Кримінальне покарання та його види

Кримінальне покарання - засіб державного .примусу, що застосовується судом із винесенням вироку щодо особи, яка вчинила злочин. Це покарання застосовується лише за вироком суду. Метою покарання відповідно до ст. 22 КК України є:
кара за вчинений злочин; виправлення та перевиховання засуджених; запобігання вчиненню нових злочинів як засудженими, так і іншими особами.
Відповідно до ст. 23 КК України покарання поділяються на три групи: основні; додаткові, що не призначаються самостійно, а тільки як доповнення до основних; змішані, які можуть бути як основними, так і додатковими.
Основні покарання: позбавлення волі; виправні роботи без позбавлення волі; позбавлення права обіймати певні посади або на якийсь вид діяльності; штраф; громадська догана.
До військовослужбовців строкової служби може застосовуватись покарання у вигляді направлення в дисциплінарний батальйон.
Додатковими покараннями визнаються: конфіскація майна; позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чину, кваліфікаційного класу; позбавлення батьківських прав згідно з чинним законодавством.
Позбавлення права обіймати певні посади або на якийсь вид діяльності та штраф можуть застосовуватися не тільки як основні, а й як додаткові покарання.
Як виняткова міра покарання допускається застосування смертної кари - розстрілу за особливо тяжкі злочини у випадках, спеціально передбачених особливою частиною КК України.
Не можуть бути засуджені до смертної кари особи, які не досягли до вчинення злочину 18-річного віку, жінки, що були в стані вагітності під час вчинення злочину або на момент винесення вироку. Смертну кару не можна застосувати до жінки, яка перебуває в стані вагітності на момент виконання вироку(ст. 24 КК).

Основними принципами діяльності Державної кримінально-виконавчої служби України є:

1) законність;
2) повага та дотримання прав і свобод людини та громадянина;
3) гуманізм;
4) позапартійність;
5) єдиноначальність;
6) колегіальність при розробці важливих рішень;
7) взаємодія з органами державної влади, органами місцевого самоврядування, об'єднаннями громадян, благодійними і релігійними організаціями;
8) відкритість для демократичного цивільного контролю.

Склад покарання — це наукова абстракція й своєрідна юридична модель покарання, що дозволяє найбільш повно і разом тим лаконічно й строго охарактеризувати (описати) кримінальне покарання, виділивши у ньому найхарактерніші ознаки.

До об'єктивних ознак покарання віднесені: об'єкт та об'єкти ний бік покарання, а до суб'єктивних ознак покарання — суб'єкта суб'єктивний бік покарання. Таким чином, для будь-якого реального кримінального покарання можна побудувати його теоретичну модель — склад покарання, який би містив у собі чотири обов'язкових структурних елементи: об'єкт, об'єктивний бік суб'єкт та суб'єктивний бік покарання. Під об'єктом покарані будемо розуміти осіб, засуджених до відбування покарання судом відповідно до закону, за вчинення злочину з моменту набуття вироку чинності та початку виконання покарання до моменту звільнення від відбування покарання, згідно з законом. До суб'єктів покарання у загальному випадку належать органи, заклади, установи, організації та окремі особи, які, відповідно до закону, виконують вирок суду і здійснюють кримінальне покарання.

Зародження первинних функцій прокуратури відноситься до часів Стародавнього Риму. За правління імператора Августа важливого значення набула діяльність прокураторів (від лат. procurator управитель, представник), яким доручався збір податків, управління невеликими провінціями; вони виконували різноманітні господарські функції. Прокуратори призначалися із вершників, а також вільновідпущеників. Із імператорських вільновідпущеників та рабів комплектувалися нижчі чини імператорської бюрократії, яка набула згодом виняткового значення в державі. Імператор Клавдій розширив права прокураторів, вони одержали право виносити судові рішення.

За глибокої давнини почалося формування правової системи, а з нею і певних функцій прокуратури, і на території сучасної України.

На етапі розвитку звичаєвого права також на рівні звичаю формувалася наглядова функція деспотійних володарів скіфської держави. Норми права у скіфів захищали життя, майно, привілеї царської сім'ї та родоплемінної знаті. Цар встановлював чіткий порядок використання пасовищ, адже йому належала верховна власність на землю. А коли існувала наглядова функція, то звісно, існували і наглядачі.

У VIIV століттях до н. е. скіфи зустрілися з грецькими поселенцями. У Північному Причорномор'ї елліни заснували свої міста-держави: Ольвію, Пантікапей, Феодосію, Херсонес та ін. Основними джерелами права в них були закони та рішення народних зборів і рад міст, постанови колегій, а також місцеві звичаї. Законодавча ініціатива належала народним зборам, радам міст, їх головам, колегіям, а також своєрідним попередникам сучасних прокурорів ? номофілакам (стражам законів), які повинні були стежити за оформленням законів, поведінкою людей та посадових осіб і вимагали від них виконання законів. Крім номофілаків, існувала колегія продиктів (юридичних радників), які також виконували наглядові функції.

У Х ст. почало формуватися князівське законодавство давньоруської держави Київської Русі. Ще княгиня Ольга, встановивши норми і пункти збору данини, посилила функції нагляду. Вона також прийняла закон, який оберігав життя княжих дружинників. Статути князів Володимира Великого та Ярослава Мудрого внесли важливі нововведення у фінансове, сімейне та кримінальне право. Боротьба з прибічниками старих традицій, що не бажали підкорятися новим звичаям, суворе покарання їх стали суттю наглядових повноважень великого князя. Велике значення у формуванні правової системи мало прийняття зводу великокняжих законів, що отримав назву «Руська правда». Суттєва роль у «Руській правді» відводилась нормам кримінального процесу та права, хоча такого поділу ще не існувало. А оскільки цей процес належало контролювати то, ймовірно, це було черговим кроком у розвитку наглядової функції. У судовій практиці Київської Русі панував змагальний процес за активної участі сторін, які називалися позивачами. Суд виконував функцію посередника, хоча іноді застосовувалися форми розшукового процесу. Головну роль при цьому відігравав позивач, з ініціативи якого розпочиналося судочинство. Формально саме він був обвинувачем. Доказове значення мали зовнішні ознаки злочину, речові докази, власне зізнання, показання «видоків» та «послухів». Рішення суду оголошувалося усно, а вирок виконувався негайно.

Злочин і покарання по «Руській правді »

Карне право князівського періоду пройшло певну еволюцію від приватного карного права, коли реакція на злочин і судочинство належала самому скривдженому, який мав право помсти (таліону) та викупів (компенсацій), до публічного права і державного судочинства у вигляді державних кар та їх комбінацій. Об'єктом і суб'єктом злочину визнавалися лише вільні люди. Злочин називався "кривда", "обида", прикладався до конкретної особи й не кваліфікувався як порушення державного ладу. Навіть понять "державний злочин" чи "зрада державі" не існувало. Зрештою як не існувало і дефініції самого злочину.

За "Руською правдою" розрізняються такі злочини: 1) проти життя(ненавмисне і навмисне убивство або розбій з наміром і без наміру); 2) проти тіла(каліцтво, тяжкі тілесні ушкодження, побої); f) проти честі і свободи(удар мечем в піхвах або рукояткою); 4) проти майна(крадіжка або татьба, грабунок чи розбій, привласнення чужого майна, пошкодження чужої власності, розорення межі чи пошкодження межового знака, підпал, шахрайство, конокрадство); 5)проти громадських інтересів:а) протирелігії(чарівництво, або зелейництво, волхвування, мародерство, богохульство, крадіжки у церкві); б) проти родини(убивства та крадіжки між подружжям, двоєженство та двоємужжя, кровозмішення, перелюбство, покидання подружжя); в) проти моралі(зґвалтування, статеві збочення).

Кара називалася "месть" і "наказання". До утворення держави та до нормування нею права переважала кровна помста,яку у XIст. держава скасувала. "Руська правда" як санкції за злодіяння називає грошові викупи(відшкодування збитків) та публічні кари:а) "поток і розграблення"- позбавлення всіх прав, повна конфіскація майна і вигнання з общини злодія і його сім'ї (карали конокрадів, паліїв, розбійників); б) вира- штраф за вбивство; за пом'якшуючих обставин - полувира,а при не виявленні злочинця - дика вираз усієї общини; в) продажа- штраф за дрібні правопорушення (ще називалася урок).

He існувало на Русі смертної кари (хоча можна було вбити злочинця на місці злодіяння), ув'язнення, тілесного побиття та ганебних кар.

Середньовіччя характеризується значним розвитком людства, права, відповідно поняття покарання. Інститутам злочину і покарання в роки середньовіччя приділялося багато уваги. Злочином тепер вважалося заподіяння шкоди, а не образа, як було раніше. Порівняно з минулим, поняття злочину значно розвинулось і означало порушення правових норм, встановлених державою. Покарання зберігали класовість, проте класовість була у всіх галузях права Середньовіччя. Було введено вікові обмеження — особа могла бути притягнута до відповідальності тільки з 16 років. Душевнохворі звільнялися від відповідальності, введено поняття необхідної оборони, крайньої необхідності. Важливою зміною було запровадження принципу "особистої відповідальності особи за вчинений злочин ". Раніше за злочини могли притягатися до відповідальності рідні та близькі злочинця, але це було скасовано. Характерним для тогочасного права було те, що в системі покарань головне місце займали грошові покарання: навіть за вбивство можна було викупитись грішми. Кара в'язницею не існувала; конфіскацією майна карали тільки на умисне вбивство, підпал, рецидивну крадіж. Виділялась проста та складна співучасть у здійсненні злочину, залежно від якого встановлювалось покарання. За приховування та недонесення щодо деяких злочинів винні також підлягали карі. Також потрібно відзначити Запорізьку Січ, де існувало помилування чи пом'якшення покарання. Наприклад, заміна смертної кари на побиття киями, пов'язане з необхідністю засудженого паланкового козака матеріально утримувати дружину й дітей. Хоча на Січі переважно застосовувалась смертна кара та тілесні покарання, але вони були обумовлені військовим характером Запорізької Січі.