Розклад родового ладу і виникнення української держави та права

ІСТОРІЯ

ДЕРЖАВИ І

ПРАВА УКРАЇНИ

За редакцією професора В.Г.Гончаренка

КУРС ЛЕКЦІЙ

київ

«ВЕНТУРІ»

ЗМІСТ

Вступ........................................................................................3

Розділ І Розклад родового ладу і виникнення

української держави та права..............................................7

Розділ II Виникнення і розвиток української держави

та права — Київської Русі.................................................... 11

Роздал III Суспільно-політичний лад і право України

XIV-XVI ct. ct........................................................................22

Розділ IV Держава та право України XVII—XVIII ст.ст. 36

Розділ V Суспільно-політичний лад і право України

у XIX ст................................................................................ 64

Розділ VI Суспільно-політичний лад і право України

на початку XX ст................................................................. 81

Роздал V11 Держава і право незалежної Української

держави (1917—1921 pp.).................................................... 91

Розділ VIII Суспільно-політичний лад і законодавство в Україні

в період будівництва соціалізму

(1917-1935 pp.)................................................................... 111

Розділ IX Суспільно-політичний лад і законодавство в

Україні в період «повної» і «остаточної»

перемоги соціалізму (1936—1991 pp.) ............. 128

Вступ

Дослідження процесу виникнення і розвитку держави та права українського народу було започатковано ще в сиву давнину. Перші спроби дослідити виникнення української держави та права були здійснені у ХІ ст., коли заявляються літописні зведення. Найважливішим серед них є «Повість временних літ», складена ченцем Києво-Печерського мо­настиря Нестором (1113 p.). Джерелом «Повісті» були грецькі хроніки та місцеві перекази. Виступаючи проти поширення впливу Візантії на українські землі, Нестор пов'язує історію Київської Русі з світовою, дає українській державі центральне місце в історії усіх країн. Нестор обґрунтував договірне по­ходження української держави, започаткувавши її виникнен­ня договором народу з варягами.

Із зростанням могутності окремих князівств, з'являються місцеві літописи, зокрема, вкажемо на Галицько-Волинський 1201—1292 pp.

У період існування Великого князівства Литовського, до якого входила значна частина українських земель, з'являється так званий Супрасльський (1520 р.) літопис, до якого включено і Київський літопис, що був додатком до «Повісті временних літ» і висвітлював історію української держави та права до 1200 року.

У XVII ст. з'являються праці, що виходять за вузькі рамки літописів і пронизані українським патріотизмом. Найважливішими пам'ятками цього періоду є Густинський літопис, що висвітлює історію української держави до 1597 p., Meжигірський літопис — 1393—1620 pp., Львівський літопис — 1498-1649 pp., Хмельницький - 1636-1650 pp.

У другій половині XVII ст. з'являється хроніка Феодосія Сафановича, головною ідеєю якої була — соборність (єдність) України. Систематична історія України була викладена у «Синопсисі», написаному кимсь із ченців Києво-Печерського монастиря. «Синопсис» був шкільним підручником історії не лише в Україні, а й у Росії.

Найвидатнішими працями з історії держави та права України козацької доби є літопис «Самовидця» Романа Ракушки-Романовського, який охоплює період від 1648 до 1707 року, «Сказаніє о войні козацкой...» канцеляриста Війська Запорізького Самійла Величка, літопис Григорія Грабянки.

Літопис Самовидця був написаний живою українською мовою XVII ст. Автором Літопису був козацький старшина, а потім священик Роман Ракушка-Романовський. Літопис чітко ділиться на дві частини: історичну і літописну. Перша частина охоплює події періоду 1648 — середини 1670-х років і має мемуарний характер. Друга частина у формі щоденника має літописний характер, події висвітлено рік за роком.

На початку Літопису автор ділиться думками про причини визвольної війни. Він, зокрема, акцентує увагу на тому, що поляки переслідували православних та обтяжували козаків. На перше місце автор ставить порушення права власності козаків в той час, як реальною причиною війни був захист козаками своїх прав і вільностей, а по суті, вони захищали волю й незалежність України. Коротко і сухо, без жодного схвального слова про визволення України подається національно-визвольна війна українського народу. Разом з тим автор не був щирим і доброзичливим прихильником панування Москви на Україні. Роман Ракушка жодного разу не використовує назву «Малоросія», а тільки «Україна». Літопис Самовидця у цілому є дуже важливим джерелом для вивчення історії української держави козацької доби. Він помітно вплинув на розвиток подальшої української історіографії.

«Сказаніє о войні козацкой з поляками...» Самійла Величка охоплює події 1648—1700 pp. в Україні. Рукопис складається з двох томів. Джерелами «Сказанія...» є твори польських, німецьких, українських істориків, а також авторські спогади та розповіді літніх людей. «Сказаніє...» є по суті першим систематичним викладом історії козацької держави.

Для Самійла Величка Запорізька Січ була втіленням демократії і волі, він вважав, що козаки були захисниками національних і демократичних прав і вільностей українського народу. Автор негативно ставився до міжусобної боротьби за владу між українською старшиною, що призвела до руїни в Україні.

Григорій Грабянка належав до тієї української старшини, яка виступала за збереження автономії України та відновлення гетьманства.

У Літописі Грабянки дається коротка характеристика козацтва, висвітлюється його побут і військова діяльність. Автор висвітлює історію встановлення іноземного панування на Україні, причини повстань, що передували національно-визвольній війні 1648—1657 pp., хід визвольної війни та піввіковий період в історії України після смерті Б. Хмельницького.

Джерелами Літопису Григорія Граб’янки були відомості, почерпнуті автором із тогочасних різноманітних козацьких документів, спогади учасників подій, а також твори польських та німецьких істориків. До усних джерел необхідно віднести і враження та особистий життєвий досвід самого автора Літопису. Оригінал Літопису Граб’янки не зберігся, ми маємо тільки численні списки з цього твору в рукописних книгах XVIII століття.

Генетичний зв'язок історії гетьманської доби з князівською простежується у загальному курсі історії української держави у так званому «Кратком описании Малороссии», що було складене у 30-х роках XVIII ст.

Наукова доба у розвитку історіографії української держави почалася в останніх десятиліттях XVIII ст. У таких працях, як «История о Малой России» Михайла Антоновського (1799 p.), «Записки о Малороссии» Якова Марковича (1798 p.) простежується зв'язок між становищем України часів Київської Русі та її становищем у XVIII ст., стверджується думка, що українське козацтво є прямим нащадком русів, що створили могутню Київську державу і що неволя українського народу є тимчасовою, і він у майбутньому стане вільним і могутнім. Завершальною працею у патріотичному циклі історіографічного процесу XVIII ст. є праця невідомого автора «Історії Русів», у якій обґрунтовано право українського народу на самостійний державно-політичний розвиток та на його боротьбу за свободу й незалежність. «Історія Русів» стала важливим джерелом для подальшого розвитку історіографії історії української держави.

Першою науковою історією української держави можна вважати «Історію Малої Росії» А.М.Бантиш-Каменського у чотирьох томах (видання 1822 та 1842 року). У цій праці вперше використано архівні джерела, але без належного критичного їх аналізу. Патріотичний дух пронизує п'ятитомну «Історію Малоросії» М.Маркевича (1843 p.).

У наукових працях першого ректора Київського університету М.О.Максимовича спростовано теорію російського Історика М.Погодіна про те, що перед навалою татар на Київщині мешкало великоросійське населення, що після татарського нападу сюди іммігрували вихідці із Західної України.

У працях видатного історика М.Костомарова (1817—1885 pp.) науково обґрунтовано, що великороси і українці — різні народи, зв'язано історію Київської Русі з Україною, показано вирішальну роль народних мас в історичному процесі, проігноровано інші державотворчі елементи української історії.

Центральне місце у XIX ст. серед істориків України належить професорові Київського університету Володимиру Антоновичу (1838—1908 pp.), який створив так звану «Київську школу істориків», що відзначалася ґрунтовним документалізмом. Українська історія в очах В.Антоновича була історією народних мас, покинутих своєю верхівкою, яка сприйняла спосіб життя, занесений аристократами Польщі.

Нову добу у розвитку української історичної думки започаткував учень В.Антоновича М.С.Грушевський, який у 1894 р. очолив кафедру історії у Львівському університеті. Серед кількох його загальних курсів історії України виділяється десятитомна «Історія України—Русі», у якій він дав першу систематизовану історію України, показав безперервність історичного процесу. Стоячи на позиціях українського народництва, М.Грушевський надавав більшого значення соціальним та економічним питанням, ніж національно-політичним.

Початок XX ст. ознаменувався появою так званого державницького напряму в українській історіографії. Найвидатнішими представниками цього напряму стали Д.Дорошенко, С.Томашівський та В.Липинський. У двотомній роботі Д.Дорошенка «Нарис історії України» висвітлено історію українського народу, починаючи із сивої давнини. Для Д.Дорошенка історія України не закінчувалася на Гетьманщині XVIII ст., як це було характерним для багатьох українських дослідників. В історії українського народу XIX—XX століть він побачив повноводну течію не тільки національно-культурного, а й політичного та економічного життя.

Виникнення у 1917 р. Української Народної Республіки дало новий поштовх у розвитку української історіографії. Процес глибокого вивчення історії української держави та права не припинявся і у радянську добу. Повернення у 1924 р. в Україну М.Грушевського, його активна робота в Академії наук по створенню чисельних комісій для вивчення історії української держави та права, сприяла подальшому розвитку схеми українського історичного процесу. В українській Академії Наук під керівництвом М.Грушевського досліджувалася не тільки історія української держави, але й історія українського права. У комісії по вивченню історії українського права під керівництвом М.П.Василенка працювали Л.О.Окіншевич, І.Ю.Черкаський, М.О.Максимейко, М.Є.Слабченко, С.М.Їваницький-Василенко, С.Г.Борисенок, В.Т.Гришко. Вони зробили найвагоміший внесок у справу вивчення історії українського права.

Плідна праця українських дослідників була перервана у 1930 p., коли розпочалися репресії проти української інтелігенції. З 1936 року вся творчість українських дослідників спрямовувалась директивами комуністичної партії. У постанові ЦК КП(б)У від 1947 р. було засуджено «помилки», допущені українськими дослідниками у попередню добу, а саме: що в основі періодизації історії України було відсутнє марксистсько-ленінське формаційне вчення, що історія українського народу розглядалася відірвано від історії народів СРСР і недостатньо висвітлювалась прогресивна роль російської держави.

Відтепер українська історична наука відкочується на позиції російської історичної науки середини ХІХ ст. Опублікована видавництвом АН УРСР у 1953 р. «Історія Української РСР», у написанні якої брали участь 12 авторів, під редакцією О.К.Касименка, В.А.Дядиченка, Ф.Є.Лося, Ф.П.Шевченка і Ф.О.Ястребова відкрила епоху фальсифікації історії українського народу. Висунутий у цій роботі постулат — «Український народ, який разом з російським і білоруським народами вийшов з єдиного кореня древньоруської народності, зв'язаний з ними єдністю походження, близькістю і спільністю всього історичного розвитку, завжди прагнув до возз'єднання з братнім російським народом» — постійно кочував з однієї праці в іншу. В усіх подальших працях українських дослідників історія України подавалася по такій схемі: Київська Русь — колиска трьох братніх народів. Внаслідок татарської навали населення південних земель переходить на північний Схід і протягом XIV—XVI ст.ст. там формується великоруська спільність території і мови з центром у Москві. Південно-західні та західні землі були відірвані від Русі, і тільки у 1654 р. частина з них була возз'єднана з Росією. У XVI—XVII ст. формується українська народність і, завдяки входженню українських земель до складу Росії формується український народ, який зазнає благодійного впливу з боку російської культури. Українські буржуазні націоналісти спробували відірвати Україну від Росії, але це їм не вдалося. Український народ трансформувався разом з іншими народами СРСР у нову спільність — радянський народ.

Історія українського народу подавалася радянськими дослідниками як складова частина історії російського народу. З середини 70-х pp. XX століття було припинено вивчення в українських юридичних вузах та на юридичних факультетах історії держави та права України. У двотомній монографічній роботі «История государства и права Украинской ССР» (1987 р.) зазначено, що Україна не мала «своєї державності, не мала, природно, і свого права». Одному з авторів даної роботи вдалося відстояти на засіданні редакційної колегії у 1986 р. лише назву монографії «Історія держави і права України», всупереч початковій назві «Історія держави та права на Україні». В «Истории государства и права Украинской ССР» висвітлено не історію держави та права українського народу, а «суспільно-політичний лад і право на Україні».

Необхідно зазначити, що після одержання у 1991 р. незалежності, в Україні не з'явилося наукових робіт, що об'єктивно висвітлювали б історію української держави та права. Навіть в «Історії держави і права України», виданій у Харкові у 1993 р. за редакцією А.Й.Рогожина, зазначається, що «предметом науки історії держави і права України є вивчення виникнення, розвитку і зміни типів та форм держави і права, а також державних органів і правових інститутів народів, що населяли і населяють територію України». Тобто, автори підручника «Історія держави і права України» дотримуються концепції, яка була утверджена в «Тезах ЦК КПРС про 300-річчя возз'єднання України з Росією», про те, що український народ ніколи не мав своєї державності.

Історіографія історії українського права зародилася ще у XVIII ст. Протягом 1750—1758 pp. помічник писаря генерального суду здійснив часткову кодифікацію і упорядкував збірник «Суд і розправа в правах малоросійських», у якому систематизував правові норми стосовно судового устрою та судочинства. У 1767 р. член генерального суду О.Безбородько склав «Екстракт малоросійських прав». У 1807 р. під керівництвом українського правознавця Ф.Давидовича було розроблено «Зібрання малоросійських прав», у якому систематизовано норми українського цивільного права. У 1879 р. професор Київського університету О.Кістяківський систематизував і опублікував «Права, за якими судиться малоросійський народ».

У радянську добу історія українського права не була об'єктом спеціального дослідження. Із значної маси дуже політизованих праць можна виділити «Историю кодификации права на Украине в первой половине XVIII в.» (1964 р.) В.Д.Месяца та «Історію кодифікації дореволюційного права на Україні» (1968 р.) професора Київського університету АЛ.Ткача. У роботі проф. Ткача А.П. зроблено дуже важливий висновок про те, що українська науково-юридична техніка та українське право були набагато розвиненіші у порівнянні з російською юридичною технікою та російським правом. Це, на думку проф. Ткача А.П., й прирікало кодифікацію права України XVІII —початку XIX ст. на невдачу.

Судова система України XVII—XIX ст. досліджена у працях Пашука А.І. «Суд і судочинство на Лівобережній Україні в XVII-XVIII ст.» (1967 р.) та Щербини П.Ф. «Судебная система на Правобережной Украине в конце XVIII—XIX вв.» (1977 p.).

Окремо треба сказати про розвиток історіографії історії України за кордоном. В еміграції працювали такі видатні історики як Д.Дорошенко, О.Оглоблін та Н.Полонська-Василенко. Необхідно згадати і істориків С.Томашівського, В.Липинського, В.Прокоповича, істориків права А.Яковлева та Р.Лащенка.

Серед численних і багатотиражних видань популярних нарисів історії України — Ореста Субтельного, Івана Крип'якевича та Миколи Аркаса — виділяється своєю фундаментальністю та широким науковим апаратом двотомна праця Н.Д.Полонської-Василенко «Історія України» (1995 р.) — найкращий підручник національної історії.

Підсумовуючи праці українських дослідників в еміграції, необхідно зазначити панування в них схеми безперервності історичного процесу України і відокремленість його від російського. Переважна більшість авторів в еміграції сприйняла українську державницьку ідеологію.

Цей навчальний посібник написано у відповідності з програмою, складеною на кафедрі теорії та історії держави і права юридичного факультету Київського університету ім. Т.Шевченка. В ньому висвітлено історію держави та права українського народу з найдавнішої доби до наших днів. Метою даного навчального посібника є висвітлення як загальних закономірностей процесу виникнення і розвитку української держави та права, так і індивідуального, неповторного, що мали місце в Україні в певну добу її розвитку. Тобто, в даній роботі діалектично поєднано узагальнення з ретельним висвітленням особливостей і специфіку виникнення, розвитку та становлення української державності, безперервність в розвитку українського права.

Розділ І

Розклад родового ладу і виникнення української держави та права

Український народ — автохтон своєї землі. Предками ук­раїнців були племена, що проживали на території сучасної України ще в добу неоліту (IV—III тис. до н.е.). На початку XX ст. були відкриті поля поховань, які підтверджують зв'я­зок між носіями Черняхівської культури та українським на­родом. Пам'ятки так званої Зарубинецької культури (Пере­яславський район) та Корчуватської (Київ) є свідченням того, що предки українців були слов'яни.

Перші письмові згадки про слов'ян під назвою венедів та антів ми знаходимо у старогрецьких та римських істориків. Видатний український історик М.С.Грушевський вважав антів українцями. Цієї ж думки дотримується і відомий українсь­кий дослідник М.Ю.Брайчевський. Матеріальна культура антів виразно проявляється в матеріальній культурі українців.

Рівень пізнання історії української держави і права зале­жить насамперед від знання письмових джерел, яких дуже мало. Тому наука про ранній період української держави і права перебуває у досить складному становищі. Не дивля­чись на нові засоби тлумачення наявних джерел, їх нове ос­мислення і прочитання, виявлення і введення до наукового обігу нових конкретних фактів, вивчення суспільно-політич­ного розвитку пращурів українців в усій його історичній своє­рідності залишається справою складною і важкою.

Дійсно, письмові пам'ятки малочисленні і суперечливі. Літописи особливо скупо характеризують соціальний, в тому числі суспільно-політичний лад антів, тобто ті питання, які є найважливішими для дослідження держави та права. Різно­манітні за своєю науковою цінністю письмові джерела свідчать лише про початок процесу виникнення держави антів і після великої перерви — про період, коли цей процес уже завершився, і коли вже існує могутня українська держа­ва — Київська Русь.

При цьому треба мати на увазі, що автори відомих нам текстів, що датуються І тис. н.е. були майже усі виразника­ми інтересів держав рабовласницького типу, ворожих до оточуючих їх більш вільних народів, а тому були не досить об'єктивними.

Результати комплексного дослідження усіх видів історич­них пам'яток, в тому числі пам'яток історії держави та пра­ва, дозволяють встановити періодизацію не тільки загальної історії, але й історії суспільно-політичного ладу пращурів українців, в тому числі і на перших етапах його розвитку.

Під кінець І тис. до н.е. — початок І тис. н.е. (приблизно II ст. до н.е. — II ст. н.е.), коли пращури українців виступа­ють під назвою венедів, закінчується найдавніший період їх історії — період початку розкладу родового ладу, зароджен­ня «військової демократії».

Наступний період (II—VI ст.) — це період розквіту «військо­вої демократії» — останнього етапу родового ладу і першого етапу зародження класового суспільства, період, коли вини­кає український етнос під назвою антів і коли з'являються такі елементи державності, як територія і поділ населення за територіальною ознакою, публічна влада, перші зародки апарату для стягнення дані та викупів, відчужені від народу військові дружини, позаплемінний суд, спадкове право уп­равління, первинна ієрархія божеств і т.ін.

У VII—IX ст. племена південних слов'ян, так само як і германців та інших близьких за рівнем розвитку сусідів, всту­пають у період багатоукладного, проте класового суспіль­ства, у період існування союзів племен та їх надсоюзів і, нарешті, декількох окремих держав-княжінь, які під кінець періоду вже епізодично об'єднувались у великі військово-адміністративні одиниці — перші елементи і прообраз ство­реної на 882 р. однієї з найбільших країн Європи — україн­ської держави з центром у Києві, що була найменована істо­риками «Київська Русь». З цієї доби і починається новий період дійсно української держави і права.

Отже, протягом І тисячоліття н.е. південно-слов'янські племена пережили такі важливі періоди розвитку своєї су­спільно-політичної історії, як «військова демократія», пе­рехід до класового суспільства і до перших держав-княжінь і, нарешті, до ранньофеодальної держави та права.

Заміна кожного із цих періодів іншим означала подальше поглиблення занепаду родоплемінних відносин, зародження і розвиток класового суспільства, перехід від родової орга­нізації влади і первісних норм соціального життя до станов­лення державності і права. Отже, у південно-слов'янських племен у другій половині І тис. н.е., тобто за декілька віків до появи на історичній арені так званих «варягів» і незалеж­но від них, виникли перші держави, які багато <у чому ви­значили самобутні риси першої української держави — Київ­ської Русі.

Пам'ятки держави і права свідчать, що політичне життя на території України протягом першого тисячоліття н.е. було складним і бурхливим, що спочатку венеди, а потім анти були однією із рушійних сил історичного розвитку Цент­ральної і Південної Європи. Письмові джерела не виок­ремлюють антів із загальної маси слов'ян, які разом з гунами просуваються на захід і південь. Протягом III—VI ст. вони просуваються на Балкани. Під тиском народів, що переселилися з Азії, вони подаються на північ і осідають у смузі лісів Поділля, Київщини, Волині, Чернігівщини, а частина з них осідає у Прикарпатті. Письмові джерела з VII ст. перестають вживати назву «анти», її заміняє ім'я слов'ян. «Повість временних літ» подає список слов'янсь­ких племен, від яких походять український, білоруський і російський народи: «Полянам же жиущем особе якоже рекохом, сущим от рода словенска, а нарекошася поляне, а древляне от словен же, и нарекошася древляне; родимичи бо и вятичи от ляхов. Бяста два брата в Лясех, — Радим, а другой Вятко, — и приведеша седоста Радим на Сожю, а прозващася радимичи, а Вятко седе с родом своим по Оце, от него же прозвашася Вятичи. И живяху в мире поляне, и древляне, и север, и радимичи, вятичи и хрвате. Дулеби живяху по Бугу, где ныне волыняне, а уличи и тиверци седяху по Днестру, приседяху к Дунаеви». Як видно із цьо­го списку, ім'я слов'ян, які замінили назву антів, уже в IX ст. зникає і замінено назвою окремих племен. Отже, український народ вийшов із племен південних слов'ян: полян, сіверян, древлян, дулібів (волинян), уличів, тиверців та хорватів; білоруський та російський народи — із захід­них слов'ян: дреговичів, кривичів, молочан та радимичів — білоруси; словен та в'ятичів — росіяни. Це походження трьох народів підтверджують також антропологічні дослідження: українці вищі ростом, круглоголові, волосся та очг пере­важно темні, ніс прямий і вузький, обличчя продовгувате й овальне. Ці дані свідчать, що українці належать расово до південнослов'янської групи разом із сербами, хорватами, словаками та словенцями. Росіяни і білоруси разом з поля­ками та чехами належать до північно західної групи слов'ян і мають свої, відмінні від українців, антропологічні харак­теристики.

Не виокремлюючи племена південних слов'ян із загальної схеми розвитку усіх слов'ян, необхідно звернути увагу на їх конкретно-історичний рівень розвитку. Так, ще у 50-х ро­ках XX століття відомий російський історик Б.Рибаков ви­словив думку, що археологічна карта українських земель II— V ст., які називає літописець Нестор у «Повісті временних літ», дозволяє повірити тому, що поляни, земля яких в ос­новному співпадає з областю поширення черняхівської куль­тури, обігнали у своєму розвиткові інші східнослов'янські племена (древлян, радимичів, в'ятичів). Швидше йшли по шляху суспільного прогресу також словени, що мешкали у районі Старої Ладоги, пізніше — Новгорода.

У зв'язку із сказаним необхідно зазначити таке положен­ня. На території України розвиток державності у період до IX ст. проходив досить інтенсивно, що пояснюється близь­кістю її до міжнародних комунікацій басейну Чорного моря, де була розташована могутня Візантійська імперія. Тому тут розвиток класових відносин і становлення державності про­ходили швидше, ніж у північних слов'янських племен.

Як уже зазначалось, племена південних слов'ян ще у пері­од до IX ст. створювали окремі держави, які були поперед­ницями виключно української державності. У подальшому усе населення вирізнилося і в етнографічному відношенні. Характер об'єднання предків українців-антів (IV—VI ст.) являв, на думку Н.Полонської-Василенко, племінний союз. М.Брайчевський вважає, що політичне об'єднання антів нагадує об'єднання, що існували у готів, вандалів, бургундів. У цілому, на думку М.Грушевського, факт об'єднання антів є спробою предків українського народу створити державність з організованим військом та участю населення у політичному житті. Між 480—558 роками держава антів набуває ха­рактеру військової організації, або військової демократії.

У початковий період існування антської держави важливі питання, зокрема війни і миру, вирішувалися на народних зборах (віче).

Прокопій Кесарійський зокрема писав, що антами «не править один муж, але здавна живуть вони громадським правлінням і всі справи, добрі чи лихі, вирішують спільно».

Керівництво питаннями повсякденного життя належало представникам визначних родів — раді старійшин. У випад­ку війни обирався вождь-князь. Готський історик Іордан пише про те, що у 380 роках проти готів воював антський князь Бож, який потрапив у полон і був розіп'ятий разом із синами та 70 старійшинами.

У період існування в антів держави військової демократії посилюється влада військового вождя-князя. Він відтісняє на задній план раду старійшин та народні збори, проте у мирний час його влада все ще обмежується вічем.

Військову силу антів¹ складали всі боєздатні чоловіки. З їх середовища поступово виділяються ті, хто охороняв кордо­ни, а також дужі і хоробрі воїни, які групуються навколо військового вождя і стають його дружиною.

Держава антів існувала до початку VII ст. і впала під нава­лою аварів.

Іншою великою державою на території України була дер­жава волинян, яка виникає у VI ст. Населення цієї держави складалося із племен дулібів. «З цих племен, — писав араб­ський мандрівник Аль-Масуді, — одне в старовину мало вла­ду, його царя звали Мадтак, а саме плем'я звалося Валіна-на». Держава волинян, як і держава антів, загинула після навали аварів.

Після навали аварів наступає доба племінних княжінь. Зокрема мали свого князя поляни, у X ст. був князь Мал у древлян, був якийсь князь Туровський. У договорі князя Ігоря з греками названо князів Предслава, Володислава, Улеба. Даних про існування українських князів у літописах дуже мало. Очевидно це пов'язане з тим, що метою літо­писів було показати єдність князівської династії Рюриковичів. Але важливим є те, що з-поміж різних спроб створення об'єднаної держави та існування місцевих князів, ус­піхом завершилося виникнення міцної держави у полян з центром у Києві.

«Повість временних літ» говорить про заснування Києва трьома братами: Києм, Щеком та Хоривом. І дійсно, архео­логічні дані свідчать, що на території сучасного Києва існу­вали три міста, які були об'єднані лише за княжої доби.

За часів, що передували появі української держави — Київ­ської Русі (VII—VIII ст.), у Придніпров'ї досягли високого розвитку землеробство і ремесло. Торгівля велася не тільки в межах суто південних слов'ян, але й з Іраном, Візантією та арабами.

З VIII ст. іноземні джерела, в тому числі візантійські та арабські, стосовно південних слов'ян, особливо племен по­лян і сіверян, застосовують назву «Русь». Це слово, на думку деяких дослідників, могло бути фінського, хазарського, угорського, кельтського і навіть єврейського походження. У науковій літературі панує два припущення його походжен­ня: варязьке та українське.

Прибічники варязького походження назву «Русь» обґрун­товують тим, що фіни називали так одне з норманських племен. Відомо, що нормани у VIII—IX ст., завойовуючи територію Західної Європи, створювали там і держави. То завоювавши Новгород, вони потрапили до України і нібито заснували тут державу. Це припущення не може бути сприй­няте вже тому, що завойовники нормани-варяги не могли б користуватися терміном з фінської мови для власної назви. Окрім того, є свідчення на користь місцевого, українського походження назви «Русь».

Арабські джерела VI—XI ст. не ототожнюють Русь з нор­манами, а вказують, що країна Русь простяглася від Дунаю до гір Дінця та Дону. «Псевдо-Захарій» сирійський, спираючись на якесь джерело 550 p., пише, що Русь була розташована у Придніпров'ї. У «словнику тюркських мов» (XI ст.) «г-подано географічну карту, на якій місце розселення русів A показано на північ від печенігів, а ще далі на північ від русів $ мешкали слов'яни. Це досить важливе свідчення відокремленості русів-українців від новгородських слов'ян. Про місце­ве походження слова «Русь» свідчить також топономіка України: притока Дніпра — Рось, притока Росі — Росава. Існує річка Роска на Волині.

М.Грушевський, вивчаючи скандінавські саги, дійшов вис­новку, що в них ніколи не ототожнюють варягів з Руссю. Літописи XI—XIII ст. термін «Русь» застосовують переважно до Київського князівства. Термін «Русь» не поширювався на ті північні і північно-східні землі, які входили до української держави — Київської Русі. Новгородський літопис (1149 р.) зазначає: «йде архиепископ Новгородский Нифонт в Русь», А літопис від 1165 р.: «ходи игумен Юрьевський... в Русь, в Киев град». Ігаатіївський літопис (1155 р.) пише: «Юрий Во­лодимирович... йде из Суздаля в Русь и приде Киеву».

Після виникнення Московського князівства та його зміцнення термін «Русь» поступово закріплюється за ним. Українські землі в московських джерелах називають мало­російськими. Термін «Малоросія» був штучно витворений московськими та константинопольськими патріархами, щоб відрізнити галицько-волинські єпархії від північних, мос­ковських, що нібито належали до «Великої Русі». З XVII ст. на противагу терміну «Малоросія» наш народ свідомо вер­нувся до назви «Україна» та «український».

Назву нашої землі «Україна» вперше вжито у Київському літописі під 1387 р. у зв'язку з подіями у Переяславській землі. Повідомляючи про смерть переяславського князя Во­лодимира Глібовича, літописець пише: «И плакашася по немь вси Переяславци... о нем же Украйна много постона». Від 1189 р. той самий Київський літопис називає Україною по­низзя Галицької землі по Дністру. У XIII ст. Галицько-Волинський літопис називає цим ім'ям суміжну з Польщею територію Галицько-Волинського князівства по Західному Бугу. Будучи власною назвою переважно Середнього При­дніпров'я, назва Україна одночасно з посиленням провідного значення цієї території у політичному житті українського народу, у його боротьбі за незалежність, поширилася на всі землі, на яких сформувався український народ, і стала йоге етнічним іменем. З кінця XVI ст. назва Україна стала вжи­ватися в офіційних документах інших країн. Так, наприк­лад, у постанові польського сейму від 1580 р. з приводу ан­тифеодальних виступів на Україні говориться, що ці виступи охопили «Україну Руську (тобто Галичину), Київську, Волинську, Подільську і Брацлавську».

Що стосується права, то треба зазначити, що в силу конк­ретних історичних умов (географічне положення, особли­вості господарства і побуту тощо) розклад первіснообщин­ного суспільства у слов'ян затримався по часу і співпав з падінням рабовласницького суспільства. Тому в процесі ста­новлення основ права у слов'ян рабський уклад в житті не набув розвинутої форми, рабство носило домашній, патрі­архальний характер. Правові відносини складалися між вільними людьми — родоплемінною знаттю, що зосереджу­вала землю й інші цінності в своїх руках, і вільними общин­никами, кабальними людьми.

Право захищало, в основному, життя, привілеї і майно правлячої верхівки та вільних общинників, тобто більшості населення. Найбільша кількість правових норм стосувалася майнових взаємовідносин: забезпечення права володіння, користування майном і право власності, забезпечення дани­ни, полюддя, податків, майнові права сім'ї.

Таким чином, найдавнішим джерелом права в Україні, як і взагалі права кожного окремого народу, був звичай, який набрав значення неписаної правової норми. На перший по­гляд звичаєве право здається консервативним регулятором суспільних відносин тому, що застосовувалося тривалий час, багатьма поколіннями людей і змінювалося надзвичайно повільно, у порівнянні, наприклад, з законом.

Разом з тим, консерватизм правових звичаїв має і пози­тивну рису. Значна кількість норм звичаєвого права ввійшла в майбутні писані джерела права, наприклад, «Руську Прав­ду», «Статут Великого князівства Литовького», міжкнязівські договори тощо. Стародавні норми звичаєвого права надиха­ли на забезпечення порядків, надавали моральних і правни­чих сил народним масам в лихоліття і смути, згуртовували людей в боротьбі з ворогами, складали правову основу ста­новлення національної державності.

Розділ ІІ