Українська культура xviii ст

Довідка.Заходи російського царизму проти української культури протягом другої половини XVII- XVIII ст.:

• 1720 рік — Петро І заборонив книгодруку­вання українською мовою;

• 1729 рік — Петро II звелів переписати з ук­раїнської мови російською державні по­станови і розпорядження;

• 1763 рік — Катерина II заборонила викла­дати українською мовою в Києво-Могилянській академії;

• 1775 рік — Синод розпорядився вилучити з усіх шкіл українські букварі.

Розвиток української культури XVIII ст. відбувався в досить складних і суперечливих умовах. Територія України протягом століття входила до складу різних держав: Росії, Австрії та Речі Посполитої. Їхні уряди проводили щодо корінного населення колонізаторську політику, спрямо­вану на його денаціоналізацію, знищення української культури, віри і звичаїв. Цариця Катерина II заявляла, що Україну, Ліфляндію та Фін­ляндію «треба найлегшим способом привести до того, щоб вони зросійщилися й перестали б дивитися, неначе вовки на ліс».

У результаті росіянізації українська культура почала втрачати свою самобут­ність, та все ж у XVIII ст. спостерігалося її піднесення. Проте її розвиток гальмувався феодально-кріпосницькою системою, на­ціональним гнітом, що посилювався на українських землях.

Якраз у цей період Росія заявила про се­бе як про світову державу. Тепер вона по­требувала людей, які сприяли б її зростан­ню, активному розвиткові науки та освіти в молодій імперії. До Петербурга та Моск­ви запросили багатьох українців, які мали працювати в різних імпер­ських установах.

Чимало вихідців з України відзначилися на дипломатичній службі в складі російських закордонних місій в Англії, Голландії, Туреччині, Угорщині, Польщі, Австрії, Німеччині, Франції, Швеції і навіть у Китаї. У Росії з великою повагою ставилися до освічених українців, охоче брали їх на службу й добре платили. Протягом XVIII ст. чимало діячів україн­ської культури та освіти переселилися до Росії.

Наші земляки багато зробили для розвитку російської освіти. У різних навчальних закладах більшість викладачів мала українське походження. Наприклад, у 1701-1762 pp. у Слов'яно-греко-латинській академії в Моск­ві працювали 95 викладачів Києво-Могилянської академії. Коли за нака­зом царя в Петербурзі була заснована Медико-хірургічна академія, для неї не вистачало студентів, тому їх набрали з Києво-Могилянської академії.

Українці дуже вплинули й на розвиток російського театру. Театри й вертепи з'явилися в Смоленську, Новгороді й навіть у Сибіру — Тоболь­ську та Іркутську, куди його принесли вчителі з України.

Можна вважати, що не було жодного напряму російської культури або освіти, у якому б не працювали вихідці з України.

Освіта

У першій половині XVIII ст. Лівобережна й Слобідська Україна відзнача­лася майже суцільною письменністю. У гетьманській Україні високого рів­ня досягла початкова освіта. Протягом XVIII ст. вона дещо змінилася й те­пер складалася з шиферних, полкових та гарнізонних шкіл. Майже кожне село мало свою школу. Сільська громада сама запрошувала вчителів, да­вала їм приміщення під школу та утримувала. Велика роль у поширенні освіти належала мандрівним дякам, які давали приватні уроки дітям з ба­гатих сімей. Дітей панівної верхівки нерідко навчали вихованці Києво-Могилянської академії. Для дітей старшини та чиновництва також створю­валися спеціальні закриті навчальні заклади — пансіони, інтернати тощо.

Києво-Могилянська академія.Зразком для інших шкіл України зали­шалася Києво-Могилянська колегія, якій у 1701 році наказом Петра І був наданий статус академії. Однак оскільки її покровителем був І. Мазепа, після Полтавської битви для неї настали тяжкі часи, тут заборонили нав­чатися іноземцям, а кількість студентів зменшили більш ніж у 10 разів.

Протягом середини XVIII ст. академія поступово відновлювала свою славу, проте досягти рівня початку століття їй так і не вдалося. Європей­ський рівень освіти був для неї вже недосяжним. До середини XVIII ст. вона була єдиним вищим навчальним закладом Російської імперії. Крім укра­їнців, у Києво-Могилянській академії також навчалися вихідці з цент­ральних районів Росії, Сербії, Чорногорії. Частина студентів цього закладу стала великими науковцями свого часу. Наприклад, 1733 року тут навчався видатний російський учений Михайло Ломоносов.

На Заході в цей час в освіті посилився науковий раціоналізм, у Києво-Могилянській академії й далі віддавали перевагу богослов'ю. Саме тому з'явилося чимало проектів, які передбачали заснування в Україні інших університетів. Наприклад, К. Розумовський намагався відкрити вищий навчальний заклад у Батурині, граф П. Рум'янцев планував заснувати університети в Києві та Чернігові. Однак усі ці заходи були марними, бо імперський уряд не дозволяв створювати в Україні університети. Молодь, яка прагнула здобути вищу освіту, тепер мусила виїжджати на навчання до Москви та Петербурга або вступати до університетів інших країн -Німеччини, Італії, Франції тощо.

Харківський колегіум.У XVIII - на початку XIX ст. другим за значен­ням після Києво-Могилянської академії навчальним та науковим центром в Україні був Харківський колегіум. Його заснував 1722 року єпископ Єпіфаній Тихорський у Бєлгороді. У 1726 році цей навчальний заклад перевели до Харкова, де він у 1731 році отримав статус колегіуму. Цей заклад був створений за взірцем Києво-Могилянської академії, що зумо­вило схожість основних принципів управління та навчально-виховного процесу. Становленню колегіуму сприяла широка благодійна підтримка багатьох верств населення Слобідської України, завдяки якій склалися його значні земельні та господарські володіння. До колегіуму приймали дітей різних соціальних станів — козацтва, духовенства й городян. На­явність великого господарства давала можливість навчати й утримувати значну кількість учнів. Так, у середині XVIII ст. тут навчалися близько 400 дітей, а на початку XIX ст. — уже понад 800. Зміст навчальних програм був близьким до програм Києво-Могилянської академії та Мос­ковського університету. З 1740-х pp. на деякий час за колегіумом за­кріпилася назва «академія». До навчального плану закладу входили слов'яно-руська, церковнослов'янська, латинська, грецька, староєврей­ська мови, історія, географія, основи математики, катехізис, піїтика, риторика, філософія та богослов'я.

У 1768 році при колегіумі почали діяти додат­кові класи, освітня програма яких була зорієнто­вана на світські потреби. У них викладали німець­ку та французьку мови, математику, інженерну справу, живопис, музику, архітектуру тощо.

З відкриттям у 1805 році Харківського універ­ситету учні колегіуму слухали природничі (бота­ніку та фізику) та медичні університетські курси. Колегіум мав велику бібліотеку, до якої уві­йшло книжкове зібрання С. Яворського. Тут був створений перший у Харкові церковний хор. Викладачами Харківського колегіуму були Г. Сковорода, І. Двігубський, С. Вітинський, Л. Кордет, композитори А. Ведель і М. Концевич, архітек­тор П. Ярославський, художники І. Саблуков, В. Неминущий, Л. Калиновський та ін.

Важливу роль у розвитку освіти й науки в Україні відігравали коле­гіуми, які працювали в Чернігові та Переяславі. Вони також були одними з провідних осередків формування української інтелігенції.

Проте в цілому загальний рівень освіченості населення України порів­няно з XVII ст. поступово знижувався. У другій половині XVIII ст. селяни й козаки, що потрапили в кріпосну залежність, були майже повністю по­збавлені можливості здобувати хоч би початкову освіту. Поступово збіль­шувалася кількість неписьменних людей. З часом освіту здобути могли лише заможні люди.

«Studium Rutenum».Незважаючи ні на що, розвивалася освіта й на за­хідноукраїнських землях. У 1787—1809 pp. при Львівському університеті діяла тимчасова навчальна установа під назвою «Studium Rutenum» («Студіум рутенум» ). Офіційно цей заклад називався «Провізоричний науковий інститут у руській мові». «Studium Rutenum» був заснований указом імператора Йосифа II від 9 березня 1787 року. Цей заклад призна­чався для підготовки греко-католицьких священиків.

Навчання в «Studium Rutenum» проводилося церковнослов'янською мовою української редакції; студенти цієї установи через незнання латин­ської мови не могли навчатися на теологічному факультеті Львівського університету.

У «Studium Rutenum» існувало два відділи — філософський і богослов­ський. На філософському факультеті студенти навчалися 2 роки, протя­гом яких вивчали логіку, етику й метафізику, математику, фізику. Бого­словський відділ передбачав 5 років навчання. Він мав у своєму складі 6 кафедр: церковної історії, єврейської мови й герменевтики Старого За­повіту, грецької мови й герменевтики Нового Заповіту, догматики, мораль­ного богослов'я, церковного права.

Викладачі «Studium Rutenum» обиралися на конкурсній основі. Пере­вага віддавалася тим з них, хто мав власний переклад відповідного під­ручника, що давало можливість поповнювати збірку навчальної літерату­ри. «Studium Rutenum» мав власну бібліотеку, основу якої становили тво­ри з богослов'я та педагогіки, частина з них надійшла з університетської бібліотеки.

До цього навчального закладу могли вступати кандидати, які досягли 17-річного віку, уміли читати й писати українською мовою, а також мали довідки про стан здоров'я, про походження з Галичини тощо. Для прожи­вання студентам «Studium Rutenum» було надане приміщення Греко-католицької генеральної семінарії. Заняття відбувалися в семінарії та в університеті. Навчання, як і в університеті, розпочиналося 3 грудня, згодом — зі вересня. Студенти складали два іспити на рік — у січні та в червні. У «btudium Rutenum» одночасно навчалося 168 вихованців з двох дієцезій — Перемишльської та Львівської. За весь час існування «Studium Rutenum» у ньому здобули освіту 470 студентів.

У цьому навчальному закладі викладали відомі вчені й діячі — П. Подій, І. Зиманчик, М. Гарасевич, А. Ангелович, І. Лаврівський, М. Левицький, Т. Захаросевич, І. Мохнацький, А. Родкевич, М. Гриневецький, А. Павлович та ін.

Збільшення кількості студентів , які знали латину й могли навчатися у Львівському університеті, спричинило протягом 1808-1809 pp. поступове закриття цього навчального закладу. Вихованці «Studium Rutenum» віді­грали вагому роль у національному відродженні Галичини в 1830-х pp. і в подіях революції 1848-1849 pp. в Австрійській імперії.

Довідка.Дієцезія — церковний округ; основна церковно-адміністративна одиниця в римо-католицькій та англіканській церквах на чолі з митрополитом, архієпископом, єпископом.

Книгодрукування

Україна залишалася одним з провідних районів книгодрукування. Найважливішими видавничими центрами були друкарні Києво-Печерської лаври, Чернігів­ського та Почаївського монастирів. Протягом XVIII ст. чимало нових друкарень створено на Лівобережжі та в Пів­денній Україні. Проте, як і раніше, книжки коштували надзвичайно до­рого. За них платили великі суми грошей і зберігали як найцінніші речі.

Важливою подією у видавничій справі стало впровадження «граждан­ського» шрифту, що збільшило кількість світських видань. Перша дру­карня, що випускала книжки «гражданським» шрифтом, з'явилася в 1764 році в Єлисаветграді. Згодом такий шрифт почали використовувати в друкарнях Катеринослава, Харкова та інших міст. Кирилиця тепер за­стосовувалася тільки для видання книжок церковної тематики. Асорти­мент друкованої продукції в Україні був досить широким, тут друкували шкільні підручники, церковні книги, наукові праці тощо. Звідси до Росії завозили досить значну кількість цієї літератури.

Проте царські укази 1720, 1766 років забороняли друкувати україномовні книжки. Раніше надруковані вилучали з церков і замінювали на московські. Друкування книжок українською мовою навіть церковного й шкільного вжит­ку каралося великими штрафами, інші взагалі не мали права брати до друку.

Тому всі україномовні твори XVIII ст. були рукописними. Чернігівську дру­карню за порушення царських указів конфіскували й перевезли до Москви.

Розвивалося книгодрукування й на території Галичини й Волині — зем­лях, підвладних Австрії. Так, наприклад, у 1773 році Антоній Піллєр від­крив у Львові друкарню. Нею стали дуже активно користуватися окупаційні власті, тут вони друкували укази імператора та розпорядження губернсько­го правління. Конкурентів в А. Піллера не було, невдовзі він став «губерн­ським друкарем його імператорської і королівської милості» та університе­ту, бо друкував і підручники. Саме з цієї друкарні в 1776 році вийшла перша в Україна газета — «Газетт де Леополіс» («Львівська газета»),— видана французькою мовою й розміщена на чотирьох сторінках.

Розвиток наукових знань

Значний рівень освіти сприяв розвитку наукових знань. У XVIII ст. особливого значення набуло вивчення історії. Одним з найвидатніших істориків свого часу був Григорій Граб'янка.

Протягом свого життя він створив низ­ку творів, найвідомішим серед яких є історична праця літописного характеру «Дійствія презільной и от начала поля­ков крвавшой небывалой брани Богдана Хмелницкого... с поляки... Року 1710», де викладено історію України з давніх ча­сів до 1709 року. Джерелом для її напи­сання служили офіційні документи, поль­ські хроніки, щоденники, розповіді су­часників подій. Головну увагу Григорій Граб'янка приділив історії козацтва та Національно-визвольній війні українсько­го народу під проводом Б. Хмельницького. На жаль, до нашого часу оригінал твору не зберігся.

Ще одним видатним істориком свого ча­су був Самійло Величко.

Найвидатніші діячі доби:Григорій Сковорода, Самійло Величко, Григорій Граб'янка, Іван Полетика, Феофан Прокопович, Данило Самойлович, Василь Каразін

Персоналії

Григорій Граб'янка (?-бл. 1738)

Виходець із заможного козацтва. З 1686 року перебував на службі в козацькому війську брав участь у Кримських походах у 168/ 1689 pp., Азовських походах 1695—1696 pp. Північній війні. Протягом 1717—1728 pp. видатний літописець обіймав посаду гадяцької полкового судді, у 1728—1729 pp. був обозним, а в 1729—1738 — полковником. Такої брав активну участь у політичному житті України, домагаючись від Петра І відновлення Гетьманщини на Лівобережжі. 1723 року разом з іншими старшинами їздив до Петербургу добиватися скасування Малоросійської колегії та відновлення виборів гетьмана. За і був ув'язнений і протягом 1723—1725 pp. перебував у Петропавлівській фортеці. 1725 рок після смерті Петра І, повернувся в Україну. 1735—1738 pp. брав участь у російсько-турецькій війні. Улітку 1738 року, прикриваючи зі своїм полком відступ російської армії Криму, Г. Граб'янка загинув у бою. (За «Довідником з історії України)

Персоналії

Самійло Величко (бл. 1670-після 1728)

Народився на Полтавщині. Згодом навчав­ся в Києво-Могилянській колегії. По закін­ченні навчання служив канцеляристом у гене­рального писаря В. Кочубея, а близько 1704 року перейшов на службу до Генераль­ної військової канцелярії. У 1708 році С. Величко був звільнений зі служби, після чого оселився в с Жуках біля Диканьки на Пол­тавщині, де вчителював та укладав літопис. Помер після 1728 року. (За «Довідником з історії України»)

Він є автором першого систематичного викладу історії Української козацької дер­жави. Під час написання цього твору С. Величко використав значну кількість укра­їнських, польських і німецьких джерел, широке коло документів Генеральної військової канцелярії. Дуже важливе місце серед усіх інших джерел посідає поема Самуеля Твардовського «Громадянська війна з козаками, татарами й Москвою, пізніше зі шведами й угорцями» (перша частина написана 1660 року, друга — близько 1654 року). У ній польський хроніст основ­не місце відводить описові подій Національно-визвольної війни україн­ського народу під проводом Б. Хмельницького 1648-1657 pp. — Зба­разькій облозі та Берестецькій битві.

Літопис С. Величка складається з 4 частин: перша — «Сказаніє о войні козацкой з поляками, через Зіновія Богдана Хмельницкого...» — змальовує події 1648-1659 pp., окремими епізодами сягаючи в 1620 рік; друга й третя частини, які охоплюють відповідно 1660-1686 pp. та 1687-1700 pp., названі «Повіствованія літописная о малоросійских і иних отчасти поведеніях собранная и зде описанная», містять значну кількість власних спостережень літописця й ґрунту­ються на документах гетьманської канцелярії; у чет­вертій частині зібрано додатки з різних документів XVII ст.

Літопис С. Величка рукописний, написаний україн­ською книжною мовою XVIII ст., але в ньому викорис­тані й елементи народної мови. На жаль, повний текст його не зберігся. Проте літопис С. Величка вважається одним з найголовніших і найвірогідніших творів української історіо­графії другої половини XVII - початку XVIII ст. Уперше його опублікува­ла Київська археографічна комісія в 1848-1864 pp. під назвою «Летопись событий в юго-западной России в XVII в.», т. I—IV.

С. Величко також працював над перекла­дом з німецької мови збірника «Космографія». У результаті кропіткої праці літописця з'явив­ся україномовний варіант «Космографії» з пе­редмовою до неї.

Розвивалася в Україні й філософська думка. Найяскравішим тогочасним філософом в Ук­раїні був Григорій Сковорода. Його твори, у яких викривалися несправедливість, неробство, мар­нотратство панів та їхня жорстокість до прос­тих людей, хабарництво, були дуже популярні й швидко розходилися по Україні. Всі вони бу­ли рукописні.

За життя філософа його твори не видавалися. Перші публікації з'явилися лише до сторіччя з дня його смерті, а зібрання творів здійснив Д. Багалій у 1894 році.

Протягом усього життя Г. Сковорода вивчав Біблію. Він уважав, що в цій книзі зашифрована мудрість багатьох поколінь, тому свої твори писав на теми афоризмів з Біблії, намагаючись розкрити сучасникам і нащадкам їхній таємни­чий символічний світ. На цій основі філософ роз­робив своє вчення про дві природи й три світи: дві природи — видима й невидима, що є в кожній речі чи явищі, а три світи — це Всесвіт, Біблія й людина.

Розвивалися в Україні природничі та матема­тичні науки. У приватних бібліотеках часто зберігалися книжки .із зоології, ботаніки, мате­матики. Досить могутня математична школа функціонувала в Києво-Могилянській академії. її представниками були Ф. Прокопович, С. Кулябка, Я. Маркович, С. Яворський. Підручники з математики, складені видатними українськими педагогами Київської академії Ф. Прокоповичем

Григорій Сковорода (1722-1794)

Народився в с. Чорнухи на Полтав­щині в сім'ї козака. Після закінчення полкової школи в 1734 році вступив до Києво-Могилянської академії, де з перервами навчався до 1753 року. У 1741 — 1744 pp. служив у придворній хоровій капелі імператриці Єлизавети Петрівни в Петербурзі, а в 1745 році повернувся до Києва й поновив навчання у філософському класі. Протягом 1745—1750 pp. перебував за кор­доном (відвідав Угорщину, Австрію, Словаччину, можливо, Польщу, Німеч­чину, Італію). У 1751 році почав викла­дати поетику в Переяславському коле­гіумі. У 1754 і 1755-1759 pp., працю­ючи домашнім учителем, почав писати вірші українською та латинською мо­вами, які стали основою його поетич­ної збірки «Сад Божественних пісень». У 1759—1764 рр. викладав поетику, ри­торику й грецьку мову в Харківському колегіумі, проте був змушений поки­нути викладання через непорозуміння з начальством. Помер Г. Сковорода у с. Паніванівці в домі свого приятеля А. Ковалевського.

Незадовго до смерті склав список своїх праць (18 оригінальних та 7 пе­рекладів, 4 з яких досі не знайдені). (За «Довідником з історії України»)

Феофан (Теофан) Прокопович (1681-1736)

Справжнє ім'я — Єлезар. Наро­дився в Києві. У 1698 році закінчив Києво-Могилянську академію, а зго­дом переїхав до Польщі, де прийняв греко-католицтво. У польських шко­лах і Римському єзуїтському колегіумі св. Атанасія вивчав філософію й теологію. Повернувшись у 1702 році в Україну, прийняв православ'я та по­стригся в ченці під ім'ям Феофана (Теофана). З 1704 року викладав у Києво-Могилянській академії піїтику, рито­рику й філософію.

Належав до найосвіченіших людей свого часу, добре володів кількома іноземними мовами. У 1711 році був призначений ректором Києво-Могилянської академії. У 1716 році за ви­кликом Петра І переїхав у Петербург, де став одним з найближчих радників царя в питаннях церковної реформи та державної політики.

Відомий також як видатний публі­цист, драматург і поет. Був знавцем не тільки філософії та богослов'я, напи­сав ряд історичних, юридичних, педагогічних і літературно-теоретичних праць. Помер у 1736 році й похований у Софійському соборі в Новгороді в Росії. (За «Довідником з історії України») та І. Фальковським, стали справжніми досягнен­нями вітчизняної науки.

Ф. Прокопович поряд з математичними пра­цями написав багато творів нематематичного напрямку. Наприклад, як палкий прихильник І. Мазепи, присвятив гетьману свою історичну драму «Володимир» (1705 рік). У цьому творі в образі князя Володимира зображено саме І. Мазепу. У своїх численних проповідях прослав­ляв гетьмана і звеличував Київ, називаючи його «другим Єрусалимом».

У політико-філософських трактатах «Слово про владу й честь царську» (1718 рік) і «Правда волі монаршої» (1722 рік) Ф. Прокопович розви­нув ідеї освіченого абсолютизму, використавши в обґрунтуванні політичних поглядів ідею при­родного права й суспільного договору. У богослов­ському творі «Духовний регламент» (1721 рік) обґрунтував нову синодальну систему управління церквою, яка узаконювала владу царя над церковною організацією. Також сприяв розвит­ку освіти в Російській імперії, брав участь в ор­ганізації і створенні Академії наук, очолював так звану «Учену дружину»_; до якої входили А. Кантемир, В. Татищев та ін. Ф. Прокопович одним з перших у Росії вів наукові спостережен­ня, використовуючи мікроскоп і телескоп.

Після себе Ф. Прокопович залишив Росій­ській академії наук велику бібліотеку (близько ЗО тис. книжок) та значну колекцію картин (близько 170 полотен).

У XVIII ст. в Україні з'явилися медичні уста­нови. 1707 року в Лубнах почала діяти перша аптека, а 1751 року українець Іван Полетика одним з перших одержав звання професора Ме­дичної академії в німецькому місті Кілі.

Українські лікарі зробили вагомий внесок у розвиток військової меди­цини. Методи боротьби з епідемією чуми, які винайшов лікар Данило Самойлович, дістали схвалення російської та багатьох зарубіжних академій.