Принцип поділу влади як спосіб її обмеження
Принцип поділу влади як гарантія обмеженого правління. Конституція України встановлює принцип поділу влади на законодавчу, виконавчу і судову (ст. 6), перешкоджаючи тим самим необмеженій і некерованій концентрації влади, що є гарантією обмеженого правління, пов'язаного з контролем і рівновагою гілок влади. Конституція створює самостійні владні центри, які зменшують ризик монополізації чи зловживання владою з боку окремого державного органу, встановлення авторитарного правління. Настання таких наслідків можливе лише за умови узурпації влади з боку того чи іншого органу влади та скасування принципу поділу влади.
Поділ на законодавчу і виконавчу гілки влади в Україні і особливості такого поділу, відносини між Верховною Радою України і Президентом України, Президентом України і Кабінетом Міністрів України визначаються запровадженою в Україні змішаною формою правління, досить близькою до французької моделі, однак із суттєвими відмінностями.
Історичні умови вибору форми правління в України Слід зазначити, що з моменту отримання незалежності до грудня 1991 р. Україна мала риси парламентської республіки, після грудня 1991 p., з запровадженням поста Президента України, — парламентсько-прєзидентської, а після вересня 1993 р. до червня 1994 р., на основі Указу Президента від 27 вересня 1993 р. №383/93 «Про керівництво Кабінетом Міністрів України», яким Президент поклав на себе обов'язки по здійсненню безпосереднього керівництва Кабінетом Міністрів, була фактично президентською республікою2.
На момент розробки і прийняття Конституції в суспільстві і політичному середовищі поширилися настрої запровадження поста Президента з метою зміцнення влади, яка була дезорганізована після розпаду СРСР. Вважалось, що сильна президентура спроможна «прискорити темпи трансформації соціально-економічних відносин і створення дієвої системи державного механізму»3. В той самий час Верховна Рада втрачала позиції єдиного всевладного органу, оскільки не була консолідована в силу гострого політичного протистояння правих і лівих,
прихильників СРСР і прихильників незалежної України, «ринковиків» і захисників соціалістичних форм власності тощо. Крім того, відчувалась потреба в сильній фігурі представника нації на міжнародній арені. Ці мотиви були покладені в основу запровадження поста Президента в проекті нової Конституції України. Концепція нової Конституції України, схвалена Верховною Радою Української РСР 19 червня 1991 p., передбачала «створення принципово нової системи виконавчої влади, яка має здійснюватися Президентом, Віце-президентом Республіки, Кабінетом Міністрів і державною адміністрацією»1. Перший офіційний проект нової Конституції України, розроблений робочою групою Конституційної комісії (листопад 1991 p.), передбачав (як основний варіант), що Президент буде главою держави і главою виконавчої влади. Йому надавались повноваження по формуванню Кабінету Міністрів без впливу на цей процес парламенту. По суті, пропонувалась модель президентської республіки.
Вибори Президента України, які відбулися 1 грудня 1991 p., проведені згідно з Законом від 5 липня 1991 р. «Про заснування поста Президента Української РСР і внесення змін і доповнень до Конституції (Основного Закону) Української РСР»2, яким передбачалось, що Президент є найвищою посадовою особою Української держави і главою виконавчої влади. Однак Президент України Л. Кравчук прийняв на себе обов'язки глави виконавчої влади лише у вересні 1993 р. Указом Президента України «Про керівництво Кабінетом Міністрів України» від 27 вересня 1993 р, № 383/93, в якому зазначалось, що з метою посилення керівництва всіма структурами державної виконавчої влади в центрі і на місцях, оперативного розв'язання завдань економічних реформ, утвердження ринкових відносин, досягнення стабільності в усіх сферах суспільного життя та відповідно до частини 1 ст. 114-1, п. 3-1 і 4 ст. 114-5, частини 1 ст. 117 Конституції України (1978 р.) Президент України здійснює безпосереднє керівництво Кабінетом Міністрів України3. Цей Указ було скасовано лише 23 червня 1994 р. Указом Президента України № 336/94.
Пост Президента як глави держави і глави виконавчої влади був передбачений і проектом Конституції в редакції від 1 липня 1992 р.< Але за проектом в редакції від 27 травня 1993 р. Президент визнананея лише главою держави (ст. 142 проекту). При цьому Кабінет Міністрів підпорядковувався Президенту, хоча водночас був відповідальний перед парламентом (ст. 155 проекту).
Конкретними мотивами, які спонукали до змішаної форми правління, після того, як ідея запровадження поста Президента завоювала необхідну кількість прихильників у парламенті, виявилися умови здійснення виконавчої влади в Україні після здобуття незалежності.
1 Ряд правил застосування аналогії розроблений В. В. Лазарєвим (див.: Лаза
рев В. В. Пробелы в праве и пути их устранения. - М, 1974. - С. 174-176).
2 Урядовий кур'єр. - 1993, - 28 вересня.
3 Кудряченко А. Конституціоналізація президентури в Україні // Конституційний
процес в Україні і політичні партії. - К., 1996. - С 12.
1 Див.: Конституція незалежної України. - Т. 1. - С. 74.
2 Закони України. - К.: Інститут законодавства Верховної Ради України, 1996. -
Т. 2. - С 113.
3 Див.: Голос України. - 1993. - 28 вересня.
4 Див.; Конституція незалежної України. - Т. 1. - С. 161.
Не роздержавлень і структурно не перебудована економіка вимагала значних зусиль Уряду для управління нею. Тому у разі, якщо Президент очолив би Уряд безпосередньо, на нього ліг би досить важкий тягар управлінських обов'язків. Потрібно було враховувати при цьому необхідність поєднувати їх з виконанням обов'язків глави держави. Модель президентської республіки не могла бути реалізованою і в силу переважання у парламенті настроїв залишити за останнім вагомі важелі впливу на формування Уряду та контроль за ним. З іншого боку, модель змішаної форми правління дозволяла створити осередок влади, певною мірою альтернативний парламенту, до чого прагнули праві сили. Мотивом створення такого осередку стала потреба проведення економічних реформ, необхідність яких була усвідомлена значною частиною політичного істеблішменту.
За новою Конституцією Україна, на наш погляд, має риси парламентсько-президентської республіки з в цілому послідовним, наскільки це можливо при зазначеній формі правління, принципом поділу влади.
Статус Президента за новою Конституцією України. Центральне місце в системі органів державної влади посідає Президент України. Це пов'язано з тим, що Президент є главою держави, здійснює верховне представництво від її імені. Президент є гарантом державного суверенітету, територіальної цілісності України, додержання Конституції України, прав і свобод людини і громадянина (ст. 102 Конституції України), здійснює керівництво зовнішньополітичною дія- / льиістю держави, веде переговори та укладає міжнародні договори, є Верховним Головнокомандувачем Збройних Сил України (ст. 106), Головою Ради національної безпеки і оборони (ст. 107).
Ф. Бурчак зауважує: «Перелік повноважень Президента як у сфері нормативного регулювання суспільних відносин, так і в сфері запровадження Конституції і законів України в життя, його вплив на діяльність уряду, здійснювану в державі кадрову політику ставить його у проміжне становище між всіма гілками влади. Якщо ж врахувати те, що він є главою держави і тільки він може уособлювати державу як всередині країни, так і за її межами, що він виступає як гарант додержання Конституції, прав та свобод людини і громадянина, то є всі підстави виділяти його в окрему гілку влади, яка має бути цементуючим началом в усьому державному механізмі»1. Проміжне місце Президента серед гілок влади і набір повноважень, які стосуються усіх гілок влади, справді, забезпечують йому статус гаранта державності, представника держави, вищої влади в державі. Однак було б неправомірно позначати президентську владу як окрему гілку влади. Унікальність його статусу якраз і полягає у тому, що Президент не лише бере участь у функціонуванні кожної з гілок влади (законодавчої, виконавчої і судової), а й користується широкими повноваженнями у відповідних сферах. Це спричиняє, як слушно зауважують автори монографії «Політична сис-
тема сучасної України», домінування президентських інституцій у владному механізмі України1.