Суспільно-політична організація українського народу в ХІV-ХVІст. Виникнення козацтва і утворення Запорозької Січі

За так званої литовсько-польської доби українське суспільство поділялось на феодалів (князів, бояр, магнатів, шляхту, панів), залежних селян і міщан. Особливим станом було реєстрове козацтво.

Соціальне й правове становище представників феодального стану в українських землях визначалося розмірами їхньої земляної власності.

Найбільшим землевласником був великий князь литовський. Йому і його родові належало близько половини усіх земель держави. Великокнязівські володіння в Україні були на Київщині, Волині, Поділлі. Центрами цих земель були Київ, Житомир, Луцьк, Володимир, Вінниця, Кременець та ін. Великий князь роздавав свої маєтності можновладцям на правах вотчини (дідизни) або умовного (тимчасового) користування, від чого його земельний фонд поступово зменшувався.

Наступна після великого князя феодальна верства складалася з нащадків удільних князів і вищих бояр. Маючи потужний економічний потенціал, великі землевласники поступово перетворилися в панівну верхівку (магнатів). Джерелами зростання магнатських землеволодінь були жалування великого князя, спадок, купівля – продаж, освоєння пустищ, а також загарбання общинних і селянських земель. На них феодали засновували свої господарства – двори або фільварки.

Нижчою феодальною верствою була шляхта, яка виглядала неоднорідною. До неї належали: земські бояри, військові слуги панів, міщани і заможні селяни. Шляхта вела постійну боротьбу за підвищення свого соціально-політичного статусу і зрівняння в правах з магнатами. Під її тиском в 50-60рр. ХVІст. сейм видав низку постанов, які зрівняли шляхту в правах з магнатами.

Основну масу українського суспільства складало селянство (80%). За правовим становищем вони поділялися на дві категорії: 1) тих, хто жив на землях магнатів і шляхти, на церковних чи монастирських; 2) тих, хто жив на великокнязівських землях. За ступенем залежності від феодалів вони поділялися на три групи: 1) вільні селяни з правом безумовного виходу від феодала після виконання своїх обов’язків; 2) селяни з правом виходу, але за певних умов; 3) покріпачені селяни. З часом третя група селян була переважаючою. На них лежав увесь тягар панщини, натуральних і грошових податків.

Значну верству українського суспільства складали міщани. Правове становище їх було різним і залежало від ролі, значення та прав міста. Переважаючим прошарком серед міщан були ремісники (шевці, бондарі, слюсарі, ковалі, гончарі, кожум’яки, бровари, дігтярі тощо). Вони об’єднувалися в цехи. Самі ж ремісники поділялися на підмайстрів та учнів. Крім ремісників впливовою групою міщан було купецтво.

Селянство і міщани були основною виробничою силою тиск на яких постійно зростав.

Посилення соціально-економічного, національного і релігійного гніту викликало появу особливого стану – козацтва. Джерелами козацтва були втікачі-кріпаки, непокірні холопи, розбишаки, шукачі пригод тощо. Ці групи колонізуючи південні степи України творили свій суспільно-політичний лад близький до військово-демократичного. Такий лад склався нижче порогів Дніпра спочатку на острові Мала Хортиця під керівництвом Д.Вишневецького, потім на островах Базавлук, Томаківка. Об’єднавшись у громаду, яка пізніше отримала назву Запорозька Січ. Козаки всі важливі питання обговорювали спільно: обирали своїх отаманів, осавулів, суддів, вирішували господарські і військові справи тощо. Козацька громада була неоднорідною. На базі керівної верхівки зростав прошарок заможних козаків. Деякі козаки були вихідцями із заможних верств.

Литовско-польська влада пробувала руйнувати цей стан різними шляхами в тому числі шляхом набору козаків на службу для захисту кордонів, спільних походів проти інших держав тощо. Цих козаків вносили до спеціальних списків – реєстрів. Невдовзі таких козаків стали називати реєстровцями. Між ними і низовими (нереєстровими) козаками виникали часті суперечки. Проте сподівання офіційної влади з допомогою реєстровців розколоти козацтво внаслідок не справдилися. Чисельність козацтва внаслідок “покозачення” населення України зростала й надалі. Цей процес викликав урешті-решт хвилю козацько-селянських повстань, які вибухали протягом кінця ХVІ – першої половини ХVІІст. Одне із таких повстань перетворилися в національно-визвольну війну українського народу 1648-1654рр. під проводом Б.Хмельницького, найвищу форму протесту проти феодально-кріпосницького й чужоземного гніту. Базою повстання стала Запорозька Січ, яка поширила свої суспільно-політичні структури на інші райони українських земель. Тогочасні документи містять численні згадки про те, що козаки в містах і селах України “мають своїх гетьманів і різні форми власного правосуддя”, а місто Трахтемирів було першим офіційно визнаним козацьким осередком.

Українська козацька держава – Військо Запорозьке (середина ХVІІ-80-ті рр. ХVІІІст.)

В ході війни 1648-1654рр. повсталий український народ домігся визнання своїх прав і вольностей і в першу чергу права на власну державність. Проблема побудови держави постала уже на першому етапі війни. Б.Хмельницький рішуче і сміливо висуває програму створення держави, в основі якої була ідея української соборності. Цю програму підтримала козацька старшина, з нею солідаризувалися народні маси. Але перші невдачі під Зборовом 15-16 серпня 1649р. змусили Б.Хмельницького укласти договір про мир, визнати владу короля. Король Ян Казимир підписав “Декларацію ласки Й.К.В. __ Війська Запорозького”, якою визнавав право лише на автономію в межах Київського, Брацлавського і Чернігівського воєводств.

Домігшись автономії і визнання Війська Запорозького, козацтво під проводом Б.Хмельницького почало створювати свою адміністрацію й розмежовувати країну на територіальні одиниці – полки і сотні. Полковники, сотники й городові отамани стали здійснювати не лише військову, а й адміністративну владу. В реєстрі Війська Запорозького (1649р.) названо 16 полків: Чигиринський, Черкаський, Канівський, Корсунський, Білоцерківський, Уманський, Брацлавський, Київський, Переяславський, Кропив’янський, Миргородський, Полтавський, Прилуцький, Ніжинський, Чернігівський. В них нараховувалося 271 сотня з населенням до 1 млн. чоловік. Найменшою адміністративною одиницею був курінь на базі міста, села або декількох сіл.

Найвищим органом автономії за звичаєм вважалися загальнокозацькі збори. Фактично органом державної влади стала рада козацької старшини під головуванням гетьмана. Він же був і головою виконавчої та судової влади, очолював адміністрацію, військо, видавав універсали, вів дипломатичні переговори, скликав козацьку раду. Для організації виконання своїх функцій гетьман утворив уряд – Генеральну канцелярію, до складу якої входили генеральні старшини, яких обирали за звичаєм на козацькій раді (генеральний писар, генеральний суддя, осавули, генеральний хорунжий, довбуш, генеральний обозний, військовий підскарбій, товмач, кантарлей).

В козацькій автономії стала складатися власна економічна і фінансові системи.

Визнавши автономію Війська Запорозького польська влада будь-що намагалась її ліквідувати. Козацька влада шукала зовнішньої підтримки. Зневірившись у кримських татарах Б.Хмельницький методично добивається союзу з царем Московської держави, який і було укладено в січні 1654р. та оформлено в березні того ж року.

Підписані 27 березня 1654р. московським царем Олексієм Михайловичем прохальні (чолобитні) статті Б.Хмельницького фактично являли собою конституцію. В ній закріплювався правовий статус Війська Запорозького:

¨ в Україні зберігався військово-адміністративний устрій;

¨ залишалось в силі звичаєве судочинство;

¨ реєстр козацького війська визначався в 60 тисяч чоловік;

¨ стверджувалося право козацького війська обирати гетьмана, який повинен був присягати царю;

¨ Військо Запорозьке повинно було воювати спільно проти ворогів.

Ці та інші положення закріпили нове правове становище українського уряду як васальне. Разом з цим вони передбачали збереження державного суверенітету України.(Війська Запорозького).

Таким чином, у ході Національно-визвольної війни 1648-1654рр. частина України (Київське, Брацлавське і Чернігівське воєводство) отримала за угодою з московським царем незалежність. Однак фактичними діями московський уряд з перших днів методично намагався обмежити і ліквідувати цю незалежність.

Цьому сприяла шкідлива для України політика наступних гетьманів. Упродовж 60-80рр. XVIIст. не вщухали чвари, в яких амбіційна старшинська аристократія вела боротьбу за владу. Це прискорило втручання іноземних держав у справи України, в першу чергу Польщі, Московії і Туреччини. Тривала війна цих держав закінчилася прийняттям “Трактату про вічний мир” між Польщею і Московією. Згідно умов цього договору Військо Запорозького було розділене між цими державами навпіл по Дніпру. Правобережжя загарбала Польща, а Лівобережжя залишалося під протекторатом Московії.

З 1687р. для Лівобережної України розпочався новий етап, який інколи називають московським періодом її існування (1687-1764рр.). царський уряд мало-помалу закріплював за собою право усувати гетьманів, полковників та інших адміністраторів, перетворювати козацькі полки не регулярні московські військові підрозділи, реорганізовувати структури центрального і місцевого управління, замінювати старшинські уряди губернською формою правління тощо.

Спроби української старшини якось протидіяти цьому (наприклад, становленням спадкового гетьманства з роду Розумовських) викликали рішучу реакцію з боку царизму. Наприкінці 1764р. вийшов царський маніфест, в якому повідомлялося, що гетьман Розумовський добровільно зрікся свого уряду. Це зречення дало підстави перетворити Військо Запорозьке у звичайне генерал-губернаторство (Малоросійське) Російської імперії на чолі з П.Румянцевим.

Після російсько-турецької війни в 1775р. було зруйновано (вдруге) Запорозьку Січ, а в 1781р. полково-сотенний устрій гетьманщини.

Майже одночасно з Гетьманщиною втратила свою автономію Слобідська Україна. 1765р. Катерина ІІ ліквідувала полковий устрій Слобожанщини. Там було ліквідовано самоуправління краю.

Таким чином, з ліквідацією залишків автономії України її, по суті, було відлучено від політичного життя. Демократичні традиції згасали, а політична культура мало проникала у свідомість народних мас. Внаслідок реакційної політики російського самодержавства український народ втратив навіть ті елементи державності, що утвердилися в попередні століття і були невід’ємною і характерною частиною його національного розвитку.

МодульІІ

Лекція 2. Історичні особливості пошуку оптимальних моделей будівництва незалежної України. Еволюція українського державотворення в 1917-1920рр.

1. Центральна Ради на шляху автономісько-федералістських орієнтацій. Утворення Української Народної Республіки. Державна самостійність України.

2. Перегрупування класових і національних політичних сил в Україні в часи гетьманщини.

3. Відновлення Української Народної Республіки під проводом Директорії.