Розпад київської русі: причини та наслідки

Після смерті Ярослава Мудрого у 1054 р. починається зміна форми правління в Давньоруський державі: одноосібна монархія поступово переростає в монархію федеративну. Після смерті батька три брати Ізяслав, Святослав і Всеволод уклали між собою політичний союз, утво­рили тріумвірат і, спільно управляючи державою, забезпечували єдність та безпеку руських земель. Цей унікальний союз проіснував майже 20 років, але бурхливий розквіт феодалізму, ріст та економічне зміцнен­ня феодальної знаті, породжуючи відцентрові тенденції, підривали його основи. До того ж кожен із братів бачив себе головним претендентом на першу роль у державі. Удару союзу Ярославичів завдала поразка руських військ у битві з половцями.

У 1072 р. брати прийняли спільний документ "Правда Ярослави­чів" — але це не відновило їх колишньої єдності. Наприкінці ХІ ст. поси­ли­лися відцентрові тенденції у державі, була втрачена політична єдність. Спалахнули численні міжусобні війни. Всі спроби заблокувати негативні тенденції та припинити міжусобні війни закінчилися невдачею. Останню таку спробу зробив внук Ярослава Мудрого Володимир Мономах (1113 – 1125 рр.). Він став князем у 60‑річному віці на запрошення київських бояр. Йому силою свого авторитету вдалося припинити усобиці, відновити політичну єдність більшості руських земель. Він швидко й жорстоко придушував найменші спроби внести розлад між князями, вийти з-під влади великого князя. Турбуючись про безпеку Київської Русі, здійснив понад 80 успішних походів проти половців, припинивши надовго їх напади на Русь. За Володимира Мономаха продовжувалась справа будівництва цивілізованої держави. Ним був розроблений "Устав" — своєрідне доповнення до "Руської Правди", який суттєво обмежував сваволю монархів і феодалів. Повчаючи синів, Мономах заповідав не забувати убогих і не давати "сильним" погубити людину, захищати і бідного смерда, і вбогу вдовицю.

Після смерті Володимира Мономаха єдність Київської Русі підтри­мував його син Мстислав (1125 – 1132 рр.). Він гасив князівські чвари, дбав про консолідацію держави, мужньо бився з половцями, загнавши їх за Дон і Волгу, за що був прозваний літописцями Великим. Та, на жаль, Мсти­слав був останнім князем на київському престолі, якому було це під силу.

Смерть Мстислава в 1132 р. означала кінець історичної доби, коли Київ був центром земель руських. Це був початок розпаду Київської Русі на окремі князівства. На землях України сформувались такі князівства: Чернігівське, Переяславське, Волинське, Галицьке, Київське та інші.

Феодальна роздробленість була викликана такими причинами:

1. Велика територія держави при відсутності тісних економічних зв’язків за умов панування натурального господарства і неоднорідності населення.

2. Зростання великого феодального землеволодіння.

3. Відсутність чіткого незмінного механізму спадкоємності кня­зівської влади.

4. Розвиток і піднесення удільних князівств і земель, що сприяло зростанню місцевого сепаратизму і загостренню міжкнязівських взаємин.

5. Зміна торгівельної кон’юнктури. Західна Європа почала торгува­ти безпосередньо з Близьким Сходом, а Київська держава залишилася поза світовими торговельними шляхами.

6. Посилення експансії степових кочових племен (печеніги, половці та ін.).

Роздробленість, що охопила Русь, отримала назву феодальної, оскільки вона була закономірним наслідком еволюції феодальних відносин (мається на увазі розвиток феодального землеволодіння — вотчин, посилення влади удільних князів і бояр).

Роздробленість кваліфікують також як політичну, бо вона призвела до змін у державному устрої Русі, а саме — до децентралізації системи управління. Київський князь втратив контроль над удільними князівст­вами, влада в яких зосередилася в руках місцевих князів.

Феодальна роздробленість — це закономірний процес у розвитку середньовічного суспільства. Її переживали інші країни Європи. До роз­дроб­леності Київської Русі призвели подальший розвиток давньо­руського суспільства, соціально-економічний розвиток окремих регіонів. Боярство цих регіонів, місцеві князі, спираючись на них, дбають про власні, а не державні інтереси. Київська Русь, однак, усередині ХІІ сто­ліття зовсім ще не розпалась. Змінилася лише форма державного устрою: на зміну відносно єдиній централізованій монархії прийшла монар­хія федеративна. Зміна державного устрою не означала, що Київська Русь припинила своє існування, так як:

по-перше, розпад держави відбувався протягом тривалого періоду, і політична єдність втрачалася поступово;

по-друге, зберігалися такі елементи загально-руської держави, як її кордони, єдине законодавство, система церковної організації, спільна боротьба князівств із зовнішнім ворогом;

по-третє, надзвичайно сильними були об’єднавчі тенденції полі­тич­ного життя.

З середини ХІІ століття Київською Русю спільно керує група найвпли­вовіших і найсильніших князів, які питання внутрішньої та зовнішньої політики вирішували на з’їздах. Мало не всі князі київські обстоювали свій варіант відновлення могутності колишньої єдності держави. І кожний бачив себе на її чолі. Київ ще залишався стольним градом Русі і при­ваб­лю­вав всіх князів. Той, хто завоював його, міг претендувати на вер­хо­вен­ство в династії Рюриковичів. Проте будь-які спроби припинити міжусоб­ні чвари, відновити єдність Русі, реставрувати самодержавну владу київського князя були невдалими. Найбільш помітна роль у полі­тичному житті Русі періоду роздробленості належала Новгородській землі, Смо­ленському, Полоцькому, Володимиро-Суздаль­ському, Чернігів­ському, Переяславському, Галицькому та Волинському князівствам.

Таким чином, явище феодальної роздробленості суперечливе і неод­нозначне, але закономірне. В історії Київської Русі (ХІІ – початку ХІІІ сто­ліття) діяли відцентрові тенденції, була втрачена державна єдність, посилилися князівські міжусобиці, тиск на Русь сусідніх держав, в той же час формується велике землеволодіння, намітився прогрес у сільському господарстві, підносяться міста, зростає чисельність населення. Почи­наючи з ХІІІ століття в результаті поглиблення соціально-економічних, культурних процесів, торговельних та інших зв’язків іде формування на основі земель і князівств територій російської, української та білоруської народностей. Етнічним осердям українського етносу стала Київська земля. В 1187 р. відносно наддніпрянських земель з’являється назва "Україна".

Остаточного удару Київській Русі завдали монголо-татари (1237 – 1241 рр.). Зруйнувавши у 1240 р. місто Київ, монголо-татари завершили кінець київського періоду в історії України.

Але після розпаду Київської Русі Галицько-Волинське князівство прийняло естафету державності і продовжило її традиції.

Отже, Київська Русь відіграла велику роль в українській та світовій історії. Вперше всі східнослов’янські племена об’єдналися в одну державну організацію. Київська Русь сприяла формуванню у східних слов’ян більш прогресивних соціально-економічних структур, розвитку культури (виникла писемність, право, бібліотеки, храми і т. ін.). Зміц­нилась обороноздатність східнослов’янського населення, воно було захищене від фізичного знищення з боку кочовиків. Київська Русь під­няла авторитет східних слов’ян у Європі, про що свідчать її широкі міжнародні зв’язки, а також шлюбні союзи з королівськими династіями Західної Європи. Вона захистила Європу від кочових орд Сходу.