Суспільно-політичне та культурне життя України
Українське відродження середини 20-х — початку 30-х pp. надзвичайно цікаве явище історії України, на жаль, малодосліджене і маловивчене. Безсумнівним є те, що громадсько-культурне відродження мало своє коріння у 1917— 1919 pp. в період недовготривалої української державності, який, незважаючи на пароксизми червоного, білого, чорного і зеленого терору, розкував творчі можливості української нації. Динаміка процесу відродження нації була настільки (чільною, що він розвивався далі, незважаючи на великі втрати із рядах інтелігенції під час громадянської війни, на велику еміграцію творчих сил за межі радянської України. Процес розвивався по висхідній в умовах загальної лібералізації часів НЕПу, проголошеного курсу українізації.
Українське відродження охопило різні аспекти життя нації, особливо позначившись на літературі, мистецтві, освіті й науці.
В Україні розгорнули дослідницьку діяльність відомі наукові колективи, такі, наприклад, як математична школа Д. Граве, створювалися нові. Зокрема, праці М. Крилова та його учня М. Боголюбова заклали основи нелінійної механіки, чим було покладено початок розвитку цієї галузі математики.
Плідна робота з теоретичної фізики тривала в Українському фізико-технічному інституті (Харків), в якому деякий час працював І. Курчатов. Написана тут праця Л. Ландау в галузі кінетичної теорії плазми стала основоположною на десятиріччя вперед у дослідженнях з термоядерного синтезу. В 1932 р. у цьому інституті вперше в СРСР здійснили штучне розщеплення атомів літію. На рубежі 20—30-х pp. Є. Патон почав велику перспективну роботу з електричного зварювання металів, що було новим словом у розвитку науки й техніки. Багато інженерних вирішень, які подарував людству Ю. Кондратюк (О. Шар гей) — людина енциклопедичних знань, талановитий вина хідник, на десятки років випередили світовий рівень ряду галузей науки і техніки. Уже в 20-х pp. його розробки з теорії космічних польотів спеціалісти вітчизняного ракетного двигунобудування використовували поряд із працями К. Ціолковського. Згодом на основі цієї теорії готували космічні польоти у США.
Продовжували плідну роботу в галузі епідеміології вчені із світовими іменами М. Гамалія і Д. Заболотний. Зміцню вали зв'язки з практикою охорони здоров'я видатний клініцист-терапевт Ф. Яновський, засновник радянської терапевтичної школи М. Стражеско, відомий фізіолог В. Данилевський.
М. Холодний, А. Сапегін, В. Юр'єв та інші вчені плідно працювали в галузі генетики й селекції рослин і тварин, впровадження науково обґрунтованих сівозмін. Розвиткові досліджень у цій галузі науки сприяла діяльність М. Вавілова, обраного у 1929 р. дійсним членом АН УРСР. Визначних успіхів досягли учні й послідовники І. Павлова — вчені України О. Богомолець, О. Палладій та інші.
У галузі суспільних наук активно працювали відомі історики Д. Багалій (академік АН УСРР з 1919 р.), Д. Яворницький (академік АН УСРР з 1929 р.). У 1924 р. з еміграції до Києва повернувся М. Грушевський, найвидатніпіий історик України, праці якого з давньої історії України та української літератури були відомі в усьому світі. їх видавали й перевидавали іноземними мовами за кордоном. Незабаром його обрали академіком АН УСРР, а в І929 р. — академіком АН СРСР. Одночасно йому не довіряли, оскільки в минулому він був одним із лідерів Української Народної Республіки, очолював Центральну Раду.
У розвитку української літератури 20—30-х pp. поєднувалися демократичні традиції дореволюційної доби і новий досвід свіжих сил, пробуджених українською революцією. Письменники створювали різні гуртки, студії, шукали своє місце в літературному процесі. Художні здобутки багатьох талановитих митців зростали. До цього часу сформувалася яскрава революційно-романтична течія: Павло Тичина, Василь Еллан-Блакитний (Елланський), Василь Чумак, Володимир Сосюра. Активно виступали представники інших напрямів і творчих течій у літературі: М. Рильський, П. Филипович, Михайло Драй-Хмара. Значним внеском у літературне життя республіки були памфлети Миколи Хвильового, сонети Миколи Зерова, новели й оповідання Григорія Косинки, сатира і гумор Остапа Вишні, Івана Микитенка. Побачили світ високохудожні твори Івана Ле, Григорія Епіка, Юрія Яновського та багато інших.
Характерною особливістю літературного процесу в Україні у ті часи було виникнення й розпад багатьох літературних організацій («Гарт», «Плуг», «Молодняк», «Західна Україна», «Авангард», «Нова генерація», «Урбіно», ВУСПП тощо), перехід письменників з однієї творчої групи до іншої.
У 1925 р. виникла Вільна Академія пролетарської літератури (ВАПЛІТЕ), яка об'єднала 22-ох письменників. Ідейним керівником ВАПЛІТЕ був М. Хвильовий, а першим її президентом М. Яловий. Це була літературно-мистецька організація талановитих письменників, які прагнули протистояти адміністративно-командному втручанню чиновників від культури у творчі справи.
Дискусія щодо визначення шляхів розвитку української літератури широко розгорнулася в 1925 р. У цій дискусії разом з творчими питаннями поступово почали визрівати й політичні оцінки, а згодом і політичні звинувачення. Одним з найбільш дискусійних моментів було гасло «Геть від Москви!» М. Хвильового, що стосувалося ставлення до російської літератури. Йшлося не про розрив з російською культурою, адже письменник у своїй творчості звергався до російських класиків і тогочасних літераторів, а про використання досягнень світового мистецтва. Це був виступ за самобутність української національної культури, проти хуторянства й відрубності літературного процесу в Україні. Проте учасники дискусії — письменники, державні й партійні керівники республіки — звинуватили М. Хвильового в націоналізмі, який, до того ж, начебто був представлений новою ідеологічною течією — хвильовизмом.
У республіці інтенсивно розвивалося музичне мистецтво: пісенна творчість, хорова і симфонічна, оперна і балетна музика. Чимало талановитих творів українських композиторів увійшли в скарбницю як національної, так і світової музичної культури. Великий творчий вклад у її розвиток внесли Л. Ревуцький, В. Лятошинський, М. Вериківський та інші.
Вдосконалювали майстерність виконавські колективи, серед яких широковідомими були хорова капела «Думка», капела бандуристів та багато інших. Велике значення для розвитку музичного мистецтва, підготовки висококваліфікованих мистецьких кадрів мало відкриття у 30-х pp. Київської, Харківської та Одеської консерваторій.
Значну роль у розвитку української культури відіграв театр. Незважаючи на різні художні смаки, його представники вишукували такі шляхи розвитку сценічного мистецтва, які б найбільше задовольняли запити суспільства. У республіці створювалися десятки професійних та аматорських театрів.
В українському театрі працювали такі прославлені корифеї сцени, як П. Саксаганський, М. Садовський. їм на зміну прийшла плеяда середніх за віком і молодших майстрів — О. Сердюк, Н. Ужвій, О. Ватуля, А. Бучма, Ю. Шумський, І. Паторжинський, О. Петрусенко, М. Гришко та багато інших.
Становлення й розвиток українського театральною мистецтва нерозривно пов'язані з акторською та режисерською діяльністю Гната Юри. Він один із засновників, а з середини 20-х pp. — незмінний керівник драматичного театру імені І. Франка.
Видатним діячем українського театру був Лесь (Олександр) Курбас :— енциклопедично освічений і високообдарований новатор, людина надзвичайного таланту, митець, теоретик і педагог. Його акторська і особливо режисерська творчість — яскрава й водночас драматична сторінка в історії вітчизняного театрального мистецтва. Прагнучи вивести український національний театр із рутини і провінціального тупика, Лесь Курбас ще у 1922 р. організував унікальний театральний колектив під назвою «Березіль» — своєрідний експериментальний центр, метою якого було оновлення національного театру.
Долаючи штучні перешкоди, театральне мистецтво в республіці розвивалося. Наприкінці 30-х pp. в Україні працювало понад 80 театрів.
Різноманітні творчі й організаційні процеси відбувалися у середовищі художників. Утворювалися асоціації та групи, в яких точилася ідейно-мистецька боротьба між представниками різних напрямів. Плідно працювали художники старшого покоління — М. Бойчук, І. Їжакевич, Ф. Кричевський, М. Самокиш та інші. На межі 20—30 pp. вагомо заявляли про себе митці молодшого покоління — М. Дерегус, В. Костецький, А. Петрицький, скульптори — Б. Іванов, М. Лисенко, графік В. Касіян та інші.
Успіхи в культурному будівництві 20-х — початку 30-х pp. досягнуті, перш за все, завдяки здійсненню політики, що ввійшла в історію під назвою «коренізація», частіше - як «українізація».
Коренізацію почали розгортати після XII з'їзду РКП(б) (квітень 1923 р.), на якому було засуджено великоросійський шовінізм і колонізаторство. В Україні реформа почалася проголошенням ЦК КП(б)У в червні 1923 р. політики українізації. Вона зводилася до дерусифікації політичного і громадського життя (українська мова — мова публічних виступів, державного і партійного діловодства, зовнішніх проявів влади — написів, вивісок, печаток), до обов'язкового вживання української мови в установах, особливо при контактах із сільським населенням, до переведення судочинства на українську мову, зміцнення позицій української школи, культури, науки (українська мова — мова початкової, середньої і вищої школи, театрів, кіно, концертів, інших видовищ, періодичної преси, книжок, зокрема наукових і підручників і т. д.). Коротко кажучи, це мала бути ліквідація русифікаторської політики та її наслідків. Для службовців, викладачів встановили термін (переважно один рік) переходу на українську. Діяли державні курси вивчення української мови і культури з випускними іспитами.
Відбулася українізація окремих військових частин (дні офіцерські школи і кавалерійська дивізія), церкви (Української автокефальної православної).
Усе це швидко набуло міжнародного звучання. V з'їзд Комінтерну (червень — липень 1924 р.) проголосив українське питання одним з головних у Центральній Європі. Українізацію як часткове здійснення національних прагнень позитивно сприймали на українських землях, за межами радянської України та в еміграції.
Однак декларована та повально реалізована українізація викликала і жорстокий опір. Ось яким було розташування сил.
Кадри українізації. Про велетенські втрати українства ми вже згадували. Емігрувала значна частина інтелігенції. Ні РКП(б), ні КП(б)У практично не мали українських національно свідомих і освічених кадрів. У 1918 р. українців у Комуністичній партії було 7%. Потім їх кількість збільшилася за рахунок влиття УКП і боротьбистів і в 1925 р. становила 37%. 1927 р. за рахунок посиленого прийому українців їх стало в партії 47%, а в 1933 р. — 61% . Переваги ж у номенклатурі, проте, не було. У 1927 р. лише 39% членів керівництва, включених до спеціального обліку ЦК, були українцями, а в 1930 — 43%. У 1927 р. тільки 35% членів ЦК були українцями. До колишніх боротьбистів, укапістів і тогочасних українців-комуністів у ролі кадрів українізації без вагань приєднувалися реемігранти, що поверталися після проголошення українізації, емігранти-галичани.
Противники українізації. По-перше — верхівка КП(б)У, в якій українці ніколи не досягали хоча б кількісної переваги. Майже неймовірно, але генеральний секретар ЦК КП(б)У до смерті Сталіна ніколи не був українцем (були латвійці, євреї, поляки, згодом росіяни). У контрукраїнізаційній політиці верхівка могла розраховувати на підтримку Сталіна, антиукраїнські тенденції якого вилилися в організацію штучного голоду 1931—1933 pp., у намір депортувати до Сибіру весь український народ. Так чи інакше, вже на третьому році українізації в КП(б)У було викрито «великодержавний ухил», про який у звіті ЦК X з'їзду КП(б)У згадував Л. Каганович.
Друга сила — російська бюрократична верхівка, особливо керівники підпорядкованих безпосередньо Москві могутніх трестів і синдикатів, де працювало понад 100 тис. робітників і службовців в кожному. Крім того, апарат державних установ.
Третя сила — російське та обрусіле міщанство, так само як російське й обрусіле робітництво, котре десятиріччями отруювали ідеями про його російський месіанізм, винятковість, престижність усього російського і непрестижність та некультурність, а також контрреволюційність українського і селянського. Українізацію сприймали як встановлення бар'єру на шляху міграції росіян на благодатну Україну.
До контрукраїнізаційного походу приєдналися Червона армія і навіть видатні представники російської інтелігенції. А. Луначарський, нарком освіти РРФСР, виступив у 1926 р. проти українських шкіл на Кубані. М. Горький писав про те, що нема потреби перекладати російську літературу українським «наречием». Одеський юрист професор П. Толстой оголосив ренегатами всіх тих, хто викладав у вузах українською.
Єврейська інтелігенція по-різному ставилася до українізації. Були й такі, які підтримували Ю. Ларіна (тестя М. Бухаріна), котрий виступив з позиції безнаціонального і нібито партійного інтернаціоналізму, звинувачуючи українських комуністів в українізації українців та в ідишизації євреїв (Ларін вважав, що євреї повинні забути свою мову, а в цьому їм перешкоджають українці).
При такому розташуванні сил українізація із самого початку була приречена на провал.
Хоча політикою українізації формально і фактично мало керувати Політбюро ЦК КП(б)У, виконання всіх заходів доручили Всеукраїнській центральній комісії українізації при РКН УРСР. Практично ж українізацію переклали на плечі Наркомату освіти. Наркомат перетворили в суперміністерство, але його сил забракло, щоб охопити всі сторони життя, домогтися суворого виконання вказівок.
Природним спільником українізації стала більшість літераторів. Досить несподівано її підтримали економісти, зокрема М. Волобуєв.
Одне з головних завдань своєї політики українізатори вбачали у задоволенні потреб національних меншостей. Було утворено Раду національних меншостей у Наркоматі освіти.
У жовтні 1924 р. створено Молдавську автономну республіку. До 1931 р. завершено організацію 8 російських, 7 німецьких, 3 грецьких, 3 болгарських, 3 єврейських і 1 польського автономних районів. Тоді існувало 414 російських, 251 німецька, 148 польських, 167 єврейських, 16 молдавських (крім автономної республіки), 34 болгарських, ЗО грецьких, 10 чеських, 4 білоруські сільради. Діяли національні школи. У 1925/26 навчальному році було 1214 російських шкіл, 625 — німецьких, 457 — єврейських, 337 — польських, 74 — болгарських, 31 — татарських, 17 — чеських, 5 — вірменських, 3 — ассирійських, 1 — шведська.
У 1926 р. 65% діловодства здійснювали українською мовою (в попередньому році — 20%). Якщо в 1923 р. співвідношення українських і двомовних шкіл становило 3:1, то у 1930 р. — 10:1 (14430 — українських шкіл, 1504 — російських). У 1926 р. 80% початкових шкіл — українські. Понад 97% українських дітей у 1929 р. навчалися рідною мовою. У вузах в 1933 р. було 55% студентів-українців (у 1923 р. — 30%).
Рішуче українізували пресу: до 1926 р. 60% газет видавали українською мовою, а в 1932 р. — вже 87,5%, у 1933 р. — 89%. Якщо в 1925—1926 pp. українською мовою видавали 46% книжок, то у 1931 р. — 77% . Усі оперні театри перейшли на українську мову. Кіностудії в 1928 р. випустили 36 кінофільмів лише українською; радіомовлення, що виникло в 1924 p., здійснювали тільки українською.
Українська мова була основним засобом спілкування, цілком здатним обслуговувати сучасне високорозвинуте суспільство.
Могутня революційна хвиля розкувала творчі можливості нації. Дерусифікація стала не причиною, а одним із результатів культурного розвитку всього українського. Українізація перейшла межі республіки, охопила Кубань, Казахстан, Далекий Схід, де видавали українські газети, існувало українське радіомовлення. На Кубані (там проживало 3 млн. українців) діяло 240 шкіл, педінститут, видавали книжки.
У 1932 р. українізація безпосередньо підійшла до дерусифікації великих міст, де вона мала завершитися поверненням до українства населення, яке вживало в побуті мішану російсько-українську мову, «суржик». І тут досягли значних успіхів, незважаючи на перешкоди бюрократичної верхівки. Навіть у Харкові, де в 1923 р. 38% населення вважали себе українцями, цей показник у 1933 р. зріс до 50% , у Запоріжжі відповідно — з 28 до 56%, у Дніпропетровську — з 31 до 48% , у Луганську — з 31 до 37% .
Постала «загроза», що українізація може вдатися; надії на те, що вона задушиться або загине під ударами місцевої бюрократії, виявилися марними.
Наприкінці 20-х pp. в Україні почався погром у науці. Переслідували науковців, особливо тих, котрі сформували ся як учені в дореволюційний час. Через необґрунтовані звинувачення й наклепи були репресовані й замучені академіки АН УСРР геолог М. Світальський, генетик І. Агол, філософ С. Семківський та інші. Звинувачували колишнього президента АН УСРР В. Вернадського і щойно обраного президентом республіканської Академії О. Богомольця. Ставши у 1934 р. академіком АН УСРР, Т. Лисенко посилив переслідування багатьох видатних вчених України і країни в цілому.
Безпідставно звинувачений у шкідництві й заарештований у 1930 р. Ю. Кондратюк і на засланні продовжував наукові дослідження. Визволений із заслання з допомогою Орджонікідзе, він з великою відповідальністю виконував його завдання. Вступивши в липні 1941 р. добровольцем у народне ополчення, загинув у першому бою з фашистами.
Тривожне становище склалося навколо Л. Ландау. Погромники науки ще в 1931 р. називали його неприхованим ворогом. Коли почалися масові арешти вчених, П. Капица уберезні 1937 р. запросив Л. Ландау до Москви в Інститут фізичних проблем, який він очолив. І все-таки його за арештували, звинувативши в неймовірному — шпигунстві на користь фашистської Німеччини, й відпрацьованими методами примусили підписатися під цим. Завдяки надзвичайним зусиллям вчених, насамперед П. Капиці, вдалося врятувати життя вченого, який незабаром став одним з найвидатніших фізиків світу.
Під час дискусії з питань історичної науки ще у 1923 р. були піддані упередженій критиці як немарксистські й націоналістичні праці М. Яворського. Автора усунули з усіх посад, виключили з партії, позбавили членства в обох академіях, а в 1937 р. кинули до в'язниці, де він і загинув.
Процес українізації припинився раптово на початку 1933 р. після прибуття на Україну особистого представника Сталіна П. Постишева — озброєного диктаторськими повноваженнями секретаря ЦК ВКП(б). Разом з ним з оновленою командою ДПУ прибув В. Балицький. Упродовж 1933 р. з Росії в Україну було переведено багатьох відповідальних працівників української національності. Спільними зусиллями вони потопили українізацію в крові, задушили в муках штучного голоду.
Проте політичні репресії були в Україні і в 20-х pp. Ставлення Сталіна до політики «українізації» з самого початку її проведення було негативне, адже вона стимулювала національну самосвідомість українського народу, і отже, його прагнення реального суверенітету. В кінці 20-х pp. почалася цілеспрямована боротьба проти кадрів української національної інтелігенції, наслідком якої стало викриття так званого «національного ухилу» в КП(б)У, розгром міфічних «Українського національного центру», «Польської організації військової», «Блоку українських націоналістичних партій», «Всеукраїнського боротьбистського центру», «Троцькістсько-націоналістичного блоку» та інших. Особливий склад Верховного суду УРСР 19 квітня 1930 р. виніс вирок у справі Спілки визволення України (СВУ), трактованої як контрреволюційна організація. Цей вирок був остаточний і оскарженню не підлягав: 45 діячів української культури, з-поміж яких 2 академіки — Сергій Єфремов, Михайло Слабченко, 11 професорів, в т. ч. Й. Гермайзе, О. Черняхівський, В. Ганцов, письменники — Л. Старицька-Черняхівська, М. Івченко, науковці Всеукраїнської Академії наук (ВУАН), викладачі вузів, учителі, юристи, священики, студенти, звинуватили в приналежності до СВУ. Смертного вироку не оголосили нікому, але всіх звинувачених навічно накрили хвилі пізніших репресій. Один із слідчих у справі СВУ Брук цинічно заявив: «Нам треба українську інтелігенцію поставити на коліна. Коли не поставимо — перестріляємо». Сталінським катам вдалося виконати це завдання. Трагічною була доля української інтелігенції. Скільки вчителів, лікарів, інженерів, науковців, найкращих інтелектуальних сил України, носіїв справжнього її духовного відродження загинуло в тюрмах і концтаборах! Чільне місце в цій траурній шерензі посідали письменники.
У 1932 р. постановою ЦК ВКП(б) було ліквідовано численні літературні групи, а 12 червня 1934 р. створено Спілку письменників України. Так легше було керувати «неслухняними» літераторами, контролювати літературний процес. У тому ж році письменники подали понад 400 заяв з проханням зарахувати до СПУ, але прийняли близько 200. Із 193 членів СПУ протягом наступних трьох-чотирьох років репресували 97. Серед них: Микола Зеров, Василь Бобинський, Микола Вороний, Лесь Гомін, Олесь Досвітній, Мирослав Ірчан, Микола Куліш... Репресії підрізали крила молодій українській літературі і знекровили її. Саме про цих людей говорять, що вони символізують «розстріляне відродження».
Були репресовані діячі українського мистецтва: театральний режисер Лесь Курбас, засновник української радянської школи монументального мистецтва М. Бойчук та інші. Умови культу особи деформували талант тих діячів літера тури та мистецтва, яких не зачепили репресії. На противагу історичній дійсності вони в своїх творах прославляли Сталіна та його оточення, їхні діяння. Це було наслідком атмосфери страху, яку влада насаджувала у суспільстві. Страх мимоволі ставав складовою частиною свідомості багатьох людей.
Безпідставні репресії, що на рубежі 20—30-х pp. пройшлися зловісною хвилею по долі багатьох людей, були лише своєрідною прелюдією до 1937 p., який залишився у пам'яті народу гірким і трагічним символом жахливих злочинів.
Масова кампанія репресій почалася після вбивства С. Кірова 1 грудня 1934 р. Жертвами її стали партійні й державні діячі, члени ЦК партії, ленінські соратники.
Серед перших потрапив під колесо репресій в Україні Ю. Коцюбинський, заарештований у лютому 1935 р. і розстріляний у 1937 р. За приналежність до міфічного «антирадянського українського національного центру» засудили до 10 років ув'язнення й незабаром розстріляли В. Затонського. Він, як голова лічильної комісії, знав правду про результати виборів ЦК ВКП(б) на XVII з'їзді партії, про те, що проти Сталіна було подано не 3, як офіційно значилося, а 292 голоси.
У 1937 р. стратили одного з організаторів Компартії України Е. Квірінга. Того ж таки року за загадкових обставин загинув Голова Раднаркому України П. Любченко. У 1939 р. розстріляли колишнього голову Ради Народних Комісарів УРСР В.Чубаря. Було фактично розгромлено ЦК КП(б)У: з 11 членів Політбюро загинуло 10, з 5 кандидатів у члени Політбюро — 4. Репресували всіх членів Оргбюро.
Страшного удару завдали і по військових кадрах. Зокрема, повністю знищили штаб Київського військового округу, який очолював Й. Якір. Сталінські репресії не тільки відторгнули від суспільства тих, кого було знищено, а й понівечили долю членів їхніх сімей, затаврованих як «члени сімей ворогів народу» з усіма наслідками. Сталінське свавілля розбещувало тих, кого обминула трагічна доля. Гинули ідеали честі, совісті, добра, заохочувалися негідницькі діяння, доноси та наклепи.
Курс лекцій