Біхевіоризм та постбіхевіоризм у розвитку політичної науки

Суть біхевіоріального (від англ. behavoiour — поведінка) підходу в політичній на­уці полягас в тому, щоб вивчати поведінку людей, їх груп та організацій як суб'єктів політичного життя. Цей підхід прийшов з психології і сформувався під впливом політичної психології. Стосовно психології вживається термін біхевіо­ризм, який утвердився ще наприкінці XIX — початку XX ст.

Біхевіоріальна парадигма (модель) політичної науки сформувалася вже після Другої світової війни, коли постало питання аналізу природи виникнення тоталіта­рних режимів у Німеччині, СРСР, необхідність дослідження антиколоніальних ру­хів у країнах третього світу, створення там нових незалежних держав. Проте впер­ше ідеї біхевіоріалізму були сформульовані Артуром Бентлі, зокрема, в його праці «Процес управління», опублікованій ще в 1908 р. Біхевіоріальний підхід ставить своїм завданням з'ясувати, чому люди і зацікавлені групи поводяться в політиці так, а не інакше і чому в результаті саме таким чином функціонують і розвиваються в суспільстві ті чи інші політичні процеси і системи.

Прагнучи наукової чіткості та строгості точних наук, політична наука починає займатися виключно пошуком відповіді на питання «як?» і «чому?» Настійна увага до методів, вдосконалення процесів збору і опрацювання даних, накопичення, при­чому, навіть з лишком, матеріалів і фактів — такі характерні риси цього напряму, у витоків якого на початку XX ст. стояли, крім А. Бентлі, Ч. Меріам, а потім глава американської асоціації політичних наук в 50-ті роки Г. Лассвел та П. Лазарсфелд.

Після Другої світової війни біхевіоризм став по суті головним методологічним напрямом в американській політичній науці, та і в усьому західному світі, усунув­ши на задній план не тільки традиційний, формально-юридичний (інституціональ-ний), а й інші наявні підходи.

Біхевіоризм, як правило, головну увагу приділяє розгляду та вивченню англо-американської політичної системи і протягом шістдесяти років домінував у політо­логії Північної Америки.

Основне, на що спирається цей підхід, — це збирання та опис фактів такими, якими вони сприймаються безпосередньо свідомістю спостерігача. Лише факти можуть розглядатися як носії якихось значень, тому дослідникам не лишається ін­шого вибору, ніж ретельно їх аналізувати Розроблення понять може тільки завади-ти розумінню фактів і спрямувати їх на шлях ідеологічних спекуляцій.

Тобто головним завданням біхевіоризму є зведення політології до суспільно-емпіричної науки та звільнення її від абстрактного підходу до фактів.

Наприкінці 60-х років XX ст. американські політологи дійшли висновку про не­обхідність перегляду деяких положень біхевіоризму. 2—6 серпня 1969 р. в Нью-Йорку відбувся 65-й з'їзд Американської асоціації політичних наук (ААПНУ На з'їзді з доповіддю «Нова революція н політичній науці» виступив президент асоціації Девід Істон, заслужений професор Каліфорнійського університету, автор багатьох праць, які увійшли в золотий фонд політичної науки.

У доповіді Д. Істона йшлося про постбіхевіоризм, про вимоги переглянути деякі положення біхеовіоріального підходу в політичних дослідженнях. Суть постбіхеві-оріальної революції полягає в неприйнятті такого політичного дослідження і ви­вчення, яке прагне перетворити вивчення політики, політичну науку в більш жорс тку наукову дисципліну, яка базується на методології природничих та точних наук. Постбіхевіоризм має розвивати політичну науку за новими напрямами і не повинен прагнути законсервувати або зруйнувати певні методологічні підходи. Це одночас­но і рух як об'єднання різноманітних людей, а також інтелектуальна теорія.

Основні положення постбіхевіоризму сформулював Д. Істон.

1. Зміст дослідження соціальних проблем є важливішим, аніж найбездоганніпіе володіння технікою дослідження.

2. Надмірне захоплення дослідженням лише поведінки призводить до втрати зв'язків з реальністю.

3. Вивчення та розробка цінностей є невід'ємною частиною вивчення політики.

4. Політологи мають бути відповідальними перед суспільством і захищати людські цінності.

5. Знати означає діяти, втручатися в реальне життя.Ці принципи, на думку Д. Істона, відбивають лише основні характерні риси по-стбіхевіоріальної революції.

Теоретичні дослідження біхевіоріалістів, наукові здобутки політичних соціоло­гів — Г. Моски, У. Парето, Р. Міхельса і М. Вебера, позитивістська методологія Д. Х'юма, О. Конта і Г. Спенсера сприяли формуванню в сучасній політичній науці також ортодоксальної парадигми. Постбіхевіоріальна теорія, а також концепції Ге-геля і Маркса в сукупності з принципом історизму лягли в основу протилежної — радикальної парадигми.

Політична антропологія

Її об'єкт — людина, в тій або іншій формі що займається політичною діяльністю. Вона досліджує передумови, умови входження людей в цю сферу соціального життя, її цікавить особовий вимір політичних стосунків, вона прагне встановити “сліди присутності” людини в політиці.

Політична Антропологія - це наука, яка вивчає людину як "політичну тварину", що діє у всіх політичних організмах, узятих у всій їх культурній, історичній і географічній різноманітності. Як конкретна наука з|із| потужним|могутнім| емпіричним базисом, політична антропологія виникла на рубежі 30-40 - х років нашого століття|сторіччя| в рамках|у рамках| швидко розвиваючої африканістики.

Виникнення політичної антропології як спеціальної наукової дисципліни зв'язують з вихідом| в світ в 1940 році трьох класичних праць по африканістиці|: двох робіт Е.Еванса-Прічарда, присвячених|посвячених| дослідженню політичного життя нілотських| народів ("Нуері" і "Політична система ануаков|"), а також колективної праці "Політичні системи Африки (під редакцією Е.Еванса-Прічарда і М.Фортеса). У цих творах|добутках|, пройнятих пафосом строго|суворий| емпіричного, неспекулятивного| аналізу політичних стосунків, досліджувалися конкретні випадки архаїчних суспільств|товариств| Тропічної Африки, повністю|цілком| позбавлених звичних для європейця атрибутів політичної держави: держави з|із| його апаратом примусу|примушення|, адміністративно-бюрократичої| ієрархії і тому подібне.|тощо| Поряд з|поряд із| Африкою, методи політантропологічних| досліджень застосовувалися і у вивченні інших, неафриканських| архаїчних суспільств|товариств|.

Можна послатися, наприклад|приміром|, на роботи британського антрополога А.Гольденвейзера, написані на основі його польових досліджень в Північній Америці а також на праці Р.Лоуї і В.Маклеуда. Спочатку виходячи за рамки африканістики, політична антропологія предметом свого аналізу вважала|лічила| не лише|не тільки| політичне управління в архаїчних суспільствах|товариствах|, повністю або частково ізольованих від світових соціально-економічних зв'язків, але і політичну культуру тих традиційних суспільств|товариств|, які були вже порівняно давно втягнуті в інтернаціональну систему стосунків і схильні до процесу модернізації. У цьому сенсі|змісті| предметом політичної антропології є динаміка інститутів соціального управління у всіх традиційних суспільствах|товариствах|, що переживають процес модернізації: у ісламських, конфуціанських, православних і так далі.

Аналіз політичних систем неєвропейських|, особливо архаїчних, суспільств|товариств| надав|виявляв| зворотну дію, що революціонізувала, на західноєвропейську політичну науку, істотним|суттєвим| чином "антропологізувавши" її предмет і метод. Стає очевидною неспроможність європоцентризму| і пов'язаних з ним спекулятивно-філософських| методів; навпаки, особливого значення набувають порівняльні методи, що отримали|одержували| згодом широкий розвиток в контексті постмодерністського мислення. Методи політичної антропології, висхідна до методології етнографія, фізичній і культуральній антропології, істотно|суттєвий| збагатили сучасну політичну науку, звернувши її увагу на ті аспекти політичного, які виявляються в будь-яких, у тому числі і в сучасних західних суспільствах|товариствах|, але|та| роль яких традиційно недооцінювалася політологами: це всякого|усякого| роду неінституціоналізіровані| ситуативні форми політики, її символічні, ігрові форми прояви|вияви|, які особливо важливі|поважні| на мікрополітичному| рівні (усередині|всередині| окремих груп і колективів).

У радянському суспільствознавстві термін "політична антропологія" був табуїзований| із-за своєї невідповідності офіційному вульгарно-марксистському| трактуванню політичного як виключно|винятково| класово-державного|. Тому для позначення науки, вивчаючої недержавні| політичні стосунки в архаїчних і інших традиційних суспільствах|товариствах|, застосовувався термін "потестарно-політична| етнографія" (від латів. potestas| - сила, потужність, панування, влада і тому подібне|тощо|), який насправді виступав|вирушав| лише синонімом того, що на заході отримало|одержувало| назву "Політичній антропології".

Політична гносеологія

Політична онтологія

Проте|тим не менше| в своїй книзі "Політична онтологія Мартіна Хайдеггера" Бурдье, аналізуючи хайдегерівський| конформізм, називає весь стиль його мислення "консервативною революцією", "стратегією, яка полягає в тому, щоб|аби| стрибнути у вогонь, не згорівши при цьому; змінити|зраджувати| все, не змінивши|зраджувати| нічого...". З іншого боку, той же Бурдье вважає|лічить|, що X. володів рідким|рідкісним| поліфонічним даром|дарунком|, який дозволив йому зв'язати проблеми політичної і філософської сфер і виразити|виказувати| їх "радикальнішим" способом, ніж хто-небудь|будь-хто| до нього. Мова|язик| філософії X. був парадоксальним сплавом закритого|зачиняти| для непосвященних| священної мови|язика| поезії типа|типу| поезії Ш.Георге, академічної і раціоналістичної мови|язика| неокантіанства| і, нарешті|урешті|, мови|язика| "консервативної революції". Аналізуючи проблему людського буття X. визнавав, що людина існувала не завжди. До Сократа, який знаменує собою так званий "гуманістичний поворот", в ученнях|вченнях| Геракліта, Парменіда, Анаксимандра присутні лише роздуми про буття; все належить буттю. По їх виставах|поданнях|, людина є рівноправна частина|частка| (поряд з|поряд із| іншими) буття, він сопринадлежен|, розчинений в бутті. Джерелом краху подібного мислення, основних принципів античної міфології і філософії виступило|вирушало|, по X., мислення Платона. Наслідком цього з'явилося розмивання буття, зміна істоти істини, народження "цінності" і потворної теоретичної людини. X. відзначає, що наслідком цього з'явилося розщеплювання людської істоти на дух і тіло, а в теоретичному плані - розкол світу|миру| на суб'єкт і об'єкт. У своїй статті "Вчення Платона про істину" (1930) X. показує, як така метафізична установка змінює|зраджує| істоту цілісної досократівського| людини, сприяючи появі західноєвропейського суб'єкта. X. бачить подвійність розуміння істини у Платона в наступному|слідуючому|: з одного боку, істина з'являється|предстає| як "алетейя|", непотаєність|. Дорога|колія|, яка повинна привести людину до світла істини (сприяти зміні всієї людини в його істоті) є "освіта|утворення|", пайдейя|. З іншого боку, виявляється абсолютно інше розуміння істини. X. помічає, що у Платона "непотаєні| заздалегідь|наперед| вже розуміється як сприйняте при сприйнятті ідеї, як взнане|дізнаватися| в пізнанні". Істиною тепер є мета|ціль| пізнання, ідея ідей: "Алетейя потрапляє в упряжку ідеї... істота істини втрачає непотаєність| як свою основну межу... істина перетворюється на правильність сприйняття і вислову|висловлювання|." У цій зміні істоти істини відбувається|походить| одночасно зміна місця істини. Як непотаєність| вона є ще основна межа самого сущого. Як правильність "погляду", проте|однак|, вона стає характеристикою людського відношення|ставлення| до того, що існує|наявний|. Таким чином, істина набуває характеру гуманістичної цінності, більш того|більше того|, моральній цінності (ідея добра). Встановленням цієї істини як цінності займається західна людина. X. підтверджує це цитатами з|із| історії західної метафізики: "істина у власному сенсі|змісті| знаходиться|перебуває| в людському або божественному розумі" (Хома Аквінський), "істина або брехня у власному сенсі|змісті| не можуть бути ніде, окрім|крім| як в розумі" (Декарт).

Політична праксеологія

Політична психологія

Особливе місце в політичній свідомості займає|позичає| політична психологія, під якою зазвичай|звично| розуміється сукупність відчуттів|почуттів|, емоцій, переживань|вболівань|, настроїв, пов'язаних з політичними явищами.

Психологічні моменти характеризують важливі|поважні| сторони політики: механізми політичної активності, спрямованість політичної поведінки, ірраціональність політичного вибору, настрої мас і тому подібне|тощо| Більш того|більше того|, політична ідеологія робить активний вплив на політичні вчинки суб'єктів, лише|тільки| з'єднуючись з|із| психологією людей. Політична психологія, отже, є практична свідомість, ту сукупність духовних утворень, які сприяють виробленню у людини безпосередніх мотивів і установок політичної поведінки. Якщо ідеологія є продуктом спеціалізованої свідомості, теоретичній діяльності групи, то психологія формується в процесі безпосередньої активності громадян, на підставі їх практичної взаємодії між собою і з|із| інститутами влади. Тому у вмісті|змісті| політичної психології домінуючу роль грають плотські|чуттєві| і емоційні|емоціональні| елементи свідомості, які орієнтують її, як правило, на віддзеркалення|відбиття| не стільки перспективних, скільки насущних інтересів людей.

Проте|однак| політична психологія — не просто важлива|поважна| і впливова форма політичної свідомості, вона своєрідний універсальний вимірник всієї політики в цілому|загалом|.

Політична психологія може виражатися|виказувати| як в стійкіших формах (здоровий глузд, психологічний склад нації, вдачі), так і в рухливіших|жвавих|, динамічніших (переживання|вболівання|, настрої).

Елементи політичної психології:

— відчуття|почуття| і емоції людей, що створюють певні мотиви їх політичної діяльності;

— індивідуально-психічні| властивості (воля, пам'ять і тому подібне|тощо|);

— фізіологічні механізми, обумовлені природженими|вродженими| якостями людини (спадковістю) і що виявляються в психофізичних властивостях, регулюючих темперамент, демографічні і статевовікові| межі|риси| і так далі

Таким чином, політичну психологію складають і раціональні, і ірраціональні духовні елементи, тобто в ній з'єднується логіка соціальної взаємодії і логіка інстинктів. При такому поєднанні людина може орієнтуватися в політичному житті, використовуючи не лише|не тільки| придбані|набуті| соціально-психологічні властивості, але і могутні ірраціональні механізми, первинні плотські|чуттєві| реакції (В.П. Пугачов, А.І. Солов'їв).