Розвиток культури західноукраїнських земель

У міжвоєнний період на західноукраїнських землях відбулися певні позитивні зрушення в галузі освіти, нау­ки й культури. Оскільки українці були фактично позбав­лені можливості вступу до вищих навчальних закладів Польщі, то вчені і представники молоді заснували без ві­дома влади Український таємний університет (УТУ) у Львові. Працював він протягом 1921 —1925 pp., мав філо­софський, правничий, медичний та політехнічний фа­культети, де навчалося понад 1500 студентів і викладало 55 викладачів. Першим ректором був відомий літерату­рознавець і поет В. Щурат. Лекції читали історик І. Крип'якевич, хімік Є. Голіцинський, правник В. Левицький, психолог С. Балей та ін. Деякі вищі навчальні заклади Європи зараховували студентам УТУ роки нав­чання в підпіллі. Крім цього, як його називали, «ката­комбного» університету, у Львові в 1922—1925 pp. діяла Українська таємна висока політехнічна школа, створена на базі технічного відділу УТУ. Продовжувало активну діяльність Наукове товариство імені Т. Шевченка, яке, окрім видання низки праць, утримувало бібліотеку, три музеї і два дослідницькі інститути. Членами товариства були приблизно 200 науковців, серед яких літературо­знавці М. Возняк, В. Гнатюк, історики І. Крип'якевич, С. Томашівський, фольклорист і музикознавець Ф. Колесса та ін.

Крип'якевич Іван Петрович (1886—1967) — історик, громадський діяч, член НТШ (1911), академік АН УРСР (1958). Закінчив Львівський університет. У повоєнні роки був звинувачений в українському націоналізмі. Автор численних праць з історії України, зокрема «Українська історіографія» (1923), «Історія української культури» (1937), навчального посібника «Історія України», «Бог­дан Хмельницький» та ін.

Продовжувало працювати товариство «Просвіта». У 1938 р. йому підпорядковувались 84 філії (повітові осеред­ки), 3208 читалень, 2065 театральних гуртків, 1105 хорів, 439 самоосвітніх гуртків, 533 гуртки «Молодої Просвіти» та 776 інших, до 3000 бібліотек. Активно діяли такі органі­зації, як «Союз українок» (на 1930 р. він нараховував 45 тис. жінок), зокрема, у благодійному, освітньому та культурному напрямах, товариство «Рідна школа», яке у 1938 р. охоплювало до 100 тис. осіб. Воно, на противагу по­лонізації, організувало власну мережу українських шкіл та гімназій, що на 1938 р. нараховувала приблизно 40 гімна­зій, ліцеїв та професійно-технічних шкіл. Не менш активно продовжували свою діяльність згадувані молодіжні органі­зації «Сокіл», «Луг» (колишня «Січ»), «Пласт» та ін.

Окрім літературної, письменники Західної України займалися і політичною діяльністю. Література розвива­лася у трьох напрямах, а саме: у націоналістичному, який був представлений такими літераторами, як Д. Донцов, О. Ольжич, О. Теліга; ліберальному (І. Вільде, Б. Лепкий, Н. Королева); пролетарському (Я. Галан, П. Козланюк, С Тудор).

Готуючись до Мюнхенської конференції і під час її про­ведення (вересень 1938 року), Гітлер представив пакет те­риторіальних претензій до Чехословаччини з боку Угор­щини, Польщі, Румунії на території, на яких проживало українське населення. А після окупації Чехословаччини, утворення автономної Карпатської України, гітлерівська дипломатія продовжувала розігрувати «українську карту» за прикладом Судетської області, імітуючи підтримку ви­мог ОУН стосовно соборної України.

У цей час активізувалась діяльність ОУН, яка після вбивства у 1938 р. Є. Коновальця розкололася на дві части­ни. Радикальне крило, очолюване С. Бандерою, взяло курс на боротьбу за незалежну Україну, плануючи створити спільну армію і передбачаючи підтримку західних країн.

Друга частина ОУН на чолі з А. Мельником вважала, що створення збройних формувань може змусити Німеччину вдатися до каральних акцій. Мельниківці у серпні 1939 р. провели в Римі конференцію, на якій офіційно затвердили А. Мельника лідером ОУН. Прихильники Бандери у люто­му 1940 року організували аналогічну конференцію у Кра­кові, на якій не визнали конференцію у Римі і оголосили себе правомочним керівництвом ОУН на чолі з Бандерою, назвавшись ОУН(р) (революціонери) або ОУН(б) (бандерів­ці). Відповідно, прихильників Мельника почали називати мельниківцями або ОУН(м).

Отже, розвиток культурного життя на західноукраїн­ських землях у міжвоєнний період був суперечливим, не­однозначним і помітно залежав від європейських і міжна­родних відносин у ті роки.

Скрипник

Політика українізації

В квітні 1923 р. XII з'їзд РКП(б) проголосив політику коренізації, яка впроваджувалась в усіх радянських республіках.

Її основними задачами були:

- підготовка, виховання та висування на посади кадрів корінної національності;

- врахування національних факторів при формуванні партійно­го та державного апарату;

- організація мережі навчальних закладів усіх рівнів, закладів культури, видавничої справи мовами корінних національностей;

- глибоке вивчання національної історії, відродження і розви­ток національних традицій і культури.

Серед причин, які спонукали більшовицьких лідерів піти на такі радикальні кроки по активізації процесу національного відроджен­ня в окраїнах, головними були:

а) введення політики коренізації більшовики спрямовували на опанування і поставку під свій контроль процесу національного відродження в радянських республіках і спрямування його в русло соціалістичного будівництва.

б) на тлі безправного існування українців в складі інших держав радянське керівництво намагалося продемонструвати світовому співтовариству своє піклування про вільний і гармонійний розви­ток всіх народів, які проживають на території СРСР.

в) політика коренізації повинна була частково компенсувати обмеження політичних і економічних прав радянських республік в складі СРСР.

Український варіант політики коренізації увійшов в історичну літературу під назвою українізація.

Офіційними документами, які регламентували практичну ре­алізацію політики українізації були декрет РНК УСРР від 27 липня 1923 р. «Про заходи в справі українізації шкільно-виховних і куль­турно-освітніх установ» та декрет ВУЦВК і Раднаркому від 1 серп­ня 1923 р. «Про заходи забезпечення рівноправності мов і про до­помогу розвиткові української мови». Була утворена комісія з ук­раїнізації на чолі з секретарем ЦК КП(б)У В. Затонським, до скла­ду якої увійшли відомі партійні та державні діячі В. Чубарь, М. Скрипник, О. Шумський, Л. Каганович, О. Шліхтер та ін.

Слід зазначити, що втілення в життя політики українізації на­штовхнулось на опір з боку частини неукраїнської або зрусифікованої верхівки КП(б)У. Так, секретар ЦК КП(б)У Ю. Лебідь вису­нув теорію боротьби двох культур, згідно з якою «передова» про­летарська російська культура повинна перемогти відсталу, пов'яза­ну з селянством українську. Таких «русотяпів» було відкликано з України. До керівництва республікою прийшли нові люди, серед яких були як щирі прихильники політики українізації, так і без­принципні функціонери, які завжди були готові виконати будь-яку волю вождя (в даному випадку, українізацію чи контрукраїнізацію).

Після цього за порівняно короткий строк було досягнуто ваго­мих успіхів по втіленню в життя політики українізації. Так, з 1923 р. по 1927 pp. кількість українців серед службовців державного апара­ту зросла з 35 до 54%. Для того, щоб залишились на своїй посаді державні службовці повинні були обов'язково володіти держав­ною, тобто українською мовою. Внаслідок цього діловодство на українській мові зросло з 20% в 1922 р. до 70% в 1927 р.

Питома вага українців в лавах КП(б)У за період з 1922 по 1933 pp. зросла з 23 до 60%. Попри ці позитивні зміни слід зазначити, що відсоток українців у верхніх щаблях партійної ієрархії був непро­порційно низьким. Наприклад, в 1930 р. у ЦК КП(б)У українці ста­новили всього 43%. До того ж, з моменту утворення КП(б)У і аж до смерті Сталіна (1953 р.) посаду першого (генерального секретаря) ЦК КП(б)У обіймали не українці (за винятком короткочасного се­кретарювання з грудня 1921 р. до квітня 1923 р. Д. Мануїльського).

Особливо вражаючими були наслідки українізації в галузі освіти. У 1929 р. україномовними були 80% шкіл, понад 60% технікумів, 30% інститутів. Понад 97% українських дітей навчалися рідною мовою.

Значними були досягнення українізації і у видавничій справі. Якщо в 1922 р. в Україні видавалось всього 10 україномовних газет і журналів, то в 1933 р. з 426 газет 373 були українськими. З 1922 по 1927 pp. відсоток книг, які видавалися українською мовою, зріс з 27 до більше 50.

З різних причин велику увагу радянське керівництво приділяло ліквідації неписемності. Якщо до революції в містах було 40% пи­семних, а в селах всього 15%, то до кінця 20-х років їх питома вага підвищилась відповідно до 70 і 50%. Важливим було те, що ліквіда­ція неписемності здійснювалась на основі вивчення представником кожної національності своєї рідної мови. Для українців відповідно української.

Вагомий внесок в справу українізації внесла українська інтелі­генція. Багато вчених, письменників, діячів культури, які щиро праг­нули служити своєму народу приїхали з Галичини, повернулися в Україну з еміграції і самовіддано працювали на ниві соціально-еко­номічного та національно-культурного відродження свого народу.

Процес індустріалізації та колективізації спричинили масовий відтік сільського (в основному українського) населення на великі і малі новобудови, наслідком чого була дерусифікація міста. До середини 30-х років майже у всіх великих містах українці становили більшість населення.

Процесії українізації охопив регіони компактного проживання українського населення за межами УСРР: Північний Кавказ, Казахстан, Далекий Схід. Тут відкривалися українські школи, видава­лися українські газети, працювало українське радіомовлення тощо.

Політика коренізації не обминула і національні меншини, які проживали на території України. В місцях їх компактного проживання створено 13 національних районів: 7 німецьких, 4 болгарсь­ких, 1 польський і 1 єврейський, 954 сільських і 100 містечкових національних рад. В жовтні 1924 р. у складі УСРР було створено Автономну Молдавську Республіку. Тут діяли національні школи: 566 німецьких, 342 єврейських, 31 татарська тощо.

На шляху свого здійснення політика українізації зустрічала труднощі як об'єктивного, так і суб'єктивного характеру. В учбо­вих закладах не вистачало кваліфікованих викладачів, україномов­них підручників та посібників. Українізація натрапляла на спротив російськомовних викладачів, службовців державного апарату, російськомовного населення міст. Налякане вражаючими успіхами українізації, побоюючись, що процес національного відродження в Україні може вийти з-під контролю, більшовицьке керівництво вже в другій половині 20-х років починає кампанію по дискреди­тації прибічників українізації під гаслами боротьби з «иаціонал-ухильництвом», буржуазним націоналізмом.

Приводом для початку цієї кампанії став виступ українського письменника Миколи Хвильового (росіянин за походженням, справжнє прізвище - Фітильов), який вважав, що для вільного розвитку української культури їй необхідно дистанціюватпсь від стримуючого, на його погляд, російського впливу і переорієнтува­тись на західноєвропейські зразки і традиції. Цей заклик, який зовнішньо виглядав як пошук нових шляхів розвитку української літератури, мав чітко окреслений політичний зміст, і це викликало обурення з боку більшовицьких функціонерів. М. Хвильового зви­нуватили в «націоналістичному ухилі»; згодом почалось обмежен­ня творчої свободи української інтелігенції.

Жертвою в кампанії цькування щирих прибічників національ­ного відродження став А. Шумськнй, який в 1924-1926 pp. обіймав посаду наркома освіти. На його думку, українізація просувалась дуже повільно, і причиною цього був спротив русифікованої партійної номенклатури. А. Шумський вважав, що процес українізації повинні очолювати українці за походженням. Такі погляди, фактично, означали замах на прерогативу Москви призначати ка­дри і тому викликали гостру реакцію з боку Сталіна та його прибічників. А. Шумського було звільнено з посади наркома освіти і відправлено на другорядну роботу в Росію.

Ще одним «ухильником» в Україні став економіст М. Волобуєв. Теж росіяни за походженням. Він доводив, що Україна, як і в попередні часи, залишається в стані колонії Москви і відстоював ідею економічної самостійності і самодостатності народногоспо­дарського комплексу республіки, його вільного розвитку і інтег­рації в світову економічну систему без втручання російської. «Волобуєвщнна» також була кваліфікована як «націонал-ухильництво» і засуджена партійними бюрократами.

Кампанія боротьби з «націонал-ухильнищтвом» співпала з закінченням відносно ліберального розвитку країни в роки НЕПу. Вона стала початком згортання політики українізації. З початку 30-х років знову пануючою стає російська мова, значно скоротилась кількість українських шкіл, газет, журналів, закривалися українські театри тощо. В 1937 р. термін «українізація» зникає з офіційного лексикону. З 1938 р. в українських школах вводиться обов'язкове вивчення російської мови, були ліквідовані національні адміністра­тивно-територіальні утворення. Це, фактично означало остаточну відмову сталінського керівництва від політики українізації.

Алексєєв