми вини — намір та необережність. Залежно від вольового критерію намір може бути прямим та непрямим.
Прямий намір має місце, коли особа усвідомлює суспільну небезпеку свого діяння, передбачає та бажає настання наслідків свого діяння.
Непрямий намір має місце, коли особа усвідомлює суспільну небезпеку свого діяння, передбачає та свідомо допускає настання наслідків свого діяння.
Необережність теж має дві форми — злочинну самовпевненість та злочинну недбалість.
Злочинна самовпевненість має місце, коли особа передбачає наслідки свого діяння, але легковажно розраховує на запобігання цих наслідків.
Злочинна недбалість має місце, коли особа не передбачає негативних наслідків, але могла і повинна була передбачити.
Мета — це уява особи, котра скоїла правопорушення, щодо бажаного результату, до якого вона прагне.
Мотив — це внутрішні процеси, що відображаються у свідомості особи та спонукають її до скоєння правопорушення.
Мотив близько наближається до провини, але це не тотожні категорії. Він впливає на свідомість людини, зумовлює характер її дій, формує спрямованість волі, визначає зміст провини.
Мотив і мета близькі за значенням. Якщо мотив показує, якими факторами керується особа, скоюючи правопорушення, то мета визначає спрямованість діяння правопорушника, його найближчий результат, тобто те, до чого правопорушник прагне, чого хоче досягти.
4. Об'єктивна сторона правопорушення — це сукупність зовнішніх ознак, що характеризують дане правопорушення, до яких належить:
— діяння(у вигляді дії чи бездіяльності);
— протиправність (формальний аспект);
— наслідки діяння (змістовний аспект);
— причинний зв'язок між діянням та наслідками, які воно спричиняє;
— місце, час, спосіб, засоби, обставини та ситуація скоєння правопорушення.
Правопорушення підрозділяються на: злочини та проступки.
Злочин — це передбачене кримінальним законодавством суспільно небезпечне винне діяння, яке посягає на суспільний лад держави, її політичну, економічну систему, власність, життя, права та свободи особи.
Проступок — це правопорушення, яке завдає шкоду особі, суспільству, державі, здійснюється у різних сферах суспільного життя, має різні об'єкти впливу та юридичні наслідки.
Розрізняють такі види проступків:
— Конституційні — суспільно шкідливі протиправні вчинки, які завдають шкоду порядку організації та діяльності органів влади та управління, конституційним правам та свободам громадян, але не мають ознак складу злочину.
— Адміністративні — це правопорушення, які посягають на громадський або державний порядок, суспільні відносини у сфері державного управління, на відносини у сфері виконавчо-розпорядчої діяльності органів держави тощо (порушення правил протипожежної безпеки, митних правил тощо).
— Цивільно-правові — це правопорушення у сфері майнових та пов'язаних з ними особистих немайнових відносин, які виникають між суб'єктами та складають для них матеріальну чи духовну цінність (напр., невиконання зобов'язань за цивільно-правовим договором тощо).
— Дисциплінарні — суспільно шкідливі вчинки, які завдають шкоду внутрішньому розпорядку діяльності підприємств, установ, організацій (напр., невиконання чи неналежне виконання трудових обов'язків працівником тощо).
— Процесуальні — це правопорушення, які посягають на встановлені законом процедури здійснення правосуддя тощо.
Причини правопорушень
Причини правопорушень — це комплекс явищ об'єктивного і суб'єктивного характеру, здатних детермінувати протиправну поведінку суб'єктів права.
Розуміння самого поняття «причина» є досить багатогранним. М. Бунге стверджує, що кожен філософ і вчений користується своїм власним визначенням причини, навіть якщо йому не вдалося чітко його сформулювати. У філософському словнику під причинами розуміють події чи явища, що породжують наслідки.
Філософія права визначає причинність як об'єктивний, загальний, генетичний зв'язок між явищами. Процес формування причинності послідовно розвивається в часі, і причина в часі завжди попереджує наслідок.
Неоднозначність у розумінні причин правопорушень пояснюється наявністю цілого ряду факторів, а саме: різноманітністю досліджуваних явищ, складністю взаємозв'язків між ними, особливостями суб'єктного складу тощо. Самі правопорушення, як і їх причини, історично мінливі і різні не тільки у кожній соціально-економічній формації, але навіть часом у різних регіонах держави.
Важливе значення у процесі дослідження даної проблеми має комплексний підхід до вивчення даного явища. У юридичній літературі виділяють декілька рівнів дослідження: 1) індивідуальний рівень; 2) на рівні колективу; 3) на рівні суспільства в цілому.
Індивідуальний рівень. На індивідуальному рівні аналізуються причини протиправної поведінки окремої людини, які зводяться до неузгодженості поведінки особи та оточуючого її середовища. Причини цього неузгодження залежать як від деформації особистості, антигромадської спрямованості в діяльності особи так і від особливостей впливу середовища на поведінку суб'єкта.
На рівні соціальних груп. Основними причинами протиправних діянь є несприятливі умови формування особистості, а також ті протиріччя, конфлікти і життєві труднощі, що мають місце в оточуючому середовищі. Важливу роль відіграють і дефекти буденної свідомості, зокрема притаманні малій групі стереотипи поведінки, що відхиляється від норми.
На рівні суспільства в цілому причини правопорушень пов'язують із змінами, що відбуваються у соціальній, економічній, культурно-психологічній системах суспільства.
Негативні явища у системі, що розвивається, безпосередньо пов'язані із історичними умовами її формування, внутрішніми і зовнішніми протиріччями її розвитку. Виходячи із наукових досліджень, можна сказати, що частіше має місце поєднання суб'єктивних причин правопорушень з об'єктивними умовами (недоліки у сфері побуту, економіки, у сфері організації управління тощо.).
В. Котюк вважає, що всі причини і умови злочинності можна класифікувати за різними критеріями:
1) за рівнем дії (субординації):
а) причини злочинності в цілому;
б) причини певних видів правопорушень (категорій, груп);
в) причини окремих злочинів;
2) за змістом причини злочинності поділяються на діючі у соціально-економічній, ідеологічній, політичній, соціально-психологічній, культурно-виховній, організаційно-управлінській сферах;
3) соціальна суть криміногенних причин і умов визначається залежно від взаємозв'язків з основними закономірностями розвитку суспільства;
4) за значимістю розрізняють: повні і специфічні причини злочинності (частина повної причини);
5) залежно від природи причини і умови злочинності поділяють на об'єктивні, об'єктивно — суб'єктивні і суб'єктивні.
П. Рабінович виділяє дещо інші критерії класифікації причин злочинності:
1. за значенням у процесі детермінації:
а) основні — соціальні явища, яким належить вирішальна роль у даному процесі (напр.: суперечність чинного законодавства основним правам людини, загальнолюдським моральним приписам тощо);
б) неосновні — це фонові явища, які здійснюють свій вплив на фоні головних чинників, вони сприяють чи полегшують скоєння правопорушення (напр.: недосконалість обліку та охорони матеріальних цінностей; недостатній контроль за дотриманням техніки безпеки тощо);
2. за онтологічним статусом щодо свідомості конкретної особи:
а) об'єктивні — явища, що не залежать від свідомості особи (напр.: недоліки в роботі державних органів);
б) суб'єктивні — явища, які належать до складу індивідуальної свідомості конкретного суб'єкта та безпосередньо визначаються нею (напр.: психологічна установка особи на протиправну поведінку).
Враховуючи досягнення кримінологічної науки, В. Котюк всі концепції причин злочинності поділяє на дві основні групи: соціологічні і біосоціальні. Перші характерні для американської і англійської кримінології; другі — для європейської і латино-американської кримінології.
Соціологічні теорії причин злочинності:
1) Теорія науково-технічної революції. Дана теорія виникає у XX ст. та є результатом НТР. Соціальні зміни, що відбулися в суспільстві, такі як індустріалізація, урбанізація, автомобілізація, міграція призвели до порушення традиційних форм сімейних зв'язків, вплинули на розвиток релігії, культури, внаслідок чого відбуваються відчуження і знеособлення людини та її індивідуальності, формується загальна байдужість, підвищується агресивність, емоційна нестриманість. Всі ці фактори сприяють зростанню рівня злочинності.
2) Вчення Є. Сатерленда про диференціальні асоціації (різні зв'язки). Відповідно до даної теорії злочинцями не народжуються, а стають у процесі багатогранних контактів особи у мікрогрупах: в сім'ї, на вулиці тощо. Домінування в таких групах антигромадських поглядів, установок і позицій призводить до злочинності.
3) Теорія соціальної дезорганізації (аномії). Її суть полягає у тому, що значний влив на рівень злочинності має соціальне розшарування, різний рівень соціального життя.
4) Теорія багатофакторності (Кетле, Гере). На рівень злочинності впливає цілий ряд факторів, до яких належать: фізичні, кліматичні, територіальні, психічні, антропологічні, соціальні тощо.
5) Класова теорія. Її суть зводиться до того, що основною причиною злочинності є класова і майнова нерівність.
Серед біосоціальних теорій причин злочинності виділяють:
1) Небезпечний стан — перманентна (та, що змінюється) та іманентна (внутрішньо присутня) схильність людини до скоєння злочинів.
2) Фрейдистські теорії злочинності отримали розповсюдження на початку XX ст. під впливом досліджень лікаря-психіатра Зігмунда Фрейда. Суть цієї теорії полягає у комплексі неповноцінності, який формується з моменту народження дитини (комплекс Едіта та Електрик — ставлення матері до сина і сина до матері, а також батька до дочки і навпаки). Дитина біологічно приречена на постійну жорстоку боротьбу антисоціальних глибинних інстинктів (агресивних, статевих тощо) з моральними установками особи, від яких людина не може позбавитися все своє життя.
3) Теорія психопатологічних причин. В основі даної теорії покладено той факт, що злочинцем завжди є людина, якій притаманні патологічні зміни у її психіці, у її розумовому розвитку, у поведінці.
4) Спадкові теорії — представники даної теорії вважають причиною злочинності спадковий фактор (у генетичному коді людини закладається схильність до антисоціальної поведінки). Іноді цю теорію називають «теорією сімейного древа».
5) Теорія конституціональної схильності. В основі даної теорії лежать антропологічні особливості будови людського тіла. Між будовою тіла і психологічними рисами особи, особливо її характером, існує прямий зв'язок.
Правопорушення — це не стільки юридичне, скільки соціальне явище, яке посягає на правопорядок, спричиняє вплив на стійкість та стабільність життя суспільства, наносить шкоду особистим та суспільним інтересам.