Російські і польські революційні рухи 1820-1830-х років

Більшість великих національ­них міфів сформувалася у XIX ст. Поширення романтизму сприя­ло їхньому виникненню. У ро­сійській літературі великою мі­рою завдяки старанням самих «малоросів» міцно вкорінився міф про Україну як про спокій­ний і богообраний край, «где никогда ничего не происходит». Такий образ напівсонної Мало­росії різко контрастував з тим, що справді відбувалося в укра­їнських землях. З часу їхньої ін­корпорації до складу Російської імперії аж до останніх днів її існування Україна постійно була вогнищем великого соціального неспокою і політичних опозицій­них рухів. У 1820-1830-х роках через українські землі проляга­ли дороги підпільних кур'єрів й емісарів з Парижа, Петербурга, Берліна, Відня, Кракова і Львова, тут діяли нелегальні організації, розповсюджувалися надрукова­ні за їхніми межами революцій­ні брошури й відозви, а також місцева «захалявна» література на зразок «Історії русів»⁶² .

Поширення нових західних інтелектуальних та політичних течій створило сприятливий ґрунт для виникнення в Україні таємних політичних товариств. Безпосереднім поштовхом до їх утворення були настрої, якими перейнялися російські офіцери-дворяни після перемоги над Наполеоном. Повернувшись з переможних походів по Західній Європі, вони зовсім іншими очи­ма дивилися на російську дій­сність. Політичний режим само­державства та кріпосницькі по­рядки сильно контрастували з волелюбними ідеями, якими вони заразилися на Заході.

Наполеонівська кампанія по­глибила кризу між державою і суспільством, яка намітилася вже за часів правління Катери­ни II. Під впливом ідеології Про­світництва та поширення євро­пейського стилю життя у Ро­сійській імперії з'явилося чима­ло масонських лож і різних то­вариств. Виникнення цього за­родкового громадянського сус­пільства йшло врозріз з політич­ною моделлю самодержавства, яке прагнуло контролювати всі вияви громадського життя⁶³. Особливою активністю відзнача­лося громадське життя в провін­ції. У 1818 р. масонські ложі виникли у Києві («З'єднані слов'яни») та у Полтаві («Любов у істині»). Серед їхніх членів були відомі українські діячі Іван Котляревський, Василь Капніст, Василь Лукашевич, а також піз­ніші лідери декабристського руху Павло Пестель, Михайло Орлов і Михайло Бестужев-Рюмін. Хоча ці ложі діяли в Украї­ні, їхня діяльність не мала укра­їнського національного характе­ру. Ложі були клубами, де міс­цеві ліберали обговорювали політичні питання. Однією з ці­лей, яку ставили перед собою організатори перших таємних товариств в Україні, було залу­чення малоросійського дворян­ства до опозиційного всеро­сійського руху. Українські дворяни-масони не формулювали специфічно національних вимог; чи не єдиним винятком був Ва­силь Лукашевич, який виступав за від'єднання України від Росії і прилучення її до Польщі.

Цілком іншого характеру були ложі, які діяли на Правобережній Україні. їхніми членами були польські шляхтичі, які не були пов'язані з російським масонсь­ким рухом. Своєю головною політичною метою ці ложі вважа­ли відновлення незалежної Польської держави, яка включа­ла б і Правобережну Україну. Багато із членів масонських лож в Україні ввійшло до складу де­кабристських організацій. Укра­їна поряд з Санкт-Петербургом стала основним полем діяльнос­ті декабристів - лише у цих двох центрах декабристського руху дійшло до відкритого збройного виступу проти самодержавства. Ядром декабристської змови в Україні стала розквартирована на Правобережжі Друга армія, офіцери якої служили у Західній Європі під час наполеонівських воєн. У 1821 р. в Тульчині, на Поділлі, утворилося Південне то­вариство декабристів, головою якого був полковник Павло Пестель (Північне товариство виник­ло у Петербурзі роком пізніше, у 1822 p.). Декабристські товарис­тва мали розгалужену мережу впливів в Україні. Крім Тульчина, Південне товариство мало свої осередки у Кам'янці і Василько­ві. У 1823 р. у Новгороді-Волинському виникло «Товариство з'єднаних слов'ян», очолене мо­лодшими офіцерами братами Борисовими.

Серед змовників - чимало українців, нащадків козацької старшини. Провідними діячами декабристського руху були бра­ти Матвій та Сергій Муравйови-Апостоли з роду гетьмана Дани­ла Апостола. З українських сімей походили засновники «Товариства з'єднаних слов'ян» брати Борисови та Іван Горбачевський. Останній згадував, що його батько розповідав йому про не­щасливу долю Малоросії, і сам він не раз побивався над долею своєї батьківщини. Інший лідер декабристів, російський поет Кіндрат Рилєєв оспівував у сво­їх поемах героїчну боротьбу Се­верина Наливайка, Богдана Хмельницького та Івана Мазепи. Як і масонські ложі, декабрист­ський рух загалом проявляв бай­дужість до політичного май­бутнього України. Підготований Пестелем проект конституції під назвою «Руська правда» був пройнятий централістським духом і не визнавав за націями, які на­селяють Російську імперію, права на окреме політичне існування (виняток робився лише для поля­ків і євреїв). Щодо українців, то Пестель зараховував їх до «ко­рінного російського народу». По­дібно Рилєєв твердив, що кор­дони Польщі починаються там, де не чути малоросійського на­річчя; там, де простий народ ро­змовляє названим наріччям, -Росія. Коли ж він використову­вав у своїх поемах український фольклор, то був певним, що це є фольклор російський⁶⁴.

Чутливішою до регіональних відмінностей Російської імперії була програма Північного това­риства, викладена у Конституції Микити Муравйова. Вона пе­редбачала поділ Росії на три­надцять федеративних штатів. Два з них - Чорноморський зі столицею у Києві та Український зі столицею у Харкові - збігали­ся територіально з колишньою Гетьманщиною та Слобідською Україною.

Декабристський рух в Україні мав певні специфічні риси, які відрізняли його від руху в Росії. Найвиразніше це проявлялося у діяльності «Товариства з'єдна­них слов'ян». Діяльність цього товариства в Україні набула особливого характеру, зумовле­ного ліберальним інтелектуаль­ним кліматом країни. Члени то­вариства проживали серед змі­шаного населення західної окраїни Російської імперії - Волині -і тому були особливо свідомі ба­гатонаціонального характеру Росії, а також різноманітності слов'янського світу. Сила ідеї слов'янського єднання зростала зі сходу на захід. Як свідчив Із­маїл Срезневський після повернення з відрядження у слов'янсь­кі країни, симпатія, з якою його зустрічали як провісника взаєм­ного слов'янського зближення, зростала в міру просування його в глиб слов'янських країн; і на­впаки, найменшою вона була у безпосередній близькості до Росії⁶⁵. Тому не дивно, що саме серед українських декабристів патріотизм і національне чуття виявилися у панславістській іде­ології. Програма Товариства, на­писана офіцерами братами Бо-рисовими, ставила за мету не лише усунення самодержавства і кріпацтва, а й утворення за­гальнослов'янської республіки. «Об'єднати разом усі слов'янські покоління і зробити їх вільними, - писав один із братів Борисових, - здавалося мені блискучою справою, бо я думав зробити щасливими не лише моїх співвіт­чизників, а й інші народи». На відміну від інших декабристських організацій, «Товариство з'єдна­них слов'ян» мало більш демок­ратичну програму.

Восени 1825 р. після трива­лих переговорів воно об'єднало­ся з Південним товариством, перетворившись на філію ос­таннього. Об'єднання з Півден­ним товариством означало пе­ремогу централістської програ­ми. Деякі українці та члени та­ємних польських організацій даремно намагалися перекона­ти Пестеля визнати окремі пра­ва України і Білорусії.

Через два тижні після невда­лої спроби повстання декабрис­тів у Петербурзі 14 грудня 1825 р. відбулося повстання Васильківського піхотного полку в Україні під проводом Сергія Муравйова-Апостола. Розправа царського уряду з обома пов­станнями призвела до повного розгрому декабристського руху.

Проте, українські декабристи, насамперед «Товариство з'єдна­них слов'ян», залишили помітний слід у розвитку політичної думки в Україні. Висунута ним ідея фе­деративної слов'янської держа­ви знайшла відображення і ро­звиток у політичній програмі ук­раїнського визвольного руху. На відміну від Лівобережної Украї­ни Правобережжя тривалий час не зазнавало реформ. Петербург мовчазно визнавав «польський» характер Правобережної України і залишив практично незмінними права і привілеї місцевої польсь­кої шляхти. Значна частина пра­вобережних шляхтичів були на­щадками українських родів, спо-лонізованих після прийняття ка­толицької віри у XVII—XVIII ст. Але їхній патріотизм не мав локаль­ного характеру як серед дворян­ства Лівобережної України. Вони мріяли про відновлення Речі Пос­политої за станом до 1772 р. Тому у першій третині XIX ст. Право­бережна Україна була тереном активного польського руху.

Від часу повстання Костюшка польський рух переживав глибокі ідеологічні зміни. Вплив Заходу на польське суспільство зреволюціонізував нову генера­цію польської еліти, замінивши ідеали старої шляхетської Поль­щі загальноєвропейськими лозунгами «рівності, свободи і братерства». Конституція З травня 1791 р. стала відправною точкою для боротьби за нову, демократичну Польщу, яка мала складатися з рівноправних і вільних громадян. Головний ар­хітектор післянаполеонівського консервативного порядку в Європі князь Меттерніх дуже точно передав новий дух поль­ського руху словами «польськість - це революція».

Однак ці зміни не торкалися образу Правобережної України, Білорусії і Литви як природних окраїн - «східних кресів» - Поль­щі. Ще з XV ст. з цими територі­ями міцно був пов'язаний образ східних кордонів Речі Посполитої як передмур'я християнства і цивілізації перед наступом «дикого степу». Романтизм додав цьому образу особливої притя­гальної сили. Саме тут, на «кресах», народився Адам Міцкевич, який найбільше спричинився до уславлення «кресів». У його «Пані Тадеуш» східні окраїни змальова­но як край ідеальної суспільної гармонії, де поміщики братали­ся зі своїми селянами, русини і татари добровільно інтегрувалися у польське життя, а євреї співа­ли польських пісень. Дружина Оноре де Бальзака Евеліна Ганська, власниця маєтків на Правобережжі, переконувала свого чоловіка під час його по­дорожі на Україну написати, що місцеві «селяни жиють без тур­бот як діти, їх годують і їм пла­тять, а підданство не є для них тягарем, а лише джерелом щастя і спокою»⁶⁶.

Після загибелі Польської дер­жави роль «кресів» у польсько­му житті різко зросла. У порів­нянні з загальним занепадом громадського і культурного жит­тя в австрійській і прусській час­тинах старої Речі Посполитої, східні окраїни стали центром польської культури⁶⁷. Завдяки дружнім стосункам з царем Олександром І, князь Адам Чорторийський домігся створення у 1803 р. Віленської шкільної окру­ги. Віленський університет став найбільшим освітнім осередком не тільки на колишніх польських землях, а й у Російській імперії і всій Східній Європі⁶⁸.

Правобережні землі входили до складу Віленської шкільної округи. Однак місцева шляхта не дуже охоче відправляла своїх дітей на навчання до Віленського університету. Вона воліла ро­звивати свої власні елітарні на­вчальні заклади. Стараннями помічника Чорторийського, помі­щика з Київщини Тадеуша Чацького, весь край покрився мере­жею середніх шкіл. Вінцем заходів було заснування у 1805 р. ліцею в Кременці на Во­лині. Кременецький ліцей з його багатою бібліотекою і різними допоміжними установами здобув собі славу «Волинських Афін».

Усі ці заходи аж ніяк не зачі­пали місцеве українське селян­ство. Ще до розпаду Польської держави воно було майже пого­ловно закріпаченим. Після при­єднання Правобережжя до Ро­сійської імперії становище зов­сім не змінилося. У народній пам'яті ще жила згадка про ко­зацькі часи й польсько-українські антагонізми. У 1820-1830-х ро­ках. Правобережна Україна ста­ла ареною масових селянських повстань, очолюваних легендар­ним Устимом Кармелкжом. Пов­станці атакували поміщицькі ма­єтки на Поділлі і розподіляли між селянами панське добро. Хвиля повстань тривала аж до смерті Кармелюка у 1835 р.

Російська адміністрація три­валий час нічого не робила для того, щоб за допомогою укра­їнських селян поборювати поль­ські національні домагання. Тим часом польські революціонери сподівалися, що у скрутну хви­лину місцеве селянство висту­пить проти «деспотичного мос­ковського ярма». Колишній антипольський фанатизм вони пов'язували лише з неосвіченіс­тю селянських мас, відмінностя­ми в обрядах між православними і католиками, мові й календарі. Треба було просвітити руських селян і священиків, переконати їх у корисності співпраці з поля­ками - а просвіта обов'язково потягне їх до польської культури і польської справи. Тадеуш Костюшко радив «призвичаїти їх [ру­синів - Я.Г.] до польської мови, нехай всі їхні богослужіння будуть у польській мові. З часом ввійде у них польський дух. І потім вони вважатимуть за неприятеля кожного, хто не знає національ­ної [польської - Я.Г.] мови»⁶⁹.

Погляди польських революці­онерів не мали нічого спільного з національним шовінізмом. Вони були виразом загальної віри у силу раціоналізму і просві­ти. Романтизм привніс нове мислення, але не знищив старих ілюзій.

Поразка повстання 1830-1831 pp. ще раз довела польським революціонерам, що без підтримки посполитих їхня бо­ротьба приречена на поразку. Ці настрої якнайточніше передав поет Зигмунт Красіцький у своїх «Псалмах майбутнього» (1845): врятувати Польщу може «єдине тільки, єдине чудо: з польською шляхтою - польський люд» («je-den tylko, jeden cud / z schlachta polska - polski lud»). Та обстави­на, що місцеве населення на Правобережжі розмовляє не польською, а українською мо­вою, не применшувала їхнього запалу. Мовні відмінності вони вважали лише різницею у діалек­тах, що не мають самостійного політичного значення.

Серед вихованців Креме­нецького ліцею виникла так зва­на українська школа у польській літературі. У творах чолових представників цієї школи - по­етів Богдана Залєського, Севе­рина Гощинського, Юліуша Сло­вацького - виразно проявилося романтичне захоплення Украї­ною, її багатою природою та героїчною історією. Усі вони черпали з української народної творчості, а деякі з них - як Тимко Падура, Антін Шашкевич і Спиридон Осташевський - на­віть спробували писати свої тво­ри українською мовою.

Основу політичної ідеології цього гуртка становив міф про колишню Річ Посполиту як про нібито братній союз трьох наро­дів - польського, литовського й українського. Пам'ять про цей союз повинна була штовхати ук­раїнців до боротьби за віднов­лення Польської держави. Укра­їнська школа надала нового зву­чання легенді про народного пророка козака Мусія Вернигору. У польській версії Вернигору зображено як козака, котрий під час Коліївщини переховувався від бунтівників і виступав на за­хист поляків. У поетичній версії Юліуша Словацького образ Вернигори виріс до міфічного про­рока, «духовного гетьмана Укра­їни», а його пророцтва - у «цілу апокаліптичну пісню про Украї­ну»⁷⁰. Цей міф, перероблений у літературну форму, міцно вкорі­нився у польській національній свідомості⁷¹.

Основною у польському міфі про пророцтва Вернигори стала ідея про братерський союз по­ляків й українців проти Москви. Він актуалізовувався кожного разу, коли виникала примара вій­ни з Росією - під час походу Наполеона на Москву, російсь­ко-турецької війни 1828 p., поль­ського повстання 1830 р. та Кримської війни 1854-1855 pp. як пропагандистський матеріал, адресований українському наро­дові. Михайло Чайковський під час Кримської війни написав для своїх козаків цикл так званих «ук­раїнок», одна з яких звучала так:

«Гей нуте! хлопці та й з хати Вернигорі честь віддати.

Помиримся і з Ляшками, Поклонимся шапочками, їдна думка, їдна справа Столицею будь Варшава»⁷².

Нереальність розрахунків польської шляхти на підтримку українських мас проявилася уже під час польського повстання 1830-1831 pp. Командувач ро­сійської армієї на Правобереж­ній Україні фельдмаршал Сахен у травні 1831 р. закликав міс­цевих селян вступати до новосформованих козацьких загонів, обіцяючи відновлення козацтва. Малоросійський генерал-губер­натор Микола Рєпнін сформував вісім загонів по 1000 чол. у кож­ному. Російський уряд заохочу­вав селян з Правобережної Ук­раїни арештовувати своїх помі­щиків і передавати їх владі, на­томість селянству обіцяли звіль­нення від поміщиків.

Селянство з ентузіазмом від­гукувалося на заклики російсь­кої влади, зраджуючи польських повстанців. Але російський уряд не виконав усіх обіцянок. Після розгрому повстання шість ко­зацьких полків було перетворе­но на регулярні військові полки, два інші переведено на Кавказ. Козаків, які протестували проти цього, було суворо покарано, князя Рєпніна, котрий наполягав на відновленні козацтва, було звинувачено в українському се­паратизмі і 1834 р. звільнено з посади. Було вжито заходів щодо посилення русифікації на Правобережній Україні. Зокре­ма, царський уряд закрив Віленський університет та Креме­нецький ліцей, створивши на їхній базі 1834 р. Київський уні­верситет. У 1838 р. на Правобе­режжі було скасовано церковну унію, а всіх греко-католицьких віруючих насильно переведено у православ'я.

Основним об'єктом репресій стала польська шляхта. Спочат­ку російська адміністрація дума­ла про депортацію цієї числен­ної верстви до Сибіру чи на Кавказ, але це виявилося немож­ливим. Тоді Петербург вдався до іншої тактики - декласації, тоб­то позбавлення шляхтичів їхніх станових прав і привілеїв. Про­тягом 1832-1850 pp. майже 340 тис. безземельних шляхтичів було виключено з родословних книг й або перетворено на се­лян, або вислано до міста. Час­тина тих, хто стали селянами, розчинилася у місцевому сере­довищі і зукраїнізувалася, інші намагалися зберігати особливі національні риси⁷³.

Невдача повстання 1830— 1831 pp. та російські репресії не зупинили польських діячів. Близько 9 тис. з них виїхали в еміграцію, де утворили різні по­літичні табори, готували нові по­літичні програми й очікували сприятливого моменту для відновлення боротьби. У Парижі вони зосереджувалися навколо фігури Адама Чорторийського, «некоронованого короля» польської еміграції. Табір Чорто­рийського користався підтрим­кою правих кіл у Франції та Англії й основну увагу приділяв дипломатичним заходам. Він розраховував на війну Заходу проти Росії і робив усе, що було в його силах заради наближен­ня її початку. З цією метою ство­рювалися польські військові відділи, які у 1830-1840-х роках брали участь у воєнних конфлік­тах у всіх гарячих точках — від Алжиру, Португалії й Іспанії аж до Кавказу, Туреччини та Афга­ністану.

Україна займала вагоме міс­це у цих планах. Після поразки повстання 1830-1831 pp. центр «кресового міфу» у свідомості еміграційних політиків змістився з Литви на Україну⁷⁴. Навколо Чорторийського склався гурток «українських» співробітників. До його складу належали Францішек Духінський, Михайло Чайковський та Іпполіт Терлецький. Усі троє походили з Правобережної України, демонстрували так званий територіальний пат­ріотизм та дотримувалися ви­разної української орієнтації. Ця трійця зробила дуже багато для популяризації українського пи­тання у зовнішньому світі. У 1840-1850-х роках Терлецький зацікавив Папу римського Пія IX та декількох високопоставлених державних мужів Франції своїми планами зміцнення унії східного і західного християнства, а Чайковський переїхав до Стамбулу, де, прийнявши іслам і титул паші, намагався утворити з ду­найських козаків військовий під­розділ для боротьби з Росією.

Найбільшого розголосу на­брала, однак, діяльність Францішека Духінського. Він був авто­ром теорії, що доводила расову спорідненість поляків і українців і водночас заперечувала слов'ян­ський характер російського на­роду. Духінський стверджував, що росіяни, як нащадки кочови­ків, ближчі до фінів і татар, аніж до білорусів й українців. Майбут­ні польсько-українські відносини, на його думку, мали б будувати­ся за зразком Гадяцької угоди 1658 р. - перетворення Польсько-Литовської Речі Посполитої на федерацію Польщі, Литви й Ук­раїни. Провідною ідеєю його життя було переконати євро­пейські народи вирушити похо­дом: «На Дніпро! На Дніпро! До Києва! О, народи Європи! Там ваша згода, бо саме там малороси ведуть боротьбу проти Москви на захист своєї європей­ської цивілізації».

Інтелектуальний внесок Ду­хінського виявився несподівано тривалим. Своєю пропагандою Духінський домігся великої популярності серед паризьких ін­телектуалів часів Другої імперії (1861-1870). Після падіння На­полеона ПІ його впливи звелися до нуля, а сам термін «духінщина» набув іронічного значення як синонім псевдонауковості. Однак дивацькі расові теорії Духінського прижилися на поль­ському й українському ґрунті. Зокрема, вони виявилися дуже привабливими для тих українських патріотів, що у поглядах Ду­хінського знаходили підтвер­дження своєї національної ок­ремості від росіян.

Якщо діяльність консерватив­ного крила польської еміграції зводилася головним чином до пошуків підтримки з боку захід­них держав, то радикальне кри­ло - середовище так званої Мо­лодої Польщі - проголосило гас­ло революційного визволення народу силами самого народу. Воно було тісно пов'язане з французьким революційним ру­хом, міжнародним карбонарством, з Джузеппе Мадзіні й утво­реною ним «Молодою Європою». У самому краю вони створили цілий ряд конспірацій та змов. Одна з найвідоміших - Конарщина - мала безпосереднє відно­шення до українських земель. У 1835 р. один із лідерів Молодої Польщі Шимон Конарський пе­рейшов нелегально російський кордон і оселився на Волині з метою підготовки повстання. Він сподівався заручитися підтрим­кою місцевого населення, пропа­гуючи ідею звільнення селян та створення спільної слов'янської республіки на чолі з Польщею, Конарський заснував конспіра­тивну організацію «Співдружність польського народу», яка своєю діяльністю охоплювала Україну, Білорусію і Литву. У 1835-1837 pp. її осередки діяли у Києві, Берди­чеві, Житомирі, Кременці та ін.. містах Правобережжя. Конарського було викрито у 1838 p., і на­ступного року він був розстріля­ний у Вільні.

У 1830-1840-х роках Київ став одним з найбільших цент­рів польського конспіративного руху⁷⁵. Відповіддю російської влади було подальше посилен­ня репресій. Щоб послабити позиції польської шляхти, у 1847-1848 pp. київський гене­рал-губернатор Бібіков провів так звану інвентарну реформу. Нові інвентарні правила обме­жували панщину до трьох днів; поміщики не мали права само­вільно здавати селян у рекрути або засилати до Сибіру, втруча­тися в особисте життя своїх підданих і карати їх без суду. Реформи полегшили становище українського селянства, але польським поміщикам завдяки своїм впливам вдалося у 1855 р. припинити дію цих но­вовведень.

Пробудження українського ру­ху, насамперед виникнення і ді­яльність Кирило-Мефодіївського братства, насторожило російсь­ку владу. Уряд знову зблизився з польськими поміщиками перед великою суспільною небезпе­кою. Влада була готова заступи­тися за окремих селян у разі найкричущіших порушень їхніх прав, але виступала спільно з поміщиками, коли йшлося про поборення суспільних амбіцій українського населення⁷⁶. Ніко­ли утиски над селянами Право­бережжя не були такими силь­ними, як за тих часів. У резуль­таті між 1845 і 1848 pp. на Пра­вобережній Україні було зафік­совано 55 селянських повстань.

Правобережна Україна про­тягом 1830-1840-х років була полем битви між російськими і польськими впливами. Обидві сторони сходилися між собою у запереченні прав українського народу на вільний самостійний розвиток. Опинившись між ро­сійським молотом і польською наковальнею, місцеве українсь­ке населення зазнавало подвій­ного гніту. Але сам факт, що

Правобережжя було тереном польських і російських впливів, не дозволив перетворити укра­їнське питання на внутрішню проблему Російської імперії.