Суб’єкти та об’єкти політики

Наслідком неспівпадання політичної і соціальної суб’єктності у політичній теорії стали різні підходи до витлумачення сутності політичної суб’єктності.

Зміст першого підходу полягає у тому, що суб’єктами політики є лише активні учасники політичного життя, творці політики, які спроможні свідомо визначити політичну мету, засоби її досягнення, готові змагатися за її втілення. Загалом це активні діячі політичних акцій, процесів, явищ. Всі інші об’єкти – ті, на кого спрямована політична дія.

Інший підхід можна визначити як генеральний, всеохопний. Його прихильники вважають суб’єктами політики всіх. Мовляв, ніхто не може відмовитися від участі у політиці, оскільки навіть фактом свого існування соціальні суб’єкти спонукають суб’єктів носіїв влади вибудовувати свою політику таким чином, щоб не викликати реакцію не сприйняття своєї політики у тій чи іншій формі соціального незадоволення. І навіть відмова від участі у політичних акціях є проявом суб‘єктності, яка полягає у пасивній протидії певному політичному курсу. Прихильники даного підходу змушені, правда, вдаватися до певного уточнення лексичного поняття „суб’єктність” розмежовуючи поняття „активна суб’єктність” і „пасивна суб’єктність.

Можливо, істина про політичну суб’єктність знаходиться десь посередині, між двома описаними підходами.

До такого висновку можна прийти, якщо пам’ятати, що суспільство і політика базується на взаємодії соціальних суб’єктів. Тому терміни: політична „суб’єктність” чи „об’єктність” вказують не на абсолютний прояв у політичних діях „суб’єктності” чи „об’єктності”, а лише на переважання у поточному політичному епізоді проявів „об’єктності” чи „суб’єктності” з боку певного учасника політичного життя.

Політична влада

Її слушно називають центральною категорією політичної науки. З нею пов’язано чимало понять, уживаних у політичному лексиконі. Наприклад: автократія, аристократія, бюрократія, демократія, охлократія, партократія, плутократія, теократія, технократія, тимократія, анархія, монархія, олігархія.

У політології виділяється сім типів легітимності.

Традиційна. Носій влади відповідає перед світовим порядком, ґрунтується на визнанні законом влади якщо її політичні дії, відповідають цінностям і нормам традиції політичної культури.

Харизматична. Носій влади відповідає перед богом, ґрунтується на визнанні виняткових надприродних рис носія влади.

Правничо-раціональна. Її носій відповідає перед виборцями, суспільством, законом влади якщо її політичні дії відповідають чинній системі права.

Національно-патріотична ґрунтується на визнанні суспільством влади як спадкоємця попередніх національних утворень їх символів, ритуалів і міфів, захисник національних інтересів.

Партисипітарна легітимність (на засадах участі) Влада сприймається законною, якщо вона широко залучає громадян до прийняття рішень, участі у політичному житті.

Раціонально-цільова легітимність – якщо забезпечує досягнення суспільства значущої мети.

Соціально-евдемонічна ґрунтується на забезпеченні народу високого рівня життя чи створює ілюзію її піклування про добробуту народу.

Кожна влада не ґрунтується на одному виді легітимності. Тоталітарні режими зберігали владу не на підставі легітимності, а на підставі тоталітарних ідеалів і політичного терору.

Враховуючи складову легітимності у структурі влади, політичну владу визначимо наступним чином: це реальна здатність політичних суб’єктів проводити свою волю стосовно об’єктів і суспільства в загалом за допомогою політичних і правових норм.

Поняття лідерства

Поняття лідерства широко поширено в соціології, політології, та в інших науках про людину і суспільство. Цьому феномену присвячені великі теоретичні й емпіричні дослідження. Вивчення лідерства має безпосередню прагматичну спрямованість. У першу чергу воно служить розробці методів ефективного керівництва, а також відбору лідерів. У країнах Заходу створено різноманітні психометричні і соціометричні тести і методики, що успішно використовуються на практиці. Інтерес до лідерства і спроби осмислити цей складний і важливий соціальний феномен сягають в глибочінь століть. Так вже античні історики Геродот, Плутарх та інші у своїх описах приділяли політичним лідерам головну увагу, бачачи в героях, монархах і полководцях справжніх творців історії. Значний внесок у дослідження політичного лідерства зробив Н.Макіавеллі (1469 - 1527 рр.). У його трактуванні політичний лідер – це можновладець, що об’єднує і представляє все суспільство і використовує для збереження свого панування і підтримки суспільного порядку будь-які засоби. Розроблені Макіавеллі практичні поради для правителів, що являють майстерне поєднання хитрості і сили, високо цінували Кромвель, Наполеон і багато інших видатних політиків.

Яскравими представниками волюнтаристської теорії лідерства, що розглядає історію як результат творчості героїчних особистостей, були Т.Карлейль (1795-1881рр.) і Р.У.Емерсон (1803-1882 рр). Перший з них вважав основну масу населення "убогою з усіх поглядів", не здатною нормально існувати без провідною впливу лідерів. Саме в "строкатому одязі" видатних особистостей виявляється божественне провидіння і творчий початок в історії. Такі ж погляди на політичне лідерство виражав і Емерсон. "Усі глибокі прозріння, – писав він, – доля видатних індивідів".

Концепцію лідерства, що зробила помітний вплив на подальшу політичну думку і практику, розробив Ф.Ніцше (1844-1900 рр.). Він намагався обґрунтувати необхідність створення вищого біологічного типу – людини-лідера, надлюдини. "Мета людства, – писав Ніцше, – лежить у його вищих представниках... Людство повинне невпинно працювати, щоб народжувати великих людей, – у цьому і ні в чому іншому полягає його завдання" .

Надлюдина не обмежена нормами існуючої моралі, стоїть по ту сторону добра і зла. Вона може бути жорстокою до звичайних людей і поблажливою, стриманою, ніжною, гордою, дружелюбною у стосунках з рівними собі, з надлюдинами. Її відрізняють високі життєві сили і воля до влади. Це сильна, вольова, розвинута і гарна особистість, що піднімається над людиною, як та піднімається над мавпою. В уявленнях Ніцше про надлюдину відбилася дарвіністська ідея про еволюцію біологічних видів.

Безпосередній вплив на сучасні концепції лідерства зробила творчість Г.Тарда (1843-1904 рр.). Він є одним з основоположників теорії соціалізації. Тард намагався довести, що основним законом соціального життя є наслідування послідовників лідера. Більшість населення не здатна до самостійної соціальної творчості. Єдиним джерелом прогресу суспільства є відкриття, зроблені ініціативними й оригінальними особистостями.

Лідерство має більш широкі, ніж клас, об'єктивні основи. Явища, багато в чому схожі з лідерством, спостерігаються не тільки в суспільстві, але й у природі, у середовищі тварин, що ведуть колективний стадний спосіб життя, наприклад, у стадах мавп або оленів, у вовчих зграях тощо. Тут завжди виділяється найбільш сильна і звичайно досить розумна і рішуча особа – ватажок, що керує стадом відповідно до їх неписаних біологічно запрограмованих законів.

Очевидно, що це явище ґрунтується на визначених об'єктивних потребах складно організованих систем. До них відноситься, насамперед, потреба в самоорганізації, упорядкуванні поводження окремих елементів системи з метою забезпечення її життєвої і функціональної здатності. Така упорядкованість здійснюється через вертикальний (управління-підпорядкування) і горизонтальний (корелятивні однорівневі зв'язки) розподіл функцій і ролей, і насамперед через виділення управлінської функції і здійснюючих її структур, що для своєї ефективності вимагають ієрархічної, пірамідальної організації. Вершиною такої управлінської піраміди і виступає лідер.

Чіткість виділення лідируючих позицій залежить від типу спільності, що складає систему, і її взаємин з навколишнім середовищем. У системах з низькою груповою інтеграцією і високим ступенем автономії різних рівнів організації і волі окремих елементів функції лідера виражені слабко. В міру ж посилення потреби системи і самих людей у складно організованих колективних діях і усвідомлення цих потреб у формі колективних цілей, специфікація функцій лідера і його структурне, інституціональне відокремлення підвищуються.

Процес зародження політичного лідерства можна спостерігати на прикладі стихійного мітингу. Він може початися на базі спонтанно зібраної юрби без участі політичних лідерів. Однак у ході такого мітингу звичайно з'являються ініціатори, що намагаються перевести емоційний порив у колективні дії. Якщо це вдається, то ініціатори стають призвідниками, що можуть повести людей, скажемо на штурм урядових закладів.

Інституціалізація лідируючих позицій відбивається в понятті формального лідерства. Воно являє собою пріоритетний вплив певної особи і членів організації, закріплений у її нормах і правилах і ґрунтується на становищі в суспільній ієрархії, місці в рольових структурах.

Суб'єктивна здатність і готовність людини до виконання ролі лідера, а також визнання за ним права на керівництво з боку членів групи (організації, суспільства) характеризується категорією неформального лідерства. У малих групах, заснованих на безпосередніх контактах їхніх членів, інституціалізація лідируючих позицій може не відбуватися, тут на перший план висуваються індивідуальні якості лідерів, їхня здатність об'єднати групу, повести її за собою. У великих же об'єднаннях, ефективність колективних дій яких вимагає чіткої функціонально-рольової диференціації і спеціалізації, а також оперативності керування і твердості підпорядкування (наприклад в армії), інституціалізація і формалізація (офіційне закріплення) лідируючих позицій, наділення їх порівняно великими владними повноваженнями обов'язкові. Саме до такого типу об'єднань і діяльності відноситься політика. У ній діють величезні маси людей, що ставлять перед собою цілком визначені, ясно усвідомлені цілі і відчувають безупинну протидію з боку політичних опонентів. У силу таких особливостей політики інституціалізація і формалізація лідируючих позицій виявляється в ній особливо чітко. Це додає формальним аспектам політичного лідерства особливе, пріоритетне значення. У політиці виконання потреб системи і її підсистем у самоорганізації й упорядкуванні діяльності мас людей залежить не стільки від індивідуальних якостей лідерів (хоча це теж дуже важливо), скільки від сили і впливу інститутів влади. Облік цих особливостей політичного лідерства необхідний при визначенні цього поняття.

У сучасному суспільствознавстві існує кілька підходів до визначення політичного лідерства. Можна виділити такі з них:

1. Визначення лідерства як впливу на інших людей. "Лідерство, – пише Л.Эдінгер, – це вплив, авторитет, влада і контроль над іншими". Однак не будь-який вплив забезпечує лідерство. Для нього характерні щонайменше три особливості: по-перше, щоб вплив був постійним. До політичних лідерів не можна зараховувати людей, що зробили хоча і великий, але разовий вплив на політичний процес, історію країни. Так, наприклад, Лі Освальд, офіційно визнаний убивцею американського президента Джона Кеннеді, своїм вчинком вплинув на наступний політичний розвиток Америки, а частково й усього світу. Однак було б безглуздо внаслідок цього вважати його політичним лідером. По-друге, вплив лідера, що керує, повинен здійснюватися на всю групу, організацію, суспільство. Відомо, що всередині будь-якого великого об'єднання існує безліч центрів локального впливу. Причому постійному впливу з боку членів групи піддається і сам лідер. Особливістю політичного лідера є широта впливу, його поширення на все об'єднання. По-третє, політичного лідера відрізняє явний пріоритет у впливі. Відносинам лідера і послідовників притаманна нерівність у взаємодії, однозначна спрямованість впливу від лідера до членів групи.

Отже, у рамках першого підходу політичне лідерство можна визначити як постійний пріоритетний вплив з боку певної особи на все суспільство, або організацію, групу.

2. Лідерство – це управлінський статус, соціальна позиція, пов'язана з прийняттям владних рішень, це керівна посада. Така інтерпретація лідерства випливає зі структурно-функціонального підходу, що припускає розгляд суспільства як складної, ієрархічно організованої системи соціальних позицій і ролей. Займання в цій системі позицій, пов'язаних з виконанням управлінських функцій /ролей/, і дає людині статус лідера. Іншими словами, як відзначає Л.Даунтон лідерство – це "становище в суспільстві, що характеризується здатністю особи, що його займає, направляти й організовувати колективну поведінку деяких або всіх його членів".

3. Політичне лідерство – це особливого роду підприємництво, здійснюване на політичному ринку, при якому політичні підприємці в конкурентній боротьбі обмінюють свої програми рішення суспільних завдань і передбачувані способи їхньої реалізації на керівні посади (Дж.Опенгеймер, Н.Фроліх та ін.). При цьому специфіка політичного підприємництва складається в персоналізації "політичного товару, його ототожненні з особистістю потенційного лідера, а також у рекламуванні цього товару як "загального блага".

Така інтерпретація політичного лідерства цілком можлива. Однак її можна застосовувати, головним чином, лише до демократичних організацій: держав, партій тощо.

4. Політичний лідер – це символ спільності і зразок політичної поведінки групи, здатний реалізувати її інтереси за допомогою влади. Цю точку зору виклали російські автори В.Амелін і, частково, Є.Баталов. Вони відрізняють політичне лідерство від політичного керівництва, що "на відміну від лідерства припускає досить тверду і формалізовану систему відносин панування-підпорядкування". Б.І.Коваль і М.Вільїн, навпроти, твердять, що лідерство "будується на базі керівної функції", однак і вони намагаються особливо підкреслити першорядну значущість суб'єктивних якостей політичного лідера, твердять, що лідерство створюється стихійно, самим народом .

Дана позиція в трактуванні політичного лідерства, власне кажучи, йде в розріз із усією традицією розуміння цього явища в соціології і політології. Здається, що вона пов'язана з багаторічною відірваністю нашого знання суспільства від світової соціально-політичної думки і, зокрема, з вузьким, переважно психологічним розумінням цього феномена як неформального лідерства, суб'єктивного виправдання чекань (експектацій) послідовників, пов'язаного з певними індивідуальними здібностями. Стосовно соціологічного і політологічного аналізу політичного лідерства з цією точкою зору ніяк не можна погодитися через її однобічність, недооцінку провідної ролі формально-посадового статусу у виконанні функцій лідерства, особливо лідерства політичного, пов'язаного з впливом на велику кількість людей. Лідерство притаманне різним формам соціально-політичної організації. Що ж безпосередньо лежить у його основі? Яка природа цього феномена? Чому одні люди стають лідерами, а інші задовольняються роллю виконавців волі лідера?

З цього приводу у сучасній політології кілька теорій. Насамперед, це теорія рис. Вона створювалася на основі виявлення якостей, властиві ідеальним лідерам-героям. Суть цієї теорії складається в поясненні феномена лідерства видатними якостями особистості. Як пише один із значних представників теорії рис Є.Богаодус "переважаючі інтелектуальні обдарування дають особистості видатне становище, або рано чи пізно приводять до лідерства". Серед рис, властивих політичному лідеру, звичайно називають гострий розум, тверду волю, кипучу енергію, неабиякі організаторські здібності, уміння подобатися людям і, особливо, готовність брати на себе відповідальність, компетентність. До обов'язкових якостей сучасних політичних лідерів у демократичних країнах усе частіше додають фотогенічність, зовнішню привабливість, ораторські здібності та ін.

Для перевірки теорії рис було проведено великі конкретні дослідження. Вони значною мірою спростували цю теорію, тому що виявилося, що при детальному аналізі індивідуальні якості лідера майже в точності збігаються з повним набором психологічних і соціальних ознак особистості взагалі. Крім того, у деяких сферах діяльності, насамперед у галузі підприємництва, високі інтелектуальні і моральні якості є скоріше перешкодою для займання лідируючих позицій, ніж умовою успіху. Протягом багатьох років, а часто і всього життя, багато видатних здібностей людей виявляються незатребуваними, не знаходять застосування.

Усе це зовсім не означає повного заперечення теорії рис. Очевидно, що для займання лідируючих позицій в умовах політичної конкуренції дійсно потрібні певні психологічні і соціальні якості. Однак їхній набір значно варіює залежно від історичних епох і особливостей конкретних держав світу. Навіть у наші дні особистісні якості, що дають шанси на політичний успіх, істотно відрізняються, наприклад, у Швеції, Афганістані, Кореї, Ефіопії тощо. До того ж у багатьох, головним чином недемократичних державах, політичними лідерами часто стають пересічні, сірі особистості, що не володіють яскравою індивідуальністю.

Урахування усього цього породило другу хвилю теорії рис або її факторно-аналітичну концепцію. Вона розрізняє чисто індивідуальні якості лідера і характерні для нього риси поведінки, пов'язані з досягненням певних політичних цілей. Між цими двома групами властивостей лідера можуть бути істотні розбіжності. Їх можна проілюструвати на прикладі Леніна. Його індивідуальні риси, що виявляються у відносинах із близьким оточенням, ніяк не виявляли в ньому жорстокого деспота, що жадає насильства і байдужого до страждань людей. Однак його завзятість і також одержимість у прагненні до досягнення утопічної за своєю суттю мети корінної перебудови суспільства на комуністичних засадах зробили з нього диктатора, що заперечує загальнолюдські норми моралі і не зупиняється ні перед якими злочинами заради утримання більшовиками влади. Факторно-аналітична концепція вводить у теорію лідерства поняття цілей і завдань, пов'язаних з певною ситуацією. У результаті взаємодії індивідуальних якостей лідера і цілей, що стоять перед ним, виробляється стиль його поведінки (стиль лідерства), що складає його "другу природу". Стиль і цільова орієнтація лідера несуть на собі відбиток конкретних соціальних обставин.

Ідею залежності лідерства від певних соціальних умов розвиває й обґрунтовує його ситуаційна концепція (В.Ділл, Т.Хілтон, А.Голднер та ін.). Вона виходить з відносності, флюїдності і множинності феномена лідерства. Лідер – функція певної ситуації. Саме сформовані конкретні обставини визначають вибір політичного лідера і детермінують його поведінку, прийняті їм рішення. Так, наприклад, ситуація в ісламському Ірані неминуче відкине політиків європейського або американського складу типу Дж.Буша або Ф.Міттерана. Точно так само і релігійний лідер-пророк не зуміє виявити себе на політичній арені Заходу. Очевидно, що вимоги до лідера значно розрізняються й у залежності від того, чи знаходиться дана держава в стані кризи або ж розвивається стабільно. З погляду ситуаційного підходу лідерські якості релятивні, відносні. Одна людина може виявити риси лідера на мітингу, інша – у повсякденній політико-організаційній роботі, третя – у міжособистісному спілкуванні і та ін. У цілому ж лідерів відрізняє головним чином готовність узяти на себе відповідальність за вирішення того чи іншого завдання, а також компетентність.

Ситуаційна теорія не заперечує важливу роль індивідуальних якостей особистості, однак не абсолютизує їх, віддає пріоритет у поясненні природи політичного лідерства вимогам об'єктивних обставин.. На основі цієї концепції, підтверджуваної емпіричними дослідженнями, ряд учених (Є.Фромм, Д.Рісмен та ін.) дійшли висновку, що в сучасному західному суспільстві великі шанси на успіх має безпринципна людина, що орієнтується на політичну кон'юнктуру. Однак такі висновки, як і ситуаційна теорія в цілому, підтверджуються далеко не повністю. Обмеженість цієї теорії полягає в тому, що вона недостатньо відбиває активність лідера, його здатність переломити ситуацію, раніш інших помітити нові, прогресивні тенденції і можливості використовувати їх, завчасно вирішити гострі соціально-політичні проблеми.

Уточненням, розвитком і якісним збагаченням ситуаційної концепції з'явилася теорія, що пояснює феномен лідера через його послідовників і конституентів. "Саме послідовник, – затверджує Ф.Стенфорд,– сприймає лідера, сприймає ситуацію і врешті решт приймає або відкидає лідерство”. У формуванні і функціонуванні відносин "лідер – конституенти" особливо велику роль відіграють політичні активісти. Саме вони досить компетентно оцінюють його особисті якості і можливості, організують кампанії в його підтримку, виступають "провідником", що зв'язує його з масами, тобто "роблять" лідера.

В умовах глибокого розчарування російського населення різного роду привабливими обіцянками, що настільки буяють у комуністичну епоху, більшість людей будувало свій політичний вибір не на програмах кандидатів, а на оцінці їх особистих, і насамперед моральних якостей, а також їхнє ставлення до досить непопулярної номенклатурної еліти. Сміливою критикою партійного керівництва, рішучою відмовою від номенклатурних привілеїв, активними діями проти корумпованих партійно-державних бюрократів, увагою до простих людей Єльцин зумів створити в багатьох людях образ сміливої, чесної, справедливої і рішучої людини, що в решті решт і визначило його перемогу на виборах.

Про обмеженість інтерпретацій політичного лідерства як вираження інтересів і вимог послідовників свідчить і діяльність Сталіна, що приблизно за півтора десятиліття свого панування майже цілком знищив більшовиків, це раніше привели його до влади, а разом з ними і понад половини членів власної партії.

Ці і багато інших факторів свідчать, що взаємодію лідера і його конституентів варто розглядати як двонаправлену, із двостороннім рухом. Причому лідери можуть значною мірою змінювати свою соціальну опору. Природа політичного лідерства досить складна і не піддається однозначній інтерпретації. Пояснити його суб'єктивні механізми допомагають психологічні концепції, і зокрема психоаналітичне пояснення лідерства. Як вважає основоположник психоаналізу З. Фрейд, в основі лідерства лежить подавлене лібідо – переважно несвідомий потяг сексуального характеру. У процесі сублімації воно виявляється в прагненні до творчості й у тому числі до лідерства. У багатьох людей володіння керівними позиціями виконує суб'єктивно-компенсаторні функції, дозволяє придушувати або переборювати різного роду комплекси почуття неповноцінності тощо. Певні психологічні потреби відбиває і підпорядкування лідеру. Суб'єктивне прийняття лідерства закладається ще в дитинстві, коли дитина має потребу в заступництві й авторитеті батьків. І в цьому змісті авторитет керівника держави подібний авторитету батька сімейства.

Помітний внесок у розвиток психоаналізу зробили вчені Франкфуртської школи Є.Фромм, Т.Адорно та ін. Вони виявили особистості, схильні до авторитаризму і такі, що прагнуть до влади. Така особистість формується в нездорових суспільних умовах, що породжують масові фрустрації і неврози, прагнення людини втекти від усього цього в сферу або панування, або підпорядкування. Для авторитарної особистості влада є психологічною потребою, що дозволяє позбутися власних комплексів за допомогою" нав'язування своєї волі іншим людям. Володіння безмежною владою над іншими, їхнє повне підпорядкування дає такій людині особливу насолоду. Воно є формою своєрідного садизму. Одночасно авторитарна особистість має і мазохістські риси, оскільки при зіткненні з переважаючою силою вона захоплюється і схиляється перед нею. Слабкість інших викликає в ній презирство і бажання принизити їх.

Такий тип поведінки в психологічному змісті є проявом не сили, а слабкості. Авторитарна особистість, не маючи справжньої сили, намагається переконати себе у володінні нею за допомогою панування над іншими. Така особистість ірраціональна, схильна до містики, керується в першу чергу емоціями і не терпить рівності і демократії. Вона сприймає всіх інших людей, світ у цілому крізь призму відносин сили – слабкості, садомазохізму.

Емпіричні дослідження, проведені Адорно й іншими вченими, підтвердили реальне існування авторитарного типу особистості, виявили її деякі нові риси. У цілому ж цей напрямок психоаналізу значно розширило уявлення про психологічні мотивації прагнення до лідерства, хоча воно, звичайно ж, не вичерпує всі типи таких мотивацій. Існують і деякі інші типи психологічного ставлення до лідерства, наприклад, ігровий, інструментальний і т.д.

Сукупність різних інтерпретацій політичного лідерства дозволяє побачити його різноманітні сторони, аспекти, однак ще не дає цілісної картини цього феномена. Спробу вирішити цю задачу, здійснити комплексне дослідження лідерства являє собою його інтерактивний аналіз. Він враховує чотири головні моменти лідерства: риси лідера; задачі, що він покликаний виконувати; його послідовників і конституентів; систему їхньої взаємодії, механізм впливу лідера і його конституентів. І все-таки створити єдину універсальну концепцію лідерства, цілком ймовірно, неможливо, оскільки саме це явище надзвичайно різноманітне за своїм проявом і функціями, залежить від історичних епох, типів політичних систем, особливостей лідерів і їхніх конституентів і багатьох інших факторів.