Поняття галузі права міжнародних організацій та її джерела 1 страница
Цю галузь міжнародного права можна віднести до так званих відносно молодих. Вона зародилась у XIX ст. Активна діяльність на міжнародній арені, зростання ролі МО в ефективному вирішенні міжнародних проблем призвели до необхідності нормативного врегулювання цього феномену міжнародних відносин з допомогою міжнародного права.
Виходячи з вищенаведеного, можна дати визначення, а також склад, внутрішньо-організаційну структуру, юридичну силу актів, права МО як галузі міжнародного публічного права, яка є сукупністю міжнародно-правових норм, які регулюють правовий статус та положення міждержавних організацій у системі міждержавних відносин, зумовлюють їх юридичну природу, міжнародну правосуб'єктність™1.
Якщо правовою основою, наприклад, права міжнародних договорів виступає Конвенція ООН від 1969 р., а юридичною базою для міжнародного морського права - низка конвенцій від 1958 р. та 1982 р., то особливість галузі права МО з цієї точки зору полягає у відсутності комплексних правових актів, які визначали б. загальні засади створення та функціонування МО і були б безпосередньо присвячені міжнародно-правовій регламентації діяльності цих акторів міжнародних відносин. Окремі аспекти статусу МО регулюють міжнародні угоди, які переважно мають відношення і до інших галузей міжнародного права. Так, важливою віхою для розвитку галузі "право міжнародних організацій" стало прийняття у 1969 р. Віденської конвенції про право міжнародних договорів і, особливо, Віденської конвенції про право міжнародних договорів між державами і міжнародними організаціями або між міжнародними організаціями, укладеної у 1986 р. У цьому випадку можна говорити не тільки про кодифікацію права міжнародних договорів загалом, а й про систематизацію інституту права договорів МО. У преамбулі останньої конвенції, а також уст. З МО недвозначно характеризуються як суб'єкти міжнародного права, відмінні від держав.
Положення, які містяться у Віденській конвенції про представництво держав у їх відносинах з міжнародними організаціями універсального характеру 1975 р., формують інститут права зовнішніх зносин і одночасно систематизують відповідні аспекти взаємовідносин держав та МО.
Наступним логічним кроком на шляху кодифікації галузі могла би стати комплексна конвенція, яка б регламентувала питання юридичної природи, правового положення, привілеїв та імунітетів МО та низки інших питань.
Чисельну групу джерел становлять установчі акти МО. Це міжнародні договори, які приймаються державами - засновниками кожної МО. Як правило, ці акти мають назву "статут", однак загальноприйнятого критерію використання назв міжнародне право не розробило. Так, в основу діяльності ІКАО покладено Конвенцію, а діяльність
Всесвітньої організації охорони здоров'я (BOOS) регламентується її конституцією. У міжнародно-правовій літературі такі договори класифікують як договори особливого роду ("sui generia"). Їх особливість полягає у тому, що в них закріплюються не тільки взаємні права й обов'язки держав - учасниць договору, а й створюється новий суб'єкт міжнародного права і, відповідно, ще один "поверх" таких прав і обов'язків між державами - членами організації і самою організацією. Це означає, що такий договір більш складний як за своєю структурою, так і за певними особливостями установчих актів як міжнародних договорів: наприклад, в інституті прийняття, який замінює традиційні інститути ратифікації та приєднання до міжнародного договору, застереженнях до статуту, виходу з організації, до статуту, а також багатьох процедурних моментах. Однак ст. 5 Віденської конвенції про право міжнародних договорів 1969 р. закріплює положення, згідно з яким її норми застосовують до будь-якого міжнародного договору - установчого акта МО.
Ще одна група джерел - це угоди, які укладаються державами-членами в рамках самої організації, які регламентують окремі питання правового положення МО. Зазвичай ці угоди стосуються привілеїв та імунітетів організації загалом, посадових осіб, представників держав тощо. Як приклад можна навести Конвенцію про привілеї та імунітети організації від 1945 р., Конвенцію про привілеї та імунітети спеціалізованих установ ООН від 1946 р., угоди Ради Європи: Загальна угода про привілеї та імунітети від 1949 р., низка протоколів до цієї Угоди, починаючи від 1952 р., які конкретизували або визначали привілеї та імунітети окремих категорій посадових осіб Ради Європи, членів Європейського суду з прав людини, Європейської комісії з прав людини. До цієї ж групи можна віднести угоди між МО та державами про привілеї та імунітети штаб-квартир МО на території цих держав. Зразками таких договорів можуть бути Угода між ООН та США про місцерозташування центральних установ ООН від 1947 р. чи Спеціальна угода щодо місцеперебування Ради Європи від 1949 р. та Додаткова угода між Радою Європи та урядом Франції від 1950 р. Спільною рисою угод, присвячених привілеям та імунітетам, є те, що вони конкретизують відповідні положення установчих договорів, направлені на їх виконання. Але в першому випадку такі договори укладаються між державами-членами, а в другому випадку це робить сама МО відповідно до положень установчого документа.
Окрему групу джерел права МО становить внутрішнє право міжнародної організації - це особливий інститут права МО, який є сукупністю норм, що регламентують правила поведінки МО, її держав-членів з приводу належного функціонування. Норми цього інституту регулюють внутрішнє життя організації. До них, зокрема, відносять положення, які регулюють відносини між державами як членами організації з самою організацією, правове становище персоналу організації, регламентують структуру та порядок діяльності органів, визначають порядок прийняття рішень, процедуру голосування, порядок призначення та статус її посадових осіб. Норми цієї групи закріплені в міжнародних договорах, які виступають правовою основою діяльності організації. Ці положення договорів розвиваються та конкретизуються в рішеннях, які приймають самі МО. До таких актів належать регламенти, правила процедури окремих органів, інші рішення, які забезпечують повсякденне нормальне функціонування організації. До внутрішнього права можна віднести і контракти, які МО укладає зі своїми працівниками.
Питання 86. Організація Обєднаних Націй: Статут, цілі, принципи, членство
ООН - це універсальна міжнародна організація, створена для підтримання міжнародного миру, загальної безпеки та для сприяння розвитку всебічного співробітництва між державами. Статут ООН був підписаний 26 червня 1945 р. на Конференції в Сан-Франциско та набув чинності 24 жовтня 1945 р.
Цілі, принципи і структура ООН. Цілі ООН викладені у ст. 1 Статуту: 1) підтримувати міжнародний мир і безпеку та з цією метою вживати ефективні колективні заходи для запобігання або усунення загрози миру, а також придушення актів агресії чи інших порушень миру, здійснювати мирними засобами, у згоді з принципами справедливості й міжнародного права, владнання або вирішення міжнародних спорів або ситуацій, що можуть привести до порушення миру; 2) розвивати дружні стосунки між націями на основі поваги принципу рівноправності й самовизначення народів, а також вживати інші відповідні заходи для зміцнення загального миру; 3) здійснювати міжнародне співробітництво у вирішенні міжнародних проблем економічного, соціального, культурного та гуманітарного характеру та в заохоченні й розвитку поваги до прав людини й основних свобод, незважаючи на раси, статі, мови і релігії; 4) бути центром для узгодження націй у досягненні цих загальних цілей.
Згідно зі ст. 2 Статуту для досягнення зазначених цілей Організація та її члени діють відповідно до таких принципів: 1) суверенна рівність усіх членів Організації; 2) сумлінне виконання узятих на себе зобов'язань; 3) вирішення міжнародних спорів мирними засобами таким чином, щоб не піддавати загрозі міжнародний мир і безпеку; 4) утримання в міжнародних відносинах від погрози силою або її застосування як проти територіальної недоторканності або політичної незалежності будь-якої держави, так і будь-яким іншим способом, не сумісним з цілями ООН; 5) надання ООН її членами всілякої допомоги в усіх діях, що здійснюються нею відповідно до Статуту; 6) забезпечення того, щоб держави, що не є членами ООН, діяли відповідно до принципів Статуту; 7) невтручання ООН у справи, що входять до внутрішньої компетенції будь-якої держави.
Питання 87. Загальна характеристика систем органів ООН
Головними органами ООН є Генеральна Асамблея, Рада Безпеки, Економічна та Соціальна Рада (ЕКОСОР), Рада з Опіки, Міжнародний Суд і Секретаріат. На сьогодні членами ООН є 191 держава.
Генеральна Асамблея ООН складається з усіх членів Організації. Кожна держава представлена на її сесіях делегацію та має один голос.
Компетенції Генеральної Асамблеї підлягають будь-які питання або справи в межах Статуту (ст. 10). Вона може розглядати загальні принципи співробітництва у справі підтримання міжнародного миру та безпеки, у тому числі питання роззброєння, обговорювати питання співробітництва в політичній, економічній, соціальній, культурній сферах, питання сприяння здійсненню прав людини й основних свобод, питання прогресивного розвитку та кодифікації міжнародного права, давати рекомендації членам Організації та (або) Раді Безпеки з будь-яких таких питань або справ.
Будь-яке питання, з якого необхідно здійснити дію, передається Асамблеєю Раді Безпеки до або після обговорення. При цьому, коли Рада Безпеки виконує покладені на неї Статутом функції стосовно будь-якої суперечки або ситуації, Генеральна Асамблея не може робити якісь коментарі, що стосуються цієї суперечки або ситуації, якщо про це не попросить Рада Безпеки.
Рада Безпеки ООН є постійно діючим органом і складається з 5 постійних (Росія, США, Великобританія, Франція та Китай) і 10 непостійних держав-членів. Непостійні члени обираються Генеральною Асамблеєю на дворічний термін із врахуванням ступеню участі членів Організації в підтримці міжнародного миру та безпеки, а також принципу справедливого географічного розподілу (від Африки й Азії - 5 членів, від Східної Європи - 1, від Латинської Америки - 2, від Західної Європи й інших держав (Канади, Австралії та Нової Зеландії) - 2). Кожний член Ради має один голос.
Відповідно до ст. 24 (п. 1) Статуту для забезпечення швидких і ефективних дій ООН її члени покладають на Раду Безпеки головну відповідальність за підтримку міжнародного миру і безпеки та погоджуються в тому, що при виконанні обов'язків, які випливають із цієї відповідальності, Рада Безпеки діє від їхнього імені. Рада Безпеки уповноважується розслідувати будь-який спір або будь-яку ситуацію, що може привести до міжнародних непорозумінь або викликати спір, для визначення того, чи не може продовження цього спору або ситуації загрожувати підтримці міжнародного миру та безпеки. Рада Безпеки визначає існування будь-якої загрози миру, будь-якого порушення миру або акта агресії та дає рекомендації або вирішує, які заходи слід вжити для підтримання або відновлення міжнародного миру та безпеки.
Згідно зі ст. 62 Статуту ООН Економічна та Соціальна Рада (ЕКОСОР) уповноважена «здійснювати дослідження та складати доповіді з міжнародних питань в області економіки, соціуму, культури, освіти, охорони здоров'я та подібних питань або спонукати до цього інших, а також давати з будь-якого з цих питань рекомендації Генеральній Асамблеї, членам Організації та зацікавленим спеціалізованим установам ». До її складу входять 54 держави, що обираються Генеральною Асамблеєю ООН на три роки та щороку оновлюються на одну третину. Штаб-квартира знаходиться в Нью-Йорку (США).
Вищим органом ЕКОСОР є організаційна сесія, що приймає рішення простою більшістю голосів. При ЕКОСОР діють п'ять регіональних економічних комісій ООН: Економічна і Соціальна комісія ООН для Азії та Тихого океану, Економічна комісія ООН для Європи, Економічна комісія ООН для Африки, Економічна комісія ООН для Західної Азії, Економічна комісія ООН для Латинської Америки та Карибського басейну.
Міжнародний Суд ООН — головний судовий орган ООН, що діє відповідно до глави 14 Статуту ООН і Статуту Міжнародного Суду. Усі члени Організації ipso facto є учасниками цього Статуту. Учасниками Статуту Міжнародного Суду можуть бути і держави — не члени ООН на умовах, визначених Генеральною Асамблеєю за рекомендацією Ради Безпеки. Основна функція Суду — вирішення спорів між державами. Суд складається з 15 суддів, яких обирають на 9 років із числа осіб із високими моральними якостями, що задовольняють вимогам, запропонованим для призначення на вищі судові посади, або є юристами з визнаним авторитетом в області міжнародного права.
Секретаріат і Генеральний Секретар ООН. Головне завдання Секретаріату полягає в забезпеченні нормального функціонування всього механізму Організації. Секретаріат складається з Генерального Секретаря та персоналу, що може знадобитися для Організації (ст. 97 Статуту). Співробітники Секретаріату визнаються міжнародними посадовими особами.
Відповідно до Статуту Генеральний Секретар є «головною адміністративною посадовою особою Організації». Генерального Секретаря обирають на 5 років. Його повноваження є переважно виконавчо-розпорядницькими та пов'язані з реалізацією рішень Генеральної Асамблеї, Ради Безпеки й інших органів ООН, а також з обслуговуванням їхньої діяльності. Йому надане право доводити до відома Ради Безпеки будь-які питання, що, на його думку, можуть загрожувати підтримці міжнародного миру та безпеки.
Питання 88. Загальна характеристика спеціалізованих установ системи ООН, їх класифікація
Спеціалізовані установи ООН - це самостійні міжнародні організації, створені на основі міжнародних договорів, що мають широку міжнародну відповідальність у сфері економічній, соціальній, культури, освіти, охорони здоров'я й інших подібних сфер і пов'язані з ООН за допомогою ЕКОСОР спеціальними міжнародними угодами. Такі угоди підлягають затвердженню Генеральною Асамблеєю ООН. За Статутом ООН Генеральна Асамблея й ЕКОСОР мають деякі права щодо спеціалізованих установ ООН. Наприклад, Генеральна Асамблея розглядає й затверджує будь-які фінансові й бюджетні угоди з ними, перевіряє їх адміністративні бюджети з метою надання рекомендацій зацікавленим суб'єктам (п. 3 ст. 17); ЕКОСОР уповноважений узгоджувати діяльність спеціалізованих установ ООН за допомогою консультацій з ними й рекомендацій, рекомендацій Генеральній Асамблеї й державам - членам ООН (п. 2 ст. 63), вживати належних заходів для одержання від спеціалізованих установ регулярних доповідей (п. 1 ст. 64), проводити заходи для участі без права голосу представників цих установ в обговоренні питань Ради або у створених нею комісіях, а також для участі представників Ради в обговоренні питань у цих установах (ст. 70).
У правовому статусі для спеціалізованих установ ООН характерні такі риси: 1) договірна основа діяльності; 2) широка міжнародна відповідальність, визначена в Статуті ООН; 3) спеціалізований характер діяльності в соціально-економічній і гуманітарній сферах; 4) наявність зв'язку з ООН. Цей комплекс правових факторів зумовлює виділення спеціалізованих установ ООН в особливу групу міжнародних організацій.
Ці міжнародні організації за сферою діяльності можуть бути поділені на три групи. Першу утворюють спеціалізовані установи ООН економічного характеру, тобто ті, які функціонують у сфері міжнародної торгівлі, фінансів, транспорту і зв'язку. До них належать: Міжнародний банк реконструкції й розвитку; Міжнародний валютний фонд; Міжнародна фінансова корпорація; Міжнародна асоціація розвитку (МАР); Міжнародне агентство з інвестиційних гарантій (МАІГ); Міжнародний центр із врегулювання інвестиційних спорів (МЦВІС); Продовольча й сільськогосподарська організація (ФАО1); Міжнародний фонд сільськогосподарського розвитку (МФСГР); Міжнародна морська організація (ІМО); Організація міжнародної цивільної авіації (ІКАО); Всесвітній поштовий союз (ВПС); Міжнародний союз електрозв'язку (МСЕ); Всесвітня метеорологічна організація (ВМО); Організація Об'єднаних Націй з промислового розвитку (ЮНІДО).
У другу групу входять спеціалізовані установи ООН соціального характеру - Міжнародна організація праці і Всесвітня організація охорони здоров'я.
Третю групу спеціалізованих установ утворюють організації культурно-гуманітарної спрямованості: Організація Об'єднаних Націй з питань освіти, науки і культури (ЮНЕСКО), Всесвітня організація інтелектуальної власності (ВОІВ), Всесвітня організація з туризму.
Питання 89. Регіональні міжнародні організації: загальна характеристика
Статут ООН містить спеціальну главу VII про регіональні угоди та органах для вирішення питань, що відносяться до підтримання миру і безпеки, які є придатними для регіональних дій. При цьому угоди і органи, а також їхню діяльність повинні бути сумісні з цілями і принципами ООН. Рада Безпеки заохочує мирне вирішення спорів в рамках таких угод і органів. Він використовує регіональні угоди та органи для примусових дій під його керівництвом. Без повноважень Ради вони не можуть вживати примусові дії, за винятком тих, що робляться в порядку колективної самооборони. Рада має бути поінформований про всі дії, здійснені або намічаються для підтримки миру і безпеки.
Існують розбіжності щодо віднесення тих чи інших угод і організацій до числа регіональних. Чи є, наприклад, регіональною організацією НАТО, членами якої складаються держави трьох континентів? Але є і загальновизнані регіональні організації. До їх числа відносяться Організація американських держав (ОАД), Африканський Союз, Ліга арабських держав (ЛАГ), Співдружність Незалежних Держав (СНД). Всі вони передбачають обов'язок держав-членів співпрацювати в підтримці миру і безпеки. Особливий інтерес для нас представляє ОБСЄ.
Організація з безпеки і співробітництва в Європі (ОБСЄ). Ця організація перебуває у стадії становлення.
Слід зазначити істотну особливість ОБСЄ як організації - вона заснована не міжнародно-правовою, а політичною угодою. Майже через 20 років успішної роботи політичного форуму - Наради з безпеки і співробітництва в Європі (НБСЄ) - рішенням будапештської наради 5-6 грудня 1994 р. вона була трансформована в організацію (ОБСЄ), що має на меті досягнення таких цілей: створення сфери загальної безпеки шляхом використання норм і стандартів; забезпечення реалізації усіх зобов'язань НБСЄ; залишатися консультативним форумом; сприяти розвиткові превентивної дипломатії і заохочувати його; сприяти врегулюванню спорів і конфліктів; заохочувати миротворчі операції; здійснювати контроль за озброєннями і роззброєнням; сприяти забезпеченню прав людини; розвивати співробітництво в напрямі утвердження ринкової економіки.
Статус органів ОБСЄ також перебуває у стадії становлення. Вони трансформувалися з органів НБСЄ у такий спосіб.
Вищим органом ОБСЄ є Нарада глав держав і урядів країн-членів. Водночас функції центрального керівного органа ОБСЄ виконує Рада міністрів, що фактично відповідальна за прийняття рішень. Вона представляє рівень міністрів закордонних справ держав - членів організації. Засідання Ради міністрів ОБСЄ проводяться по черзі в різних країнах. Підготовка засідань Ради міністрів, виконання прийнятих нею рішень, координація діяльності всіх допоміжних органів покладено на Керівну раду (вона замінила в існуючій структурі НБСЄ Комітет старших посадових осіб). Крім того, Керівна рада повинна обговорювати і формулювати керівні принципи політичного і загального бюджетного характеру, розглядати питання, пов'язані з виникненням критичних ситуацій у регіоні, а також адекватно задіяти механізм мирного врегулювання міжнародних спорів. Засідання Керівної ради на рівні представників міністерств закордонних справ краш-учасниць проводяться у Празі.
Основним органом для розгляду надзвичайних ситуацій, ведення політичних консультацій і прийняття поточних рішень є Постійна рада (у неї трансформувався Постійний комітет, що функціонував у межах НБСЄ). До складу Постійної ради входять представники держав-учасниць, які працюють на постійній основі. Засідання ради проводяться у Відні.
Організаційно-технічне забезпечення роботи ОБСЄ здійснює Секретаріат, що відає документацією й архівом, публікує необхідні документи, обслуговує наради і засідання вищого і керівних органів ОБСЄ. Очолює його Генеральний секретар, що бере участь у координації всього механізму діяльності органів ОБСЄ.
У межах ОБСЄ діє також ряд інститутів, спрямованих на забезпечення додержання прав людини, проведення аналізу становища національних меншостей в окремих країнах і т. п.
Співдружність Незалежних Держав (СНД)
Однією з нових структур, що виникли на пострадянському просторі, стала СНД. Її установчими документами є Угода про створення СНД від 8 грудня 1991 p., Протокол до Угоди та Алма-Атинська декларація від 21 грудня 1991 р. Статут СНД був прийнятий на засіданні Ради голів держав 22 січня 1993 р.
Метою СНД є: здійснення співпраці в політичній, економічній, екологічній, гуманітарній, культурній та інших галузях; утворення загального економічного простору; забезпечення прав та основних свобод людини відповідно до загальновизнаних принципів міжнародного права та документів ОБСЄ; співробітництво між державами-членами в забезпеченні міжнародного миру та безпеки та здійсненні роззброєння; взаємна правова допомога та співробітництво в інших галузях правових відносин; мирне вирішення спорів та конфліктів між державами СНД (ст. 2 Статуту). Співдружність має діяти на підставі загальновизнаних принципів міжнародного права. При цьому СНД не укладає міжнародних угод від свого імені.
Структура СНД репрезентована достатньо Складною системою органів. На сьогодні для досягнення мети та завдань Співдружності засновано близько 70 міждержавних, міжурядових і міжвідомчих органів.
Рада голів держав є відповідно до ст. 21 Статуту вищим органом Співдружності. Вона обговорює та вирішує принципові питання діяльності держав-членів у галузі їхніх спільних інтересів і збирається на засідання двічі на рік (можливі позачергові засідання). Рада голів урядівкоординує співробітництво виконавчої влади держав-членів і збирається на засідання чотири рази на рік. Рішення обох органів приймаються за умови загальної згоди - консенсусу. Будь-яка держава може проголосити про свою незацікавленість у тому чи іншому питанні, що не буде розглядатися як перепона для прийняття рішення. Рада міністрів закордонних справ здійснює координацію зовнішньополітичної діяльності держав-членів, взаємодію дипломатичних служб, співробітництво з ООН, ОБСЄ та іншими міжнародними організаціями, розробляє пропозиції для Ради голів держав та Ради голів урядів і забезпечує реалізацію їхніх рішень. Рішення приймаються за загальної згоди. Рада міністрів оборони (РМО) відає питаннями військової політики, військової розбудови та безпеки, координує діяльність міністерств (комітетів) оборони держав-членів, надає пропозиції Раді Голів держав та Раді голів урядів щодо складу та призначення Об'єднаних Збройних Сил Співдружності, принципів їхньої підготовки та матеріально-технічного забезпечення, щодо ядерної політики тощо.
Координаційно-консультативний комітет є постійно діючим виконавчим органом Співдружності. На виконання рішень Ради голів держав та Ради голів урядів він виробляє пропозиції з питань співробітництва в межах СНД, організує наради представників та експертів для підготовки проектів документів, забезпечує проведення засідань Ради голів держав та Ради голів урядівj сприяє діяльності інших органів.
Виконавчий секретаріат відає організаційно адміністративними питаннями діяльності СНД, його очолює Виконавчий секретар СНД.
Економічний суд - орган для розгляду суперечок за заявами держав - членів СНД та інститутів Співдружності, а також тлумачення питань юридичного характеру.
Комісія з прав людини є відповідно до ст.33 Статуту СНД консультативним органом, який спостерігає за виконанням зобов'язань щодо прав людини, що їх взяли на себе держави-члени в рамках Співдружності.
Робочою мовою Співдружності є російська мова (ст. 33 Статуту). Місцем перебування більшості постійно діючих органів СНД, у тому числі Координаційно-консультативного комітету, Виконавчого секретаріату, Економічного суду та Комісії з прав людини, є місто Мінськ.
Припускається вихід держави зі складу Співдружності за умов повідомлення про такий намір за 12 місяців до виходу.
Питання 90. Внутрішньо-організаційний механізм Організації з безпеки і співробітництва в Європі
Слід зазначити істотну особливість ОБСЄ як організації — вона заснована не міжнародно-правовою, а політичною угодою. Майже через 20 років успішної роботи політичного форуму — Наради з безпеки і співробітництва в Європі (НБСЄ) — рішенням будапештської наради 5-6 грудня 1994 р. вона була трансформована в організацію (ОБСЄ), що має на меті досягнення таких цілей: створення сфери загальної безпеки шляхом використання норм і стандартів; забезпечення реалізації усіх зобов'язань НБСЄ; залишатися консультативним форумом; сприяти розвиткові превентивної дипломатії і заохочувати його; сприяти врегулюванню спорів і конфліктів; заохочувати миротворчі операції; здійснювати контроль за озброєннями і роззброєнням; сприяти забезпеченню прав людини; розвивати співробітництво в напрямі утвердження ринкової економіки.
Статус органів ОБСЄ також перебуває у стадії становлення. Вони трансформувалися з органів НБСЄ у такий спосіб.
Вищим органом ОБСЄ є Нарада глав держав і урядів країн-членів. Водночас функції центрального керівного органа ОБСЄ виконує Рада міністрів, що фактично відповідальна за прийняття рішень. Вона представляє рівень міністрів закордонних справ держав - членів організації. Засідання Ради міністрів ОБСЄ проводяться по черзі в різних країнах. Підготовка засідань Ради міністрів, виконання прийнятих нею рішень, координація діяльності всіх допоміжних органів покладено на Керівну раду (вона замінила в існуючій структурі НБСЄ Комітет старших посадових осіб). Крім того, Керівна рада повинна обговорювати і формулювати керівні принципи політичного і загального бюджетного характеру, розглядати питання, пов'язані з виникненням критичних ситуацій у регіоні, а також адекватно задіяти механізм мирного врегулювання міжнародних спорів. Засідання Керівної ради на рівні представників міністерств закордонних справ краш-учасниць проводяться у Празі.
Основним органом для розгляду надзвичайних ситуацій, ведення політичних консультацій і прийняття поточних рішень є Постійна рада (у неї трансформувався Постійний комітет, що функціонував у межах НБСЄ). До складу Постійної ради входять представники держав-учасниць, які працюють на постійній основі. Засідання ради проводяться у Відні.
Організаційно-технічне забезпечення роботи ОБСЄ здійснює Секретаріат, що відає документацією й архівом, публікує необхідні документи, обслуговує наради і засідання вищого і керівних органів ОБСЄ. Очолює його Генеральний секретар, що бере участь у координації всього механізму діяльності органів ОБСЄ.
У межах ОБСЄ діє також ряд інститутів, спрямованих на забезпечення додержання прав людини, проведення аналізу становища національних меншостей в окремих країнах і т. п.
Питання 91. Поняття та структура права Європейського Союзу
Право Європейського Союзу - це система правових норм, які регулюють процеси європейської інтеграції та діяльність ЄС.
Євросоюз є структурою, яка регулює здійснення економічної, політичної та правової інтеграції 27 європейських держав (Австрії, Бельгії, Болгарії, Великої Британії, Голландії, Греції, Данії, Естонії, Ірландії, Іспанії, Італії, Кіпру, Латвії, Литви, Люксембургу, Мальти, Німеччини, Польщі, Португалії, Румунії, Словаччини, Словенії, Угорщини, Фінляндії, Франції, Чехії, Швеції).
Складовими елементами ЄС є СЗППБ і СПБО. Ця складність конструкції Євросоюзу спричинена поступовим розвитком процесів європейської інтеграції, за якою до сфер, які вже охоплені правовим регулюванням інститутів і установ Союзу, додаються все нові галузі. Завдяки ліквідації наявних раніше трьох опор Союзу розвиток європейської інтеграції здійснюється на основі формування права ЄС як гомогенної системи правових норм, оскільки усі напрями діяльності Євросоюзу підпорядковані одній правовій структурі.
Право Євросоюзу за своєю структурою поділяється на первинне та вторинне.
До первинного права ЄС належать норми міжнародних договорів, які становлять правову основу для функціонування всіх складових елементів, що формують Євросоюз. Первинне право ЄС створює правові засади для ухвалення законодавчих та інших правових актів Союзу.
Вторинне право ЄС являє собою більш складну підсистему норм. До нього відносять норми, які закріплені в актах органів Союзу, а також у міжнародних угодах, що уклали між собою європейські співтовариства та інші суб'єкти міжнародного права. Вторинне право не повинно суперечити первинному, яке є основою правопорядку ЄС.
Система права ЄС постійно змінюється. Але це не означає, що не можна виділити такі її окремі складові, як галузі та інститути.