Українські землі в складі Великого князівства Литовського

Українські землі у XIY ст були розділені між багатьма державами, зокрема:

1. Литва захопила Підляшшя, Волинь, Поділля, Київщину;

2. Після війни 1344-1366 рр. між Польщею і Литвою Галичина, Холмщина та Белзщина (52 тис. км2, 200 тис. чол.) із 1387р. остаточно залишилась під владою Польщі. У 1430р. захопила Західне Поділля;

3. у XII ст. у Крим прийшли генуезці, які створили колонію „Капітанство Готія”, до якої належали міста Кафу (Феодосія), Чембало (Балаклава), Судак, Монкастро . У 1475 р. генуезців вигнали турки;

4. у XIII-XY ст. в Криму існувало грецьке князівство Феодоро (столиця Мангуп), яке підкорили турки;

5. у XIII ст. Крим заселили татари і у 1449р. вони під керівництвом Хаджи Девлет-Гірея створили Кримське ханство (1443-1783) із столицею в м. Солхат, із 1432р - Бахчисарай. У 1475 р. Крим став вассалом Туреччини;

6. у XII ст. Угорщина підкорила Закарпаття, у 1370-1387 рр. володіла Галичиною. У 1526р. під Мохачем турки розгромили угорців, східне Закарпаття відійшло до Трансільванії (Семиграддя), а Західне – до австрійських Габсбургів;

7. у 1359р. Молдавське князівство захопило Північну Буковину (Шипинську землю), із 1514р. потрапило під владу Туреччини, які тут створили Хотинську райю;

8. у 1503р. Московське князівство відібрало Чернігово-Сіверські земліу Литви

Поставши в середині XIII ст. (першим князем був Міндовг (1230-1263 рр.)), Литовська держава (ВкЛ) поступово посилює свій вплив і розширює територію. Так, за князя Гедиміна(1316-1341 рр.) вона захоплює значну частину Білорусі, а його сини Ольгерд(1341-1377) іКейстут приєднують Чернігово-Сіверщину (1357-1358 рр.), Київщину, Брацлавщину. У 1362 р. Ольгерд розгромив татар у битві на р. Сині Води та зайняв Поділля, яке обсіли сини Коріата Гедиміновича – Юрій, Олександр, Констянтин. Литовці дотримувались принципу „Старого не змінюємо, нового не запроваджуємо” і тому сприймались місцевим населенням позитивно. Більшість населення князівства становили слов'яни, які населяли 9/10 його земель. Давня руська мова, культура, закони (Руська правда) та звичаї були панівними в князівстві.

Загроза з боку татар, Тевтонського ордену та Москви зумовило для Литви вибір союзника в особі Польщі. В серпні 1385 р. у м. Крево було підписано угоду про об’єднання (унію) між ВкЛ і Польським королівством. Литовський князь Ягайло одружується з польською королівною Ядвигою, переходить в католицьку віру, проголошує католицизм єдиною релігією для населення Литви і стає польським королем Володиславом II Ягелло.

Це викликало відсіч литовських феодалів на чолі з князем Вітовтом, що призвело до громадянської війну у Литві (1386-1392). Тому в 1392 р. у м. Острові підписується компромісна угода, за якою Польща визнавала Вітовта довічним правителем Литви, чим фактично було відмінено Кревську унію. Під час князювання Вітовта значно поширилась українська територіальна колонізація на південь та схід, аж до Чорного моря.Вітовту 20-х рр.XY ст. захопив землі між Дніпром та Дністром і вийшов до Чорного моря, де заснував фортеці Гаджибей (Одеса) та Каравул. З 1398р. держава називалась Велике князівство Литовське, Руське і Жемайтійське,із державним гербом «Погоня».

Велике князівство Литовське, Руське та Жемайтійське було федерацією автономних князівств, які сплачували щорічну данину великому князю, влада якого була необмеженою. При князеві формується дорадчий орган (державна рада) та уряд - Пани-рада. Формується двопалатний сейм, який складається із сенату (Пани-Рада) та лицарського кола, до якого входили по 2 депутати від повіту. На місцях діяли шляхетські сеймики. До уряду належали канцлер (мін. зак. справ), підскарбій земський (міністр фінансів), гетьман (військовий міністр), підчашій, стольник, мечник, маршалок.

Продовжуючи політику централізації, Вітовт ліквідує Волинське (1392), Подільське та Київське (1394) князівства, тим самим фактично скасувавши колишню автономію українських земель. Було розірвано українську державотворчу традицію. Однак, після поразки від татар в битві на річці Ворскла (13 YII 1399 р.) Вітовт змушений продовжити співпраця з поляками. У 1410р. під Грюнвальдом Вітовт і Ягайло розгромили Тевтонський орден. У 1413 р. було підписано Городельську унію, за литовські феодали-католики зрівнювалися в правах з польською шляхтою, але посилилась дискримінація православного населення.

Опір покатоличенню очолив молодший брат Ягайла - Свидригайло Ольгердович. Це призвело до розколу Литви на «Велике князівство Руське » під керівництвом Свидригайла з центром у Полоцьку та Князівства Литовського, яке очолив Сигізмунд Кейстутович. Протягом 4 років (1432-1435) в межах ВКЛ фактично існувало дві держави та відбувалась громадянська війна. У 1435 р. війська Свидригайла під Вількомиром зазнали нищівної поразки від Сигізмунда. Польща відірвала Поділля. Сигізмунда вбили українські князі, але Свидригайло зрікся влади. Тоді на велике княжіння обирається малолітній син Ягайла - Казимир. А у 1447 р. він стає також і польським королем Казимиром IV, фактично відновивши польсько-литовську унію.

Великі князі Литовські

12533-1263 – Міндовг 1316-1341 – Гедимін 1341-1377 – Ольгерд 1377-1392 – Ягайло (Володислав Ягелло) 1381-1382 - Кейстут 1393-1430 – Вітовт (Олександр) Кейстутович 1430-1432 – Свидригайло (Болеслав) 1430-1440 – Сигизмунд Кейстутович 1440-1492 – Казимир IY Ягайлович 1492-1506 – Олександр Казимирович 1500-1544 – Сигизмунд I Старий 1544-1572 – Сигизмунд II Август

Українські землі у складі Литви остаточно втрачають автономні права, що викликало опір - у 1481 р. виникла „змова князів” Михайла Олельковича та Федора Бельського проти Литви. У 1508 р. відбувається повстання під керівництвом князя М. Глинського проти литовських магнатів.

Стани поєднують людей за громадськими функціями, правами, обов^’язками та пільгами: 1. - ті, що воюють і мають землю і владу; 2. - ті, що моляться за людську спільноту; 3. - ті, що трудяться.У XYI ст.у Литві були наступні стани:

Привілейовані (не платили податків)	1. Князь – належав до династії Гедиміновичів, мав спочатку необмежену владу; 2. Княжата (магнати)– головні та повітники –привілейовані вихідці із родин Рюриковичів або Гедиміновичів які не підлягали місцевій адміністрації. Відомі родини – Острозькі, Заславські, Сангушки, Чарторийські; 3. Пани(аристократія) - багата шляхта без титулів; 4. Шляхта(2,5% населення – (бояри, панцирні слуги, зем’яни ) – військово-службовий стан, який за службу мав право на спадкове землеволодіння; 5. Духовенство (2,5 % нас.)– привілейований стан суспільства, поділялось на чорне (монахи) та біле (священики);
Напівпривілейовані	Козаки –проміжний стан суспільства, який був особисто вільним, користувався приватною землею та ніс за це військову службу.
Непривілейовані (сплачували податки)	Міщани – жителі міст. Міста були державними та приватновласницькими. Великі міста мали магдебурзьке право. Міщани складали 15% населення держави та поділялись на з верстви - патриціат (багаті купці та ремісники), бюргерство (цехові ремісники), плебс (бідні міщани). Селяни (80% насел., поділялись на „похожі” та „непохожі” («отчичи», кріпаки). Похожі – це: слуги (особисто вільні, не сплачували податки), данники (особисто вільні, сплачували державі чинші), тяглі (особисто вільні безземельні селяни, які відбували повинність з своєю робочою худобою), підсусідки, загородники, халупники – безземельні селяни.

Литовське суспільство знало отчинне (спадкове) та умовне (за службу) землеволодіння.

Покріпачення селян в Україні розпочалось у 1447р., коли були закріпачені підсусідки та загородники. Аграрна реформа здійснена Сигизмундом II Августом („Устави на волоки ”, 1577), ліквідувала в Україні общинне землеволодіння, оскільки визнавала лише приватну власність на землю та персональне оподаткування. Устави на волоки (1557р.) вводили волоки (16,8-21,8 га.) як об’єкт оподаткування селян. Один фільварковий волок відповідав 7 селянським. Поділявся на 3 полоси по 11 моргів (7,12га). Тяглі селяни повинні були відпрацювати 2 дні панщини. Селяни сплачували податки від Св. Миколая (21. 11.) до Св. Мартина (6. 12.). Генріхові статути (1573) та Третій Литовський статут остаточно ввели кріпацтво

Юридична система Литви виникла на основі Руської правди та розвинулась у „Судебник” (1468) та три Литовські статути, які були прийняті: у 1529 р. („Старий”), у 1566 р. („Волинський”), у 1588 р. („Новий”). На Правобережній Україні Статути діяли до 1840 р.

Судова система представлена державними і становими судами. Суд перебував у руках воєвод та староств. За Другим статутом територія держави була поділена на 30 судових повітів, де проводили суд державні суди. Шляхта мала в кожному повіті станові шляхетські суди: земський, підкоморний, гродський. Земський суд збирався тричі на рік для розгляду цивільних справ. Підкоморний суд розглядав земельні справи. Гродський, який розглядав кримінальні справи, очолювався повітовим старостою. Із 1435 р. все діловодство було переведено на польську мову. Також у Литовському князівстві діяв громадський „копний ” суд, який розглядав всі типи злочинів.

Церква. У 1458р. створено Київську митрополію (10 єпархій), яка підпорядковувалась напряму Константинопольському патріарху. Пізніше Москва захопила Смоленську та Чернігівську єпархії. Однак, оскільки світська влада встановила право патронату (призначення церковних ієрархів), це призвело до моральної деградації православної церкви в Україні. Православ’я занепадало, оскільки шляхта відмовилась платити церковну десятину. Однак, поляки насильно насаджували католицизм, зневажаючи православних-схизматиків.

Адміністративно Литовське князівство поділялось на князівства (Волинське, Київське, Новгород-Сіверське, Чернігівське, Подільське),які очолювали Гедиміновичі. Вони були ліквідовані Вітовтом у 1392-1394рр. На їх місці виникли воєводства, які поділялись на повіти, а повіти на волості. Київського Згідно із Другим Литовським статутом територія Литовського князівства поділялась на 13 воєводств, зокрема на Україні: Берестейське, Підляське, Київське, Волинське, Брацлавське.

Грошова система представлена золотими угорськими дукатами (3,48 гр), чеськими срібними грошами, срібними пенязями (0,35гр.)та мідними місцевими денаріями. Рахували копами (гривнями), з розрахунку 1 копа=60 грошів=600 денаріїв (пенязь).

3.2 Українські землі в складі Речі Посполитої (1569-1795 рр.)

На відміну від литовців, поляки з самого початку розпочали колонізацію українських земель, запроваджуючи польську правову систему, польську і латинську мову у діловодство та католицьку віру. Проти польського свавілля у 1492-1492рр. на Поділлі відбулося повстання на чолі з Мухою, розгромлене під Рогатином, у 1491р. повстання під керівництвом А. Борулі, розгромлене під Галичем. Захоплені руські землі були зведені у воєводства Королівства Польського –Руське (1434), Подільське (1434), Белзьке (1462). Захопивши у XIV-XV ст. Галичину, Західну Волинь і Поділля, Польща прагнула оволодіти й українськими землями, які входили до складу Великого князівства Литовського з допомогою підписання унії. Українська шляхта підтримувала унію оскільки вона означала привілеї, обмеженість королівської влади, гарантовані політичні свободи та звільнення від військової повинності. Польська шляхта (5% населення) за службу отримувала землю у спадкове володіння та право володіти кріпаками, привілеї виборів до сейму, безмитної зовнішньої торгівлі, гуральництва. Польська держава у XYI ст. була зразковою – економічне піднесення, релігійна віротерпимість, дотримання законності та демократизм.

Причини та передумови Люблінської унії:

1. Польща прагнула захопити українські землі для привласнення земель та закріпачення селян, а також для поширення католицизму;

2. Литва прагнула унії для протистояння Московському князівству та татарським нападам;

3. Литовська шляхта прагнула таким чином здобути права польської шляхти та закріпачити українських селян, уникнути військової служби;

4. Українська шляхта, духовенство та міщани хотіли з допомогою унії долучитись до європейської культури та ринку, а також захиститись від татар;

5. Проти унії виступали українські та литовські князі, які боялись втратити вплив у державі.

Польські королі

1333-1370 – КазимирIII Великий 1370-1382 – Людовік Угорський 1384-1385 – Ядвига 1384-1434 – Володислав II Ягелло 1434-1444 – Володислав III 1447-1492 – Казимир IY Ягайлович 1492-1501 – Ян I Ольбрахт 1501-1506 – Олександр Казимирович 1506-1548 – Сигизмунд I Старий 1548-1572 – Сигизмунд II Август

Королі Речі Посполитої

1573-1575 – Генріх Валуа 1576-1586 – Стефан Баторій 1586-1632 – Сигизмунд III 1632-1648 – Володислав IY Ваза 1648-1668 – Ян Казимир 1669-1673 – Михайло Вишневецький 1674-1696 – Ян III Собєський 1697-1703, 1709-1733 – АвгустII 1704-1711, 1733-34 – Станіслав Лещинський 1733-1763 – Август III Фрідріх 1764-1795 – Станіслав Август Понятовський

У січні король польський та великий князь литовський Сигізмунд-Август II скликав об’єднаний польсько-литовський сейм у Любліні. Українські магнати залишили його через прагнення поляків повного об’єднання Польщі та Литви. Король двома універсалами відірвав від Литви та приєднав до Польщі Волинь, Підляшшя, Київщину та Східне Поділля (Брацлавщину) та пригрозив позбавити магнатів маєтностей. Магнати здались та повернулись.

Першого липня 1569 р. депутати Великого князівства Литовського підписали акт про державну (Люблінську) унію і склали присягу на вірність їй. Це означало створення держави Річ Посполита Обох Народів (дослівно з польської мови - спільна справа). Державний устрій Речі Посполитої за Генріховими статутами (1573) - республіка з виборним королем (шляхетська демократія). Право голосу мала лише шляхта, яка правила державою від імені народу. В ній мали бути виборний король, який править під наглядом 16 сенаторів (Радою резидентів), двопалатний сейм (обирався на 2 роки), який складався з двох палат - сенату і ізби послів, єдина зовнішня політика, загальна скарбниця. Під час прийняття рішень сеймом існувало право “ліберум вето” - кожен шляхтич сейму міг накласти вето на прийняття певного рішення вимовивши слова "Не позвалям". Автономія Литви зберігалася лише у питаннях місцевого самоврядування, організації армії і у правничій сфері.

Король фактично вважався головою своєрідної шляхетської республіки, не мав постійної армії, і повністю залежав від шляхетського ополчення. Феодали Речі Посполитої для захисту своїх прав створювали конфедерації. Відкриті виступи конфедератів проти короля називалися рокошами. Збройні сили Речі Посполитої складалися з посполитого рушення і кварцяного війська, а також надвірні війська окремих магнатів. На час укладання Люблінської унії у 1569 р. загальна кількість населення складала 7 млн. чоловік з яких близько 4,5 млн. поляків, 2 млн. русинів (українців і білорусів), 0,75 млн. литовців і 0,7 млн. євреїв.

Стани польського суспільства:

1. Шляхта - рицарський стан землевласників, який спадково володів землею та мав право володіти підданими-кріпаками. За військову службу звільнявся від сплати податків. Поділялось на магнатів («королев’ят» та шляхтичів);

2. Духовенство– звільнявся від сплати податків за духовну службу. Поділялось на пануюче католицьке та скривджене православне;

3. Козацтво – напівпривілейована верства населення із правом приватного землеволодіння але без права володіти підданими;

4. Міщанство – ремісничо-торговий люд міст;

5. Селяни– поділялись на кріпаків, які належали панам та державних, які проживали на «королівщині» та сплачували чинші державі.

Українські землі в складі Речі Посполитої адміністративно поділялись на воєводства:Руське(1434-1772, Львів), Белзьке (1462-1772, Белз), Волинське (1452-1793, Луцьк), Київське (1471-1793, Київ, Житомир), Подільське (1434-1672, 1699-1793, Кам’янець), Брацлавське(1430-1793, Брацлав), Чернігівське (1635-1648). Воєводства очолювали воєводи, яких призначав король та поділялись на повіти (землі) на чолі із старостами та каштелянтами (коменданти фортець).Староста – ключова особа місцевого управління – виконував адміністративні, судові функції, збирав податки, організовував оборону краю. Кожне воєводство та повіт мали шляхетські сеймики та 3 станові суди. В складі Литви залишились українські етнічні землі у Берестейському (Берестейський та Пінський повіти) і Підляському (Дорогичинська, Мельницька, Більська землі) воєводствах.

Наслідки унії: позитивні - возз'єднала українські землі в межах єдиної держави, забезпечила зростання культурно-освітнього рівня, знайомство з західноєвропейською культурою. Внаслідок розвитку освіти та культури у XYI-XYII ст. відбувається Перше національно-культурне Відродження України.

Негативні: унія сприяла посиленню польської соціальної, національної, релігійної, культурної експансії (ополячення та покатоличення). Було остаточно розірвано українську державотворчу традицію.

Міста. У 40-ті роки XVII ст. в Україні існувало близько 1000 міст і містечок. Містечка переважно були невеликими, багато з них мали всього по 100, а то й менше дворів. Найбільшими містами були Львів (18 тис. чол. населення), Київ (населення 13-14 тис. чол.), Кам'янець-Подільський, Луцьк, Чернігів, Ніжин, Переяслав, Полтава, Перемишль та ін. Розвиваються міста двох типів - державні та приватновласницькі. Міщани складали 15% населення та поділялись на 3 категорії – багаті патриції, середнє бюргерство (поспільство, ремісники і торговці) та бідний плебс. Мешканці міст боролися за введення магдебурзького права, тобто надання права на виборне місцеве самоврядування. Орган міського самоуправління називався магістрат (ратуша) і поділявся на 2 колегії: раду на чолі з мером (бургомістром) та лаву-суд на чолі з війтом. Майно державних або духовних осіб, які проживали у місті та не підлягали міській юрисдикції називались юридиками. Магдебурзьке право на Україні мали Володимир-Волинський (1324), Сянок (1339), Львів (1356), Кременець (1374), Київ (1494). У містах України спостерігалось засилля іноземців – німців, поляків, вірмен, євреїв. Кожна нація мала у місті самоуправління. Цехи – це професійні корпоративні об’єднання ремісників міста з монополією на виготовлення та продаж товарів та взаємодопомоги. Цех був самоврядною громадою з власним статутом, судом і виборним майстром на чолі.

Працівники цеху поділялись на 3 категорії – майстер – підмайстер – учень. Щоб стати майстром потрібно було довго навчатись та виготовити шедевр (штуку). У Львові у XIY ст. було 4 цехи, у XYI ст. – 20. Ремісників, які не входили до цеху називали партачами («a porte - осторонь») і це були православні майстри, оскільки до цеху приймали лише католиків. Ремесла - шевське і кравецьке ремесла, кушнірство (обробка овечих шкур та хутра), грабарство (виготовлення підошов, юхти та інших шкіряних виробів), лимарство (обробка шкіри для господарських потреб), соляні промисли, ґуральні, броварні, рудні (виплавка заліза з болотної руди), поташні (виробництво соди, для виготовлення скла, мила), селітряні варниці (селітра для вироблення пороху), соляні жупи, воскобійні, гути («скляні заводи»). Поступово з простого товарного виробництва виростала мануфактура (ручне виробництво) з використанням водяного колеса.

Село. У XYI-XYII ст. Річ Посполита переживає друге закріпачення селян, через «революцію цін» у Європі. З’являються фільварки - феодальні господарства, які базувались на примусовій праці селян-кріпаків. Дводенна панщина уведена „Уставою на волоки” (1557 р.) пізніше зросла до 5 днів на тиждень. Визнавалися суд феодала над своїм кріпаком. Селянин обробляв землю, а володів нею пан.

Люблінська унія урівняла у правах шляхту, що вело до швидкого ополячення та окатоличення української шляхти. Українські шляхтичі та бояри, які не хотіли приймати католицизм тікали на Запоріжжя та стали основою військової організації козацтва. Магнати й шляхтичі у першій половині XVII ст створили величезні латифундії в Південній і Східній Україні. Так, у 1620 р. у володіннях князів Острозьких налічувалося 80 міст та містечок і 2760 сіл. У маєтках магната князя Яреми Вишневенького на Лівобережжі було близько 40 тис. селянських та міщанських господарств. Для колонізації східноукраїнських земель польські пани проголошують створення слобод – поселень на землях пана, які на 10-30 років звільнялись від феодальних повинностей.

Грошова система Речі Посполитої ґрунтувалась на золотих голандських та угорських дукатах, флоринах(3,48гр.), які відповідали сумі срібних монет у 30 грошів та становили польський злотий, срібних талерах (28,5гр.) та грошів (осьмаків), півтораки, мідних солідів (1/3 гроша - шеляг).

Церква. У 1347р. було скасовано Галицьку митрополію, відновлено у 1371-1401рр. та остаточно приєднано до Київської митрополії. У 1458р. Литва створила окрему Київську митрополію під порядкуванням Константинопольського патріарха (10 єпархій). Однак, оскільки світська влада встановила право покровительства (призначення церковних ієрархів), це призвело до моральної деградації православної церкви в Україні. Православним було заборонено займати державні посади, їх виганяли із цехів. Релігійне протистояння православних та католиків посилилось після календарної реформи Папи Григорія XIII, який зобов’язав католиків з 5 лютого 1582 р. додати до календаря 10 днів. Із 1564р. у Польщі діяли єзуїти, які зосередились на освіті.

Протистояння породило полемічну літературу, тобто твори релігійного спрямування, у яких висувалися докази авторів, спрямовані проти поглядів їх противників. На підтримку унії: Петро Скарга „Про єдність церкви Божої” (1577), «Собор Берестейський і його оборона» (1597), М. Смотрицький «Апологія», І. Потій «Антиапокрисис» (1599), «Унія»; Проти унії: Фристофор Філалет (М. Броневський) „Апокрисис” (1597), Гарасим Смотрицький „Ключ царства небесного „ (1587), Мелетій Смотрицький „Тренос або Плач” (1610), Захарія Копистенський „Книга про віру єдину” (1619), Іван Вишенський «Послання єпископам-відступникам від православ’я», Іов Борецький «Персторога», Захарія Копистенський «Палідонія або Книга оборони».

На захист православ’я виступили братства - міщанські організації, створювані при парафіяльних церквах. Найбільшими були Львівське Успенське братство (1463, Статут затверджено у 1585), Луцьке Хрестовоздвиженське (1483) і Київське Богоявленське (1615). Також у Городку (1591), Перемишлі (1592), Замості (1606). Однак братства виступали проти церковної ієрархії, що вело до поширення анархії. У 1588р. патріарх Константинопольський надав Віленському і Львівському братствам право ставропігії (підпорядкованість патріарху, а не місцевому митрополиту). Єпископи образились та ініціювали переговори з Папою Римським про унію.

Берестейська унія.Львівський єпископ Г. Балабан, митрополит Київський Михайло Рогоза, єпископи холмський (Д. Збируйський), пінський (Кирило Терлецький), володимирський та луцький (Іпатій Потій) виступають за унію. Унія була укладена у 1595р. у Римі єпископами К. Терлецьким та І. Потієм та Папою Климентом YII. Юридичне оформлення унії відбулося у 1596 р. в Бересті. Утворювалась Уніатська церквапід зверхністю Папи Римського, яка визнавала основні догмати католицької церкви, але мова богослужіння та обряди залишались православними. Уніатське духовенство урівнювалося з католицьким: не сплачувало податків, отримувало місця у сеймі. Але православний собор, що проходив водночас, не визнав правомірність рішення уніатів, українське суспільство розкололося. Унію прийняли 6 із 8 Київських єпархій. Проти унії виступили єпископи львівський Г. Балабан та перемишльський Мих. Терлецький. У1596 р. польський король заборонив православну церкву на території Речі Посполитої. Церковні землі передавались уніатам, православні фактично втратили вищу церковну ієрархію.

На захист православ’я виступили шляхта, міщани, козаки, селяни. У 1620 р. патріарх Єрусалимський висвятив єпархів та відновив Київську православну митрополію (Іов Борецький). У 1632-1640 рр. провів релігійні реформи православної церкви митрополит Київський Петро Могила. Широкий суспільний рух в Україні змусив короля Владислава у 1633 р. затвердити на сеймі «Статті для заспокоєння руського народу», які легалізували існування православної церкви і повертали їй частину майна

Річ Посполита вела численні війни, зокрема Лівонську (1558-1583), Ліфляндську (1600-1603), Московську (1606-1618), Хотинську (1620-1621). Під час останньої у 1620р. під Цецорою турки знищили польське військо на чолі з гетьманом С. Жолкевським (Б. Хмельницький потрапив у полон). У 1621р. під Хотином польсько-козацьке військо під керівництвом П. Сагайдачного розгромило турків, але гетьман зазнав смертельної рани та помер у 1622р.