За державну незалежність України

(1917-1920)

Культурна політика Центральної Ради.Перша світова війна призвела Російську державу до глибокої суспільно-політичної кризи, внаслідок якої відбулася Лютнева (1917 р.) революція. В ході лютнево-березневих революційних подій було ліквідовано самодержавство і роз­почалися демократичні перетворення у державі. Складовою частиною них перетворень став і національно-визвольний рух. В Україні цю бороть­бу очолила Центральна Рада (утворилася в березні 1917 р.), яка поставила за мету відновлення держави українського народу.

Важливою і невід'ємною частиною державотворчої політики УЦР було питання культурно~освітнього будівництва в Україні. По­треба в цій роботі, як першочерговій, диктувалася тим, що на 1917 р. нагальний освітній рівень українського народу був дуже низький, а не­письменність серед населення становила близько 70 %. У деяких регіо­нах цей показник сягав навіть понад 80 %. Зрозуміло, що таке станови­ще було зумовлено існуючим буржуазно-поміщицьким суспільно-політичним устроєм, який був зацікавлений у тому, щоб тримати народ у темряві безграмотності й покорі. На це була націлена й діюча система освіти,у якій мали змогу навчатися діти переважно панівних класів. Сам же процес навчання грунтувався на мовах й культурних надбаннях інших народів (росіян, поляків, євреїв, німців), ігнорував вивчення і по­дальший розвиток національно-культурних досягнень українського народу. Тому з весни 1917 р. спочатку на громадських засадах, а потім і законодавчо Центральна Рада добилась розширення мережі україно­мовних освітніх закладів, розпочинаючи зі створення початкових шкіл, а за ними гімназій, різних училищ і вищих закладів.

Іншим напрямом культурної роботи Центральної Ради було налагодження україномовної видавничої справи, створення бібліо­тек, розвитку національного театру, музики, образотворчого мис­тецтва та сприяння становленню культури національних меншин України.

Упродовж року свого існування, у досить складних соціально-економічних умовах, в умовах громадянської війни та збройного проти­стояння різних політичних сил, Центральна Рада на культурно-освітнянській ниві зробила дуже багато. Так, упродовж літа — осені 1917 р. під керівництвом Центральної Ради було відкрито 5,4 тис. українських шкіл, понад 100 гімназій, запроваджено україномовне викла­дання у десятках медичних, агрономічних, технічних училищ і шкіл. У системі вищої освіти почали діяти новостворені народні університети у Києві, Миколаєві, Харкові, Одесі. Науково-педагогічна академія та тех­нічний інститут у Києві, ряд українських факультетів і кафедр в існуючих вузах, які водночас охоплювали навчальним процесом понад 5 тис. сту­дентів.

У освітянській роботі активну участь брали товариства «Просвіта» (понад 2 тис. осередків), за їх допомогою у містах і селах створювались хати-читальні, бібліотеки, гуртки по ліквідації неписьменності, серед на­селення поширювалась навчальна й художня література тощо.

Великий обсяг роботи здійснила Центральна Рада з налагодження видавничої справи. За її участю було засновано 80 україномовних газет і журналів, масовими тиражами вийшло 680 найменувань навчаль­ної, історичної, художньої, суспільно-політичної, технічної та іншої літе­ратури.

Демократизація й відродження національно-культурного життя да­ли поштовх для подальшого розвитку української художньої літерату­ри й поезії. У 1917—1918 рр. великими тиражами почали виходити твори класиків української літератури: І. Котляревського, Т. Шевченка, М. Коцюбинського, В. Стефаника, П. Грабовського та ін. У цей час побачили світ збірки поезій молодих українських літераторів: «З жур­бою радість обнялася» О. Олеся; «Хвилі» М. Коноваленка; «Лісові ритми» М. Шаповала. Публікувалися твори М. Рильського, П. Тичи­ни, І. Огієнка, І. Липи, В. Винниченка, М. Грушевського та інших авто­рів. На українську мову перекладалися твори Г. Мопассана, Дж. Лон- . дона, О. оальзака та інших зарубіжних авторів. Значну увагу Цент­ральна Рада надавала видавництву суспільно-політичної літератури.! Таких видань вийшло кілька сотень. Це, наприклад, брошури з працями О. Білоусенка, Б. Грінченка, М. Драгоманова, І. Огієнка, С. Єфремова, С. Русової, М. Міхновського, Є. Чикаленка, в яких розглядалася проблема побудови Української держави, її соціально-економічного й полі­тичного устрою.

У цей час вперше було створено історичні праці з новими кон­цепціями історії України, зокрема: «Ілюстрована історія України», «Ко­ротка історія України», «Якої ми хочемо автономії» М. Грушевського; «Коротка історія України», «Про козацькі часи на Україні» В. Антоно­вича; «Історія Українського письменництва» С. Єфремова.

З метою розвитку бібліотечної справи у всеукраїнському мас­штабі за рішенням Генерального секретаріату Центральної Ради було засновано Українську національну бібліотеку (УНБ) з кілько­ма філіями у великих містах України. У цих бібліотеках було зосе­реджено великі книжкові фонди, серед яких були рідкісні видання, а також архівні документи. Для роботи над бібліотечними фондами залучалися вчені,студенти, широке коло читачів. Поступово УНБ з філіями пере­творилися в осередки просвітницької й науково-дослідної роботи у рівнихрегіонах України.

Прагнучи розвитку українського театрального мистецтва, Цен­тральна Рада заснувала Український національний театр. До складу його трупи увійшли відомі артисти України М. Садовський, Л. Курбас,

I .Мар’яненко, П. Саксаганський та ін. Діючим губернським театрам ішлілялися кошти для зміцнення їх матеріальної бази, вони не оподат­ковувалися. У театрах удосконалювалися репертуари, поліпшувався професійний склад творчих колективів. По містах і селах засновувалися сотні аматорських колективів.

Для підготовки митців сцени й організаторів театрального мистецтва Генеральний секретаріат Центральної Ради створив школу з підготовки професійних артистів, режисерів, налагодив випуск тижневика «Театральні вісті».

Становлення національного сценічного мистецтва Центральна Рада тісно пов'язувала з розвитком народної музики, музичної т піти й хореографії. З її ініціативи було засновано Український на­ціональний хор (диригент К. Стеценко). Відкрито у Києві загальноук­раїнські курси з підготовки співаків хору, музикантів, хореографів. У губернських центрах і в ряді великих промислових міст засновано загаль­ноосвітні музичні школи.

Питанням розвитку українського образотворчого мистецтва лон малася створена у грудні 1917 р. Центральною Радою Українська Академія мистецтв. Першим її ректором було обрано Г. Нарбута; тут читали лекції професори — О. Мурашко, А. Маневич, М. Бурачек, М, Ьойчук, В. Кричевський, М. Жук. Тісні творчі стосунки з Академією підтримувало багато відомих українських художників, які представляли римі школи та напрями у живопису. Наприклад, М. Бойчук очолив шдділ монументального живопису, в який увійшли В. Седляр, С. Налепський, І. Падалка. Цей відділ почав називатися школою «бойчукістів», для якої було характерне відображення у мистецтві подій реального життя, наповнених динамікою і драматизмом, багатогранною композиці­єю, пластикою, глибоким філософським змістом тощо. Бойчукістами, зокрема, були розписані Луцькі казарми у Києві, оперні театри у Харкові, Києві, санаторій в Одесі. Багато їх полотен прикрашали виставки і картинні галереї.

У інших мистецьких школах у цей період активно працювали О. Архипенко, І. Бурячок, В. Заузе, В. Різниченко, І. Труш та багато інших художників.

При Академії мистецтв було засновано Українську національну картинну галерею. її основою у момент заснування стали картини українських і зарубіжних малярів XVI—XIX ст. з особистих колекцій Г. Павлуцького, Д. Антоновича, В. Щавінського та полотен, закуплених на виставках та аукціонах художників з різних країн світу.

На грунті українського образотворчого мистецтва активну творчу ро­боту вели скульптори О. Архипенко, Ф, Балавенський, І. Кавалерідзе, М. Гельман, А. Страхов, М. Паращук, П. Вітович та ін.

Так, О. Архипенком були створені скульптури «Солдат» (1917), «Постать» (1920) тощо; І. Кавалерідзе — монумент Т. Шевченка у Ромнах (19І8); М. Паращуком — галерею скульптурних портретів В. Стефаника, І. Франка, X. Ботєва, Д. Благоєва та ін.

Українські митці у наступні десятиліття створили чимало скульптур­них і архітектурних монументальних творів, які увійшли у скарбницю національного й світового образотворчого мистецтва.

У період діяльності Центральної Ради було закладено основи українського кіномистецтва. У цей час на екрані з'являється чимало художньо-документальних картин з українською тематикою, екранізує­ться багато казок для дітей та наукових кінофільмів для студентів, що було досить передовим явищем на той час для країн світу.

Невід'ємною складовою частиною культурних перетворень Цен­тральна Рада вважала і проблему проведення українізації судового та адміністративно-державного апарату. Проте цій роботі, особли­во у 1917 р., досить активний опір чинили різні проросійсько налаштовані чиновники. Незважаючи на ці труднощі, на весну 1918 р. близько 50— 60% (по регіонах) адміністративного апарату вели своє діловодство українською мовою, а у березні 1918 р. Центральна Рада надала україн­ській мові статусу державної.

У полі зору Центральної Ради постійно перебували питання розвитку культури національних меншин України. Для них було створено десятки шкіл, гімназій, факультетів у вузах, різні періодичні ви­дання, театри, музеї тощо. На державних штампах і печатках означення друкувалися чотирма мовами найбільших національних меншин Украї­ни. Право на вільний національно-культурний розвиток національних меншин Центральною Радою гарантувалося законодавчо.

Культурна політика часів Гетьманату.Культурні перетворення, започатковані Центральною Радою, продовжували розвиватися в Українській державі у період правління гетьмана П. Скоропадського (вес­на — осінь 1918 р.).

У системі освіти тривав процес формування україномовних навчальних закладів. До того ж особливість цієї роботи полягала в тому, що російськомовні та інші навчальні заклади практично не підляга­ли реформуванню, а створювалися нові, українські. Наприклад, у допов­нення до діючих гімназій впродовж літа 1918 р. було утворено додат­ково 50 нових, і їх загальна кількість досягала 150 одиниць, серед яких було вже кілька десятків сільських. Для малозабезпечених гімназистів наділялася часткова матеріальна допомога, а також 350 іменних стипен­дій (ім. Т. Шевченка, Г. Сковороди, І. Франка, І. Стешенка) для від­мінників навчання. Міністерство освіти законодавчо закріпило обо-н'язкове вивчення української мови і літератури, історії, географії, етно­графії у системі шкільної та вищої освіти України.

З метою подальшого розвитку української мови з ініціативи Українського наукового товариства та Наукового товариства імені Шевченка було створено Термінологічну комісію. її головою був професор П. Тутківський, членами — М. Данилевський, В. Різниченко, X. Осьмак, І. Щоголів, О. Курилик, О. Янт. Комісія розробила укра­їнську гуманітарну й природничо-технічну термінологію, переробила та доповнила український орфографічний словник.

Уряд Української держави виділяв значні кошти на вищу осві­ту. Було значно зміцнено матеріальну базу діючих вищих навчальних складів, у доповнення уже до створених Центральною Радою націо­нальних університетів влітку 1918 р. розпочав свою роботу Кам'янець-I Іодільський університет, виділялися кошти для утворення нових університетів в Умані, Катеринославі, Одесі, Харкові. Розширялися украї­номовні факультети і кафедри у діючих вищих закладах освіти. У листо­паді 1918 р. наказом гетьмана П. Скоропадського було засновано Укра­їнську академію наук (перший президент — В. Вернадський) і призначено перших одинадцять академіків: по історико-філологічному від­ділу — Д. Багалія, А. Кримського, М. Петрова, С. Смальстоцького; по фізико-математичному — В. Вернадського, М. Кащенка, С. Тимошен-ка; по відділу соціальних наук — Ф. Тарановського, М. Туган-Барановського, О. Левицького, В. Косинського.

В цей час видавалися газети, журнали, гуманітарна, технічна й м.іложня література на мовах різних народів України. Особливо І»томанітною була періодична преса: партійна, громадська, коопе­ративна, незалежна, освітянська, наукова тощо. Наприклад, для і іктеми освіти видавалися газети «Вільна українська школа», «Освіта», «Педагогічний журнал». Друкувалися сотні інших найменувань періо­дичних видань повітових, міських, губернських масштабів. Так, велико­масштабна видавнича справа, започаткована Центральною Радою і геть­маном П. Скоропадським, стала основою українського видавничого ре-шгансу 20-х років XX ст.

Гетьманський уряд не шкодував коштів на подальший розвиток інших напрямів культури. Зокрема, тривала робота зі збирання цент­ральними бібліотеками архівних матеріалів, поповнення їх книжкових фондів, розширювалася експозиція Української національної картин­ної галереї, збільшилась кількість музеїв, відкрився новий «Молодий театр» під керівництвом Л. Курбаса, створювалися численні аматорські театральні, музично-хорові й танцювальні колективи тощо.

Культурні перетворення в перші роки радянської влади. Глибокі національно-культурні перетворення, розпочаті Центральною Радою і геть­маном П. Скоропадським, незважаючи на орієнтацію на дещо інші ма­теріальні й духовні цінності людського суспільства, продовжувалися в перші роки радянської влади (1919—1920).

У царині освіти радянською владою було продовжено курс на створення умов для здобуття освіти всіма верствами населення безкоштовно. З цією метою весною 1919 р. розпочалося створення єдиної трудової школи з семирічним і дев'ятирічним періодами навчан­ня. Проте економічні труднощі, спричинені громадянською війною та зовнішньою інтервенцією, змусили гіаркомос УСРР у серпні 1920 р. видати постанову «Про запровадження у життя єдиної трудової шко­ли», згідно з якою усі початкові, середні загальноосвітні школи (гімназії, ліцеї, спеціальні школи, приватні, земські тощо) підпорядковувалися дер­жаві із семирічним терміном навчання. Безумовно, що скасування серед­ньої шкільної освіти негативно вплинуло на загальноосвітню підготов­ку молоді, бо семирічка давала лише мінімальні знання. По закінченні школи молодь могла продовжувати навчання у різних училищах, техні­кумах, робфаках при вузах, а потім уже поступати в інститути. Це робило систему підготовки спеціалістів з вищою освітою (а їх для Укра­їни не вистачало) складною і тривалою.

Не зовсім виправданим було і рішення уряду УСРР про розукруп­нення університетів, особливо таких як Київський, Харківський, Одесь­кий та ін., й створення на їх основі численних різнопрофільних інститу­тів. Це призвело до розпорошення наукових сил і на певний період послабило розробку вченими деяких фундаментальних наукових нап­рямів.

Проте, незважаючи на ці недоліки, радянською владою до початку 1921 р. в галузі освіти було зроблено чимало. По містах і селах України для дорослого населення додатково відкривалися курси з ліквідації неписьменності. До цієї роботи було також залучено понад 15 тис. різних культурно-освітніх закладів, серед яких було 4 тис. товариств «Просвіта», 5,5 тис. хат-читалень, 3,1 тис. бібліотек, 1,5 тис. клубів.

Для дітей значно збільшувалась мережа шкіл, загальна кількість яких на весну 1921 р. становила понад 22 тис. (2,3 млн школярів), до того ж більш як 50 % учнів навчалися рідною українською мовою (до 1917 р.шкіл з вивченням української мови було одиниці). Підготовкою вчите­лів у цей період займалися 20 новостворених педінститутів (більшість з них діяли по губернських центрах), 43 педучилища, більше сотні курсів з підготовки і перекваліфікації учителів. Загальна ж кількість гуманітар­них і технічних вузів на 1921 р. налічувала 38 одиниць, у них навчалося близько 57 тис. студентів. При 13 вузах діяли робфаки (2,5 тис. чол.), які готували молодь до вступу в інститути. До освітянської роботи було також залучено 30 різних наукових товариств і організацій.

Позитивні тенденції збереглися і в розвитку науки. Незважаю­чи на те що під час громадянської війни через різні обставини чимало видатних українських учених емігрувало за кордон, наукова діяльність Української академії наук (УАН) не припинилась при матеріальній допомозі з боку уряду УСРР розвивалась досить успіш­но. Наприклад, у сфері природничих наук розпочалися дослідження но­вих напрямів у механіці, авіації, гідрології, хімії, біології, радіотехніці тощо. Цією роботою на початку 1921 р. займалися 84 науково-дослідні ка­федри, на яких працювало 320 дійсних членів Академії наук, 203 аспі­ранти.

На ниві гуманітарних наук у цей час плідно працює кафедра україн­ської історії Харківського університету на чолі з професором Д. Багаліем. Колективом кафедри та науковцями й викладачами інститутів народної освіти Києва, Полтави, Ніжина та інших міст було опублікоиано багато томів історичних записок, у яких розглядалися маловідомі до цього часу періоди історії України. Досліджувалися політологічні, етно­графічні та інші проблеми. Питанням розвитку української мови і філо­логії займалися численні україномовні кафедри, а результати їх праці публікувалися у «Шевченківських збірниках», які виходили у Києві та Харкові. У літературі та поезії у цей час починають активно пра­цювати фундатори української літератури радянського періоду П.Ти­чина, В. Сосюра, В. Головко, В. Чумак, В. Блакитний, У. Кулик, 1 . Коцюба та ін.

Вивченням давнього минулого нашої держави займались Археоло­гічна комісія Української академії наук, яка утворилася на початку 1921 р. з трьох київських археологічних установ: Археологічної комісії Українського наукового товариства в Києві, Комісії розбору давніх актів, Археологічної комісії Української академії наук. До роботи цієї комісії було залучено й Археологічну комісію Львівського науконого товариства. Спільними зусиллями цих двох комісій було дослі­джено багато пам'яток старовини на території України.

Уряд подбав і про забезпечення науково-освітніх закладів видав­ничою базою. Практично кожен інститут, багато кафедр, наукові това­риства видавали свої газети, збірники, журнали, бюлетні тощо. У січні 1921 р. Раднарком передав УАН велику друкарню, технічна потужність ЯКОЇ давала можливість без затримки видавати у світ всю наукову про­дукцію, створену УАН та іншими науковими установами. Поряд із зміцненням видавничої бази наукових закладів за рахунок держави масово друкувалися спеціальна наукова література для вузів, підручни­ки для шкіл, училищ, робфаків, твори українських і зарубіжних літерато­рів тощо. Наприклад, у 1920 р. у республіці вийшло з друку 2274 назви книг загальним тиражем понад 20 млн примірників, із них — 11 млн українською мовою, решта російською, єврейською, польською, сербсь­кою та іншими мовами. Періодична преса налічувала 360 найменувань газет і журналів, більш як 50 відсотків з яких були україномовними.

Певну увагу радянський уряд приділяв розвитку мистецтва, зокре­ма театрального. Цим напрямом культурної роботи займався відділ мистецтва Наркомату освіти. Під його керівництвом у республіці було зміцнено матеріальну базу тих театрів, які припинили свою роботу під час денікінсько-польської інтервенції, та створено мережу нових професій­них і аматорських. У березні 1919 р. було засновано державний драма­тичний театр ім. Т. Шевченка. Активну участь у цей період у подальшо­му розвитку національного театру й сценічного мистецтва брали такі відомі майстри сцени, як П. Саксаганський, М. Заньковецька, Г. Борисоглібська, А. Курбас, Г. Юра, Д. Козловський та ін. Для підготовки акторів театрів та організаторів професійних й аматорських театрів у Києві було відкрито музично-драматичний інститут ім. В. Лисенка.

Питанням розвитку музичного й хорового мистецтва займався Всеукраїнський музичний комітет, який очолював видатний співак Л. Собінов. Під керівництвом комітету було удосконалено навчальні програми існуючих музичних шкіл та училищ, розпочався процес ство­рення нових музичних закладів, у тому числі консерваторій у великих містах України. Значний внесок в організацію та подальший розвиток українського музично-хорового й танцювального мистецтва цього часу зробили Я. Степовий, К. Стеценко, М. Леонтович, Л. Ревуцький, Г. Верьовка та інші митці.

Поступово розвивалося започатковане Центральною Радою укра­їнське кіномистецтво. Цією проблемою займався Всеукраїнський кінокомітет. Під його керівництвом було створено цілу низку худож­ньо-документальних кінофільмів, наприклад «Червона зірка», «Мир ха­там — війна палацам», «Той, що прозрів» та ряд інших кінострічок, у яких відображалися революційні події в Україні 1917—1920 рр.

У цілому ті глибокі культурні зміни, які були закладені різними за своєю політичною орієнтацією урядами в період національної і соціаль­но-визвольної боротьби 1917—1920 рр., мали прогресивний характер, У ці роки було засновано українську національну систему освіти, видав­ничу справу, здійснено глибокі перетворення в інших галузях культури. Все це заклало міцну основу національно-культурного відродження та подальшого розвитку культури українського народу в наступні роки й дало можливість зробити вагомий внесок у розвиток світової культури XX ст.