Розкрийте особливості адміністративно-політичного устрою Лівобережжя (Гетьманщини), Слобожанщини, Запоріжжя, Правобережжя, Північної Буковини, Закарпаття

Адміністративно-політичний устрій Лівобережної Гетьманщини та Слобідської України. Адміністративно-територіальний устрій Гетьманщини, що склався протягом Національно-визвольної війни, зберігався майже без змін. Наприкінці XVII ст. на Лівобережжі існувало 10 полків, які одночасно були адміністративно-територіальними і військовими одиницями.
Адміністративно-територіальний устрій Слобідської України був подібним, хоч існували й певні відмінності. На території Слобідської України сформувалося п'ять козацьких полків — Острогозький, Харківський, Сумський, Охтирський та Ізюмський. Ці полки, як і в Гетьманщині, були не тільки військовими, а й адміністративно-територіальними одиницями. Полки поділялися на сотні. Полком керував полковник із полковою старшиною. Посада полковника була виборною. Він очолював адміністрацію полку, стверджував судові постанови, роздавав поселенцям вільні землі, а також командував полком під час походів. Полковників обирали довічно. Крім того, на Слобідській Україні нерідко траплялось успадкування посади полковника. Це зумовлювалося особливостями заселення нових земель: полковники звичайно були ватажками переселенських груп. Вони мали надзвичайний авторитет, бо фактично були засновниками полків, на відміну від Гетьманщини. Місце Генеральної військової ради ще за Богдана Хмельницького заступила Старшинська рада. До її складу входили гетьман і генеральна старшина — обозний, писар, двоє суддів, підскарбій, двоє осавулів, бунчужний, а також 10 полковників. Ця рада встановлювала розміри податків, оренди, виносила ухвали з питань оборони.
Безпосереднє діловодство покладалося на Генеральну військову канцелярію. Вона виникла за Богдана Хмельницького. Очолював її генеральний писар, а безпосередньо керував гетьман. У Генеральній військовій канцелярії зосереджувалася військова, політична й міжнародна інформація з усієї України, а також із-за кордону. В цій установі розглядалися й вирішувалися важливі адміністративні, військові, фінансові питання. Звідси відправлялися численні посольства й гінці. Тут складалися гетьманські універсали, провадилося дипломатичне листування, переписувалися й копіювалися документи, розглядалися судові та цивільні справи козаків, селян, міщан.
Найвищою посадовою особою в Гетьманщині був гетьман.
У Слобідській Україні посади гетьмана не існувало, не було й генеральної старшини. У цьому полягала ще одна особливість адміністративно-політичного устрою Слобожанщини, накинута царатом. Слобідські полковники підпорядковувалися безпосередньо бєлгородському воєводі.
Кожний полк окремо і в різний час одержував царську жалувану грамоту, в якій визначалися його права на козацький устрій, вільну торгівлю, звільнення від податків на землю тощо. Вибраних у полках полковників погоджував бєлгородський воєвода, а потім пропонував цареві як кандидатів на цю посаду. Кількісний склад козацьких полків не був постійним. Загальний склад — реєстр усіх слобідських полків — містив перелік козаків, які мали відбувати військову службу.
Правобережна Україна
Правобережну частину Наддніпрянщини складали землі західної частини Гетьманщини, які після 1667 р. перебували у складі Речі Посполитої. Внаслідок другого поділу Польщі ці землі захопила Російська імперія. Правобережжя імперія розглядала як виключно російський край, що лише внаслідок несприятливих історичних обставин знаходився протягом деякого часу за її межами. Уособленням цього стала викарбувана на честь приєднання цих земель медаль з висловом Катерини ІІ: «Я повернула те, що було відірване». Офіційно Правобережжя назвали «Південно-Західний кра». З 1796 р. він поділявся на Київську, Волинську і Подільську губернії, які у 1832 р. було об’єднано у Київське генерал-губернаторство.
Серед населення Правобережжя у 1795 р. українці складали 85%. Більшість українського населення становили селяни-кріпаки, які потерпали від безконтрольної експлуатації поміщиками. Стосунки між польськими землевласниками і українськими селянами на Правобережжі набували характеру відкритої ненависті.
За час перебування цих земель у складі Речі Посполитої козацька старшина під тиском поляків переселилася на Лівобережжя або, для збереження свого суспільного становища, перейшла у католицизм і сполонізувалася.
Поляки у складі населення краю складали лише 5%, але посідали провідне становище в суспільстві. Відбувалася полонізація українського населення. Російський уряд після приєднання Правобережжя підтвердив усі права поляків і навіть значно розширив їх. А от селяни вже не могли, як колись втекти на Запоріжжя чи підняти повстання.
Другою за чисельністю національною меншиною були євреї. Селилися вони головно в містах і містечках, де складали 70–80% населення. Оскільки чисельність єврейських громад перевищувала економічну спроможність міст, більшість євреїв потерпала від злигоднів. Польські пани часто здавали свої маєтки в оренду євреям або наймали їх управителями. Внаслідок цього зростала ворожість селян-кріпаків саме до орендарів та управителів, яких вони вважали винними в усіх своїх кривдах. Поляків і російську владу це влаштовувало, і вони інколи цілеспрямовано нацьковували два пригноблені народи один на одного.
Після придушення польського повстання 1830–1831 рр. імперський уряд розгорнув русифікацію краю. Внаслідок цього польське домінування в культурній й політичній сфері поступилося місцем російському. Київ перетворився з міста, де на початку ХІХ ст. серед вищих суспільних верств переважала польська мова, на російськомовне місто. Народну культуру, звичаї та мову зберігало численне українське селянство.
Переважання польських впливів привело до того, що Правобережжя стало регіоном, у якому активно діяли представники польського національного руху.
Суспільно-політичний лад і право Східної Галичини, Північної Буковини і Закарпаття, що перебували у складі Австрійської імперії, мали свої особливості. Абсолютна влада в державі належала імператорові (цісарю), який здійснював керівництво за допомогою цілої низки органів влади й управління. До березня 1848 р. налічувалося 10 придворних рад і головних управлінь: 1) імператорсько-королівське придворне канцлерство; 2) королівська угорська придворна рада і канцлерство для Угорщини; 3) королівське трансільванське придворне канцлерство для Трансільванії; 4) імператорсько-королівська генеральна придворна камера; 5) імператорсько-королівська придворна камера для монетної і гірничої справи; 6) імператорсько-королівська головна рада юстиції; 7) імператорсько-королівська головна поліційна і цензурна придворна рада; 8) імператорсько-королівська військова рада; 9) імператорсько-королівська генеральна контрольна дирекція; 10) імператорсько-королівське таємне канцелярство правлячого дому, двору і держави. Керівники цих придворних установ були найближчими радниками монарха в справах своїх відомств. Усі ділянки суспільно-політичного життя узгоджувалися і регулювалися загальними конференціями всіх шефів у присутності самого монарха. 1814 р. ці придворні органи управління було підпорядковано Державній раді. Органи імператорського управління мали величезний штат чиновників — вихідців із дворян. Карл Мерінг назвав їх олігархією, що управляла імперією, створивши систему земських управлінь.;’lk.
Територія Галичини, що мала назву Галіції та Лодомерії, поділялася на 18 округів (циркулів) і 59 дистриктів. 1846 р. внаслідок нової реформи адміністративно-територіального поділу територію Галичини було поділено на 74 повіти (в деяких районах вони називалися староствами) на чолі з окружними старостами, наділеними великою владою. В селах і містах управляли гміни. Особливе управління існувало на так званих фільваркових територіях (поміщицьких землях). Тут повноту влади здійснювали їхні власники через призначених ними урядовців, які називалися війтами. Останні розглядали всі суперечки з цивільних справ, що виникали між селянами. На правах автономного округу до складу королівства Галіції та Лодомерії входила Буковина з центром у м. Чернівцях.
Закарпаття мало свої особливі адміністративно-територіальні одиниці — жупи й комітати. Налічувалося 4 жупи: Бережанська, Мармарочиська, Ужгородська і Ужанська, що входили до Угорського королівства. Ними управляли жупани — чиновники, яких призначав король з осіб вищого стану. Жупи поділялися на комітати і їхні одноіменні органи управління з ЗО — 40 чоловік (окружні начальники, секретарі, касири, землеміри, збирачі податків та інші). Найнижчою урядовою особою був староста села, що призначався феодалом. Поряд з комітатським правлінням діяли ще й місцеві органи самоврядування — так звані комітатські збори як дорадчий орган, що складався переважно із заможних прошарків населення. Окрім адміністративно-територіального поділу Закарпаття існувало територіально-економічне — домінії. Вони об'єднували землі з містами й селами, що належали феодалові, церкві чи державі. До них входила система фільварків або клічів (групи фільварків).
З метою забезпечення ефективного управління національ ними провінціями цісарським патентом (наказом) від 3 квітня 1817р. королівству Галіції та Лодомерії було надано так звану станову конституцію зі своїм власним сеймом. Головою сейму призначався цісарський намісник, а для допомоги йому від кожного стану й м. Львова сейм обирав по одному представникові. Цей напівдемократичний орган управління краєм відав податками, фінансуванням місцевих робіт, видавав селянські метрики тощо і не впливав на національно-культурний розвиток у Західній Україні.
зважаючи на повільне утвердження капіталізму в Галичині, Північній Буковині й Закарпатті, чисельність робітників зростала в основному за рахунок громадян,
Одним з найважливіших чинників дуалістичного устрою були спільні для обох частин імперії справи. До них відносилися питання, що стосувалися зовнішньої політики, збройних сил та їх фінансування.
В українських землях запанувала реакційна влада монархічних режимів царської Росії та габсбурзької Австрії, які намагалися знищити залишки українства. Але розвиток історичного процесу в цей період свідчить про консолідацію українських сил і їхню рішучість продовжувати боротьбу за збереження національної самобутності.
Обидві монархічні влади — і російська і австро-угорська — змушені були визнавати права націй, робити поступки, приймати закони, які (хоч і формально) проголошували рівність людей усіх станів. Спроби загальмувати національні процеси призводили до нових революцій, внаслідок яких народи цих імперій, у тому числі й український, створили свої держави.
Незважаючи на колоніальний режим, наявність російської та австро-угорської політико-правових систем в Україні, відбувався природний процес консолідації української нації, що прагнула відродити національну державу.

Поясніть що спричинило культурно-національне піднесення України наприкінці ХVІ – першій половині ХVІІ ст. і визначте основні напрямки розвитку української культури напередодні визвольної війни в середині ХVІІ ст.

Особливості розвитку культури. Українська культура наприкінці ХVІІ — у першій половині ХVІІІ ст. розвивалася у суперечливих умовах. Так, з одного боку, створення власної держави, підтримка культури з боку гетьманів, загальне національне піднесення сприяли розвитку української культури, з іншого — її розвиток гальмувався заходами царської влади та поступовим занепадом держави. У 20-ті рр. ХVІІІ ст. в Україні прокотилася перша хвиля русифікації. Проте у цей період ще переважали тенденції, що зумовили розквіт української культури.
Культура цього періоду ґрунтувалася на двох основах: попередньому розвитку української культури та впливу західноєвропейського бароко.

Розвиток української культури на початку XIV—першої половині XVII ст. відбувався у складних суспільно-політичних та історичних обставинах. Розпад Київської Русі та монголо-татарська навала в середині XIII ст. призвели до занепаду економічного, політичного і культурного життя України. Від численних міст і поселень України залишились руїни. Всі руські князівства опинились у повній залежності від татарського хана.
В середині XIV ст. українські землі (Київщина, Черні-гівщина, Переяславщина, Поділля і значна частина Волині були приєднані до Великого князівства Литовського, яке стало найбільшим державним утворенням у Європі.
Цей період виявився більш сприятливим для розвитку української культурі!, ніж роки татарської навали. Багато литовських магнатів із династії Гедимінасів прийняли пра-вослав'я, споріднюючись з українськими та білоруськими князями. Староукраїнська (руська) мова переважної більшості населення князівства стала офіційною мовою уряду. Вона використовувалась при складанні грамот і законів. Литовські правителі розглядали свої завоювання як місію «збирання земель Русі». На думку М. С. Грушевського, Велике князівство Литовське зберегло традиції Київської Русі більшою мірою, ніж Московське князівство.
Основны напрямки
початки козаччини припадають на XV ст. У XVI ст. козаки починають об'єднуватись у військову організацію. Найбільш визначним їх організатором був Дмитро Вишневецький (Байда), який у 1550 р. об'єднав розпорошені групи козаків і побудував фортецю на острові Мала Хортиця — Запорізьку Січ.
Важливим чинником культурного процесу в Україні була православна церква, роль якої в історії українського суспільства постійно зростала. Церква для українців, за умов відсутності власної держави, залишалась єдиним інститутом вираження їх самобутності. Однак становище православної церкви було надзвичайно тяжким. Проти неї вів боротьбу католицизм, підтримуваний польською королівською адміністрацією. Трагедія православної церкви полягала в тому, що вона була позбавлена підтримки меценатів, а з XVI ст. культурно занепала, її література обмежувалась лише богословськими книгами, які не могли задовольнити запитів багатьох інтелектуально розвинутих людей.
.
2. Освіта і друкарство. Києво-Могилянська академія. Наприкінці ХVІІ ст. освітній рівень населення козацької України залишався відносно високим. Тут діяла велика кількість початкових шкіл, у яких учителювали дяки, мандрівні студенти Києво-Могилянського колегіуму. Вони навчали читати, писати, рахувати, співати. Поширеним було й домашнє навчання.
3. Розвиток природничих наук. У ХVІІ—ХVІІІ ст. на українських землях, як і в інших країнах Європи, починає швидко розвиватися наука. Особливістю науки в Україні було те, що на відміну від Європи, де вона долала сильний опір церкви, тут її представниками у своїй більшості були церковні діячі, іноді вищі ієрархи.
4. Розвиток літератури. Із другої половини ХVІІ ст. розпочався період піднесення літературної творчості.
5. Архітектура. Національновизвольна війна під проводом Б. Хмельницького, події Руїни, народні повстання, війни Росії, Речі Посполитої з турками, татарами, шведами зумовили бурхливий розвиток фортифікаційного будівництва. Не було такого міста, містечка, яке б не мало оборонних споруд із валів, ровів, дерев’яних або кам’яних стін, ланцюгових мостів, башт. Розвиток артилерії зумовив і зміни у фортифікації. Домінуючими стають укріплення бастіонного типу, які зводяться навіть навколо старих фортець і замків у Кам’янці-Подільському, Хотині, Львові, Ужгороді тощо.

Наши рекомендации