Українська культура xviii ст

ОСОБЛИВОСТІ РОЗВИТКУ КУЛЬТУРИ

Українська культура XVIII ст. розвивалася в складних умовах. Для того періоду було характерним:

1. Обмеження, а незабаром і ліквідація української авто­номії.

2. Підпорядкування Української православної церкви мос­ковському патріарху, що призвело до того, що Українська православна церква поступово ставала одним із засобів поширення рос. культури.

3. Русифікаторська політика царизму.

4. Національний гніт, гоніння української культури і мови.

5. Відтік кращих національних інтелектуальних сил до Росії.

6. Розчленування українських земель.

7. Колоніальна політика Росії та Польщі щодо України.

8. Панування феодально-кріпосницької системи.

СТАВЛЕННЯ ЦАРИЗМУ ДО УКРАЇНСЬКОЇ КУЛЬТУРИ

1720 р. — Петро І заборонив книгодрукування українською мовою.

1729 р. — Петро II звелів переписати з української мови на російську всі державні постанови і розпорядження.

Від 20-х рр. XVIII ст. впроваджувався суворий цензур­ний контроль синоду над Київською та Чернігівською друкарнями.

1763 р. — Катерина II заборонила викладати українською мовою в Києво-Могилянській академії.

1775 р. — синод розпорядився вилучити з усіх шкіл українські букварі.

Від другої половини XVIII ст. на Лівобережжі та Сло­божанщині всі освітні заклади під тиском влади поступово перейшли на російську мову викладання.

ВІДТІК ПРЕДСТАВНИКІВ ІНТЕЛЕКТУАЛЬНОЇ ЕЛІТИ З УКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЕЛЬ ДО РОСІЇ

Кращі інтелектуальні сили українського народу залуча­лися до праці в Росії.

1. Чимало діячів української культури очолили російські церковні та освітні установи: Феофан Прокопович, Стефан Яворський, Дмитро Туптало.

2. Саме українці заклали 1649 р. в Москві першу школу.

3. У багатьох навчальних закладах і школах Росії більшість викладачів мала українське походження.

4. Могутній вплив на піднесення рівня культури Росії мали українські книжки.

5. У Слов'яно-греко-латинській академії в Москві з 1701 р. по 1782 р. працювали 95 викладачів із Київської ака­демії,

6. Р. Заборовський — видатний церковний діяч, просвіти­тель і меценат після закінчення Києво-Могилянської академії був відправлений до Москви, де у Слов'яно-греко-латинській академії викладав риторику.

Р. Заборовський був одним з багатьох українців випуск­ників Києво-Могилянської академії, котрі у XVIII ст. пра­цювали в Росії та залишили там помітний слід на терені освіти та культури.

7. Випускниками Києво-Могилянської академії був 21 із 23 ректорів Московської академії та 95 із 125 її професорів.

8. Великий внесок у розвиток наукових знань Російської держави зробили українські вчені:

Н. Амбодик першим з українців одержав звання докто­ра медицини, був основоположником акушерства і фізіоте­рапії, працював у Петербурзі;

П. Погребецький — доктор медицини, вихідець із Київщини, працював у Петербурзькому госпіталі;

І. Полетика — професор, першим з учених Російської імперії очолив Петербурзький генеральний суходільний госпіталь;

Ф. Прокопович — видатний український церковний і громадський діяч очолив російський синод.

9. Багато зробили українці для розвитку російського театру. Театри й вертепи з'явились у Смоленську, Тобольську, Іркутську та інших містах Росії,

ОСВІТА

Майже в кожному селі була своя школа, де навчалися діти старшини, козаків, духовенства і селян. Сільська гро­мада запрошувала вчителя та утримувала його.

Існували школи: цифірні, полкові, гарнізонні. На Лівобережжі діяло 866 шкіл, на Слобожанщині — 129.

Існувало й домашнє виховання: • у заможних сім'ях працювали мандрівні дяки; • дітей панівної верхівки навчали вихованці Києво-Могилянської академії.

Набули поширення й такі форми навчання:

• здобування знань при канцеляріях місцевих адміністративних установ;

• професійне підготування підлітків через систему учнівства в ремісничих цехах;

• в Єлисаветграді відкрили госпітальну та артилерійську школи;

• в Миколаєві — штурманське училище. 1786 р. — реформа освіти:

• для дворянських дітей відкрили чотирирічні народні головні училища в Києві, Чернігові, Харкові, Катери­нославі;

• у повітових містах створено дворічні училища, в яких вивчали історію та мови.

Основними посібниками для навчання дітей грамоти були буквар І. Федорова та граматика М. Смотрицького.

СЕРЕДНЯ ОСВІТА

Середню освіту здобували в колегіумах, що були відкриті в Чернігові (1700 р.), Харкові (1721 р.), Переяславі (1738 р.).

Чернігівським колегіумом особливо опікувався Іван Ма­зепа, надсилаючи численні дарунки та грошові пожертви. Після поразки гетьмана І. Мазепи цей навчальний заклад підпав під повний контроль Російської держави, якій не були потрібні навчальні заклади в Україні. Згодом Чернігівський колегіум було перетворено на звичайну єпархіальну семінарію.

Харківський колегіум став центром освіти Слобідської України. У 1765 р. при ньому було відкрито додаткові класи, де викладали інженерну та артилерійську справу, геодезію та географію.

ВИЩА ОСВІТА

Осередком вищої освіти була Києво-Могилянська ака­демія (ранг академії присвоєно указом Петра І від 1701 р.). Цей навчальний заклад за освітнім рівнем не поступався європейським університетам.

Опікуном і меценатом академії став гетьман І. Мазепа, який спорудив для неї новий будинок, новий Братський собор, часто відвідував академію, бував на диспутах і вис­тавках.

Тут навчалися юнаки з усіх кутків України та інших слов'янських країн.

В академії було 8 класів, строк навчання не регламен­тувався. Чільні місця в навчальному процесі посідали філософія, історія, фізика, математика, риторика, географія, мови (вивчалися слов'янська, українська книжна, грецька, латинська та інші мови).

Зі стін академії вийшли знані політичні діячі, вчені, письменники, художники, композитори.

Велике значення для навчального процесу мала бібліотека академії, до якої надходили книги з багатьох європейських країн. Найбільшу частину бібліотеки станови­ли власні друковані книги. Свою власну бібліотеку за заповітом П. Могила залишив академії. Але до нашого часу ця чудова бібліотека, одна з найкращих у Європі, не збереглася. Пожежі 1780 і 1811 рр. знищили понад 10 тис. примірників книг.

Після 1709 р. для академії настали тяжкі часи:

• в академії заборонили навчатися іноземцям; • кількість учнів зменшилася в 10 разів.

І хоча згодом академія відновила свою масштабну діяльність та поновити європейський освітній рівень вона не спромоглася.

У 1817 р. за наказом царського уряду Києво-Могилянська академія була закрита, а через два роки в її приміщенні відкрито духовну академію, яка проіснувала до початку 1920 р. Зі здобуттям Україною незалежності (1991 р.) Києво-Могилянську академію відновлено, їй надано прав міжнародного університету.

КНИГОДРУКУВАННЯ

У розвиткові науки та освіти важлива роль належала книгодрукуванню.

У другій половині XVIII ст. в Україні налічувалося 13 друкарень, найбільша з них у Києво-Печерській лаврі.

Книговидавничі центри були в Києві, Чернігові, Новгород-Сіверському. Тут видавалися книги й підручники С. Полоцького, М. Смотрицького, Л. Магницького, М. Ломоносова та ін.

Поступово вдосконалювалася техніка друку.

Із впровадженням гражданського шрифту розмежовува­лися церковна і світська література. Першу друкарню з гражданським шрифтом було відкрито в Єлисаветграді 1764 р., а згодом вони з'явилися в інших містах.

До кінця XVIII ст. лише Київська друкарня випустила понад 100 найменувань книг, серед них відомий "Синоп­сис". Друкарня Києво-Печерської лаври у 1760 р. надруку­вала 2 тис. букварів.

Українська книга поширювалася не лише на своїй землі, а й далеко за її межами.

Царський уряд забороняв друкувати будь-які книги, крім церковних. За порушення на українські друкарні на­кладалися великі штрафи, а одну з найбільших, Чернігівську друкарню, було конфісковано і вивезено до Москви.

НАУКА

Київська академія була центром становлення української науки. З її стін вийшли такі видатні вчені:

Ф. Прокопович — пропагував вчення Декарта, Локка. Бекона, Коперника і Галілея. Перший вітчизняний викла­дач математики, прочитав теоретичний курс математики у класі філософії Києво-Могилянської академії, склав підруч­ник із математики. Ф. Прокопович посідав серед філософів особливе місце. Він у своїх лекціях засуджував схоластику, закликав до наукового вивчення світу, казав про вічність матерії.

С. Яворський — підготував для слухачів Києво-Моги­лянської академії курс арифметики й геометрії та підручник "Скорочення змішаної математики". Він — провідний український філософ того часу. Наголошував на вічному існуванні природи незалежно від людського розуму, на можливості вдосконалювати світ за допомогою розуму.

Є. Мухін, Д. Самонлович — вчені-медики. Вони не лише описали епідемії чуми та холери, а й запровадили віспо­щеплення та інші запобіжні заходи в боротьбі проти цих небезпечних хвороб.

І. Фальковський —. видатний математик. Складений ним підручник з математики став справжнім досягненням вітчизняної науки. Це був перший підручник з математки в Україні. А ще він писав праці з географії, астрономії, філософії.

І. Галятовський — ректор Киево-Могилянської академії, писав наукові праці з фізики, біології та медицини.

1707 р. — у Лубнах було відкрито першу в Україні аптеку.

1787 р. — в Єлисаветграді було відкрито першу медичну школу.

ІСТОРІЯ

Петро Симоновськмй (1717—1809) — знаний історик, автор "Короткого опису про козацький малоросійський народ". Він пов'язує княжу добу та Гетьманщину, вказуючи на єдність і спадкоємність українського народу.

Василь Рубан (1742—1795) — видав "Короткий літопис Малої Росії" невідомого автора.

"Синопсис або стислий опис від різних літописців про по­чаток слов'яно-руського народу" — перший систематизова­ний підручник з історії. Вийшов 1674 р. з друкарні Києво-Печерської лаври. У 1678 р. він вийшов другим, а 1680 р. — третім виданням, що свідчить про його попу­лярність.

Цінними історичними джерелами є мемуари та щоден­ники П. Апостола та Я. Марковича (генерального підскарбія), М. Ханенка (генерального хорунжого).

ЛІТОПИСИ

1. "Літопис самовидця". Автор був очевидцем тих подій, які описував. Літопис охоплює події 1648-1702 рр. Автор, як видно з його твору, брав участь у козацьких походах, стояв близько до уряду гетьмана, користувався урядовими документами. Все це надає його літописові ве­ликої ціни.

На основі оповідання Самовидця про чорну раду написав П. Куліш свій відомий твір "Чорна рада".

2. Літопис Самійла Величка.

Самійло Величко (1690-1728) — колишній канцелярист Війська Запорозького. Написав "Сказання про війну ко­зацьку з поляками через Зиновія Богдана Хмельницького" (1720 р.). Події висвітлено до 1700 р. Дав не тільки доку­ментальний матеріал, а й ідеологічне висвітлення подій під кутом зору козацької верхівки на зламі XVII—-XVIII ст.

Автор описував визвольну боротьбу під проводом Б. Хмельницького, славив його як політичного діяча і ви­датного полководця. Свій рукопис С. Величко прикрасив портретами деся­тьох гетьманів. С. Величко вперше в українській історії вжив поняття "Україна", "український народ".

3. Літопис Григорія Граб'янки — події охоплено до 1710 р. — до обрання гетьманом І. Скоропадського. В його літопису окремо вміщено перелік гетьманів Війська Запорозького, назви полкових міст та імена полковників з обох берегів Дніпра (34 назви міст і майже стільки ж імен полковників).

ВИСНОВКИ

1. Автори літописів уперше намагалися осмислити події, що сталися, використовуючи при цьому різноманітні до­кументи.

2. Вони написані у стилі модного на той час романтизму, що перетворювало їх у справжні літературні твори.

3. Сюжети, образи, трактування подій брали з них для своїх творів Т, Шевченко, М, Костомаров, Є. Гребінка, П. Куліш та ін..

4. Ці літописи й донині залишаються одним із найкращих джерел для вивчення історії України.

ГРИГОРІЙ СКОВОРОДА(1722-1794)

Видатний український філософ, мислитель, письменник, просвітитель, поет і музикант. Здобувши освіту в Києво-Могилянській академії, він викладав у Переяславському та Харківському колегіумах, але через переслідування залишив цю діяльність, Останні 25 років він мандрував по Україні. Знав п'ять іноземних мов, добре знав філософські теорії ми­нулих і сучасних йому мислителів. Основою його філо­софського вчення були ідеали гуманізму і просвітительства, віра у всемогутність людського розуму, в неминучість тор­жества правди й справедливості. Він уважав, що людина досягає щастя тільки тоді, коли піднімається вище матеріальних інтересів. Самопізнання і праця, яка відповідає природним нахилам людини, на його думку, є шляхом до щасливого життя.

Філософ уважав, що ідеал суспільства, де кожен реалізує свої природні обдарування у праці та дістає насолоду від цього, можна втілити в життя за допомогою освіти, самопізнання. Г. Сковороду називали українським Сократом. Він зробив вагомий внесок у розвиток української літератури та світової філософії. Його твори "Сад божественних пісень" (1756 р.), "Байки харківські" (1774 р,) відіграли вагому роль у становленні української літератури.

Спосіб життя і діяльність Г. Сковороди були своєрідною формою протесту проти суспільних порядків того часу.

Український народ глибоко шанує пам'ять про видатно­го філософа й письменника. У наш час твори Г. Сковоро­ди, а також наукові дослідження про нього видавалися ба­гато разів.

Прогресивні ідеї видатного письменника-мислителя ак­туальні й зараз. Його ідеї, спрямовані проти споживацько­го підходу до життя і праці, проти перетворення людської діяльності на засіб особистої наживи і гонитви за багатст­вом, прагнення нажитися будь-якими засобами є повчаль­ними для нас.

А як звучать його мудрі думки про захист інтересів і прав людини-трудівника, заклики до миру й братерства між народами, звеличувати працю як основу щастя кожного члена суспільства, не бути байдужим до Батьківщини, ціка­витися становищем трудового народу, не ставитися зневаж­ливо до мови свого народу, не цуратися її.

Творчість Г. Сковороди, який у XVIII ст. підніс свій мо­гутній голос на захист правди й добра, знаходить свого читача.

УСНА НАРОДНА ТВОРЧІСТЬ

У XVIII ст. тривав розвиток усної народної творчості, яка існувала в найрізноманітніших формах — піснях, думах, казках, легендах тощо. В історичних піснях і думах оспівувалася героїчна боротьба народу в роки Національ­но-визвольної війни, під час численних селянських повс­тань. Бідність і нещастя, горе і злидні, суспільні відносини відбивалися в загадках, прислів'ях, легендах і приказках.

Як і в попередні епохи, творці писаної літератури вико­ристовували з фольклору теми, сюжети, образи-персонажі, тлумачення подій та діяльності видатних осіб.

ЛІТЕРАТУРА

Українська література того періоду розвивалася під впливом гуманістичної культури доби західноєвропейського Відродження.

Климентій Зиновіїв оспівував працю і людину-трудівника. Змолоду вступив до монастиря, ходив по селах зби­рати для нього милостиню.

Постійно спілкувався з трудовим людом, добре знав звичаї, прагнення простого народу. До нас дійшла його ру­кописна збірка, в якій 370 віршів, а також 1600 прислів'їв і приказок, записаних з уст народу. Його вірші про селян, козаків, ремісників, ченців, жінок. Свої вірші Климентій Зиновіїв писав живою, розмовною українською мовою. І сьогодні його вірші читають далекі нащадки, знаходячи в словах поета зерна мудрості.

Іван Некрашевич (1742-1796) — до нас дійшла його ру­кописна збірка, яка зберігається в одній із санкт-петербурзьких бібліотек. У цій збірці — лише 8 творів: три комічні п'єси та п'ять віршованих листів-послань. Автор правдиво відобразив життя трудового народу, створив типові національні характери ("Іспозіді", "Ярмарок" та ін.).

Дмитро Туптало — видатний освітній та релігійний діяч. Великою популярністю користувалися його чотири­томна "Книга житій святих" та збірник його оповідань на релігійну тему "Руно орошенноє". Він також написав збірник оповідань про диво Пресвятої Богородиці в Чернігівському монастирі, драматичні твори.

Інокентій Гізель — освітній та політичний діяч, автор трактату "Мир з Богом людині" (1669 р.), який містив ба­гато відомостей з історії України XVII ст. У 1690 р. був заборонений синодом.

Феофан Прокопович — поет, драматург, теоретик, уче­ний, культурноосвітній діяч. У 1705 р. написав драму "Во­лодимир". Драму назвав "трагікомедією" та присвятив її гетьманові І. Мазепі.

Семен Дівович у віршованій формі написав "Розмови Московщини з Україною" (1762 р.).

Написав цей твір "в честь, славу й оборону всієї України".

Семен Полоцький написав драматичний твір "Про блуд­ного сина".

Дмитро Ростовський — широко відомий його драматич­ний твір "Успенська драма".

Висновки

1. У XVIII ст. посилився вплив ідей просвітництва, народ­ності, національної самобутності.

2. У творах багатьох письменників, поетів того періоду висвітлювалися теми вітчизняної історії та життя про­стого народу, були створені народно-національні типи.

3. Одначе внаслідок колоніальної політики російського са­модержавства українська культура почала занепадати. Староукраїнську мову було заборонено, багато написа­них нею творів спалено. Царський уряд не дозволяв друкувати в Україні твори українських письменників і вони поширювалися переважно в рукописах.

ТЕАТР

1. Вельми полюбляли театр у Києво-Могилянській ака­демії. Вистави ставили студенти Ф. Прокопович, М. Довгалевський (писав різдвяні й пасхальні драми), Г. Кониський (написав шкільну драму "Воскресіння мерт­вих") — професори академії, автори студентських п'єс.

2. До шкільних драм додавали інтермедії — гумористичні сцени, що їх грали в антрактах. Сюжетами інтермедій були жартівливі історії, народні анекдоти.

Донині збереглося понад 40 інтермедій.

3. Близькою до шкільної драми та інтермедії була вертепна драма, яку ставили в ляльковому театрі (вертепі). Вертепна драма та інтермедії готували ґрунт для розвит­ку комедії в українській літературі.

4. Новою формою сценічного мистецтва став балаган. Його влаштовували в тимчасових приміщеннях на яр­марках.

5. У садибах великих землевласників з'явився кріпосний театр:

• театр С. Голіцина в с. Козацькому на Черкащині (1798-1801);

• у 50-х рр. XVII ст. в Глухові працював придворний театр Кирила Розумовського;

• театр Д. Трощинського в с. Кибинці на Полтавщині;

• в Тульчині з 1784 по 1798 р. діяв театр С. Потоцького.

6. У 1789 р. в Харкові створено перший постійний театр в Україні.

7. Наприкінці XVIII ст. в Україні почали виникати про­фесійні театральні трупи:

1778 р. — у Львові відкрили перше постійне театральне приміщення;

1783-1784 рр. — відкрито постійне приміщення театру в м. Дубно (тепер Рівненської області).

МУЗИКА

1. Центром музичного життя України першої половини XVIII ст. була Київська академія, де навчали нотної грамоти, хорового співу, гри на музичних інструментах.

2. Гетьманська столиця Глухів була значним музичним центром в Україні. Тут відкрилася спеціальна школа, де вивчали вокальний спів, гру на скрипці, басах, гуслях, флейтах. Кирило Розумовський був великим шануваль­ником мистецтва й покровителем музикантів. Він запро­сив до себе відомого капельмейстера Андрія Рачинського, зі школи якого вийшли видатні композитори Артем Ведель, Максим Березовський.

3. Відомими композиторами цього періоду були: Максим Березовський (1745-1777) — родом із м. Глухова, закінчив Києво-Могилянську академію, навчався музики в Італії, академік, чиє ім'я викарбувано на стіні Болонської академії, автор 20 концертів та опери "Демофонт". Твори М. Березовського "Вірую", "Чаша спасіння" та ін. показу­ють великий талант та високу композиторську техніку ав­тора. Музика М. Березовського народжувалася тоді, коли останні роки доживала славна Запорозька Січ, коли важке ярмо самодержавства вже було накинуто на шию нашого народу. За його життя творчість композитора не була на­лежно поцінована. Зневірений і матеріально не забезпече­ний М. Березовський заподіяв собі смерть.

Тільки далекі нащадки змогли пошанувати творчість ве­ликого українського композитора.

Нині його твори часто звучать не тільки в Україні, а й у багатьох країнах світу.

Дмитро Бортнянський (1751-1825) — народився у Глухові, навчався у знаменитій Глухівській співацькій школі, у семирічному віці потрапив до Петербурзького церковного хору.

Згодом талановитого юнака відправили на навчання до Італії.

Музична спадщина Д. Бортнянського велика: 35 чотириголосних концертів, 10 двохорних концер­тів, написав понад 100 творів музики, автор опер "Креонт", "Алкід", "Сокіл", писав камерно-інструментальні твори.

Д. Бортнянський чзхто приїздив в Україну, шукав обда­рованих голосами дітей, які поповнювали столичні росій­ські хори. Його твори виконувалися і зараз виконуються у різних країнах світу. Високу оцінку здобули вони в Англії, Америці, Франції, Швейцарії та багатьох інших країнах.

Артем Ведель (1767-1808) — народився і виріс у Києві. Музичний геній із голосом рідкісної краси. Він став і співаком, і композитором. Навчався в Киево-Могилянській академії, був керівником її знаменитого хору, скрипалем, автором численних музичних творів. У його хорових тво­рах звучали українські пісні та романси. Він переніс до цер­ковних співів чимало мотивів українських пісень. Духовній музиці присвятив 30 хорових концертів.

Найпопулярніші з них — "Літургія", "Всеношна", "Хе­рувимська" та ін. Відомий його твір "На ріках Вавилонсь­ких". Поховано композитора у Києві в Кирилівському мо­настирі. Зараз музичні твори А. Веделя виконуються в ба­гатьох країнах світу.

Семен Климовський — автор знаменитої пісні "їхав козак за Дунай" (середина XVIII ст.), що стала народною. Перекладена багатьма мовами світу. Двічі до цієї української пісні звертався великий німецький композитор Людвіг ван Бетховен. Він створив свої знамениті варіації на її тему.

4. Створювалися українські романси, з них особливо попу­лярним став романс: "Дивлюсь я на небо" М. Петренка.

5. У великих поміщицьких маєтках розвивалася світська музика, де багаті поміщики утримували кріпосні капели, оркестри, оперні та балетні трупи.

6. Важливою подією стало друкування українських нот. Церковні співи зводились у збірники-богогласники, пер­шим з яких було видання "Богосласника" у Почаєві (1791 р.).

АРХІТЕКТУРА

1. У XVIII ст. в архітектурі поширився стиль українського бароко.

Бароко — стиль у мистецтві кінця XVI — середини XVIII ст., для якого характерні урочистість, пишна декора­тивність, динамічність композиції. Архітектура та будівництво у другій половині XVIII ст.

продовжували розвиватися на самобутній народній основі. Українське бароко відрізнялося від західноєвропейського:

• більшою зваженістю;

• поміркованістю в декоративності;

• спокійністю форм,

2. Особливого значення надавалося спорудженню право­славних храмів, де переважав стиль українського бароко. Він органічно поєднував відчуття святковості, емо­ційності, яскравості, пишності.

3. У середині XVIII ст. українську архітектуру збагатили чудові пам'ятки:

Андріївська церква у Києві (архітектори В. Растреллі, І. Мічурін);

собор Різдва Богородиці в Козельці (архітектори А. Квасов, І. Григорович-Барський), ансамбль церкви св. Юра у Львові (архітектор Б. Меретин).

4. Видатні українські архітектори того часу:

І. Григорович-Барський (1713-1785) — спорудив: Покровську церкву в Києві;

Набережно-Микільську церкву на Подолі в Києві; Надбрамну церкву Кирилівського монастиря; фонтан "Самсон" у Києві; комплекс Межигірського монастиря. С. Ковнір (1695-1786) спорудив:

Ковнірівський корпус та дзвіницю на Дальніх печерах у Києво-Печерській лаврі; Кловський палац у Києві.

5. Національні особливості української архітектури вияви­лися в житлових та громадських спорудах:

трапезні палати Троїцького монастиря в Чернігові; трапезні палати Видубицького монастиря в Києві; ратуша у Бучачі Тернопільської області.

6. Удосконалювалася техніка будівництва. Поряд із дерев'яними матеріалами використовувався камінь, залізо, скло.

У 1721 р. було скасовано указ Петра І про заборону будувати з цегли у містах (крім Москви і Петербурга).

7. Найвидатніша пам'ятка дерев'яної церковної архітектури XVIII ст. — запорозький собор у Новомосковську, що його збудував народний майстер Я. Погребняк у 1773— 1775 рр.

8. У дерев'яній архітектурі вирізнялися кілька шкіл — во­линська, галицька, подільська, гуцульська, буковинська.

9. Від кінця XVIII ст. архітектура розвивалась у стилі кла­сицизму, що поєднував геометричну чіткість і раціональ­ність з античністю.

10. Провідне місце посіло містобудування.

За розробленими планами будували нові міста, торгові й військові порти на Чорному морі: Херсон (1778 р.), Севастополь (1784 р.), Миколаїв (1788 р.), Одесу (1794 р.).

11. У садибах великих землевласників виникли своєрідні типи палацової архітектури:

маєтки Шидловського в Мернику Харківської області (1776-1778) — архітектори П.Ярославський, О. Палицин;

палац Рум'янцева-Задунайського в Качанівці на Черні­гівщині (70-ті рр. XVIII ст.) — архітектори І. Бланка, М. Мосципанов;

палац К. Розумовського в Батурині на Чернігівщині (1799-1803) — архітектор Ч. Камерон.

руками кріпаків пана Ф. Потоцького збудовано пре­красний парк Софіївку з розкішними палатами, альтанка­ми, скульптурами, фонтанами (1796-1805).

12. У 1800 р. вийшов указ про заборону будувати церкви в українському стилі. Практично Москва заборонила українське бароко.

ОБРАЗОТВОРЧЕ МИСТЕЦТВО

І. Значного поширення набув розпис церков, храмів, де ви­користовувалися народні мотиви. У живопису, графіці, скульптурі спостерігався перехід від канонів середньо­віччя до національних форм.

2. Для живопису був характерним подальший розвиток іконостасу. Прикладом може послужити великий іко­ностас Успенського собору, який вражав своєю кра­сою. Цього іконостаса подарував гетьман Іван Скоро­падський.

Він мав п'ять рядів ікон (майстри Я. Глинський та С. Губенський)

Іконостас було виконано з різьбленого й позолоченого дерева (його зробив чернігівський майстер Григорій Пет­рович).

3. Іван Руткевич — майстер іконописного живопису почат­ку XVIII ст.

Його пензлю належить іконостас П'ятницької церкви м. Жовкви.

4. Розвивався український іконопис.

Школа іконописання сформувалася в Києво-Печерській лаврі.

Діяли майстерні і при Софійвському соборі в Києві (майстри Арсеній, Алімпій, Самуїл), Межигірському монас­тирі (видатний майстер П. Казанович) та ін.

5. Утворилися національні художні школи: Жовківська, Чернігівська, Новгород-Сіверська.

6. Одним із популярних жанрів українського живопису XVIII ст. був портрет, що поєднував риси бароко з на­родними традиціями. Це в основному зображення козацької старшини, геть­манів.

7. Маистрами-портретистами були: В. Реклінський, Й. Іванович, І. Таєвський.

Майстри користувалися світлотіньовим зображенням і просторовою перспективою.

8. Набули поширення картини із зображенням козака з бандурою під дубом, на якому висить зброя, поруч кінь (їх називали "Козак Мамай").

9. Була розвинена барокова книжкова графіка. її представниками були: Олександр і Леонтій Тарасевичі, Іван Щирський.

Перу цих трьох майстрів належить величезна кількість графічних творів. 10. Великими майстрами українського живопису наприкінці XVIII ст. були:

Антін Лосенко (1737-1773) — навчався в Петербурзі. Його перша. картина "Чудесна ловля риб" мала в Петер­бурзі великий успіх, і її купила сама цариця. Прекрасні його картини на теми російської та античної історії — "Во­лодимир і Рогніда", "Прощання Ректора з Андромахою". Йому було властиве детальне вивчення натури. Помер А. Лосенко молодим, у 36-річному віці.

Дмитро Левицький — найвидатніший портретист свого часу. Навчався в Петербурзі, де став одним із модних порт­ретистів аристократичних кіл Петербурга. В його портре­тах парадність поєднувалась з життєвістю образів (серія портретів вихованок Смольного інституту, 1773-1775 рр.)

Володимир Боровиковський (1757-1825) — походив із старовинної козачої родини з Миргорода на Полтавщині.

У сім'ї всі малювали. Молодий Володимир навчився ма­лярства у батька, а потім навчався у Петербурзі. Малював прекрасні портрети. Він умів підібрати гармонію красок, що чарувала зір. Крім портретів, малював іконостаси, розписував Ми­хайлівський замок (1802 р.). В. Боровиковський був автором образу Богоматері з Сином — чудотворної ікони на Алясці. Із збереженої переписки з земляками дізнаємося, що В. Боровиковський і на далекій чужині дотримувався укра­їнських звичаїв і традицій та мріяв повернутися в Україну.

ВИСНОВКИ

1. У XVIII ст. в розвиткові культури України сталися значні зрушення.

2. Попри тяжкі національні утиски, українська культура у XVIII ст. розвивалась і дала світові величні особистості, твори яких увійшли до скарбниці світової культури.

3. Помітний вплив на культуру України мав розвиток європейських культурних процесів та тенденцій.

4. Але водночас розвиток культури України гальмувався після втрати нею державності.

Дорошенко

Т.2.

УІ.

...

Просвіта і культура.

*

Образ життя української держави в другій половині XVII в. був би неповний, якби ми не зупинилися на становищі в цій дер­жаві просвіти й культури. В осередку культурного життя по старому стояв Київ із своєю знаменитою Могилянською Академією. Засно­вана в 1616 р. при київському Богоявленському братстві як братська школа, вона була в 1631 р. реформована митрополитом Петром Могилою в колегію на зразок західноєвропейських університетів. У ній ви­кладалися науки майже виключно латинською мовою, а мови поль­ська й українська служили лише за помічні. Викладалися такі науки, як граматика, реторика, поетика, діялектика, льогіка й фільософія. В київській колегії вчилися діти всіх станів: починаючи від аристокра­тів, таких, як князі Огинські, до дітей простих козаків і селян. Ко­легія заснувала свої філії в 1632 р. в Вінниці на Поділлі, а в 1639 р. в Гощі на Волині. З її професорів із часу до Богдана Хмельницького треба особливо згадати Сильвестра Косова, що став пізніше митропо­литом київським, та Інокентія Ґізеля, родом німця з Прусії, який пе­рейшов із протестантства на православіє, став ректором колегії і взагалі видатним культурним діячем на Україні.

Колегія була щедро забезпечена матеріально як із боку вищого духовенства, починаючи від самого Петра Могили, так і з боку козацьких гетьманів. Війни половини XVII в. й особливо смутні часи Руїни відбилися також і на стані колегії. її студенти здебільшого йшли до війська, пожежі й військова руїна нищили шкільні будинки й маєтності колегії. Але коли з початком 70-х років XVII ст. настало сяке-такє заспокоєння на Україні, починається розцвіт діяльності колегії, яка в 1694 р. дістає почесний титул Академії. На чолі її стоять один за другим такі енергійні й талановиті діячі, як Лазар Баранович, Йоанікій Галятовський, Варлаам Ясинський, Йосаф Кроковський, усі — видатні письменники та вчені. Зпоміж вихованців Ака­демії виходить цілий ряд видатних учених, поетів, драматургів, ді­ячів мистецтва; досить згадати славного проповідника Антонія Радивиловського, Симеона Полоцького, Степана Яворського, Дмитра Тупталенка, Теофана Прокоповича й цілу низку інших. Серед студентів Академії ми бачимо дітей майже всієї козацької старшини, хоча Ака­демія по старому зостається школою загальностановою, і на її лавах вчилися діти гетьманів поруч із дітьми рядових козаків, міщан і се­лян. Професорів і взагалі вихованців Академії з половини XVII в. починають запрошувати до Москви, й вони стають там піонерами західноєвропейської просвіти й культури (Єпифаній Славинецький, Артемій Сатановський, Симеон Полоцький). Заразом вони є носіями українського впливу, який оихоплюе всі сторони культурного життя в Московській державі: в царині церкви, в шкільництві, в письменстві, в мистецтві. В російській науковій літературі існують спеціальні роз­відки про форми й розміри цього українського впливу на московське культурне життя, наприклад праці московського вченого Ейнгорна, петербурзького професора Шляпкіна, професора Харламповича та інших.

Одначе в тій просвіті, осередком якої була київська Академія, була своя слаба сторона. Наука Академії була занадто відірвана від живого життя з його щоденними потребами. Вона мала занадто консер­вативний і до певної міри схолястичний характер. Заснована з спеціальною метою служити справі оборони православної віри, київська Академія уділяла занадто багато ваги теольоґічним питанням. Осно­вою навчання були мови грецька й латинська. Велику роль в шко­лі і в письменстві грала мова польська. Своя рідна українська мова грала лише помічну ролю, на її розвиток і удосконалення зверталося дуже мало уваги. Сама українська книжна мова була занадто привя­зана до сеоєї цєрковно-словянської основи. Елементам живої народньої мови давався дуже нерадо доступ до літературного вжитку. Та­ким робом паралельно існували поруч себе дві мови: книжна й народна. На народній мові творилася й розцвітала прекрасна поезія: епічна в формі дум, незвичайно багата лірична, навіть драматична в формі коротких театральних пес, так званих інтермедій або інтер­людій. Народною мовою писалися вірші, вона попадає навіть на сторінки хроніки, нею виголошувано проповіді, нею листувалися між собою Але вживання народньої мови в літературі не вважалося за ознаку виробленого смаку й доброго тону: професори риторики й по­етики остерігали своїх слухачів перед впровадженням мови «хлопів і пастухів», як вони висловлювались, до поважної літератури; в церкві, в канцеляріях, у школі панувала суха книжна мова, штучна й не­зграбна, позбавлена будучности, засуджена на вимертя.

Після того, як на лівобережній Україні запанував відносний спокій, коли почала формуватися заможна верства земельних власників, козацької старшини, коли помалу почало збагачуватися й мі­щанство в міру того, як розвивалася закордонна торговля, ми бачимо скорий розцвіт в українській державі матеріальної культури й ми­стецтва. Накопичення певних матеріальних достатків у руках козаць­кої старшини відбивається насамперед на зрості будівництва, головним робом церковного. Не тільки гетьмани, але й полковники, та навіть нижча старшина будують величаві церкви, монастирі, шкільні бу­динки. На Україні утворюється особливий стиль, так званий українське бароко, чудові зразки якого до нині прикрашують Київ, Чернігів,, Переяслав і навіть зовсім незначні міста й містечка. Розвивається малювання, особливо церковне й портретне, при чім українські малярі дуже влучно наслідують чужоземних, головно італійських. Особли­во ж процвітає гравюра. При знаменитій Київо-Печерській друкарні працює цілий ряд талановитих граверів, учнів відомих майстрів Кіліянів із Нюренберґа; серед них можна назвати імена Мігури, Тарасо­вича, Щирського, котрі утворюють цілу школу. Друкарні київська, чернігівська й новгород-сіверська випускають багато книжок словяно-українською, польською й латинською мовою, й ці книги обслуговують не тільки Україну, але й Польщу, Москву й балканські землі.

В звязку з розвитком культурних потреб життя розвинувся на Гетьманщині при кінці XVІІ віку гутницький (шкляний) промисел, а також папірництво, головним чином у північних полках — Стародубському, Чернігівському й Ніжинському, де було багато лісів та води. Розвинулося також і ліярництво: так зване: «людвісарство», себто виливання річей із міді, й «конвісарство», яке мало діло з циною (оливом). На Україні були прекрасні майстри, що виливали гармати, дзво­ни, казани, кітли, всякий посуд та інші вироби, особливо вживані для горільчаного промислу. Осередком ліярництва були Київ, Стародуб, Почеп, Новгород-Сіверський і Глухів. Високого мистецтва досягла різьба на дереві (памятками є чудові різьблені іконостаси в цілій низці українських церков) і килимарство, зразки якого так само, як і зразки шовкових тканин XVII віку, що збереглися по музеях, чарують наше око своїм високим артизмом.

Коли трохи заспокоїлися бурі й заколоти часів Руїни, ми ба­чимо, що українська молодь відновлює давній звичай їздити за кордон до чужих країв, щоб там здобувати або закінчувати вищу освіту. І коли давніше, за литовсько-польської доби їздили діти панів, шляхти й за­можнішого міщанства, то тепер їдуть діти козацької старшини й на­віть простих козаків, їдуть іноді без грошей, бідують, але вперто зма­гаються здобути освіту в європейських високих школах. На Укра­їні не мали ніколи того упередження проти західноєвропейської науки, яке існувало, наприклад, у Москві, що проти нього мусів так енергійно боротися цар Петро І, Він силою мусів висилати молодих людей на захід для науки. Українці їздили зовсім добровільно. їм не шкодило в очах земляків ані трохи те, що вони вчилися в римокатолицьких або протестантських школах. Так, наприклад, князь Йосиф-Езекіїл Курцевич учився на початку XVII ст. в Падуанськім універси­теті, але, повернувшися на Україну, став архімандритом Запорозького монастиря в Трахтемирові, а в 1621—29 pp. був єпископом Володимирським і Берестейським. Коли ж він попав на Московщину, то скінчив свої дні на засланні. В кінці XVII в. Теофан Прокопович скінчив єзу­їтську колєґію в Римі, і це не перешкодило йому по повороті зайняти професорську кафедру в Київі. Знов же таки не мало чужоземців приїздить і оселяється на Україні в характері лікарів, архитектів, ме­ханіків, військових, навіть професорів. Ще з часів Богдана Хмель­ницького помічається дуже сильний приплив югославян, головно сер­бів. Цілі сотні й тисячі сербів вступають до українського війська й багато з них досягають високого становища. Вже в другій половині XVII в. ми знаємо десятки генеральних старшин, полковників і сотни­ків із сербів. В початку XVIII в., як побачимо далі, цей приплив серб­ського елементу на Україну ще збільшується. Багато сербської молоді вступало до київської Академії; вертаючися додому, вихованці Акаде­мії займали посади вчителів, ставали видатними церковними й куль­турними діячами. Чимало переселяється на Україну греків та во­лохів. Українська держава служить предметом атракції для південних славян і взагалі для православних христіян на Балканах, пригнічених турецьким пануванням. Поруч із московським царем український гетьман виступає в ролі протектора переслідуваного мусульманством східнього христіянства. Мандрівець із далекого сходу, сирійський діякон Павло з Алєппа, що переїздив через Україну в 1654—55 pp., залишив нам ентузіястичиий опис української землі й її столиці Київа. Його вразив не тільки матеріальний добробут, цвітучий стан сільськогосподарської культури, але й високий рівень просвіти і в народніх масах, і на верхах суспільства. Він бачив, що по селах «усі вміють читати й знають порядок церковної служби та церковні співи; крім того священики вчать сиріт і не залишають їх волочитися по вулицях невігласами»; навіть жінки ходили до церкви з молитовниками в руках, а в Київі в жіночих монастирях він бачив, що всі чер­ниці добре обучєні читанню й письму й знайомі з наукою та літерату­рою. Там же у Київі він милувався високим рівнем друкарського мистецтва, малювання й будівництва. Висока культура, мяка вдача, гостинність і привітність українського населення особливо вразили Павла Алеппського як контраст до життя на Московщині, де йому довелося перебути більше року в самій столиці і спостерігати побут самих верхів суспільства, аж до царського двору включно. Коли він перебував у Москві, то в нього «неначе замок висів на серці, думки були до краю придавлені, бо в московській землі ніхто не почуває себе вільним і веселим окрім тамошніх людей». Коли ж він вступив, вертаючися, на українську землю, його душу, як і всіх його супутників, «залила радість, і серця розширились», вони почули себе немов дома, бо люди на Україні «були приязні, ласкаві й поводилися з нами як із земляками».

Таке саме вражіння висококультурної країни робила Гетьман­щина й на інших чужоземних подорожніх, які переїздили її на пере­ломі XVII і XVIII століть, за золотої доби Мазепи. Московський подо­рожній піп Іван Лукянов, що переїздив її в 1701 році, був уражений красою архітектури українських міст Глухова, Кролевця, Батурина, Ніжина, а особливо Київа. Вразило його й те самостійне місце, яке мала українська жінка в домашнім і суспільнім житті. Данський дипльомат Юст Юль, їдучи тим самим шляхом у 1711 році, навіть після мо­сковської руїни 1708—9 pp. був здивований багатством і культурністю краю. Чистота, чепурність українців, їх гарні будівлі нагадали йому Данію. Так само вразила його надзвичайна чемність українського насе­лення й те, що жінки ходили до церкви з молитовниками.