Українська преса північної буковини та закарпаття
В МІЖВОЄННИЙ ПЕРІОД
Північна Буковина протягом І світової війни постійно була театром воєнних дій. Тому по закінченні війни у 1918 р. вона було значною мірою зруйнована і дезорганізована. Українське населення постраждало від війни найбільше. Культурна, освітня робота занепала, українська преса майже не видавалася. В роки війни тут виходили тимчасові часописи: “Нова Буковина”, “Борба”. У 1918 р. вони були закриті.
За підсумками війни ця територія була віддана Румунії. Але в її населених пунктах проживало близько 320 тисяч українців. У цей час посилювався утиск з боку влади щодо української мови і преси. Жорсткий, фактично окупаційний режим, заборона навіть зборів і мітингів та цензура преси в Румунії вкрай негативно позначалися на стані української преси краю. Випуск газет без дозволу влад вважався злочином, а поширення в них національно-демократичних ідей - подвійним, за це, як за зраду державі, могли присудити до страти. У 1922 р. влади розгорнули роботу по сприянню виїзду українців з Буковини та заселенню вивільненої землі румунами. Дослідник М. Лозинський у 1923 р. писав: “Українська мова не має ніяких прав, українське друковане слово загибає під особливою цензурою”.
Газета “Голос Буковини” виходила з січня 1919 року. Це був додаток до офіційної румунської газети “Glasal Bucovinei”. Газета, наприклад, друкувала підручник румунської мови. Ця газета існувала лише рік, бо не цікавила аудиторію.
Українські вчителі на загальних зборах в Чернівцях у 1920 р. вирішили відновити закритий у 1914 р. двотижневий часопис “Каменярі”. Суто педагогічне видання, журнал у більшості номерів мав на сторінках білі плями після втручання цензури та напис “Цензуровано”: викидалося все, що не відповідало політиці “румунізації” українських шкіл, судів, інших державних установ. Преса навіть за тих умов знаходила можливість виступати проти цієї політики.
Певний вплив на діяльність преси в Буковині мала соціал-демократія, причому буковинські есдеки існували як секція Румунської СДП. Вони видавали цілу низку газет від 1919 по 1928 рр. Першу з них - “Воля народа”(1919-1920 рр.) - редагував видатний публіцист Сергій Канюк. Вона починалася як двотижнева, через рік стала щотижневою, втім, мала невеликі тиражі. Газета спілкувалася з румунськими та віденськими соціал-демократами. В ній подавалися новини про громадянську війну в Україні, потім про життя цієї радянської республіки. Згодом у протидії з сигуранцею - румунською службою державної безпеки - з’являлися замість закритих видання “Громада”, “Боротьба”, “Земля і воля”, “Борець”. Всі вони, за свідченням М. Романюка, “фактично один і той самий часопис, який... відповідав ідеологічним засадам однієї партії. Їх автори й редактори не сприймали політики українських націоналістів, бачили в ідеалі єдину і неподільну радянську Україну, наполегливо роз’яснювали буковинцям положення марксизму-ленінізму.
В 1920 році С. Канюк був відсунутий від редагування правою фракцією партії (“соціал-угодівцями”), політичні позиції часопису були різко змінені, як і назва - тепер це став “Робітник”. Очолив газету її найактивніший автор Кость Кракалія, що стояв на позиціях антибільшовизму. Виходила вона щочетверга на чотирьох сторінках. Ідейним стрижнем номерів ставали передові статті, наприклад, “Спільний фронт світового пролетаріату”. Після закриття виходила під назвою “Вперед”, з 1927 р. як “Боротьба”.
Умови, в яких видавалися ці політичні часописи, характеризує така деталь: кожен номер їх цензурувався, політичні матеріали знімалися безжально. Опозиційність владі по багатьох позиціях ще більше ускладнювала їх становище. Так, газети виступають проти проведення аграрної реформи, яка б ще більше збіднила українське селянство Буковини і збагатила б румунських поміщиків. Крім того, за умов реформи передбачалося, що землю дадуть тим, хто доведе свою належність до румунської національності. Ясно, що ці шовіністичні дії влад погіршували становище в суспільстві та ускладнювали роботу українських часописів.
Під впливом соціал-демократів Румунії перебувала газета “Громада”(1921 р.) Сергія Канюка. В ній з симпатією подавалися події радянської України, висвітлювалося повсякденне життя трудящих українців Буковини. “Громада” гостро полемізувала з “Робітником” саме в питаннях ставлення до радянського ладу. Цікаво, що практично всі статті тут друкувалися без підпису.
Газета “Боротьба”(1925-1928 рр.) від перших номерів зайняла антикоролівську позицію, закликала до створення робітничо-селянського фронту боротьби з владою. Її аудиторією були робітники і селяни. Її називали: ”чорна” газета саме через викриття “чорних” справ румунських влад. Головною темою було поєднання селян та робітників заради втілення соціалістичних ідей. Здавалося б, есдеки не повинні б були робити плани щодо підтримки селянства, в Європі це були партії промислового пролетаріату. Але серед буковинського населення 80 процентів були саме селяни, і це позначалося й на діяльності органів преси. Ця ж газета бере участь у міжнародному соціалістичному русі в межах створеної в 1927 р. Федерації соціалістичних партій Румунії. Водночас вона - учасниця ідейної боротьби з іншими українськими партіями Буковини - соціал-хліборобській партії та українській національній партії, які вона звинувачувала у співробітництві з румунськими владами. Незалежна газета “Рідний край”, яку редагував Когут, один з лідерів національної партії, відкидала ці звинувачення.
В 1928 році українські соціал-демократи відокремилися від румунських однодумців. Редактор “Борця” (1929-1930 рр.) І. Стасюк став секретарем новоствореної внаслідок розколу Партії українських працюючих Румунії “Визволення”. Девізом обрано гасло: “Пролетарії всіх країн, єднайтеся!”. Її виступи відрізнялися різкістю, непримиренністю, вона не шукала співпраці, а вела жорстку боротьбу не тільки з владою, а й з есдеками.
Подекуди зустрічається різка критика на адресу сігуранци, жандармерії, і це викликає подив: в умовах становища облоги, фактично окупації Буковини українські газети дозволяли собі публікації, які були абсолютно неможливі в підрадянській Україні: ніякої критики на адресу НКВС, чекістів там ніхто б не дозволив.
Газета ця, як і її попередники, також гостро полемізувала з іншими українськими партіями Буковини, виступаючи з антирумунських і прорадянських позицій. У 1933 р. подібну ж позицію зайняв їхній спадкоємець - часопис “Народ” за редакцією С. Канюка.
Чернівецьким друкарям забороняли їх тиражування, тому окремі номери були випущені в приватних друкарнях. Виглядали вони поліграфічно дуже бідно, однак в політичних суперечках поводилися безкомпромісно.
В Північній Буковині на той час існувало декілька незалежних газет, що тяжіли до так званого народовецького, тобто націоналістичного, табору, наприклад, газета “Зоря” (1924-1925 рр.). Вона займала серед споріднених видань більш нейтральні позиції, прагнула до об’єднання українських національних сил, виступала проти розділення української спільноти Буковини на ворожуючі партії, за об’єднання всіх навколо “Зорі” (статті “Гуртуймося”, “Непорозуміння” тощо).
Українська інтеліґенція краю відновила у 1921 р. вихід довоєнного часопису “Народній голос”, що стояв на різко антикомуністичних і антирадянських позиціях, що видно, зокрема, в статті “Московський рай а комуністичне пекло”.
Газета “Земля”(редактор М. Чепечук) боролася із занедбанням української справи, викривала роз’єднаність українського населення краю, описуючи тих, хто:
“...слухають румунські слова і навперейми запобігають румунської ласки... Інші, гадаючи підлеститися Румунам, поприставали до румунських політичних партій, на всі лади вислуговуються їм”.
Політична національна назета “Рідний край” (1926-1930 рр.) підтримувалась національною українською партією з центром у Чернівцях. В 1930 році об’єдналася з видавництвом “Час“ і почала виходити щоденно. Як зазначає львівський дослідник З. Дмитровський у збірці “Українська періодика: історія і сучасність”:
“Основну увагу газета приділяла важкому становищу українського населення в Румунії... гостро виступала проти румунізації українців, постійно обстоювала законність їх домагань, неодноразово нагадуючи зобов’язання Румунії перед світом про охорону національних меншин”.
Часопис прагнув об’єднати, згуртувати такі освітньо-громадські осередки, як “Народний дім”, “Руська бесіда”, “Жіноча громада”, “Українська школа”, “Міщанський хор”. Саме на єднанні, якого так бракувало українцям за тих умов, постійно й енергійно наполягала газета “Рідний край”. Селянам часопис адресував такі рядки:
В єдності нашій економічній здобудемо єдність культурну і станемо людьми між людьми. Нічого не варті всі наші немислимі організаційки, доки ми не піднімемо своє господарство, щоб воно дало нам бодай вдвічі більший дохід, доки не візьмемо в свої руки весь торг продуктами сільського господарства, щоб обминути посередника... доки не заснуємо свої власні банки довготермінового кредиту з малим процентом, доки не будемо мати сотні мільйонів доходу народного, яким розпоряджаючи, зможемо задовольнити всі свої культурні потреби, до шкіл і театрів включно”.
Хліборобська партія видавала газету “Хліборобська правда” (1923-1938 рр.). Редактор і видавець її Кость Кракалія, посол (депутат) румунського парламенту, перейшов сюди з позицій соціал-демократа. Це була аграрна газета і за змістом, і за аудиторією, і за політичними орієнтирами, і за складом авторів-дописувачів.
Єдиний журнал “Промінь” (32 сторінки) з літературними додатками друкував літературні доробки місцевих авторів, матеріали на теми мистецтва, з студентського життя, а також вміщував рекламу.
Новий відтинок історії Румунії починається від скасування стану облоги в Буковині у 1928 і триває до 1937 рр. Королівський уряд надає нові можливості для національного відродження української преси Буковини. Українська народна партія, національна преса добилися деяких прав для рідної мови, шкіл. В цей період тут видаються національний часопис “Час”, селянські газети “Правда” та “Народня сила”, сатиричний “Будяк”, соціал-демократичний тижневик “Нове життя” та інші.
Але у 1937 - 1940 рр., тобто напередодні і в перший рік ІІ світової війни, в Румунії встановлюється королівська диктатура та авторитарно-профашистський режим і військовий стан. У 1937 р. тут відбувся суд над українськими націоналістичними діячами. Було ліквідовано політичні партії й профспілки. Всю владу в Північній Буковині зосередив у своїх руках комендант 8-ї дивізії генерал Дімітрів, який відновив стан облоги, цензуру тощо. Для преси українського населення настають знову важкі часи. Лише через рік було дозволено вихід часопису “Рада” - “незалежної газети української думки в Румунії”. Вона мусила стати на позиції лояльності диктатурі. Створення профашистського тижневика “Християнське слово” показує атмосферу, що склалася в країні і в регіоні.
Вижити в цих умовах зуміло єдине українське видання “Час”, і то за рахунок збільшення оголошень та відповідно зменшення власних матеріалів. Цікавою є історія його заснування. Аптекар з провінції Т. Глинський вклав безповоротно 700 тисяч лей на його видання. Згодом матеріальний стан редакції погіршився, і газету злили з іншим, сільським часописом “Рідний край” під умовою випуску “Селянського” тижневика, який і тримав фінансово “Час”. Коли і це джерело почало висихати, було знайдено новий вихід. Створена видавнича спілка з тією ж назвою об’єднала кілька вкладчиків, на ці гроші було куплено власну друкарню, яка підтримувала грошима часопис.
Прикладом переслідувань українських журналістів став у 1937 р. судовий процес над Іваном Григоровичем, редактором газети “Самостійність” яка займала послідовні державницькі позиції. За вироком військового суду його було ув’язнено на три роки.
28 червня 1940 р. Червона армія вступила в Північну Буковину і Бессарабію. Почалася зовсім інша доба української преси краю - партійно-радянська. Щоденна газета “Час”, яку не закрили навіть сігуранца і фашисти, припинила вихід. Пройшла перша хвиля арештів та заслань української інтеліґенції, взагалі помітних осіб у житті краю.
Поглиблено цей відтинок історії української преси досліджено А. Животко в “Історії української преси”, в монографії львів’янина М. Романюка “Українська преса Північної Буковини (1918 - 1940 рр.), з якими студенти повинні ознайомитися.
* * *
Територія Закарпаття за підсумками І світової війни була передана Угорщині (тут правив радянський режим Б. Куна у 1919 рр., у 1938 територія окупована Угорщиною) та Чехословаччині (1919 - 1938 рр.), мала назву “Підкарпатська Русь”. Від жовтня 1938 по березень 1938 р. тривало автономне існування краю.
Народно-просвітницька преса в перші повоєнні роки була представлена тут газетами української інтеліґенції.
Серед них чільне місце посідає народно-просвітницька газета “Слово народу”(1931 - 1932 рр., відповідальний редактор - письменниця Ірина Невицька). Тут писалося, що народовецький (український) напрям обстоює єдність “русько-українського народа” на Словаччині і Підкарпатській Русі в Чехословаччині, в Галичині під Польщею, на Буковині і в Бессарабії в Румунії і на “Руси-Україні” загальною кількістю 42 млн. душ.
Інтелігенція цього краю за своїми коріннями та політичними й економічними інтересами поділяється на україно-, москво- та мад’ярофілів. Найбільші політичні суперечки точилися між першими та другими.
Згідно з оцінкою А. Животко закарпатських видань, “українська преса охоплювала всі галузі й вимоги життя”. Суспільно-політичні газети тут, як і в інших регіонах, переходили від однієї назви до другої, лишаючись по суті одним і тим же виданням: “Наука”, потім щотижневик“Свобода”, далі щоденник “Нова свобода”. Під час автономії під редагуванням С. Довгаля, а потім В. Гренджі-Донського цей щоденник набув великої популярності.
З 1920 по 1924 рр. тут видається тижневик Руської хліборобської партії“Руська нива”, що ратував за господарчий розквіт краю та за єдність русинів з усім українським народом.
Соціал-демократична преса представлена була тижневиком “Народ”, а з 1922 по 1938 рр. він виходить під назвою “Вперед” за фактичним редагуванням С. Довгаля.
Аграрна партія з 1934 по 1938 рр. випускає в Ужгороді тижневик “Земля і воля”. З 1932 по 1938 рр. виходить “орган професорів та адвокатів ...” - “Українське слово”, що прагне стати понад внутрішньорусинськими суперечками. Газета, зокрема, закликає:
“Пора, щоб щезло українофільство, москвофільство, а щоб всі пізнали, що ми є один український нарід”.
В контексті політичної боротьби часописи українського напрямку відверто проголошують і прагнуть досягти своєї мети, а видання інших орієнтацій це приховували.
18 років від 1920 р. тривав випуск комуністичного органу “Карпатська правда”, але дослідники М. Романюк та В. Габор стверджують у “Збірнику праць науково-дослідного центру періодики, вип. 2”, що комуністична преса Закарпаття “з фахового боку... як професійна періодика не утвердилася”.
Москвофільські газети - найстаріша “Руська земля”(1919 - 1938 рр.), “Русский народний голос”, “Карпаторусский голос”, “Наш путь”, що називалися газетами Е. Фенцака, були налаштовані ворожо до української ідеї.
Деякі газети друкувалися латиницею, наприклад, “Новое время” , хоча були москвофільськими. Декілька газет навіть видавалося “язичієм”, тобто малозрозумілою сумішшю з кількох мов з претензією на статус мови літературної.
Натомість позицію москвофілів ясно висловлює мукачівське “Слово”, газета крупних землевласників та верхівки аграрної партії:
“Всем известно, что компания, состоящая из Пешека и украинских клерикалов с Волошином и и Бращайком во главе хотят под видом развития местного народного языка завести якийсь полупольский жаргон и тем уничтожить наш истинный язык - русский язык и оторвать нас от русского корня”.
Щотижневик “Русинъ” як напівофіційний орган першого губернатора краю, згодом перший в Закарпатті щоденник “Русинъ”, що виходив на початку 1920-х рр., консолідували русинів навколо державницьких ідей, хоч перший варіант часопису діяв сміліше і послідовніше та видавався більш професійно.
Досвід закарпатської преси 1920 - 1930 рр найбільше наводить на думку про те, що в цьому регіоні, як і в інших, преса була політизована, а отже розділена на окремі групи та групки, що вели між собою запеклу боротьбу, втрачаючи сили та час, замість того, щоб спільною працею та пошуком причин для єднання замість політичних баталій сприяти розвиткові всієї української справи.
ПРЕСА ДОНБАСУ
ВІД ЗАРОДЖЕННЯ ДО 1917 р.
Територія, яку нині займають Донецька та Луганська області, довгий час належала до Катеринославської губернії (нині Дніпропетровська область). Тому початком місцевої журналістики слід вважати 1838 рік, коли за рішенням царського уряду в семи губерніях Малоросії почали видаватися офіціозні газети губернських управ. “Екатеринославские губернские ведомости” - одна з них, перший номер її було видано 7 січня 1838 року, останній у 1918 році.У різні періоди вона виходила раз, двічі (з 1868 р.) або тричі (з 1904 р.) на тиждень, а з 1894 по 1900 - навіть щодня. Її зміст становили, крім інформації про діяльність місцевих органів влади, матеріали про сільське господарство й торгівлю, вибори до земських управ, міської думи, культурне життя краю тощо. Другий великий часопис - журнал “Екатеринославские епархиальные ведомости”, що виходив двічі-тричі на місяць, теж був офіційним виданням братства святого Володимира при Катеринославській духовній семінарії. Часопис церковного напрямку мав, втім, і неофіційну частину. Протоколи з’їздів духовенства, сучасні події та історія православної церкви складали переважно зміст його номерів.
Власне на теренах українського Донбасу, тобто Донеччини, Луганщини та західного Донбасу (з центром у Павлограді) перші газети були започатковані наприкінці XIX століття. В історії луганської преси важливу роль відіграв Слов’яносербськ, який певний час був адміністративним центром краю. Саме тут вийшов перший і певний час єдиний україномовний часопис Луганщини “Слав’яносербський хлібороб” - з листопада 1917 р. по 1918 рік його видавали Слов”яносербські повітова селянська спілка та спілка кредитних і позиково-ощадних товариств. Лише з 12 номера газета почала виходити рідною мовою, а до того часу виходив російськомовний “Славяносербский хлебороб”, газета, яка перед тим, з 1 липня цього ж року, мала назву “Голос крестьянина”. Ці номери щоденної селянської громадсько-політичної, соціалістичної та кооперативної газети зберігаються в Російській національній бібліотеці в Санкт-Петербурзі. Товариство “Просвіта” видало у Павлограді один номер україномовного часопису “Степ” - від 1 квітня 1917 року, редактором його був К. М. Зінковський. Події цій надається велике значення саме через малочисельність української преси Донбасу: просвітянський “Степ” згадує навіть А.Животко в своїй “Історії української журналістики” мюнхенського видання.
Історію російськомовних періодичних видань Донбасу, які висвітлювали життя краю, слід розпочати від 15 грудня 1899 року, коли в крупному портовому місті Маріуполі почала видаватися громадська та торгово-промислова газета “Мариупольский справочный листок”, що виходила тричі на тиждень до 1900 року. Всього було випущено 53 номери цієї газети, редактором та видавцем якої був П. Н. Фалькевич. Перші п’ять її номерів можна знайти в Російській національній бібліотеці у Санкт-Петербурзі.
Преса Луганщини започатковується у 1903 році, коли почала виходити двічі на тиждень до 1906 року безкоштовна газета “Донецкий листок”- видання “опекунства крестьянских сирот и округа Славяносербского уезда” - її редактором був М. А. Унгер-Штернберг (або Штерберг).
З того ж року, і до 1913 р., також безкоштовно, тричі на місяць виходив “Листок объявлений Славяносербского земства”, з початку 1914 р. - під назвою “Известия Славяносербского земства”, згодом, з 1915 р., під час тимчасової зупинки, - “Луганский листок” (див. нижче). Цікавим явищем в місцевій пресі 1905 - 1906 рр. була щоденна суспільно-літературна газета “Донецкое слово”, яка робила ставку на високу оперативність, друкувала термінові, а в разі потреби і вечірні випуски. Цю назву перебрала з 1 лютого 1906 року інша газета, яку спочатку (до 11-го номера) продовжував рдагувати та видавати А. П. Єленєв, а далі редактором-видавцем став І. В. Сладковський.
“Пік” розвитку луганської преси часів першої російської революції припав на 1906 рік, коли майже одночасно тут виходили:
“Донецкое слово”(з 1 лютого по 16 червня випущено 42 номери), згодом “Донецкие новости” (з червня по серпень - 21 номер, ця гвзета надсилалася передплатникам “Донецкого слова”, видання якої було призупинено. Редактор-видавець А.-Б.Л. Ривлін). Після припинення й цього видання передплатникам “Донецкого слова” продовжувала надходити газета “Донецкая речь” (з серпня по вересень вийшло 29 номерів, до окремих з них випускався додаток. Редактор-видавець Б. Ф. Шульгін,). Всі три - суспільні і політичні газети, присвячені “интересам трудящегося населения”, виходили, за тодішнім територіальним діленням, на “Донецький промисловий район”;
“Донецкая истина”- щотижнева політична, громадська та літературна газета випускалася від листопада 1906 р. по вересень 1907 р., редактор-видавець А.-Б.Л. Ривлін;
“Северный Донец” - громадсько-політичний орган, “посвященный защите интересов труда”, загалом від 30 вересня 1906 року вийшло 36 номерів, редактор-видавець Л. О. Соколов (псевдонім - Л. Долін).
Лише в архівних документах збереглася згадка про щоденну газету “Донецкое эхо”, що виходила тут в 1906 році.
Не можна обминути увагою й “орган трудящихся масс”, і одночасно “орган Луганского комитета РСДРП” - “Донецкий колокол” (грудень 1906 р. - січень 1907 р.), що виходив спочатку раз, а потім два і навіть три рази на тиждень. Лише в 1957 році з’явилася згадка про нелегальну більшовицьку газету з характерною назвою “Текущий момент”, орган Катеринославської залізничної організації РСДРП. але точно відомо про випуск лише одного номера в березні 1907 р.
Ради робітничих депутатів були на той час нелегальними органами самоврядування мас, захоплених революційним рухом - і перша з відомих власне радянських газет виходила в Юзівці (стара назва Донецька) - “Известия Совета рабочих депутатов Юзовского района”, два непронумерованих випуски якої побачили світ у 1905 році: перший з них видала Рада (він зберігається в Центральній науковій бібліотеці ім. В. І. Вернадського в Києві), а другий - виконком цієї Ради.
Після закінчення революції 1905-1907 рр. кількість газет, особливо приватних, в краї, як і в усій Російській імперії, зменшилася до мінімуму. Показовою є історія політичної, громадської, літературної та економічної щоденної газети “Донецкая жизнь” (перший редактор-видавець Й. С. Житомирський), яка почала виходити в Луганську в жовтні 1909 р., і випускалася до жовтня 1914 р., але в 1911 році з 5 березня по 15 червня не друкувалася через арешт редактора, і в цей час замість неї видавалася газета “Новая Донецкая жизнь”.
Продовжили випуск земські газети. Одна з них - “Луганский листок” (1915 - 1917 рр.), видання Слов’яносербської земської управи, яке додавало до щоденних номерів ще й “Нічні телеграми “Луганського листка”. Друга - щотижневик “Народная газета Бахмутского земства” -виходила з 1906 по 1917 р., але в цей останній рік, по 16 (за іншими даними по 18) червня 1917 року, мала назву “Трудовой союз”.
З 1911 році помітними виданнями стали щоденні газети “Донецкие вести”, яка, з перервою у 1912 році, виходила до 1915 р., та “Донецкий бассейн” - до 1916 р. “Голос крестьянина” - вже згадувана російськомовна газета, виходила з липня по травень 1913 р. як орган Слов’яносербських селянської й кооперативної спілок - газета “політична і соціалістична”.
Приблизно в цей же час, на підйомі першої, а за нею другої революційних хвиль, вже у 1917 році, справжніми центрами приватної журналістики стали поруч з Луганськом Бахмут (нині Артемівськ Донецької області) та Маріуполь (за радянських часів Жданов Донецької області). Так, в Маріуполі з 4 травня 1906 р. по 31 грудня 1917 року виходила політична, громадська, економічна та літературна газета “Мариупольская жизнь”, яку редагувала та видавала родина Копкіних. Дуже цікаво і показово, що це щоденне видання мало ще в 1906 - 1910 рр. додатки, а в 1914 - 1916 рр. воно виходило навіть двічі-тричі на день, при цьому додатки мали ту саму назву, але містили підзаголовок: “Телеграммы Петроградского телеграфного агентства и от собственных корреспондентов”.
В грудні 1906 року вийшли 15 номерів газети “Вестник Мариуполя”(редактор-видавець М. І. Коваленко). Щоденною безплатною газетою тут був “Мариупольский листок объявлений”(травень-червень 1908 року, всього 32 номери, редактор-видавець І. Л. Шпарбер). Після тривалої перерви, у жовтні 1915 року почала виходити щоденно і проіснувала до травня 1916 року громадсько-політична і літературна маріупольська газета “Приазовская речь”(перший редактор-видавець Н. Ш. Букштейн, псевдонім - Андреа Спереллі, всього вийшло 108 номерів).
Про непрості умови виходу місцевої преси між революціями. у так званий період реакції, свідчить історія щоденної вечірньої газети “Бахмутський листок”. Її вихід було розпочато 15 квітня 1912 року (редактор-видавець М. Мишнаєвський), але після 13 номера, з 1 травня по 29 вересня, випуск було за розпорядженням місцевої адміністрації тимчасово зупинено, і в цей час передплатникам надсилалася газета “Донецкое слово”, її випуск тривав і в 1913 році, всього було видано 116 номерів, але редактором-видавцем був уже Ю. Ф. Махлевич. У січні-лютому 1913 року В. М. Малашенко спробував випускати нову щоденну газету “Бахмутский курьер”, однак на 14 номері її вихід скінчився. Натомість перша жінка з редакторів-видавців, Олена Олександрівна Кашникова розпочала 16 травня 1913 року випуск щоденної вечірньої газети “Бахмутская копейка”, і це видання проіснувало до серпня 1915 року. З липня 1914 року по квітень 1917 року тут видавалася щоденна приватна газета “Бахмутская жизнь”, всього вийшло 986 її номерів, це рекордна довготривалість. Дуже цікавою була спроба випускати тут у 1912 році власний щотижневий літературно-художній, популярно-науковий та гумористичний журнал “Сфинкс”: протягом серпня та вересня вийшло 4 номери, редактором-видавцем була О. О. Кашникова.
У Павлограді 8 лютого 1909 року почав видаватися щотижневик “Провинциальное слово”, але відомі тільки п’ять його номерів. Не збереглося жодного номера другої на західному Донбасі газети - “Павлоградський листок”, про яку лише відомо, що виходила вона у 1915 році та її редактором був Штрамберг.
Але загалом значна кількість газет з¢явилася в Донбасі саме навесні та влітку 1917 року, тобто під час другої російської революції (лютневої). Здебільшого це були видання новостворених органів влади.
За два місяці (березень - квітень 1917 р.) вийшло 4 номери газети “Известия Луганского совета рабочих и солдатских депутатов”, редактор - Г. М. Римський-Корсаков (псевдонім - Г. Ларін). Вийшов один номер газети “Известия Славяносербского уездного общественного комитета” - як приклад газет-одноденок з невизначеною політичною орієнтацією. Як відомо, місцеві ради створювалися, виходячи з реальної розстановки політичних сил у місті чи повіті. Здебільшого це були строкаті у політичному відношенні об’єднання громадян революційної епохи. Це позначалося й на орієнтації газет, які вони видавали.
“Известия Бахмутского комитета спасения революции”- видання з такою невизначеною політично назвою вийшло в світ одноразово 16 вересня 1917 року.
“Известия Бюро Советов рабочих и солдатских депутатов Центрального района”(Никитовка), про складні умови її видання свідчить те, що вона чотири рази на 20 номерів від квітня по серпень 1917 року міняла видавця.
“Известия Мариупольского Совета рабочих и солдатских депутатов”, вийшло 50 номерів.
“Известия Совета рабочих депутатов города Павлограда” - початок видання у березні 1917 року, а з 30 квітня мала назву “Известия Павлоградского Совета рабочих, солдатских и крестьянских депутатов”і виходила по 21 травня.
“Известия Советов рабочих и солдатских депутатов Макеевского горного района”, редактор С. Й. Губергріц видав 53 номери від квітня по 27 червня 1917 року, тобто по час, коли скінчилося “двовладдя” в Петрограді.
“Известия Юзовского Совета рабочих и солдатских депутатов”, з липня 1917 року до припинення видання у 1918 році вийшло 64 номери.
“Народная газета” - орган Єнакієвської Ради робітничих і солдатських депутатів, всього вийшло 120 номерів.
Як цікава ілюстрація життя преси тих часів сприймається випуск у червні 1917 року двох номерів газети “Известия Совета рабочих и крестьянских депутатов станции Гришино” (нині Червоноармійськ Донецької області) або газета “Народная свобода”, щотижнева, а згодом, з номера 4 по 87, щоденна, видавцем якої була “Бахмутская отдельная партия народной свободы”.
У цей період створюються низові газети на Луганщині. Помітнішими були “Известия Лозово-Павловского Совета рабочих и крестьянских депутатов” (нині Брянка) - 225 номерів цього видання вийшли в світ від березня 1917 року до початку 1918-го, та щоденна газета Союзу робітничих та солдатських депутатів району, що виходила в Лисичанську від 5 травня по 31 грудня 1917 року - “Голос рабочего” (редактор Бистрицький). Всі її 173 номери зберігаються в Російській національній бібліотеці в Санкт-Петербурзі. Редакція інколи випускала навіть власний додаток. Почала видаватися газета в Кадіївці (нині Стаханов) - “Известия Совета рабочих, солдатских и крестьянских депутатов Кадиевского подрайона”, де з квітня по липень 1917 р. вийшло 10 номерів.
В ці ж місяці почався випуск періодичних видань політичних партій.
Розпочинала власну історію більшовицька преса, якій невдовзі належало залишитися єдиним типом видань на теренах краю, як і всієї радянської України. Слід згадати нелегальну більшовицьку газету, що випускалася в серпні 1916 року гектографічним друком на Вознесенському руднику - “Правда труда”, вона подавалася, однак, як видання “Донецкого коллектива РСДРП” та як “Орган революционного пролетариата Донецкого бассейна”.
14 червня 1917 р. вийшов перший номер газети “Донецкий пролетарий” (пізніше - “Луганская правда”) - щоденної російськомовної газети, органу Луганського комітету РСДРП, виходила до червня 1918 р. За цей час вийшло 218 номерів. Її першим редактором був видатний радянський партійний діяч К. Ворошилов. Меншовики об’єднувалися навколо “Зари” - органу Слов’яносербського повітового та Луганського міського комітетів РСДРП (об’єднаних), яка подавала себе читачам як “газета общественная, политическая и литературная”. Було випущено, вірогідно, 98 номерів від 29 серпня 1917 року по початок 1918 року. Подібним виданням був і орган Бахмутського комітету РСДРП (об’єднаного) “Голос социал-демократа”, 14 номерів якого побачили світ з червня по листопад 1917 року з перервою у вересні-жовтні.
Соціалісти-революціонери спробували видавати власну газету під традиційною назвою “Земля и воля”. Втім, у світ вийшов як передвиборчий листок всього один номер за 30 червня 1917 року, оголошений як орган муніципальної комісії Луганського комітету есерів та об’єднаної єврейської соціалістичної робітничої партії. Видавцем її виступила Катеринославська губернська муніципальна комісія такого дивного поєднання партій. Вийшли 13 номерів есерівської газети в Юзівці - “Клич народа”, видавець - районний комітет партії соціалістів-революціонерів, редактором її був М. В. Котрохов. Цікавою була спроба випустити газету “Еврейский социалист”, два номери якої побачили світ у цьому ж році.
Окремою помітною сторінкою історії преси Луганська було видання кількох дитячих щотижневих ілюстрованих журналів для єврейських дітей. Два з них були російськомовні - “Юный Израиль”(1909 - 1912 рр., на додаток видавали серію “Еврейская детская библиотека”, російсько-єврейський словник “Малютка”) і “Цветник Иудеи” (1912 - 1913 рр.).. Третій - “Квіти”(1907 - 1913 рр.) - видавався єврейською мовою.
Перші зразки позаполітичної преси Луганщини становлять журнал “Известия общества штейгеров”, “горно-технический и профессиональный журнал”, що видавався 6 разів на рік з 1912 по 1916 роки, та “Коммерческое образование”, що виходило у 1915 році. Цікавими є й спроби учнівської молоді Донбасу самотужки випускати власні видання. Так, щомісячний літературний, популярно-науковий та критичний журнал учнів Маріупольської гімназії “Первоцвет” виходив з 1910 по 1914 роки, щомісячний учнівський журнал при Бахмутському Реальному училищі “Проблески” у жовтні-грудні 1916 року, а щотижневий орган Бахмутської організації учнів “Новая школа” - у серпні-вересні 1917 р.
Місцева україномовна преса (обласна, районна, міська, низова) компартійного зразку почала бурхливо розвиватися вже після остаточного встановлення радянської влади на Луганщині.
Ретроспективний аналіз історії преси Донбасу від початків до 1918 року дає підстави для таких висновків:
- за винятком двох видань: “Слав’яносербський хлібороб” та “Степ” - в регіоні випускалися російськомовні видання;
- незважаючи на те, що адміністративний центр губернії знаходився у Катеринославі, місцева преса розвивалася досить активно: в Луганську виходило загалом 32 часописи, у Юзівці 5, у Бахмуті 14, у Маріуполі 11, у Павлограді 6;
- кількісне співвідношення - 35 приватних часописів проти 24 видань органів державного управління та самоуправління - підтверджує життєздатність за тих умов саме перших, де і видавцем, і редактором була здебільшого одна особа;
- якісне порівняння показує, що найтривалішим було існування або приватних громадських газет загальнодемократичного напрямку, або окремих видань місцевих органів влади, де, напевно, надавали редакціям належну допомогу;
- велика кількість газет-одноденок підтверджує думку про те, що і в ті часи видання часописів було справою доволі ризикованою та вимагало або великих інтелектуальних витрат, або тривалої матеріальної підтримки видавців.
Історія преси Донбасу вимагає подальшого поглибленого вивчення, адже вона містить у собі багато цінного досвіду. Однак продовження цієї справи потребує чималих витрат, адже практично всі екземпляри друкованих видань цього періоду зберігаються за межами України.