Спроби збереження української державності в складі Великого князівства Литовського
Згідно з Кревською унією (1385 р.) Велике князівство Литовське повинне було об'єднатися з Польським королівством, литовський князь Ягайло мав одночасно стати польським королем, одружившись з польською королевою Ядвігою, прийняти католицьку віру і навернути до неї все населення.
Хоча ця унія об'єднувала сили двох держав у боротьбі проти Тевтонського ордену, вона разом з тим відкривала шлях польській та католицькій експансії на Схід.
Унія неоднозначне була сприйнята в Литві. Невдоволені згуртувалися навколо двоюрідного брата Ягайла Вітовта, який домігся поступок з боку Польщі. Згідно з угодою 1392 р. Вітовта було визнано довічним правителем Литовського князівства, а згодом він прийняв титул великого князя литовського. У 1398 р. унію було скасовано. Подальшим планам укріплення Литви перешкодила поразка Вітовта від монголо-татар на р. Ворсклі (1399 р.). Він змушений був шукати порозуміння з Ягайлом. У1401 р. у Вільно було укладено нову унію, згідно з якою Велике князівство Литовське визнавало васальну залежність від Польщі. Всі землі після смерті Вітовта мали перейти безпосередньо до польського короля. Ця унія викликала обурення Свидригайла Ольгердовича, який відчув можливість втратити права на литовський великокняжий престол. З цього часу він постійно загрожує внутрішній стабільності Литовської держави, намагаючись використати будь-який привід для позбавлення влади Вітовта.
Невдача на Ворсклі не зупинила просування Литви на Схід. У 1404 р. Вітовт приєднав до своїх володінь Смоленськ, в результаті війни з Москвою (1406-1408) Вязьма, Козельськ, Мценськ увійшли до складу Литви, Твер і Рязань визнали свою васальну залежність. У Новгороді і Пскові до влади прийшли пролитовські сили. Свидригайло перейшов на бік Москви. Але вже наступного року, коли розпочалась війна з Тевтонським орденом (1409-1411), він вступив у змову з хрестоносцями. За це його на 9 років було ув'язнено в Кременецькому замку.
У 1409 р. Вітовт втрутився в династичні суперечки в Золотій Орді, сприяв утвердженню в ній Тохтамиша. Той зрікся «історичних прав» на руські землі, а також надіслав татарські загони для участі у Ґрюнвальдській битві (1410р.) на боці Литви і Польщі.
В результаті перемоги над Тевтонським орденом становище Вітовта ще більше зміцніло. У 1413 р. було укладено Городельську унію, яка визнала литовську державність на чолі з великим князем. Свою самостійність Литва мала зберігати і після смерті Вітовта, проте під суверенітетом польського короля. Запроваджувався інститут спільних польське-литовських сеймів. Унія підтвердила привілейоване становище у Литві католиків, які входили до великокняжої ради і обіймали найвищі посади. Литовська католицька шляхта отримувала ті ж права, що й польська.
Останні пункти Городельської унії викликали невдоволення православної шляхти і князів династії Рюриковичів та православних династії Гедиміновичів. Відчуваючи їхню могутність, уже немолодий Вітовт вирішив коронуватися і забезпечити Великому князівству Литовському незалежне існування. Однак поляки, не бажаючи перетворення князівства в самостійне королівство, перехопили корону і порубали її на частини. Церемонію коронації було відкладено, а 27 жовтня 1430 р. Вітовт раптово помер.
Всупереч Городельській унії, яка зобов'язувала обирати нового великого князя лише за згодою Ягайла, литовські і руські магнати обрали князем Свидригайла Ольгердовича.
Це відразу призвело до війни між Литвою і Польщею. У1431 р. війська Ягайла завдали поразки Свидригайлу і останній змушений був укласти перемир'я, згідно з яким Західне Поділля відійшло до Польщі. Однак Свидригайло не відмовився від подальшої боротьби. У своїй політиці він спирався на українських та білоруських князів і бояр, невдоволених привілейованим становищем католиків.
У 1432 р. проти Свидригайла було влаштовано змову, в результаті якої великим литовським князем став Сигизмунд. Проте влада його поширювалась лише на власне литовські землі, Берестейщину, Підляшшя. Всі інші землі визнали своїм володарем Свидригайла. В межах Великого князівства Литовського виникли дві держави — Литва і «Велике князівство Руське», між якими розгорілася війна. Вирішальна битва відбулася біля Вількомира (1435 р.), в якій Сигизмунд здобув переконливу перемогу. Хоча
Свидригайлу і вдалося врятуватися та продовжити боротьбу, але вже 1438 р. Сигизмунд захопив усі землі Великого князівства Литовського. Щоб заспокоїти Свидригайла, йому у володіння віддали відновлене Волинське князівство, яке після його смерті 1452р. було ліквідовано.
Через якийсь час Сигизмунд вже сам прагне забезпечити незалежність Литви від Польщі. У своїй політиці він намагався спиратися на шляхту. Це викликало невдоволення магнатів — як литовських, так і українських. У1440 р. змовники на чолі з князем Іваном Чарторийським, представником української аристократії, і воєводою Довгердом вбили Сигизмунда, намагаючись проголосити великим князем Свидригайла. Проте литовські феодали не могли допустити такого посилення української партії. Князем був проголошений молодший син Ягайла — 13-річний Казимир. На церемонії коронації в 1447 р. Казимир видав так званий «Віденський привілей», який розширював права і свободи шляхти, в тому числі і православної.
У 1440 р. було відновлено князівську владу в Києві. Проте ненадовго. Останнім князем став Семен Олелькович, який помер 1470 р. Відстояти свої права і відділитися від Литви українські князі спробували на початку XV ст. під керівництвом М. Глинського. Але зазнали поразки.
19. Захоплення українських земель іноземними державами (XIV—XV ст.)
У 40-х роках ХIV ст. українські землі зазнали розчленування. Після війни 1351–1352 рр. між Польщею і Литвою Галичина залишилась під владою Польщі, а Берестейщина і Волинь перейшли до Литовської держави.
Поставши в середині XIII ст., Литовська держава поступово посилила свій вплив і розширила територію. Так, за князя Гедиміна (1316–1341 рр.) вона захоплює значну частину Білорусі, а його сини Ольгерд і Кейстут приєднують Чернігово-Сіверщину (1357–1358 рр.), Поділля (1363 р.), Київщину (1362 р.). Відтепер історія українських земель стає пов’язаною з історією феодальної Литви.
Виникає питання: Чому ж Литві вдалося так швидко підпорядкувати собі руські землі?
Тут можна назвати декілька причин:
По-перше, руські землі були роз’єднані і значно ослаблені міжусобицями та золотоординською навалою, що поклало початок „проникнення” на початку XIV ст. на Русь без особливих перешкод.
По-друге, дії литовців по захопленню українських земель не мали характеру експансії, схожої на завоювання монголів, а тому місцеве населення або зберігало нейтралітет і не чинило опору, або ж підтримувало утвердження литовського правління, яке витісняло золотоординське. В більшості випадків місцеві бояри і князі добровільно визнавали владу Литви (так київський князь Федір у 1362 р. добровільно визнав владу Ольгерда). Адже литовська влада була толерантнішою, ніж татарська.
По-третє, успішному просуванню Литви на руські землі сприяло ослаблення Орди та її розкол на ворогуючі частини (ханства) внаслідок феодальних усобиць в другій половині XIV ст.
І насамкінець це те, що литовські князі при забезпеченні управління завойованими руськими землями дотримувались принципу: „Старого не змінюємо, а нового не запроваджуємо”.
Уся повнота влади у Великому князівстві Литовському була зосереджена у руках великого князя. На відміну від Київської Русі, князівства у Литві не мали автономії, і поступово місцеві князі були замінені на литовських намісників. Система прямого взаємозв’язку між військовою службою і землеволодінням давала можливість великому литовському князеві мати значне військо і контролювати фактично всі ресурси держави.
Чималу частину Великого князівства Литовського складали східнослов’янські землі, де місцеві феодали, як правило, зберегли свої вотчини. Литовці запозичили попередню структуру управління, військову організацію, судову систему тощо. Хоча необхідно визнати, по-перше, що з XVI ст. на українських землях уже діяли Литовські статути – кодекси середньовічного права Великого князівства. По-друге, попри те, що власне литовські землі становили приблизно лише одну десяту всієї держави, литовці не асимілювалися у східнослов’янському етносі, а навпаки, чимдалі посилювали централістські тенденції.
Одним із основних зовнішньополітичних завдань Литовської держави була боротьба з Золотою Ордою. Значною подією стала перемога литовсько-українсько-білоруського війська над татаро-монголами на Синіх Водах у 1362 р. Фактично татаро-монгольська навала на українських землях була ліквідована за часів правління Вітовта, сина Кейстута (1392–1430 рр.). Але виникла реальна загроза з боку Тевтонського ордену. Крім цього, після битви на Куликовому полі (1380 р.) посилювався вплив Москви. Все це зумовило для Литви вибір союзника в особі Польщі, яка до того ж потрапила в залежність від Угорського королівства.
У серпні 1385 р. у м. Крево було підписано угоду про об’єднання (унію) між Великим князівством Литовським і Польським королівством. Литовський князь Ягайло одружився з польською королівною Ядвигою, перейшов у католицьку віру, проголосив католицтво єдиною релігією для населення Литви і став польським королем. Кревська унія, безумовно, створила реальні передумови для боротьби з тевтонською агресією. Але разом із тим вона забезпечила посилення польської експансії на територію Великого князівства Литовського, в тому числі і на українські землі. Це не могло не викликати відсіч литовських феодалів на чолі з князем Вітовтом. Тому в 1392 р. у м. Острозі була підписана компромісна угода, за якою Польща визнавала Вітовта довічним правителем Литви. В 1398 р. він був проголошений королем литовським і руським. Продовжуючи політику централізації, Вітовт ліквідував Волинське, Подільське та Київське князівства, тим самим фактично скасовує колишню автономію українських земель.
Позиції Польщі та Литви посилилися під час Великої війни проти Тевтонського ордену (1409–1411 рр.), особливо після Грюнвальдської битви (1410 р.), в якій на боці союзників виступили також українці, росіяни та білоруси.
Перемога у Грюнвальдській битві значно зміцнила позиції Литви. За Торунським миром (1411 р.) Тевтонський орден передавав їй Жемайтію, а Польщі – Добжинську землю.
У 1413 р. було підписано Городельську унію, яка зберігала вплив Польщі над формально незалежним Великим князівством Литовським. Литовські феодали-католики зрівнювалися в правах з польською шляхтою, діставши можливість брати участь у великокняжій раді. Унія посилила дискримінацію українського православного населення, обмеживши його участь у державному управлінні. В Литві було введено польський взірець адміністративно-територіального поділу, при цьому українські землі роздавалися католицькій церкві. Отже підписанням Кревської і Городельської уній між Литвою і Польщею докорінно змінилося становище українських земель, які стали об’єктом відкритої експансії Польщі.
Одночасно посилився вплив централізованої Російської держави, яка проголосила свої права на територію Південно-Західної Русі. В українських землях посилилися проросійські настрої. У 1508 р. відбулося повстання під керівництвом князя М. Глинського проти литовських магнатів. Це була остання спроба українських князів відібрати свої землі у Литви. Але через їхні нерішучі дії вона зазнала поразки. І все ж, часи, прожиті українським народом у Великому князівстві Литовському, незважаючи на значний польський вплив і відсутність повноцінного національно-політичного розвою, мали в цілому позитивне значення. Як писав видатний український історик І. Крип’якевич, „українське громадянство у Великому князівстві було живим творчим організмом, що шукав шляхів до поширення своїх життєвих умовин. Ці надбання з часів Великого князівства залишились для українського народу політичним капіталом також на пізніші часи”.
20. “Виникнення Запорізької Січі ( середина XVІ ст. – 1775р.) та її роль в історії державотворення українського народу”
Наприкінці XV ст. з’являється нова соціальна сила – козацтво. Воно створило свою військово-політичну організацію – Запорізьку Січ, з іменем якої пов’язане відродження української державності. Виникнення українського козацтва є наслідком принаймні двох основних факторів. Перший – зростання визиску феодалів та міської верхівки Польсько-Литовської держави, що змушувала селян і міську бідноту втікати на менш заселені місця, найчастіше до “запорогів”, тобто берегів Дніпра нище порогів.
Другий фактор агресія Османської імперії, яка становила смертельну небезпеку для України в XV – XVII ст. Воно особливо посилюється з 1475 р., коли османи завоювали й перетворили у васала Кримське Ханство.
Переважну більшість козаків становили колишні українські селяни, міська біднота, хоча не можна ігнорувати, зокрема на початку існування козацтва, представників інших класів і станів, наприклад, української православної шляхти.
Джерела дають підставу вважати першою з відомих січей Хортицьку, тобто ту, яка існувала 1553-1557 рр. На найбільшому дніпровському острові Хортиці. Хортицька Січ була створена за активною участю гетьмана запорожців князя Дмитра Вишнивецького.
Виникла Запорізька Січ як військово-політичне утворення у Середньому Подніпров’ї з оригінальним адміністративно-територіальним устроєм. Тут був і військовий і територіальний поділ. У військовому плані Січ та військо поділялося на 38 куренів, а територіально на 5-8 паланок. Вищим органом влади, органом самоврядування була військова рада, яка розглядала найважливіші питання. Ради скликалися у строго визначений час, зокрема 1 січня і 1 жовтня, але на вимогу і за рішенням козацтва допускалося скликання рад і в інший час. До компетенції ради належали питання війни і миру, військових походів, покарання злочинів, щорічних перерозподілів земель між куренями, виборів всіх службових осіб Січі тощо. Ради скликалися також у куренях і паланках.
У Запорізькій Січі існувала оригінальна система органів управління трьох ступенів: 1) військові начальники – кошовий отаман, військовий суддя, військовий осавул, військовий писар, курінний отаман;
2) військові чиновники – булавничий, хорунжий, бунчужний, довбиш, пушкар, гармаш, товмач, шафар, канцеляристи;
3) похідні та паланкові начальники – полковник, писар, осавул.
Польська влада з її звичаями і традиціями адміністративного управління, законодавчими нормами та релігійним світоглядом несвідомо сприяла породженню ворожої сили в особі українського, а потім і запорізького козацтва. В цілому причини, які зумовили це явище, мали комплексний характер. Ними були політичні, економічні, військово-стратегічні, соціальні чинники. Першу третину XVII ст. в історії козацького державотворення можна розглядати як боротьбу за автономію, та й взагалі майже все XVII ст. в історії України пройшло під знаком соціальних, ідеологічних та національно-державних війн. Значний, якщо не вирішальний, вплив мала Запорізька Січ, коли утвердились демократичні принципи, що виробились в її організації, а саме : заперечення кріпацтва, формальна рівність у користуванні земельними угіддями, свобода вступу до лав козаків, право участі у січових органах управління та ін.
Щодо початків виникнення козацтва автор[1] поділяє точку зору М.Грушевського, який зазначав, зокрема, що козацтво – старе побутове явище, викликане сусідством українського народу з кочовим хижацьким степом. Воно стало саме результатом постійної боротьби з цим степом.
Серед інших відомих теорій про початки козацтва слід назвати і теорію І.Рибчина, що є доповненням до поглядів М.Грушевського та В.Антоновича, який також початки козацтва пов’язував з необхідністю захищати свої землі від набігів з півдня.
Визначну і позитивну роль Запорізької Січі визнавало чимало вчених, діячів зі світовим іменем. Серед них, зокрема, Боплан, Шерер, Меріме та ін. Так, зокрема, звички і традиції українських козаків Шерер ототожнює зі звичками і законами мальтійських рицарів і французьких вільних стрільців. Французькі історики і дипломати вирізняють Україну, називають її також козацькою нацією, не приховуючи своїх симпатій до козаків та їх гетьманів – високоосвічених, добрих стратегів і дипломатів. Разом з тим такі російські вчені, як С.Соловйов, В.Ключевський, розглядали козаків як елемент антидержавний. Вони не хотіли або й не могли зрозуміти прагнення українського народу до утворення власної соборної держави, сприймали Малоросію як невід’ємну частину Російської імперії.
Запорозька Січ вела переговори з іноземними правителями, приймала у себе послів (наприклад, 1594 р. посланця імператора Еріха Лясоту), самостійно ухвалювала рішення про походи, укладала угоди та підписувала інші документи з представниками іноземних держав. 24 грудня 1624 p. було оформлено перший міжнародний договір Запорозької Січі — угоду, що складалася з двох присяжних листів — Коша (у договорі "Війська") та Кримського ханства. Йшлося про гарантії ненападу і допомогу у разі нападу іншої держави.[2]
Цікавим є висловлювання посла Венецької Республіки Альберта Віміні, який перебував в Україні 1650 р. Він називає нашу землю тільки “Україна”, мову народу – “рутенською”, а державний устрій – республіканським. Виходить, що Січ і Україну республікою першим назвав не К.Маркс, як вважала радянська історіографія, а ще в 1656 р. посол Альберто Віміні. Правда, Віміні Січ і Україну називає спартанською, а К.Маркс – християнською військовою республікою. Але до Маркса, ще раніше, Ф.Боденштедт у книзі “Поетична Україна” (1845 р.) першим назвав її “військовою”. До своїх висновків Віміні прийшов після власних спостережень над суспільними принципами життя козаків.
Більшість із зазначених авторів, розглядаючи історичні аспекти запорізького козацтва, менше уваги приділяли його державницьким здобуткам, що, власне, і послужило поштовхом до проведення даного дослідження.
Запорізьке козацтво відіграло видатну роль у боротьбі народних мас України проти феодально-кріпосницького гніту та як форпост боротьби проти турецько-татарської агресії. В часи визвольного руху на українських землях Запорізька Січ неодноразово ставала оплотом та плацдармом для повстанських військ, була важливим фактором консолідації всього українського козацтва.
Запорізька Січ стала важливим фактором, який суттєво вплинув на подальшу еволюцію політичних поглядів українського козацтва та українського народу загалом. Січ була визначним державним утворенням, що репрезентувало на міжнародній арені Україну. Специфічність цієї політичної організації (інакше кажучи, – напівдержави) полягала в тому, що вона, будучи органом примусу, не була засобом класового придушення, а засобом виховання та самовиховання тих, в чиїх загальних інтересах здійснювався цей примус.
Сучасна українська Конституція містить ряд положень, які ґрунтуються на історичному минулому Запорізької Січі, зокрема з питань державного будівництва, функціонування органів влади та управління. У Конституції знайшли також відображення демократичні засади формування та функціонування управлінського апарату, які були характерними для Запорізької Січі.
Документи Запорізької Січі, її історія дають багатий матеріал для використання у виховному процесі, для прищеплення молодому поколінню, воїнам збройних сил та працівникам органів внутрішніх справ почуття гордості за історичне минуле своєї держави.
21. Виникнення українського козацтва
Потужний культурно-освітній рух згуртовував позбавлений власної держави український народ, підносив його національну свідомість, сприяв утвердженню визвольних ідей. Високий злет української культури XVI — першої половини XVII ст,, оцінюваний дослідниками як золотий вік, засвідчив, що українці готові до боротьби за самостійний розвиток культури та за державну незалежність. Отже, коли з приходом Польщі було поставлено під сумнів формування українців як окремої етнічної спільності, в Україні розгортається визвольний рух проти польської колоніальної політики. Українська знать втрачає роль виразника національних інтересів, роль провідної верстви визвольного руху. Ці функції перебирає на себе козацтво, яке вже в XVI ст. заявило про себе як про помітну соціальну силу.
Литва та Польща недостатньо дбали про організацію оборони південних кордонів своїх держав від турецько-татарських нападів. Це призвело до утворення на півдні українських етнічних земель досить великого малозаселеного району — так званого Дикого Поля, у життя якого панівна верхівка майже не втручалася. Тому люди, котрі там проживали, ризикуючи стати жертвою нападу ординців, були вільними, але вимушеними самостійно дбати про збройний захист.
Слово «козак» уперше згадується в літописі 1240 р. У мовах тюркських народів воно означає вільну озброєну людину, котра несе прикордонну сторожову службу. Отже, подібна категорія людей була також і в інших народів, але унікальність козацтва в Україні полягає в тім, що тут воно стало окремим суспільним станом з певними правами й привілеями і мало свою територію, незалежну від державної адміністрації. Уперше в документах слово «козак» згадується в 1492 р. і пов'язується саме з українцями (схема 1).
Причини виникнення козацтва
Економічні
ü Захоплення польськими, литовськими та українськими феодалами степових земель
ü Нестача у селян власної орної землі
ü Перенаселення та освоєння земель Подніпровґя та за дніпровськими порогами – Дике Поле
Соціальні
ü Посилення феодального гніту українських селян та міщан з боку панства
ü Збільшення повинностей і податків
ü Запровадження кріпосної залежності
Політичні
ü Прагнення польської влади перетворити козацтво на стражів південних рубежів Речі Посполитої від турецько-татарських нападів, а також установити контроль над втікачами за Дніпрові пороги
Національні
ü Політика ополячення українського населення
ü Утиски і обмеження української культури та мови
ü Наступ католицької церкви на право православного населення
Військові
ü Виникли пізніше та були повґязані зі зростанням небезпеки з боку Кримського ханства
ü Козаки прагнули захистити рідну землю від спустошливих набігів татарських орд
Соціальний склад козацтва був досить різноманітним: кріпосні селяни, міщани, а також усі незадоволені феодально-кріпосницькими порядками та національно-релігійним гнобленням.
У XVI ст. основним центром розселення козацтва стало Запорожжя, або Низ (територія Дніпрових порогів). Звідси назва козаків — запорозькі або низові. Козаки заснували укріплені поселення — січі. На початку XVI ст. вони заселили та освоїли Середнє Подніпров'я, Запорожжя. У середині XVI ст. ватажок козацтва, канівський та черкаський староста Дмитро Вишневецький (Байда) об'єднав козаків і заснував першу відому на сьогодні Січ-фортецю на острові Мала Хортиця (1556 p.). За Дніпровими порогами виникає козацька республіка — Запорозька Січ, яка кілька разів змінювала місце розташування .
Запорозька Січ у XV—XVIII ст.
Січ на острові Мала Хортиця 1556 р.
Томаківська Кінець 60-х pp. XVI ст.
Вазавлуцька 1593 p.
Микитинська 1638 р.
Чортомлицька 1652 p.
Кам'янська 1709 p.
Олешківська 1711 p.
Нова Січ 1734 p.
Задунайська Січ 1775 p.
На освоєних землях козаки займалися землеробством, вирощували сільськогосподарські культури. Нескінченні татарські набіги робили землеробство непостійним, тому козаки відчували нестачу хліба. Умови степу якнайкраще сприяли розведенню дрібної та великої рогатої худоби. Провідною галуззю скотарства було конярство. Козаки також займалися полюванням, рибальством, бортництвом. Промисли не приносили достатнього прибутку, тому все більшого поширення набували ремесла: теслярство, ковальство, виготовлення зброї, бондарство.
Кожен козак мав навички торговця: необхідно було обмінювати або продавати вироби власного господарства, військові трофеї. Через Подніпров'я проходили торгові шляхи, козаки вдавалися до грабунків татарських купців. Від середини XVII ст. широко використовувалися можливості посередницької торгівлі.
22. Хмельниччина (Національно-визвольна війна українського народу під проводом Б. Хмельницького 1648-57) - всенародне національно-визвольне повстання в Україні під проводом гетьмана Б.Хмельницького в 1648-57 проти політичної влади Речі Посполитої, внаслідок якого була відновлена українська державність (див. Гетьманщина).
Поразка козацьких повстань у кін. 16 -першій пол. 17 ст. та затвердження сеймом Речі Посполитої “Ординації війська Запорозького реєстрового” призвели до обмеження козацького самоврядування, скорочення реєстру, посилення соціальної експлуатації, національного та релігійного гноблення українського народу. Одночасно представники української старшини шукали шляхів відновлення колишніх вольностей та привілеїв. Найбільш активним виразником цих ідей став чигиринський сотник Б.Хмельницький, який навесні 1646 у складі козацького посольства вів переговори з польським королем Владиславом IV Вазою про участь козаків у майбутній війні з Османською імперією.
Восени 1647 Б.Хмельницький спланував напад на резиденцію урядового козацького комісара Я.Шемберка у Трахтемирові, однак змову було викрито, а її ініціаторів ув'язнено. Зумівши втекти з в'язниці, Б.Хмельницький разом з однодумцями вирушив на Запорожжя, де на о.Томаківка почав гуртувати сили для військового походу. На поч. 1648 Б.Хмельницького було обрано гетьманом Війська Запорозького. Із Січі гетьман розсилав універсали, у яких закликав українське населення до всенародного повстання. За дорученням Б.Хмельницького формувалися нові військові підрозділи, закуповувалась зброя та військові припаси. Одночасно Б.Хмельницький проводив переговори з кримським ханом Іслам-Гіреєм III про спільну боротьбу проти Польщі. Намагаючись виграти час для підготовки до воєнних дій та з'єднання з татарською ордою, Б.Хмельницький листувався із коронним гетьманом М.Потоцьким. У листах він висував традиційні вимоги, які відображали інтереси насамперед козацької старшини: скасувати сеймову Ординацію 1638, відновити козацькі привілеї, вивести з українських земель коронне військо та дозволити морські походи козаків на Кримське ханство і Османську імперію. У відповідь М.Потоцький 5.2.1648 розпочав військовий похід з Бара на Корсунь, звідки на придушення виступу Б.Хмельницького вислав загін із 2500 реєстрових козаків і 1500 жовнірів під загальним командуванням регіментаря С. Потоцького. Наприкін. квітня 1648 козацьке військо об'єдналось із ордою Тугай-бея і вирушило назустріч загонам С.Потоцького. Поблизу р. Жовті Води (притока Інгульця) на бік повсталих перейшли реєстрові козаки, що й вирішило долю Жовтоводської битви 1648. Польське військо зазнало поразки, а С.Потоцький загинув від ран. З-під Жовтих Вод козацькі і татарські загони вирушили на північ з метою розбити основні польські сили під командуванням М.Потоцького та М.Калиновського. Дізнавшись про плани противника, Б.Хмельницький заздалегідь влаштував позиції у Горіховій Діброві поблизу Корсуня. Потрапивши у пастку, польське коронне військо було знищене, а обидва гетьмани потрапили у полон. Корсунська битва 1648 поставила Річ Посполиту на грань катастрофи. Шляхта покидала маєтки на українських землях, відбувалося масове покозачення населення. За свідченням літопису Самовидця, “усе, що живо, поднялося в козацтво...”. Повстання охопило всі українські землі, на Сіверщині діяли загони Петра Головацького, у Галичині - С.Височана, на Брацлавщині -Трифона з Бершаді, на Уманщині - І.Ганжі, у володіннях магнатів Вишневецьких - М.Кривоноса. Їхні загони приєдналися до армії Б.Хмельницького.
У травні 1648 помер король Владислав IV Ваза, і влада в Речі Посполитій тимчасово перейшла до гнезневського архієпископа Мацея Лубенського. З ініціативи канцлера Єжи Оссолінського та православного магната А.Киселя розпочалися переговори з Б.Хмельницьким. Вимоги гетьмана (збільшити козацький реєстр до 12 тис., припинити боротьбу за храми, поновити козацькі вольності) засвідчили, що на першому етапі національно-визвольної війни у нього не було чіткої державницької програми. Час переговорів обидві сторони використали для організації війська. Коронні збройні сили очолили В.-Д.Заславський, М.Остроріг і О.Конєцпольський, з сарказмом прозвані козаками “периною, латиною і дитиною”. Спонукуваний радикально настроєною частиною козацького командування, Б.Хмельницький рушив з військом через Паволоч, Хмільник до Пилявців над Іквою, де 12.(22).9.1648 розпочалася Пилявецька битва 1648, в якій козацьке військо здобуло блискучу перемогу. Розвиваючи успіх, Б.Хмельницький спрямував наступний удар на Львів. 5.10.1648 загони М.Кривоноса здобули Високий Замок, а після сплати мешканцями Львова контрибуції українська армія продовжила похід на захід і дійшла до Замостя.
Одночасно у Речі Посполитій відбувався елекційний сейм, на якому мали обрати нового короля. Козацький чинник відігравав велике значення у передвиборчій боротьбі. Плекаючи ілюзію, що королівська влада може вирішити “українське питання”, Б.Хмельницький підтримав кандидатуру Яна Казимира, якого й було обрано королем. Проте в середовищі польської шляхти перемогла магнатська партія, яка вимагала від королівської влади взяти реванш за поразки 1648. Наприкін. грудня 1648 Б.Хмельницький урочисто вступив у Київ, де його вітали єрусалимський патріарх Паїсій, митрополит С.Косов, посли Молдови, Туреччини, Семигороддя, Волощини, українські козаки, селяни та міщани. Саме у Києві гетьман вперше висловив польським послам свою державницьку програму: “Визволю я з лядської неволі народ руський увесь... по Львів, Холм і Галич”.
На поч. 1649 бойові дії між сторонами розпочалися на Волині і Поділлі, а влітку стало зрозумілим, що розв'язка конфлікту можлива лише у вирішальній битві. За цей час Б.Хмельницький провів військову реформу, організувавши 150-тисячну армію, якій Річ Посполита могла протиставити 15-тисячне коронне військо. Загроза для козацького війська полягала в тому, що польський наступ проходив у різних напрямах, у Галичині і Волині формувалося посполите рушення під командуванням Адама Фірелея, у Польщі збирав сили король Ян Казимир, а з Литви на Україну рушило військо литовського гетьмана Януша Радзивілла. Частина польських збройних сил знайшла захист у добре укріпленому Збаражі, обороною якого керував магнат Я.Вишневецький. У серед, серпня 1649 Б.Хмельницький підступив до Зборова і нав'язав бій польському війську. Проте канцлер Є.Оссолінський зумів налагодити зносини з Іслам-Гіреєм III, який взяв на себе повноваження посередника у переговорах між гетьманом і королем, чим врятував поляків від остаточного розгрому. За цих умов був підписаний Зборівський мирний договір 1649, який відобразив в основних пунктах вимоги козаків, проте повністю ігнорував інтереси селянства. Після укладення Зборівського договору стала помітною тенденція до відходу частини селянства від участі у бойових діях, наростання стихійних виступів проти польських панів та єврейських орендарів.
Після поразок влітку 1649 Річ Посполита продовжувала виношувати плани поновлення військових дій проти України. Повернувшись із татарського полону, М.Потоцький очолив ту частину польської шляхти, яка прагнула розв'язати “українське питання” силовими засобами. В оточенні Б.Хмельницького не було чіткої програми подальших дій. Одна частина старшини схилялася до компромісу із поляками, прагнучи автономії у складі Речі Посполитої, інша висловлювалася за продовження війни до повної перемоги. У різних місцевостях продовжувалися сутички між шляхтою і козацькими та селянськими загонами. Становище ускладнилося після спроби Речі Посполитої укласти військовий союз проти України з молдовським господарем В.Лупулом. Восени 1650 відбувся перший похід української армії у Молдову. Внаслідок походу встановився військово-політичний союз обох країн, який за тогочасною традицією мав скріпитися шлюбом між сином Б.Хмельницького Тимошем та донькою В.Лупула Розандою (див. Молдовські походи 16501 1652).
У цей складний час Б.Хмельницький проводить перші державні реформи, зміни територіально-адміністративного устрою, заснування органів старшинського уряду (військової ради, ради генеральної старшини, полкової, сотенної та міської адміністрації, козацького судочинства), організацію фінансової та податкової системи, які у сукупності творили нову модель національної держави.
Значну перешкоду в здійсненні майбутніх планів гетьмана становили бойові дії, які поновилися у 1651. Особливо жорстокі бої з поляками розпочалися на Поділлі, де діяли шляхетські загони під проводом гетьмана М.Калиновського. В ніч з 9 на 10.2. один із цих загонів напав на містечко Красне, під час оборони якого загинув полковник Д.Нечай. На поч. березня полковнику І.Богуну біля Вінниці вдалося стримати польський наступ і, завдавши кількох ударів, змусити польські війська втікати спочатку до Бара, а потім - до Кам'янця.
У серед, червня 1651 українська армія і польське військо зійшлися поблизу м. Берестечка на Волині (див. Берестецька битва 1651). Внаслідок зради Іслам-Гірея III та захоплення татарами в полон гетьмана Б.Хмельницького козацьке військо опинилося у тяжкому становищі. Керівництво армією взяв на себе полковник І.Богун, який наказав спорудити через непрохідні болота три переправи і організував відступ козацьких полків з поля бою.
У серпні 1651 українська армія, зазнавши під час боїв значних втрат, під тиском польського і литовського війська була змушена відійти в р-н Білої Церкви. У таких умовах гетьман погодився розпочати переговори з королівським урядом, які завершилися укладенням Білоцерківського мирного договору 1651. За умовами договору більш як удвічі скорочувався козацький реєстр, утричі - підвладна йому територія, суттєво обмежувалися зовнішньополітичні функції гетьмана. Незважаючи на це, польський сейм не затвердив Білоцерківського миру, і в 1652 бойові дії розгорнулися з новою силою. Вже у квітні Б.Хмельницький оголосив про початок нового походу. Цього разу загрозу з боку Литви прикривала армія під командуванням полковника С.Пободайла, головні сили зосередились у р-ні Чигирина. Звідси Б.Хмельницький спрямував частину війська на чолі з Т.Хмельницьким у Молдову, щоб змусити В.Лупула виконати союзницькі зобов'язання. Польський уряд вислав проти війська Т.Хмельницького 20-тисячний загін під командуванням польного гетьмана М.Калиновського. 22-23.5. біля г. Батіг поблизу м. Ладижина відбулася генеральна битва, в якій козацьке військо вщент розгромило польські хоругви (див. Батозька битва 1652). У цій битві загинули гетьман М.Калиновський та бл. 8 тис. жовнірів. Молдовський похід завершився шлюбом Т. Хмельницького з Р.Лупул. Однак у Молдові Т.Хмельницькому протистояла могутня антиукраїнська коаліція, у боротьбі з якою він і загинув (див. Сучавська оборона 1653). Козацьке військо було вимушене відступити з Молдови.
Протягом 1653 тривали бойові дії на Брацлавщині, де козаки під проводом І.Богуна розгромили під Монастирищем військо С.Чарнецького. Восени коронне військо потрапило в оточення під Жванцем над Дністром (див. Жванецька облога 1653). Але й цього разу польські війська від повного знищення врятували татари. Кримський хан Іслам-Гірей III, підкуплений польським королем Яном II Казимиром, уклав з Польщею сепаратну угоду.
За цих обставин Б.Хмельницький був змушений піти на переговори і погодитися на умови польського уряду, оскільки дізнався про рішення Земського собору Московської держави прийняти Військо Запорозьке “під руку” царя Олексія Михайловича. 8.1.1654 у відбулася Переяславська рада, на якій Б.Хмельницький та частина старшини склали односторонню присягу на вірність московському цареві. Складання присяги відбувалося в умовах невдоволення іншої частини козацької старшини 1 міщанства. Запорозькі козаки, духовенство на чолі з митрополитом С.Косовим відмовлялися від складання присяги, небезпідставно остерігаючись поширення московських порядків на українські землі.
Вимоги української сторони були затверджені у Москві в березні 1654 (див. “Березневі статті”). Загалом документ підтверджував незалежне становище Гетьманщини, однак окремі статті обмежували зовнішньополітичну компетенцію гетьмана та по-різному трактувалися суб'єктами договору.
Згідно з домовленостями, навесні 1654 Московська держава розпочала війну проти Речі Посполитої. На допомогу союзникам Б.Хмельницький вислав 20-тисячний корпус козаків під командуванням І.Золотаренка. Спільно з московським військом козаки здобули Смоленськ, Мінськ та Вільно, що насамперед відповідало планам московського царя. Спроби І.Золотаренка запровадити на відвойованих землях козацький устрій наштовхнулися на опір московської адміністрації та воєначальників. Восени 1654 Річ Посполита, уклавши союз з Кримом, спрямувала збройні сили на Поділля і Брацлавщину. Населення краю й козацькі полки чинили героїчний опір противнику.
На поч. 1655 запекла битва відбулась під Охматовим (Київщина), яка не принесла перемоги жодній із сторін (див. Охматівська битва 1655). У серпні-вересні 1655 Б.Хмельницький здійснив похід у Галичину, який завершився розгромом польського війська у Городоцькій битві 29.10.1655, і в листопаді козаки удруге взяли в облогу Львів. Дізнавшись про наступ татар на Україну, Б.Хмельницький був змушений відійти під Озерну, а згодом у Подніпров'я.
У жовтні 1656 Московська держава та Річ Посполита заключили Віденське перемир'я 1656. Українську делегацію, на вимогу московської сторони, не було допущено до вироблення умов перемир'я. Незважаючи на це, Б.Хмельницький не квапився розривати союз з Москвою, прагнучи утворити антипольську коаліцію європейських держав. Успішна діяльність корпусу полковника А. Ждановича завершилася включенням до складу Гетьманщини Волині, Турово-Пінщини та Берестейщини. Влітку 1657 деякі непорозуміння між А. Ждановичем і союзником Б. Хмельницького семигородським князем Юрієм II Ракой під час походу у Польщу та демагогічна агітація царського агента Желябуського призвели до відмови частини козацьких військ від продовження воєнних дій і повернення їх в Україну. Звістка про самовільний відступ корпусу А. Ждановича з Польщі тяжко вразила Б. Хмельницького і стала однією з причин його передчасної смерті 27.7.1657.
Національно-визвольна війна українського народу під проводом Б.Хмельницького привела до відновлення української державності, справила вирішальний вплив на її наступний соціально-економічний і політичний розвиток, формування національно-державницької ідеї та її практичної реалізації.