Суспільно-політичне та культурне життя в україні наприкінці 40-х -на початку 50-х років

...

У післявоєнний період сталінський режим, стурбований споді­ваннями інтелігенції на лібералізацію, розпочинає нову ідеологічну кампанію по переслідуванню діячів культури, письменників, публіцистів, вчених. Пильна увага при цьому звертається на Укра­їну. У липні 1946 р. ЦК Компартії у Москві звинуватив українсь­ких комуністів у тому, що вони "не приділяють належної уваги підбору кадрів та їхній політично-ідеологічній підготовці в галузі науки, літератури і мистецтва, де існує ворожа буржуазно-націо­налістична ідеологія" і "мають місце українські націоналістичні концепції". Завдання посилення ідеологічного контролю над сус­пільством Сталін поклав на свого помічника, секретаря ЦК ВКП(б) А. Жданова.

Великоруський шовінізм, "ждановщина" нанесли в цей період особливої сили удар по українській культурі. У 1946-1949 pp. були фактично ліквідовані всі попередні здобутки української культури. У серпні 1946 р. постанова пленуму ЦК КП(б)У про небезпеку українського націоналізму засуджує "Нарис історії української літератури" 1945 р. за редакцією С. Маслова та Є. Кирилюка. Різкій критиці піддано ряд журналів. Змінено склад редколегії журналів "Вітчизна", "Перець". З'являються погромні рецензії на твори Ю. Яновського, А. Малишка, О. Довженка. Було також засуджено "Історію України", видану у 1943 p., відновлено кампанію проти "українських буржуазно-націоналістичних істориків". Наприкінці 1946 р. затверджений новий, ще більш наближений до російсько­го, український правопис. Жорстокій критиці був підданий репер­туар опери, театру, кіно, радіо, самодіяльних культурно-освітніх установ. Так, оперу К. Данькевича "Богдан Хмельницький" крити­кували за те, що росіянам у ній відведене не досить помітне місце, а українські журнали та енциклопедії звинувачували в зосередже­ності на "вузьких", українських темах.

За націоналістичні ухили зазнали переслідувань у цей період чимало представників інтелігенції. Найбільша наруга чинилась над українською інтелігенцією в період "правління" Л. М. Кага­новича, який був призначений Москвою на посаду першого секретаря ЦК КП(б)У і обіймав її з березня по грудень 1947 р. В цей час були піддані критиці М. Рильський, Ю. Яновський, О. Кундзич, О. Дорошкевич. Пізніше, у 1951р., зазнали переслідувань В. Сосюра, за поезію "Любіть Україну!", написану ще у 1944 p., a також А. Малишко, Є. Кирилюк, О. Білецький, Л. Первомайський та багато інших.

Пошуки ідеологічних відхилень привели до нападок на євреїв, діячів єврейської культури. Багато єврейських письменників, уче­них, художників було репресовано за звинуваченням у "космопо­літизмі". Була навіть сфабрикована "змова" єврейської інтелігенції, в якій планувалося за допомогою "міжнародного єврейства" заво­лодіти Кримом і відокремитись від Радянського Союзу.

Наприкінці 40-х - на початку 50-х років в умовах навішування націоналістичних ярликів, боротьби з національними культурами набуває величезних розмірів фетишизація російської культури і російської історії. Ідеологія і політична практика сталінізму набра­ла відкрито великоруських націоналістичних рис. Скрізь і всюди проголошувалось, що в економіці і політиці, філософії і науці саме російській думці належало "всесвітньо-історичне значення". Ро­сійський народ, за словами Сталіна, "заслужив у цій війні загаль­не визнання як керівна сила Радянського Союзу серед усіх народів нашої країни".

Новий наступ тоталітаризму завдав великої шкоди українсько­му суспільству, національній культурі.

СПРОБА ЗДІЙСНЕННЯ НОВОЇ ПОЛІТИКИ (СЕРЕДИНА 50-Х — ПЕРША ПОЛОВИНА 60-Х РОКІВ)

...

Друга половина 50-х - початок 60-х років увійшли в історію СРСР як період "відлиги", ревізії політики сталінського періоду

З 1955 р. в Україні починається рух протесту проти національно-культурної дискримінації, зароджується дисидентський рух. Було порушено питання чистоти української мови. Перевидано "Сло­варь української мови" Б. Грінченка. Ставилися вимоги реабілітації заборонених діячів, проведені акції проти цензури. У цей період були реабілітовані В. Чубар, Г. Петровський, В. Затонськйй, С. Косіор, М. Скрипник, Ю. Коцюбинський та інші. З 1 січня 1955 р. ліквідується Міністерство вищої освіти СРСР і створюється відповідне республі­канське міністерство. Восени 1955 р. впроваджено часткову дерусифікацію університетів України. Засновано Академію будівництва й архітектури, Спілку журналістів України (1957 p.).

З 1957 р. було посилено наступ на церкву та релігію. Внаслідок цього до 1961 р. ліквідовано майже половину всіх існуючих цер­ковно-релігійних установ. Водночас знову посилився наступ на українську школу. 12 листопада 1957 р. пленум ЦК КПРС прий­няв постанову "Про зміцнення зв'язку школи з життям і про даль­ший розвиток системи народної освіти", результатом якої було посилення русифікації школи і всієї України. У 60-х роках в об­ласних центрах і в Києві українські школи становили 28%, російські 72%; в інших містах відповідно - 16 і 84%.

З 1957-го по 1963 р. першим секретарем ЦК Компартії України був М. Підгорний, який ретельно виконував вказівки Москви. Пе­ріод послаблень закінчився, і центральна влада повернулася до традиційної для себе політики дискримінації неросійських народів.