Сучасні концепції демократії

Теорія партисипаторної (від англ. participate — брати участь), учасницької демократії, найнаближеніша до уявлень про демократію як владу народу, що здійснюється ним безпосередньо. В основі цієї концепції — переконання про здатність громадян не лише брати участь у виборах, референдумах, плебісцитах, а й безпосередньо у політичному процесі — у підготовці, прийнятті та впровадженні владних рішень. її прихильники вірять у те, що людям притаманне раціональне начало, розуміння добра і зла, що вони здатні свідомо ухвалювати розумні рішення (це заперечували прибічники елітарної концепції). Ірраціоналізм та спонтанність поведінки мас, на що посилаються елітаристи, можна подолати у процесі підвищення освітнього рівня та компетентності народу.

Оскільки в сучасному складному суспільстві неможливе здійснення прямої демократії в повному обсязі, то пропонувалося створити таку політичну систему, яка б поєднувала принципи прямої та представницької демократії.

Проте в цій концепції, до речі, як і в інших, є чимало недоліків. Її критики небезпідставно вважають, що ухвалення важливих рішень широким колом нефахівців, які не несуть за ці рішення відповідальності, неминуче призведе до зниження їх якісного рівня та рівня інституційної відповідальності посадових осіб. Автори цієї теорії переоцінюють можливість залучення більшості громадян до участі в політиці без примусу, тобто без порушення їх свободи, адже відомо, що основна маса населення добровільно не бажає займатися політикою.

Теорія елітарної демократії. Інших поглядів щодо суті політичної демократії дотримуються прибічники елітарної демократії, які наголошують на необхідності обмеження участі мас в управлінні суспільством. Вони стверджують, що в будь-якому суспільстві реальна влада має належати політичній еліті, яка розглядається не лише як верства, котрій притаманні необхідні для управління якості, а й як захисниця демократичних цінностей, здатна стримувати властиві для мас ірраціоналізм, емоційну неврівноваженість і радикалізм.

Демократію елітаристи розглядають як конкуренцію потенційних керівників за довіру виборців; народові ж має належати лише право періодичного, здебільшого електорального, контролю за складом еліти. Саме такий тип правління, стверджують вони, $ реальністю в сучасних суспільствах. А тому треба не боротися з ним, а запроваджувати в політичну практику такі механізми й інститути, які б забезпечили максимальну суспільну ефективність діяльності політичної еліти, її підконтрольність суспільству; сприяли б подоланню тенденції до її замкненості, олігархізації, відчуження від мас, формували б відкритість доступу і вступу до еліти представників усіх соціальних верств, можливість своєчасного й якісного її оновлення. Без цього неминуча поява в суспільстві таких негативних явищ як бюрократизація влади, переважний вплив на політику найпотужніших груп інтересів, наростання авторитарних тенденцій, послаблення легітимності влади внаслідок її відриву від громадян.

Теорія плюралістичної демократії. Ця концепція є певним компромісом між теоріями учасницької й елітарної демократій. Критично переглянувши постулати класичної теорії демократії, плюралісти переконливо довели, що, за винятком загальносистемних процесів (національно-визвольні рухи тощо), народ не може бути єдиним суб'єктом політичної дії. Він складається з конкуруючих між собою груп інтересів і є вкрай неоднорідним.

Призначення демократії, на думку плюралістів, полягає насамперед у тому, щоб надати всім групам змогу висловлювати й захищати власні інтереси, створювати чимало незалежних центрів політичного впливу та соціальних противаг, які б не допускали узурпування влади найбільш могутніми суспільними групами, зокрема й політичною більшістю.

Отже, плюралістична теорія розглядає демократію як форму правління, що забезпечує баланс сил між конфліктуючими економічними, соціальними, етнічними та іншими групами інтересів. Саме їх визнають генератором політики, центральним елементом демократичної політичної системи, що забезпечує реалізацію прав і свобод конкретної особи. Державу розглядають як арбітр, що забезпечує баланс інтересів і в такий спосіб здійснює вплив на все суспільство.

Критики концепції плюралістичної демократії відзначають, що вона не змогла уникнути низки суперечностей. Йдеться, зокрема, про уявлення щодо рівноправності основних соціальних груп та їх впливу на прийняття політичних рішень і пов'язане з цим ідеалістичне трактування держави як нейтрального арбітра. Насправді, за словами критиків, держава завжди перебуває під впливом не всіх, а здебільшого найпотужніших групових інтересів. Окрім того, концепція не враховує потреби в подоланні відчуження мас від політики через розширення їх участі у прийнятті важливих рішень.

У такій критиці є чимало правди, хоч вона, можливо, й не стосується найбільш популярної, і водночас, найбільш самокритичної з-поміж теорій плюралістичної демократії — теорії поліархії, запропонованої відомим дослідником демократії Робертом Далем. Саме поняття "поліархія" він впровадив для того, аби відтінити відмінність між демократичним ідеалом і демократичною практикою, й показати, що старі уявлення про демократизм політичного устрою не відповідають умовам сучасних складних суспільств. Р. Дал наголошує, що "поліархія" — це політичний устрій, який полягає в поширенні громадянства на відносно велику долю дорослого населення та внесенні до громадянських прав можливості бути в опозиції й голосувати проти найвищих посадових осіб. Необхідними для поліархії є такі інститути:

— здійснення влади виборними урядами;

— загальне виборче право;

— вільні та чесні вибори;

— право змагатися за здобуття урядових посад;

— свобода висловлювань;

— альтернативна інформація;

— наявність асоціацій, що діють автономно;

— наявність механізмів, що роблять владу відповідальною перед народом.

Однак ці позитиви ще не означають, що вказані інститути поліархії є достатніми для найповнішого втілення демократії. Як наголошує Р. Дал, ці механізми мають певні недоліки:

— не гарантують "легкої й енергійної громадянської участі в політиці";

— "не дають певності, що уряди перебувають перед суворим контролем громадян";

— "що політичні курси завжди відповідають бажанням більшості".

І все ж, шукаючи шляхів удосконалення демократії, необхідно, на думку Р. Дала, враховувати вже наявні досягнення поліархії. Найвагомішим є те, що, попри недосконалість, інститути поліархії все ж не допускають, аби уряд упродовж тривалого часу провадив політику, яка завдає шкоди інтересам більшості.

Усі досі відомі спроби замінити поліархію на більш демократичний режим призводили не до розширення демократії, а, навпаки, до деспотизму. Жодна країна, наголошував Р. Дал, не змогла перейти від поліархії до "вищої стадії демократії, не створила демократичнішого від неї режиму".