Західноукраїнські землі під владою іноземних держав. Економічний, соціальний, політичний розвиток

1. Політика Польщі, Румунії та Чехословаччини на окупованих ними українських землях.

2. Українські землі у складі Польщі.

3. Українські землі у складі Чехословаччини.

4. Українські землі у складі Румунії.

Після поразки визвольних змагань західноукраїнські землі опинились у складі Польщі, Румунії та Чехословаччини. До польської окупації потрапили землі Східної Галичини та Західної Волині, на яких проживало за переписом 1931 р. 5,6 млн. українців. У складі Румунії українці (790 тис. осіб) проживали у Північній Буковині, Хотинському, Аккерманському та Ізмаїльському повітах Бессарабії. На території "Підкарпатської Русі", що ввійшла до складу Чехословаччини, проживало понад 450 тис. українців. Кожна з держав, до складу яких входили українські землі, повинна була визначитись у ставленні до української меншини.

Загалом можна визначити такі риси політики Польщі, Румунії, ЧСР:

— насильницька асиміляція;

— стримування економічного розвитку, його колоніальний характер;

— репресії проти діячів національно-визвольного руху;

— національний гніт;

— відмова від міжнародних зобов'язань щодо надання автономних прав українцям.

Форми, в яких здійснювалась ця політика, різнились — від м'якої в ЧСР до жорсткої в Румунії. У Польщі, де проживало найбільше українців, до того ж з високою національною свідомістю, українське питання стояло найгостріше. Польський уряд, переслідуючи стратегічну мету — повне ополячення загарбаних українських земель, залежно від внутрішніх та зовнішніх обставин коригував свій курс. За період 1919-1939 pp. чітко вирізняються три періоди політики польських правлячих кіл щодо українських земель.

У 1919-1923 pp. польське керівництво намагалось в очах світової громадськості довести свої права на українській землі, а також, що Польща нібито забезпечує всі права національних меншин. Польська конституція 1921 р. гарантувала права українців на рідну мову на побутовому рівні і в навчанні в початкових школах. Крім цього, закон від 26 березня 1922 р. надав самоврядування Східній Галичині (трьом воєводствам — Львівському, Станіславському, Тернопільському). Але як тільки 14 березня 1923 р. Рада послів Англії, Франції, Італії та Японії визнала Східну Галичину частиною Польщі, всі ці права залишились на папері. У цей період українське населення теж намагалось відстояти свої права, вдаючись до акцій протесту, збройних виступів, бойкоту перепису 1921 p., виборів 1922 р. до сейму. Але в існуванні української державності ніхто в Європі не був зацікавлений.

У 1923-1926 pp. польські правлячі кола наполегливо проводили політику, спрямовану на асиміляцію поневолених народів. Для здійснення цієї мети уряд Польщі поділив країну на дві господарські території: Польща "А", до якої входили корінні польські землі, і Польща "Б", що складалася переважно із західноукраїнських і білоруських земель. Стосовно різних частин відповідно проводилась і різна політика. Стосовно Польщі "Б" застосовувалась політика штучного стримування соціально-економічного розвитку і повного скасування поступок національним меншинам. 31 липня 1924 р. був прийнятий закон, за яким польська мова проголошувалась державною. Почалось закриття українських шкіл. Польський уряд намагався витравити самі поняття "Україна", "українець". На українські землі переселялись польські колоністи, яким виділялись кращі землі. За 1921-1929 pp. переселилось 77 тис. поляків.

Політична криза 1926 р. призвела до нового повороту у політиці стосовно українців. Третій період (1926-1937 pp.) пов'язаний зі встановленням режиму "санації" на чолі з Ю.Пілсудським. Нова політика передбачала деякі поступки і компроміси у стосунках з національними меншинами, зокрема з українцями. Суть нового курсу полягала у державній асиміляції національних меншин і відмові від національної асиміляції. Важливим елементом нової моделі національної політики стала спроба перетворення Волині на "колиску польсько-українського порозуміння". Було збільшено державні інвестиції на Волині, почалось масове створення двомовних шкіл, дозволено певну українізацію православної церкви.

Така політика проводилась з метою розколу серед українців: між галичанами і волинянами, між прихильниками і противниками порозуміння з Польщею. Вона повинна була скласти позитивний імідж Польщі як держави, що толерантно ставиться до національних меншин, і надати привабливості для українства на тлі жорсткої антиукраїнської політики в СРСР у 30-ті роки (голодомор 1932-1933 pp., масові репресії, в тому числі проти членів КПЗУ). У 1935 р. найбільша українська партія УНДО взяла курс на "нормалізацію" польсько-українських відносин. її лідер В.Мудрий став віце-маршалом польського сейму. Були амністовані в'язні концтабору в Березі Картузькій.

Але, починаючи з 1937 p., польські правлячі кола знову змінюють курс. Перед загрозою Другої світової війни вони боялись, що українське питання стане розмінною картою у великій грі, а будь-які поступки українцям стануть сприятливим грунтом для зростання сепаратизму. Прокотилась нова хвиля репресій.

У політиці ЧСР щодо українців теж можна виділити кілька етапів. Так, на початку 20-х років чеський уряд намагався створити враження сумлінного виконання своїх міжнародних зобов'язань щодо надання Підкарпатській Русі автономних прав, зазначених у Сен-Жерменському договорі. Свої зволікання з наданням автономії вони пояснювали непідготовленістю населення краю до самостійного життя в силу низького рівня освіти і відсутності підготовлених кадрів.

У другій половині 20-х - 30-ті роки уряд ЧСР провів серію реформ, покликаних забезпечити запровадження системи освіти, проведення земельної реформи тощо. Здійснюючи ці заходи, він докладав зусиль, щоб відвернути населення від боротьби за автономію, зосереджуючи його увагу на "мовному питанні".

У другій половині 30-х років урядові кола ЧСР зіткнулись з розгортанням нової хвилі боротьби населення за автономію і зрештою під тиском Німеччини змушені були у жовтні 1938 р. надати краю автономію.

Як і в Польщі, урядові кола ЧСР не сприяли розвитку економіки краю. Вони усвідомлювали, що край входить до ЧСР тимчасово і розвивали лише ті галузі, що не потребували значних капіталовкладень.

Румунія з самого початку взяла курс на повну асиміляцію українців, позбавивши їх будь-якої змоги розвиватися. В економіку краю не надходило ніяких капіталовкладень. Безробіття, малоземелля, хижацьке використання природних ресурсів — ось чим характеризувалось становище краю.

Незважаючи на антиукраїнську політику правлячих кіл Польщі, ЧСР та Румунії, їхні політичні режими допускали певну політичну діяльність. Використовуючи цю можливість, українці створили політичні партії, покликані захищати їхні інтереси. Так, у Польщі у 1925 р. існувало 12 українських політичних партій, що представляли широкий політичний спектр. Українське народно-демократичне об'єднання (УНДО), яке утворилося у 1925 p., було по суті ліберальною партією інтелектуальної еліти краю. Лідерами об'єднання були Д.Левицький, В.Мудрий, С.Баран, О.Луцький. УНДО виступало за конституційну демократію і незалежність України. Вагомою політичною силою була Українська соціал-радикальна партія (УСРП), що утворилась як партія соціалістичного напряму, її підтримували селяни, сільська інтелігенція. Радикали прагнули поєднати принцип демократичного соціалізму з ідеєю незалежності України. Розв'язання найважливіших соціально-економічних проблем пов'язувалося із завоюванням незалежності. її лідерами були Л.Бачинський і І.Макух. Ще однією впливовою політичною силою була Комуністична партія Східної Галичини, яка у 1923 р. перетворилась у Комуністичну партію Західної України (КПЗУ) і увійшла до Компартії Польщі. На чолі КПЗУ стояли Й.Клірик, Р.Кузьма. Політика українізації та непу, що проводились в УСРР, сприяли зростанню впливу КПЗУ. Але наступна політика радянського керівництва (колективізація, голодомор, репресії) викликала критику з боку членів КПЗУ. Під час перебування в СРСР чимало західноукраїнських комуністів було репресовано, а Компартію Польщі, до складу якої входила КПЗУ, за рішенням Комінтерну було розпущено.

Українські партії максимально намагались використати легальні можливості впливу на формування державної внутрішньої політики. З цією метою вони боролись за місця у польському парламенті: якщо у листопаді 1927 р. представництво українців у сеймі складалось з 25 послів і 6 сенаторів, то у липні 1930 р. — з 50 послів і 14 сенаторів.

У Закарпатті політичне життя було особливо складне. Суто української партії, яка б діяла самостійно, тут тривалий час не було. Нечисленні політичні групи Закарпаття були зв'язані з близькими їм чехословацькими партіями і діяли під їхнім "дахом". Усі найвпливовіші партії ЧСР мали свої організації в Закарпатті, які відбивали настрої і уподобання різних груп населення. Разом з тим кожна з них схилялась до певних національно-культурних традицій, що історично склалися в краї. Найвпливовішими течіями були русинство і народовство. Русинський напрям користувався найбільшою підтримкою населення, домагався автономії краю. Лідером напряму був А.Бродій, призначений у жовтні 1938 р. головою автономного уряду. Але вже за два тижні його було усунуто з цієї посади. Народовський напрям послідовно відстоював український характер населення краю і виступав за автономію. Лідером руху був А.Волошин.

У Румунії були найменш сприятливі умови для діяльності українських політичних партій. Лише у 1927 р. утворилась партія, що відстоювала національні інтереси українців, - Українська національна партія (УНП). Це була партія ліберального спрямування, що діяла виключно легальними методами. Лідером партії був В.Золозецький. Молоде покоління українських діячів, невдоволене поміркованою позицією УНП, в середині 30-х років утворює конспіративну радикальну націоналістичну організацію, близьку за програмними засадами і діями до Організації українських націоналістів (ОУН).