Культурно-просвітницький етап національного руху.Українофіли. В.Антонович. Громадівський рух
Наприкінці 1850-х pp. почали організовуватися напівлегальні гуртки — громади. Перша громада виникла в Києві 1859 р. на базі таємного гуртка хлопоманів від польського хлоп — селянин. Очолив її історик, пізніше професор Київського університету, Володимир Антонович. Громадівський рух, названий владою українофільством, набув значного поширення. Громади виникли в Харкові, Чернігові, Полтаві, Одесі, Катеринославі та інших містах. Гуртки обєднували представників різних прошарків суспільства з різними політичними поглядами. їхня діяльність мала, в основному, культурно-просвітницький характер відкриття недільних шкіл, пропаганда художньої і наукової літератури, вивчення української мови, історії, етнографії тощо. Серед найактивніших учасників громадівського руху були композитор Микола Лисенко, письменник і драматург Михайло Старицький, письменники Олександр Кониський, Володимир Самійленко, Панас Мирний, історик Михайло Драгоманов, соціолог Сергій Подолинський, етнограф Павло Чубинський, засновник української статистичної науки Олександр Русов. Було створено керівний центр громад усієї України, до якого увійшли В. Антонович, П. Чубинський, О. Русов. Громади підтримували звязки з представниками національного руху Західної України.
Культурно-просвітницький рух громад викликав тривогу в урядових колах. Проти громадівців прокотилася хвиля репресій, і в другій половині 1860-х pp. громадівський рух пішов на спад.
Після скасування кріпосного права активізувалося створення недільних шкіл для неписьменних. Побачили світ Буквар южноруський Т.Шевченка, Граматика П. Куліша та ін. Громадівці всіляко пропагували культ козацтва, волелюбних запорожців та гайдамаків, які, на їхню думку, символізували прагнення українських мас. У другій половині XIX ст. це романтичне й аполітичне поєднання ідеалізму, народництва та поклоніння всьому українському отримало назву українофільства.
Український національний рух, що відроджувався, захопив не тільки українців, а навіть частину молоді з польських або спольщених шляхетських родин Правобережної України, сумління яких мучило усвідомлення того, що їх діди-прадіди упродовж століть гнобили українське селянство, і які вирішили зблизитися і прислужити народу. Цю групу на чолі з Володимиром Антоновичем називали хлопоманами походить від слова холоп — образлива назва польських панів українських селян, хоча самі вони себе називали українофілами.
На початку 1870 р. В. Антонович, М. Драгоманов, М. Русов, М. Зібер і С. Подолинський заснували таємну Стару громаду,яка обєднала інтелектуальну еліту, що користувалася високим моральним авторитетом. Головну увагу члени цієї організації приділяли розвиткові та поширенню наукових знань, письменства.
Діяльність українофілів викликала жорстокий спротив царського режиму. Одним із наслідків цього стало те, що серед українофілів виникли значні непорозуміння. Вони торкалися не тільки мети і тактики організації, а й визначення змісту й природи українофільства.
Громади, як правило, не мали якихось програм чи статутів, але проводили значну культурно-освітню діяльність серед широких народних мас, спрямовану проти антиукраїнської політики царату. Громадівці організовували недільні школи, видавали підручники та популярні брошури українською мовою лише за 8 місяців 1861 р. їх було розповсюджено більш як 12 тис. примірників, популяризували історію й етнографію України, займалися укладанням українсько-російського словника. За народницьку позицію та орієнтацію на національні традиції їх називали українофілами. Серед найактивніших діячівгромадівського руху були В.Антонович, М.Драгоманов, П.Чубинський, Т.Рильський, М.Лисенко, М.Старицький та ін.
Антонович Володимир Боніфатієвич 1834-1908 Володимир Антонович серед українських діячів другої половини XIX ст. є найпомітнішою особою. Історик, археолог, етнограф, археограф; засновник народницької школи в українській історичній науці; головний редактор Тимчасової комісії для розгляду давніх актів у Києві 1863-1880; з 1878 р. — професор російської історії Київського університету; з 1881 р. — голова Історичного товариства Нестора-Літописця, один із засновників і лідерів Київської громади; автор багатьох історичних і публіцистичних праць. Разом з тим більш загадкової особистості цього періоду важко знайти. Його сучасники і нащадки залишили про нього діаметрально протилежні думки й оцінки. Проте всі відзначають його скромність, надмірну обачливість, неймовірний самоконтроль, майже повну замкнутість і рівність у стосунках з різними людьми. Протилежність в оцінках Антоновича була зумовлена як особистими рисами характеру, ідо були названі вище, так і його життєвим шляхом. Син одного батька Яноша Джидая, він формально носив імя іншого Боніфатія Антоновича; до сьогодні остаточно не зясовано рік його народження 1830 чи 1834 та обряд його першого хрещення греко-католицький чи католицький; за походженням поляк, проте переходить в український табір; отримує офіційну освіту в російській гімназії, але самоосвіту — на французькому раціоналізмі; закінчує медичний факультет університету й різко змінює фах — здобуває історичну освіту; починає громадську діяльність у колі польських революціонерів — і переходить у стан українофілів; бере участь у конспіративних організаціях — і має чудові відносини з ворогами українства; в університеті він читає курс історії Росії, а приватно — українознавства; під своїм імям публікує нейтрально-наукові, а під псевдонімом —науково-публіцистичні праці; основну діяльність веде в Києві, але покладає головні надії на Галичину; порвавши з польським рухом, виступає за нову еру в україно-польських стосунках в Галичині та ін. Єдине, в чому в нього не було двоїстості, так це в його поглядах щодо методів і перспективи боротьби українського руху. До кінця свого життя залишався вірним тим словам, що завершували його Исповедь; …надеюсь, что трудом и любовью заслужу когда-нибудь, что украинцы признают меня сыном своего народа, так как я всё готов разделить с ними… І вони його визнали!
Громадівський рух і посилення репресій з боку царизму.
У 60-ті роки XIX ст. внаслідок реформ царського уряду дещо зростає хвиля громадянської активності. Повернувшись наприкінці 50-х років із заслання, провідники Кирило-Мефодіївського братства — Т.Шевченко, М.Костомаров, П.Куліш, В.Білозерський осіли в Санкт-Петербурзі, де політичний режим був дещо мякшим, ніж у провінції. Тут вони продовжили національно-визвольну пропагандистську діяльність, але вже не в політичному конспіративному, а в культурно-просвітницькому легальному руслі. Для поширення своїх ідей ця петербурзька група в 1861 р. започаткувала, правда з великими труднощами, перший в Російській імперії український часопис Основа, що виходив українською і частково російською мовами. У ньому друкувалися твори художньої літератури, історичні праці, документи, спогади, літературна критика і публіцистика тощо. Тут було вперше опубліковано низку поезій Т.Шевченка. Незважаючи на своє недовге 22-місячне існування, часопис істотно позначився на культурно-літературному процесі, сприяв зростанню національної свідомості та національно-визвольного руху в Україні. Значною мірою під його впливом у Києві, Харкові, Полтаві, Чернігові, Одесі українська інтелігенція почала гуртуватися в громади — самодіяльні напівчи цілком нелегальні організації.
Культурно-просвітницький рух громад викликав тривогу в урядових колах. Проти громадівців прокотилася хвиля репресій, і в другій половині 1860-х pp. громадівський рух пішов на спад.
На початку 1870-х pp. після деякого послаблення контролю за внутрішнім життям українського суспільства громадівці активізували свою діяльність. Почався другий етап громадівського руху. Цьому сприяв і заснований 1873 р. в Києві Південно-Західний відділ Російського географічного товариства, який залучив до своєї діяльності велику кількість інтелігенції понад 200 дійсних членів, зібрав і видав значний за обсягом матеріал з історії, економіки, культури рідного краю.
Громади хоч і утримувалися від політичної діяльності, все ж таки не влаштовували самодержавство. Із прийняттям у 1876 р. Емського акту діяльність громад була заборонена. Частина громадівців виїхала за кордон. Серед нихбув і Михайло Драгоманов, який упродовж 1878-1882 pp. видавав у Женеві перший український журнал за кордоном Громада.
Повернувшись наприкінці 50-х рр. із заслання, провідники Кирило-Мефодіївського товариства оселилися на постійне мешкання в столиці Російської імперії — Санкт-Петербурзі. Тут вони продовжили національно-визвольну пропагандистську діяльність, але вже не в політичному конспіративному, а в культурно-просвітницькому легальному руслі. Пантелеймон Куліш заснував друкарню для видання українських книжок. Василь Білозерський узявся за видання публіцистичного та літературно-художнього українознавчого часопису Основа українською та російською мовами. Микола Костомаров зайнявся написанням монографічних досліджень та упорядковуванням збірників документальних джерел з історії України. Генератором визвольних ідей у петербурзькій українській земляцькій громаді був непримиренний Тарас Шевченко, але 1861 р. він помер спочатку його поховали там же — у Петербурзі, а через кілька місяців перепоховали в Україні понад Дніпром на Чернечій горі біля Канева.
Наступного року через матеріальні нестатки і неприхильне ставлення урядових кіл та більшості столичної російської громадськості, в переддень сумнозвісного валуєвського циркуляра 1863 р. припинилося видання часопису Основа. Однак на той час журнал уже значною мірою виконав благородну місію пробуджувача української національної свідомості. В Києві, Харкові, Полтаві, Чернігові, Одесі ліберальна і демократична інтелігенція почала гуртуватися у самодіяльні напічи цілком нелегальні організації, названі громадами.
Певних програм і статутів, як правило, громади не мали. Всіх їх єднала національна українська ідея на демократичному грунті, натхненна віра у можливість досягнення національного самовизначення, любов до рідної землі і українського народу, гордість за багаті духовні надбання. Громади займалися переважно проведенням культурно-освітніх заходів. Чимало їх учасників брали участь у роботі недільних шкіл, видавали українські підручники, збирали і публікували збірки усної народної творчості.
Проте навіть легальна культурно-освітницька діяльність громад насторожувала російський царизм. З України в Петербург йшли доноси охранки, що громадівці прагнуть здійснення виплеканої ними думки про свободу Малоросії і, навчаючи простий народ грамоти, намагаються поступово прищепити йому думки про колишню славу Малоросії і переваги свободи. Всіх громадців обєднувала єдина мета: домогтися повалення Російської імперії, покінчити з будь-яким національним гнобленням і демократизувати політичний режим в Україні. Світоглядні позиції громадців так характеризував активний учасник цього руху, пізніше видатний учений — мовознавецьПавло Житецький: Ми вже добре знали, що однієї свободи мало — без науки, без європейської освіти… Нам був дуже противний як польський, так і московський націоналізм з інстинктами державного насильства.
Громадівський рух у результаті нагінок царського самодержавства на мову і культуру українського народу не тільки не згорнувся, а й пожвавився. Він став організованішим і цілеспрямованішим. З найактивніших, найдосвідченіших діячів громадівського руху зїзди громадців Києва, Полтави, Одеси обрали раду — центральний керівний орган федеративного обєднання громад усієї України. Доскладу ради увійшли видатні діячі науки й культури, зокрема історик, професор Київського університету, неперевершений знавець середньовічної історії України Володимир Антонович; засновник української статистичної науки, Олександр Русов; етнограф Павло Чубинський. Його вірш Ще не вмерла Україна , покладений на музику Михайлом Вербицьким, став гімном борців за національне визволення України.
Серед найактивніших діячів громадівського руху були композитор Микола Лисенко — творець репертуару української оперної класики з такими шедеврами, як Тарас Бульба та Наталка Полтавка ; письменник і драматург Михайло Старицький, який уславив своє імя і як один з фундаторів першого українського професіонального театру, відкритого 1882 р. у Єлисаветгрді; Олександр Кониський — автор першого фундаментального життєпису генія українського народу — Тараса Шевченка; Володимир Самійленко — неперевершений в українській літературі майстер поетичної політичної сатири; Панас Рудченко, що під псевдонимом Панаса Мирного, рятуючись від царської цензури, лише за кордоном зміг опублікувати свій високохудожній реалістичний твір Хіба ревуть воли, як ясла повні. Цей перший в українській літературі роман соціальної тематики побачив світ у Женеві Швейцарія, де громадівці, професійні вчені історик Михайло Драгоманов і соціолог Сергій Подолинський, разом з українсько-галицьким письменником Михайлом Павликом організували емігрантську вільну українську пресу, яка публікувала те, що не могло вийти у світ на пригнобленій Російською імперією Україні.
Наслідком доносів і наклепів на український рух стало підписання царем 18 травня 1876 р. Емського указу. Відродження українського руху попервах не викликало занепокоєння царської влади та російської громадськості. Але підготовка і вибух польського повстання 1863-1864 pp., боязнь того, що українці за культурницькою діяльністю зажадають відродження колишніх прав, а то і незалежності, призвело до видання міністром внутрішніх справ Валуєвим 20 липня 1863 р. таємного циркуляру, який увійшов в історію як Валуєвський циркуляр. Він забороняв публічне вживання української мови в державних установах,школах, церквах, друкуванні популярної, релігійної літератури, крім художніх творів. Проблема української мови розвязувалася знаменитою фразою: Ніякої окремої малоросійської мови не було, нема та бути не може.
Не витримавши переслідувань з боку царських властей, громади одна за одною самоліквідовувалися або ж були офіційно заборонені.