Українська культура в першій половині xix ст

15.1. Освіта в Україні.

15.2. Розвиток науки.

15.3. Здобутки нової української літератури.

Головним чинником історичного процесу в Україні у першій половині XIX ст. стало національне відродження, спер­шу у сфері культури. Проте в умовах поневолення України Ро­сійською та Австрійською імперіями розвиток української культури гальмувався колонізаторською політикою правлячих верхівок цих держав. Особливо відчутною імперська антиук­раїнська політика була в системі освіти. її характерні ознаки: класовий підхід, навчання чужою мовою і релігійне виховання при нестачі приміщень, підручників, низькій матеріальній за­безпеченості, що негативно впливало на рівень навчання і об­межувало доступ до середньої і вищої освіти більшості населення. Зокрема, на українських територіях, що перебували у складі Російської імперії, українська мова як навчальна дис­ципліна була вилучена з 1804 p., коли її заборонили. Навчан­ня здійснювалось переважно російською і польською мовами. А після придушення польського повстання 1830 року — тільки російською. На західноукраїнських землях під владою Авст­рійської імперії більшість предметів викладалася польською, німецькою і латинською мовами. І хоча після революції 1848—1849 pp. розпочалося навчання українською мовою у си­стемі початкової та середньої школи, вже у 50-х pp. обов'язко­ве вивчення української мови було скасоване.

Відповідно до попередніх «Правил народної освіти» (1803 p.), «Статуту університетів», «Статуту навчальних зак­ладів, підвідомчих університетам» (1804 р.) у Наддніпрянщині функціонували чотири типи навчальних закладів: пара­фіяльні, повітові, губернські школи (гімназії), університети.

У парафіяльних школах здобували початкову освіту від кількох місяців до року. Навчали російською мовою читанню, умінню писати, основам православної релігії, елементарних арифметичних дій. Але й таких шкіл не вистачало. На 1844 р. у Київській, Волинській, Подільській, Чернігівській та Пол­тавській губерніях на кожних 713 жителів припадав лише один учень. У кінці 50-х pp. на території всіх українських зе­мель, що входили до складу Російської імперії, працювало ли­ше 1300 початкових шкіл, де навчалось 67 тис. учнів.

У повітових училищах освіту здобували переважно вихідці із заможних верств населення. Для дітей привілейованих станів у багатьох містах України, зокрема Барі, Вінниці, Не-мирові, Катеринославі, Києві, Одесі, Полтаві, Харкові, Хер­соні, Чернігові, були відкриті гімназії. Всього їх було 19, з 1828 р. навчалися в них 7 років.

Існували також приватні пансіонати, які теж давали серед­ню освіту. Доньки дворян виховувалися і здобували освіту в інститутах шляхетних дівчат, відкритих у Харкові (1812 p.), Полтаві (1817 p.), Одесі (1829 p.), Керчі (1836 р.) і Києві (1838 p.).

Між гімназіями й університетами знаходилися ліцеї. В Ук­раїні їх було три — Рішельєвський в Одесі (1817 p.), Креме­нецький на Волині (1819 р.) і Ніжинський (1820 p.), який у 1832 р. став гімназією вищих наук.

Ігнорувати потреби суспільства в освічених людях правля­ча верхівка імперії довго не могла. Тому з ініціативи місцевого дворянства, знову ж таки для заможних верств України, відкриваються університети у Харкові (1805 р.) та Києві (1834 p.). Дуже швидко університети стали всеукраїнськими центрами науки і культури. Тільки Харківський університет до середини століття підготував близько 3 тис. фахівців, 56 ви­хованців університету стали професорами і працювали у найпрестижніших навчальних закладах імперії.

Певні зміни відбулися і в системі підготовки кадрів духовенства. Зокрема, 1814 року загальноосвітню Київську акаде­мію було перетворено у вищий навчальний заклад.

На західноукраїнських землях під владою Австрії лише не­значна кількість українців могли отримати вищу і середню ос­віту. Та й початкова освіта для західних українців теж не зав­жди була доступною. Вищу освіту в Галичині здобували у Львові: університет (відкритий 1661 p.), реальна (торговельна) школа (1817 р.) і Технічна академія (1844 р.). На Закарпатті не було жодного вищого навчального закладу. На Буковині Чернівецький ліцей спеціалізувався на підготовці кадрів духо­венства. Взагалі вся система початкової освіти на західноукра­їнських землях була підпорядкована церковним властям.

Особливих перешкод імперські режими не чинили лише в системі професійної освіти. Адже від підготовлених спеціа­лістів залежав розвиток продуктивних сил господарства. Ось чому 1884 року в Чернігові було відкрито перше у Наддніпрян­щині ремісниче училище. Пізніше училища для підготовки службовців державних установ були відкриті у Полтаві і Хер­соні. В Одесі відкрили садівниче училище, у Харкові — рільниче, у Кремінці — землемірне. Професійних моряків і суднобудівельників готувало Херсонське училище торговель­ного мореплавання. У деяких містах діяли фельдшерські учи­лища.

Певних успіхів у цей період досягла наука. Осередками на­уково-дослідної діяльності в Україні були вищі навчальні зак­лади, державні установи, громадські фахові товариства. Нау­кові дослідження здійснювали деякі заможні поміщики, що не обіймали державних посад.

У зв'язку з тим, що імперські уряди прихильно ставилися до природничих наук, в Україні сформувалися харківський і київський наукові центри з астрономії, математики, фізики, хімії, агрономії, ботаніки, геології, географії, лісівництва, зооветеринарії, метеорології, гідрогеології, медицини тощо. Зок­рема, далеко за межами України були відомі харківські мате­матики Тимофій Осиповський і Михайло Остроградський. Тритомна праця професора Харківського університету Т. Осиповського «Курс математики» декілька десятиріч використо­вувалась як підручник для вищих навчальних закладів. Його учень М. Остроградський здійснив вагомий внесок у розробку , проблем математичного аналізу, був обраний академіком Пе­тербурзької Академії наук. Великим попитом користувався двотомний навчальний посібник для студентів «Основи ботані­ки» вченого-енциклопедиста, першого ректора Київського уні­верситету Михайла Максимовича. Йому належало понад 1000 праць з різних наукових проблем. А сам він вважається одним з перших вітчизняних вчених-еволюціоністів.

Загалом для даного періоду характерним було посилення інтересу освічених кіл українського суспільства до минулого, до своїх витоків, до розуміння великої ролі історичної свідо­мості у самовизначенні людини, до пошуку всього того, що органічно пов'язує індивіда з нацією.

Як історик М. Максимович виступав проти норманської те­орії походження Русі, став першим дослідником Коліївщини — народного повстання на Правобережжі у 1768 р. Йому нале­жить провідна роль у створенні в 1835 р. Тимчасового комітету для розшуку старожитностей, що став базою сформованої у 1843 р. Тимчасової комісії для розгляду давніх актів. її члени — М. Берлинський, М. Костомаров та інші відомі історики у 1852 р. при Київському університеті створили Центральний архів давніх актів, де було зібрано багато цінних документів з історії України.

Чимало документів про запорозьке козацтво було зібрано й опубліковано Аполлоном Скальковським. Вагоме значення в історіографії Запорожжя має його праця «История Новой Сечи или последнего Коша Запорожского» (1841 р.).

Істотну роль у формуванні історичної свідомості українців відіграла п'ятитомна «Історія Малоросії» (1842-1843 pp.). Її автор, видатний історик та етнограф Микола Маркевич, про­довжив кращі традиції у висвітленні вітчизняної історії, запо­чатковані «Історією русів».

Українські історики М. Маркевич, М. Костомаров, П. Ку­ліш протиставили великодержавним російським історичним

концепціям М. Карамзіна, М. Погодіна, М. Устрялова, які за­перечували факт існування українського народу, ігнорували його національні інтереси, альтернативні — самобутність істо­ричного розвитку України, право її народу на самостійний роз­виток.

Чимало праць з історії давньоруської мови видав Ізмаїл Срезнєвський, який очолював кафедру слов'янознавства Хар­ківського університету. Як і М. Максимович, І. Срезнєвський спростував у своїх працях твердження вчених великодержав­ної Росії та Польщі, що нібито українська мова не окрема мо­ва, а діалект російської чи польської.

Визначальну роль у завершенні процесу становлення сучас­ної української літературної мови належить І. Котляревсько­му, Г. Квітці-Основ'яненку, П. Гулаку-Артемовському, Є. Гре­бінці, М. Шашкевичу, Т. Шевченку.

Культурне життя в Україні значною мірою було пов'язане з розвитком літератури. Зачинателем нової української літера­тури з чітко вираженими рисами національної свідомості став автор безсмертної «Енеїди» І. Котляревський. Суперечливість тогочасного духовного життя в Україні відбилася на творчості визначного письменника, історика, мовознавця і публіциста П. Куліша. У своїх численних наукових і художніх творах він як палкий прихильник українського культурно-національного відродження проповідував просвітительські та християнські ідеали. Разом з тим усі названі поети і письменники виступали яскравими виразниками національної самосвідомості.

Найважливішою подією в літературному житті стало ви­дання «Кобзаря» (1840 p.) T. Шевченка. Його поезія підняла український народ на новий щабель духовного розвитку, на­ціонального самоусвідомлення.

Значну роль у розвитку національної культури відіграли культурно-освітні установи: бібліотеки, друкарні, музеї, теат­ри тощо. Перша в Україні публічна бібліотека була відкрита в Одесі у 1830 р. З кінця 30-х pp. стали користуватися книгами університетської бібліотеки жителі Києва. Великими зібрання­ми славились бібліотеки Ніжинської гімназії вищих наук і Рішельєвського ліцею.

Навчальним і науковим цілям слугували створені музеї старожитностей у Феодосії (1840 p.), Керчі (1826 p.), археології в Одесі (1828 p.), а також при Харківському (1835 р.) і Київському (1842 p.) університетах, картинна галерея при Ніжинсько­му ліцеї (1845 p.).

Театральне мистецтво існувало у формі народних драм, лялькового і «живого» вертепу, інтермедій. Продовжував існу­вати кріпацький театр. Перший професійний український те­атр був започаткований у Полтаві І. Котляревським та М. Щепкіним. У 1819 р. тут були поставлені «Наталка Полтав­ка» і «Москаль-чарівник» І. Котляревського. Крім п'єс І. Кот­ляревського, національна драматургія заявила про себе твора­ми Г. Квітки-Основ'яненка, Я. Кухаренка, Т. Шевченка. Театральні колективи знайомили глядача і з шедеврами світо­вої драматургії.

Одночасно в Україні продовжував існувати російський про­фесійний театр. Характерним для цього періоду стало створен­ня змішаних труп. Так, в українських виставах брали участь М. Щепкін, М. Рибаков, Л. Молотковська та інші російські ак­тори, у російських — Я. Шумський, В. Капніст, К. Сомник.

У великих містах Наддніпрянщини для постійних теат­ральних вистав були побудовані у стилі античної архітектури будинки театрів. Вони стали окрасою Києва (архітектор А. Меленський) та Одеси (архітектор Ж. Тома де Томон).

В Західній Україні перші аматорські трупи виникли напе­редодні революції 1848 р. У їхньому репертуарі переважали п'єси І. Котляревського і Г. Квітки-Основ'яненка, а також місцевих авторів М. Устияновича, С. Петрушевича, О. Духновича. За патріотизм, національну та соціальну спрямованість австрійські власті нерідко забороняли вистави українських те­атральних колективів.

У музичному мистецтві культурні традиції минулого дбай­ливо зберігали і передавали кобзарі, бандуристи, лірники. Найвідоміші з них — Остап Вересай, Іван Крюковський, Андрій Шут. Популярними були пісні-романси «їхав козак за Дунай», «Віють вітри», «Сонце низенько», а також створені на вірші Т. Шевченка «Думи мої», «Заповіт». В той же час почи­нається розвиток української симфонічної музики. Високого рівня досягло хорове мистецтво.

Важливу роль у житті тогочасного українського суспіль­ства відіграли календарні традиційно-побутові та церковні свя­та, які стали невід'ємною частиною національної культури.

Твори масового декоративно-прикладного мистецтва, як і раніше, створювало селянство. Саме його естетичні уподо­бання, обряди, звичаї, світоглядні уявлення, моральні норми визначали той образ українського народу, який вражав і за­хоплював багатьох іноземців, які відвідували Україну і зму­шені були впевнюватися, що українці — окремий народ.

Високого рівня досягла творчість майстрів гончарного мис­тецтва, художнього скла, килимарства і ткацтва, художньої різьби по дереву тощо. Поступово ці галузі набували промисло­вого значення і переростали у капіталістичну мануфактуру, згодом фабрику. Хоча при цьому дещо знизився технічний рівень виготовлених предметів, але вони залишалися худож­ньо привабливими і не поступалися виробам попередніх часів.

Отже, протягом першої половини XIX ст. у культурному житті України відбулися значні зрушення. Вони охопили перш за все освіту на всіх її рівнях, від початкової школи до університетів. Розвиток освіти, особливо професійної, відбу­вався згідно з потребами часу і суспільства. Вагомих здобутків досягла українська наука, зокрема історична. Плідно працю­вали М. Костомаров, П. Куліш, М. Максимович. У цей період завершився процес становлення сучасної української літера­турної мови, на культурному небосхилі зіркою першої величи­ни засяяло ім'я Т. Г. Шевченка. Українська творча інтеліген­ція здійснила вагомий внесок у розвиток національної свідомості свого народу.

Наши рекомендации