Геополітичні пріоритети атлантизму
Концепція атлантизму послідовно проводить принцип морської могутності. Атлантизм лежить в основі американської геополітичної думки. Історичним першим документом атлантизму вважають доктрину Монро, або доктрину захисту західної півкулі. Вона була сформульована 2 грудня 1823 р. у посланні Президента США Монро Конгресу.
Головна ідея: невтручання країн Європи у внутрішні справи країн західної півкулі, яка оголошувалася зоною інтересів США. Зводилася до наступних положень:
1. Невтручання США у справи існуючих колоній чи залежних від європейських держав територій.
2. Відмова європейських держав від розгляду американських континентів як напрямку втручання.
3. Будь-які спроби такого розгляду будуть тлумачитися США як загроза своїм спокою і безпеці.
Бжезинський «Велика Шахівниця». Євразія – головний геополітичний приз Америки. Глобальна першість Америки залежить від того, як вона керує Євразією. Євразія не є політично єдиною – це шахівниця, де йде боротьба за глобальну першість.
• Україна у зовнішньополітичній доктрині США.
Зовнішньополітична доктрина — це загальна заява про зовнішню політику, а також система переконаннь виражена через доктрину. У деяких випадках заяву робить політичний лідер, зазвичай керівник країни або головний дипломат. Наприклад, Річард Ніксон обгрунтував у своєму виступі поетапне виведення військ США з В'єтнаму, цю заяву стали називати Доктриною Ніксона. Ця модель іменування не є універсальною, китайські науковці, до прикладу, дають своїм доктринам номери.
Метою зовнішньополітичної доктрини є надання загальних правил для проведення зовнішньої політики, шляхом вирішенням ситуацій що виникають у міжнародних відносинах. Ці правила дозволяють політичним керівникам нації діяти у полі міжнародних подій і пояснювати дії нації щодо інших народів. Доктрини, як правило, не призначені, щоб уособлювати в собі негативні напрями політики, це явище також не слід плутати з догмами.
На рубежі ХІХ та ХХ століть базовою офіційною доктриною зовнішньої політики США була доктрина ізоляціонізму, ось як сформульована у резолюції конгресу ще у 1783 р.: "Справжній інтерес... штатів вимагає, щоб вони якнайменше втягувались у політику і суперечності європейських держав".
до початку Першої світової війни поняття "українське питання" і "Україна" були для офіційного Вашингтона terra incognita. Закономірною була настороженість офіційного Вашингтона до повідомлень про боротьбу українців за державну самостійність у 1917 р. Вона сприймалась як вияв громадянської війни у єдиній Росії. У 1919 р. американський дипломат Полк пояснюватиме послові УНР у Лондоні А. Марголіну: "Україна є чимось на зразок нашого Півдня, а Росія в українсько-російському конфлікті виступає у ролі нашої Півночі.
Протягом 1921-1938 рр. вищі ешелони влади переможних держав Заходу "ані разу не висунули української проблеми як самостійної і розбиваючої єдність СРСР". На довгих два десятиліття "українське питання" взагалі зникає з порядку денного серйозної політики США. Не маючи реальних важелів впливу на офіційний Вашингтон, колишні лідери УНР, які опинилися в еміграції, зосереджують свої зусилля на німецькій орієнтації. Із завершенням 2 світової війни "українське питання" виходить на порядок денний здебільшого у зв'язку з ідеєю утворення ООН. США зайняли спершу жорстку позицію щодо окремого членства в ній УРСР.
У листопаді 1946 р. уряд Великобританії порушив питання про встановлення дипломатичних зв'язків з УРСР. Реакція США надійшла у червні 1947 р. на рівні послання директора управління європейських справ держдепартаменту Г. Маттеуса держсекретареві Ачесону.
Складалося воно з двох частин: "Вигоди" і "Невигоди". У першій, зокрема, говорилося: "Встановлення безпосередніх дипломатичних зв'язків з Україною дало б урядові цінний пост підслуховування в одній з найважливіших республік Радянського Союзу", що дало б змогу Вашингтону завчасно одержувати інформацію і враховувати її у відносинах з СРСР. У другій частині послання відзначалося: "Окреме визнання України призвело б до більшого ускладнення наших зв'язків з Радянським Союзом і дало б радянському урядові можливості для маневрів у спробах реалізації власних специфічних інтересів у міжнародних справах".
Виходячи з таких ультрапрагматичних міркувань, Маттеус звів свої пропозиції до того, щоб "притримати рішення у цій справі до тих пір, поки не побачимо, чи вдалося встановити безпосередні зв'язки британцям і чи принесло це їм якісь переваги". Інші документи держдепартаменту підтверджують другорядність власне України у стратегічних намірах США.
До приходу у Білий дім Д. Ейзенхауера (50-ті) політика США в "українському питанні" базувалася на принципах, закладених у документі "Цілі Сполучених Штатів щодо Росії", розробленому держдепартаментом для Ради національної безпеки у серпні 1948 р.
У документі наголошувалось на тому, що Сполучені Штати не зацікавлені у підштовхуванні українського сепаратизму, бо це могло б зіпсувати їхні стосунки з Росією, яка обов'язково визнає незалежність України недійсною. Але, завершується документ, якщо український народ покаже помилковість таких суджень, він підтвердить "моральне право України на самостійний статус".
Поступово українські проблеми ширше проникають в американські державні кола. Інтерес посилюється нарощуванням Москвою антинаціоналістичної боротьби. Перед Вашингтоном постає проблема вироблення нових концептуальних підходів. До цього спонукали й активні зусилля СРСР, щоб витіснити американський капітал з "третього світу". Показовим стало створення у 1954 р. при безпосередній участі держсекретаря Дж. Ф. Даллaса Асамблеї поневолених європейських націй, а згодом і Американського комітету поневолених націй на чолі з колишнім президентом Г. Гувером.
Наприкінці 1952 р. у Нью-Йорку виходить у світ брошура "Дух незалежності: Америка та Україна" з вступним словом сенатора Б. Муді та зверненням міністра внутрішніх справ США О. Чепмена.
заяву Д. Ейзенхауера в інавгураційній промові (1957 р.): "Наше повне призначення у служінні нашому світові - з людьми всіх народів і національностей... Ми поважаємо прагнення цих народів, нині поневолених, до свободи".
1959 р. - майже одностайно обома палатами конгресу було прийнято публічний закон 86-90 про "тиждень поневолених націй". До числа останніх під "четвертим номером" потрапила Україна, що на офіційному рівні сталося вперше в американській історії.
Закон не залишився декларативним. Від Ейзенхауера до Буша - таким був період щорічних прокламацій президентів про поневолені народи в СРСР, постанов і резолюцій конгресу, масових віче і мітингів протесту, виступів американської преси на ці теми. Але воднораз прагматизм обмежував активність політиків у Вашингтоні, які побоювались економічної і політичної дестабілізації внаслідок розпаду СРСР.
у 1970-1979 рр. кількість законодавчих ініціатив на українську тематику перевищила 150. Держдепартамент США займав з цих питань стриману позицію аж до розпаду СРСР.
Обережність, інерційність була притаманні офіційному Вашинґтонові в період "перебудови": він дбав насамперед про належні стосунки з Москвою щодо проблем глобальної безпеки.
Україна - Одне з пояснень "москвоцентричного" підходу у Вашинґтоні полягало, очевидно, й у тому, що в перших документах народних рухів у СРСР (у тому числі не тільки Народного Руху України, а й радикальнішої антикомуністичної Української Гельсiнгської Спілки) містилися вимоги нового союзного договору (яким тоді опирався Горбачов) і, відповідно, фактичного утворення конфедерації, соціалістична фразеологія, посилання на "справжню ленінську національну політику".
Офіційна лінія Сполучених Штатів полягала в розширенні контактів із республіками. У той же час, відповідаючи на питання про перспективи визнання їхньої незалежності, радник Держдепартаменту Роберт Зеллік зазначав: "Ми не підтримуємо "розпаду" СРСР, і я не можу розмірковувати над критеріями умов, за яких США могли б "визнати" незалежність спільнот, що можуть виникнути...
Конгрес ухвалив цілу низку документів, присвячених Україні, серед них: лист Сенату від 15 листопада 1989 р. до президента Буша, аби той вимагав від Горбачова легалізації заборонених українських церков; резолюція двох палат про тиждень пам'яті жертв голоду 1932-1933 рр. Велике значення мали також візити лідерів націонал-демократів до США. Вони допомагали подолати наслідки радянської пропаганди, що зображувала цю організацію як націоналістичну та небезпечну.
Виступаючи у Верховній Раді України, Буш наголошував на тому, що "американці... не допомогатимуть тим, хто заохочує самовбивчий націоналізм, який породжується на міжнаціональній ненависті". "але Буш також знав, що такі етнічні почуття є і в України, і його попередження було призначене й для слухачів у Києві".
Резолюція Сенату від 20 листопада закликала президента визнати незалежність України, якщо в ході референдуму 1 грудня буде підтверджено Акт про незалежність, що його ухвалив український парламент. Великою мірою це пояснювалося не тільки усвідомленням нових геополітичних реалій, а й наближенням виборів 1992 р.
Під час зустрічі з представниками української діаспори в Білому домі 28 листопада Буш зазначив, що США визнають незалежність України після референдуму 1 грудня. Визнання незалежності України Горбачовим не розглядалося як необхідна умова для цього кроку. Це було зрушенням у політиці Вашингтона.
У листопаді 1991 р. група впливових фахівців із питань ядерної безпеки підкреслювала, що в "інтересах Сполучених Штатів віддавати перевагу якомога меншій дезінтеґрації... США практично не мають важелів впливу на процес дезінтеграції. Але вони можуть створити стимули для союзу, а не для незалежності".
Отримавши позитивну відповідь від українського керівництва щодо цих принципів і міжнародних зобов'язань України (як одної з держав-спадкоємиць СРСР) щодо договору про скорочення звичайних озброєнь у Європі й договору про нерозповсюдження ядерної зброї, США, після відставки Горбачова 25 грудня, визнали Україну, як і Росію та інші держави, що приєднались до Співдружності.
Перші роки української незалежності були позначені складнощами розвитку двосторонніх відносин. Вашинґтон робив ставку на взаємини з Росією щодо більшості проблем успадкованих від СРСР. У стосунках з Україною США опікувалися передовсім питаннями ядерної безпеки, збереження балансу сил в Європі і практичні дії Києва у цьому напрямку певний час викликали запитання на Заході взагалі та у Вашинґтоні зокрема. Переламним в українсько-американських відносинах став 1994 рік, врешті, проголошений у США "українським".
Підписання тристоронньої угоди про без'ядерний статус України стало поштовхом до поліпшення американсько-українських взаємин. Але головними, більш глибинними і довготерміновими чинниками американської уваги та прихильності до України стали:
розуміння того, що із завершенням "холодної війни" ситуація в Європі за деякими параметрами ускладнилась, а Україна як держава, розташована у центрі континенту, має важливе значення;
поступове наростання великодержавницьких тенденцій у політичному житті Росії;
сприйняття слушності ідеї З. Бжезінського про те, що з поверненням України до складу Росії остання механічно стає "імперією";
усвідомлення взаємозв'язку стабільного розвитку України із безпекою у Східно-Центральній Європі, інтерес до якої у США є традиційним.
• Європейська геополітична думка: ідеї та представники.
Спочатку звернемось до „класичних" шкіл геополітики Заходу. Серед концептуальних геополітичних підходів виділимо теорію англійського географа і політолога Хелфорда Дж. Макіндера (1861-1947), який вважав, що вістря політичної боротьби конкретної держави слід спрямувати на "хартленд" (серце землі) — На обширну частину євразійського материку. Він стверджував, що той, хто володіє "серцем землі", той володіє усім світом. З цих теоретичних позицій він підтримував інтервенцію країн Антанти (Великої Британії, Франції, США) проти молодої радянської республіки у 20-х роках XX століття. Англійський вчений і політик Макіндер у доповіді "Географічна вісь історії" стверджував, що з геополітичної точки зору в центрі світу (хартленд) лежить Євразійський континент, "географічна вісь історії". Це геополітичне утворення майже тотожне Росії, яка "займає у цьому світі центральне стратегічне становище, що в Європі належить Німеччині". Вона може завдавати і отримувати удари з усіх напрямків, за винятком Півночі.
Виходячи з цього, Макіндер головним завданням англосаксонської геополітики ставив недопущення утворення стратегічного континентального союзу навколо " геополітичної осі історії" (Росії). Для цього необхідно відірвати максимальну кількість берегових просторів від євразійського геополітичного блоку і поставити їх під вплив "острівної цивілізації". Макіндер заклав у міжнародну політику, яка стала через півстоліття геополітикою США і НАТО, засновку підвалину: будь-якими засобами перешкоджати можливості утворення євразійського блоку, формування стратегічного союзу Росії і Німеччини, їх аполітичному посиленню й експансії, виходу до морів та світових океанів.
Німецька геополітика отримала свій розвиток у період між двома світовими війнами XX століття. Першою німецькою геополітичною концепцією можна вважати концепцію "Серединної Європи" Ф. Наум а на, що викладена ним в однойменній книзі й містить теоретичне обґрунтування "основ нової інформації", які, на думку вченого, мають бути закладені у воєнний час. "Серединна Європа" — це середньоєвропейська площа, яка простягається від Північного до Балтійського морів до Альп, Адріатичного моря та південної смуги придунайської долини. Ця площа має сприйматися як єдина величина, єдиний оборонний союз та єдина економічна область, оскільки всі держави, що знаходяться на цій площі, утворюють одне живе ціле. Першим кроком до створення Серединної Європи, на думку Ф. Наумана, мало стати злиття трьох держав, які не примикали ані до англо-франко-західного союзу, ані до Росії: Германії, Австрії та Угорщини. Франція не може розглядатися у якості складової Серединної Європи, оскільки вона "обрала свою долю на боці Англії".
Серединна Європа, окрім політико-правого та воєнного вимірів, має ще й духовний фактор у вигляді імперської свідомості. Важливість його зумовлена тим, що Серединна Європа не може бути створена шляхом "законів, розпоряджень та покарань", а захист не може гарантуватися лише міжнародними договорами. Спільність банків, синдикатів та профспілок має доповнитися спільністю ідей, історії, культури та "тисячі інших великих і малих питань". Лише у цьому випадку буде мати місце єдина воля, що демонструє "наскільки мізерними є всі дріб'язкові рахунки" (Ф. Науман).
Німецький геополітик генерал К. Хаусхофер, засновник і редактор німецького геополітичного журналу у 1922-1942 рр. теоретично обґрунтував і активно пропагував важливість "життєвого простору" Німеччини для розгортання політичних подій. Після розгрому фашистської Німеччини з 1951 року знову було відроджено "Спілку геополітиків", почав виходити журнал "Цайтшрифтфюр геополітик" з дещо зміненою концепцією "географічної обумовленості фашизму". Позитивним у оновленій геополітичній концепції Хаусхофера слід вважати винайдену тенденцію подолання "національного простору" для міжнародної політики та формування наднаціональних, наддержавних утворень, включно до всесвітнього союзу.
Політичне майбутнє Великої Німеччини бачилося в геополітичному протистоянні Заходу, і особливо англосаксонському світові. К. Хаусхофер виступав за створення міжконтинентального блоку "Берлін- Москва-Токіо", зважаючи на вислів Г. Лі ."Останній час англосаксонської політики проб'є тоді, коли німці, росіяни і японці об'єднаються". У подальшому К. Хаусхофер демонстрував політичну гнучкість - підтримуючи створення блоку „Берлін-Рим-Токіо", вважав, що Німеччина може йти на союз з Англією і США у боротьбі проти СРСР, але все ж таки провідним в його концепції було положення щодо "східної долі" Німеччини.
А. Гітлер присвятив концепції Остленду, заснованій Хаусхофсром, цілий розділ своєї роботи "Майн Камф", який мав назву "Східна орієнтація або Східна політика". Відношення Німеччини до Росії, пише А Гітлер, потребує особливого аналізу з двох причин. По-перше, ця проблема має вирішальне значення для зовнішньої політики Германії у цілому. По-друге, вона є пробним каменем здатності націонал-соціалістичного руху "ясно мислити та правильно діяти".
Швецький геополітик Р, Челлен в роботі "Держава як форма життя" (1916) розвинув ідеї Ратцеля щодо історичної ситуації у сучасній йому Європі, довів до логічного завершення його думку про "континентальну державу" відносно Німеччини, яка є динамічним простором, покликаним структурувати навколо себе решту європейських держав. Геополітичне ототожнення Німеччини з Європою є закономірним. Інтереси Німеччини (Європи) були, начебто, протилежні інтересам західноєвропейських держав (особливо Англії).
Засновником французької геополітичної школи став В. де ля Блат (1845-1918). Він створив концепцію, що політична історія має два аспекти-географічний, тобто навколишнє середовище, й історичний - власне людина, яка відіграє провідну роль в активізації простору. В цьому питанні Бланш не погоджувався з Ратцелем, який абсолютизував роль просторового фактора. Людина - це не тільки елемент геополітичного простору, а й головний актор спектаклю, який проходить на міжнародній арені.
На думку Відаля де Бланша, географія людини не є протиставленням географії без людини, оскільки остання існує лише в уяві вузького кола спеціалістів. Завдання географії людини - це вивчення взаємостосунків землі та людини; впливу географічного чинника на людину і навпаки - ролі людини, як чинника, що змінює географічне середовище. Людські асоціації, зазначає Відаль де Бланш, подібно до асоціацій рослинних та зоологічних, утворюються з різних елементів, які підпорядковані впливу середовища. Такі асоціації існують в кожній країні, яка так чи інакше накладає на них свій відбиток. "Вся країна '' у Відаля де Бланша - це сукупність елементів географічного середовища. Причому природа не є деякою нерухомою сценою, на якій розгортається людська діяльність, а саме живе та змінюється завдяки цій діяльності. Концепція Відаля де Бланша отримала тому назву "посибілізму": простір — це лише можливість, перетвориться вона надійний політичний фактор чи не перетвориться залежить від людей, які населяють цей простір.
Головним політичним суперником Франції на той час була Німеччина - могутня європейська держава, придавлена сусідами з усіх боків, політична експансія якої могла блокуватись розвиненими європейськими державами. В цій ситуації Франція стратегічно орієнтувалася В. де ля Блашем на входження до складу загального фронту світової "морської сили", яку важко було б здолати Німеччині.
Іншими відомими представниками французької географічної школи окрім Відаль де Бланша, є Реклю, Ж. Брюн та А. Деманжон.
Згідно з поглядами Реклю, політична географія вивчає людей у їх дійсній ролі, як таких, що перетворюють працею навколишнє середовище. Безкінечні зміни, що їх здійснює людська промисловість, зумовлюють один з важливіших переворотів у відношеннях людини до простору. Остання поступово позбувається домінуючого значення. Форма і висота гір, пише Реклю, розмір плоскогір'я, хвилястість берегової лінії, розміщення островів та архіпелагів, площа морів поступово втрачають свою відносну важливість в історії народів по мірі того, як останні виграють у силі та свободі дій.
У Ж. Брюна географія людини — це загальне визначення олюдненої ("окупованої") поверхні нашої планети, тобто усіх фактів поверхні, які своїм існуванням завдячують людській діяльності. Це початкова й основна частина географії людини, яка повинна завершитися „географією історії", що вивчає економічне, соціальне та політичне відображення деяких основних із зазначених фактів на історичний розвиток людських суспільств. Таким чином, вважає Ж. Брюн, географія людини у широкому розумінні поділяється на власне "географію людини '' й на "географію історії". Перша при цьому вивчає такі "основні факти": 1) факти непродуктивної окупації - будівлі і дороги; 2) факти позитивної окупації - землеробство і скотарство; 3) факти руйнівної окупації - рибальство та полювання.
Інтелектуальним творцем сучасного атлантизму як геополітичної та стратегічної доктрини вважають американського геополітика адмірала А. Мехена з США (1840-1914). Практично у кожному програмному виступі американського політичного стратега мовиться, що голова США у Європі, а живіт у Латинській Америці. Свою доктрину "морської сили" Мехен виклав у праці "Зацікавленість Америки в морській силі нині й у майбутньому". Поняття "морська могутність" заснована на визнанні суттєвого значення для американської країни свободи "морської торгівлі", а військово-морський флот є лише гарантом забезпечення цієї торгівлі." Морська сила" є особливим типом цивілізації - найкращим і найефективнішим. Мехен вважав, що у цивілізаційному розвитку США відведена " морська доля ", яка спочатку полягає в стратегічній інтеграції усього Американського континенту, а потім у встановленні світового панування США. Головну небезпеку для "морської цивілізації" складають континентальні держави Євразії - Росія і Китай, а потім Німеччина. Боротьба з континентальною масою Російської імперії визначалася для морської сили Америки головним стратегічним завданням.
Американець голландського походження Я. Слашшен (1893-1943) разом з Мехеном може бути названий "батьком атлантизму" та ідейним натхненником створення НАТО. На відміну від перших геополітиків він не приділяв великої уваги політичній географії, встановленню зв'язку народу з фунтом (землею), впливу рельєфу, географічного розташування країни на національний характер політики, а розглядав геополітику як важливий інструмент конкретної міжнародної політики, ефективної сучасної стратегії.
Спайкмен вводить в сукупність термінів нової науки важливе поняття "Серединного океану", маючи на увазі Атлантичний океан, американський і європейський береги якого є ареалом найбільш розвиненої в технологічному та економічному аспектах західної цивілізації. Нервовим центром "атлантичного співтовариства" США, а м'язами - його економічний та військово-промисловий комплекси. Якщо держава не має геополітичної могутності, то вона змушена вступити у загальний стратегічний союз з іншими. Європа є розумовим додатком США, поступово повинна скорочуватись політична суверенність європейських держав, а державна влада європейських країн переходити до особливої інституції, яка об'єднує представників усіх "атлантичних" просторів і підкорюється політичній першості США. Таким чином, в 1942 р. Спайкмен передбачив найважливіші геополітичні процеси у світі та створення Північноатлантичного Союзу (НАТО), зменшення обсягу суверенітету європейських держав внаслідок їх залежності від економіки та політики США.
П. М. Савицький (1895-1968) — один з перших російських політичних мислителів, якого в певному розумінні можна назвати вченим-геополітиком. За освітою економіст, учень В. Вернадського і П. Струве, він відводив Росії місце особливого цивілізаційного утворення, яке визначено через якість "серединності".
Просте на перший погляд розрізнення теоретичного та прикладного рівнів геополітичних досліджень дало змогу зосередитись російським вченим на проблемах, які не мають ситуативної "прив'язки" до поточної міжнародної політики. Такими наскрізними проблемами для них стали образи Росії як "центру", "острову", концепція "євразійства" тощо. Унікальність Росії полягає, начебто, не у неосяжному просторі чи розмаїтті кліматичних та природних зон, а у концентрації спрямування різних цивілізаційних векторів розвитку.
Окремі російські дослідники, зокрема Б. Межуєв, вважають, що сакральний центр Росії знаходиться поза її межами, тому природним виглядає прагнення країни оволодіти сусідніми територіями, щоб наблизитись до власного сакрального центру, де б він не був - в Європі, на Балканах чи казковому Тибеті.
В творах В. Кочубея, Є. Самаріна, П. Струве проводилася думка, що для створення Великої Росії слід спрямувати свої зусилля туди, де вплив російської культури є дієвим і безсумнівним - на всі ті є європейські та азійські країни, що "виходять" до Чорного моря. У програмі "Великої Росії" П. Струве далекосхідні землі являються областю недоступною реальному впливу російської культури.
Розмірковуючи щодо геополітичної ідентичності сучасної Росії, російські вчені та політичні діячі виходять з того, що після розпаду СРСР для неї утворився "стиснутий простір", вона начебто опинилась замкненою у глибині континенту у просторовому відношенні, а у історичному плані - відкинутою у допетровську епоху. Так, О. Неклесса зазначає, що Росія відсунута на північний схід і позбавлена частини своєї судоходної лінії, відбувається витіснення її з Європи та пострадянського простору ще й у технологічному сенсі, інші російські вчені вказують, що їх країна стала більш "азіатською державою", аніж були Російська імперія та СРСР. Таким чином, логічним буде передбачити намагання російських політиків "розширити життєвий простір", бо інакше таке скорочення та перерозподіл російського простору загрожують їй перетворитись на "нульовий простір", вказує Б. Єрасов.
Схожої думки дотримуються і провідні сучасні західні геополітики: 36. Бжезінський визначає Росію як "чорну діру", величезну геополітичну порожнечу, яка виникла у самому центрі Євразії. Крім того, економічна сила Китаю, могутній демографічний потенціал у поєднанні з динамічною енергією революційно змінює фундаментальне історичне співвідношення потуг Китаю і Росії, бо порожнини Сибіру просто притягують китайську колонізацію регіону. Ми вже зазначали, що у геополітичних побудовах нового світового порядку Україні відведена роль не тільки сусіда Росії, стратегічного партнера, міцно пов'язаного історичними, соціокультурними, економічними зв'язками, а й з'єднуючої ланки між різними воєнно-політичними Альянсами.
• Геополітична ситуація в сучасній Європі. Тенденції та перспективи розвитку ЄС.
Розпад бiполярного свiтоустрою, що сформувався пiсля Другої світової війни, становлення його нової поліполярної архiтектури, прискорення глобалiзацiйних процесiв i загострення економічних і політичних криз, оновлення мiжнародних структур безпеки – все це сприяло формуванню нової геополітичної та геоекономiчної структури сучасного свiту, зумовило появу нових загроз соцiального, полiтичного, економiчного, iнформацiйного і воєнного характеру, а також посилило небезпеку наявних викликів.
Створення єдиного європейського геополiтичного простору тісно пов’язане з розв’язанням проблем безпеки. Основу сучасної архiтектури європейської безпеки було закладено ще на початку 90-х років ХХ ст., коли «холодне протистояння» було замінене на хитку рiвновагу постбiполярного свiту з якiсно новими викликами, загрозами й конфлiктогенним середовищем.
Нова система мiжнародних вiдносин, що почала створюватися в 90-х роках минулого столiття i з певними видозмiнами iснує й нинi, характеризувалася, з одного боку, усуненням загрози великої за масштабами вiйськової агресiї в Європi з боку СРСР, з другого – появою нового кризового потенцiалу внаслiдок принципової змiни характеру загроз на теренi колишнього радянського табору.
Традиційно європейська система безпеки спирається на: Органiзацiю з безпеки i спiвробiтництва в Європi; Раду північноатлантичної спiвпрацi (РПАС); Захiдноєвропейський Cоюз (з такою назвою iснує з 1954 р.).
У 2002 р. за рішенням Брюсселя ЗЄС делегував свої функції ЄС. Таким чином, посилив другу опору європейських спільнот – Європейську зовнішню й безпекову політику [1].
Кількість і різноманітність структур безпеки в Європі свідчать про поліваріантність безпекових схем у самій Європі і навколо неї. Очевидний спосiб оптимiзацiї оборонних можливостей Європи – координацiя зусиль окремих країн, Європейського Союзу та НАТО для розбудови низки розширених складових колективної безпеки.
Розширення Заходу – ключовий процес сучасної Європи. Мiжнародна ситуацiя в Європi, насамперед у Центрально-Схiднiй її частинi, визначається розвитком одного основного процесу – експансією Заходу, яка триває вже понад двадцять років і є справді революційною за своєю сутністю й масштабами. Пiд цим процесом розумiють поширення захiдних цiнностей, розширення ЄС i НАТО. Входження країн Центрально-Східної Європи до НАТО, починаючи з 1999 р., та до Євросоюзу у 2004 та 2007 рр. принесло значні геополітичні зміни.
Сьогоднi, вперше майже за пiвтисячi лiт, бiльша частина континенту вiд Атлантичного океану до Бугу об’єднана в єдиний безпековий, економiчний і полiтичний простiр, а вплив потужних iнституцiй, що оформлюють цi простори (ЄС i НАТО), сягає Росiї. Цей простiр став ядром домiнуючого нинi на планетi суб’єкта, котрий отримав умовну назву «глобальний Захiд«. Саме таке безпрецедентне розширення Заходу, що триває вже майже два десятилiття, не тiльки докорiнно змiнило, а й революцiонiзувало мiжнародну ситуацiю.
Чинну нинi мiжнародну правову базу у сферi європейської безпеки сформовано загалом в останнiй перiод «холодної війни» (1975–1990 рр.). Її базовим документом був гельсiнкський Заключний акт 1975 р., який передбачав принципи непорушностi кордонiв, мiжнародного спiвробiтництва та верховенства прав людини над суверенiтетом держави. Варто також виокремити Паризьку хартію для нової Європи 1990 р. про єдиний європейський дім. Розпад соціалістичного табору, припинення існування соціалістичної системи в 1989 р. й остаточний колапс СРСР 1991 р. докорiнно змінили європейський простір i, вiдповiдно, поставили пiд сумнiв адекватнiсть правової основи європейської безпеки, а отже, її базисних принципів. Нинi ця правова основа перестала бути адекватною мiжнароднiй ситуації на континентi й, вiдповiдно, зазнала деструкцiї. Косовський прецедент для виконання одних положень Гельсiнкського акта зруйнував iншi його положення. Вкотре вибухнула міна суперечностей мiж принципами верховенства прав людини та державного суверенiтету й невтручання у внутрiшнi справи. Мораторiй на виконання ДЗЗСЄ, проголошений Кремлем наприкiнцi 2007 р., означав остаточне руйнування й тих норм, що регулювали на європейському просторi суто вiйськовi питання.
У нову добу вплив НАТО i ЄС поширився далеко за межi їхнiх кордонiв i зон вiдповiдальностi. Водночас створена ще 1992 р. Рада Пiвнiчноатлантичного спiвробiтництва i програма Партнерства заради миру (ПЗМ), а також угоди про партнерство i спiвробiтництво мiж ЄС i країнами Центрально-Схiдної Європи, Рада Європи сформували спiльний для всього континенту простiр. У безпековiй площинi розширення НАТО і збiльшення її зони вiдповiдальностi привели до тривалої дискусiї про можливий глобальний характер i роль Пiвнiчноатлантичного альянсу, що значним чином зумовило необхiднiсть пiдготовки нової стратегiчної концепції НАТО вiд 24 квiтня I999 року [2].
За цим документом НАТО успiшно адаптувалася, аби ще ефективнiше сприяти змiцненню миру i стабiльностi в Євроатлантичному регiонi. Внутрiшня реформа охопила створення нової структури, яка, зокрема, передбачає втiлення концепцiї Багатонацiональних об’єднаних оперативно-тактичних сил (БООТС), створення системи швидкого розгортання сил для виконання всього спектра мiсiй альянсу та розбудову в рамках альянсу власне європейської системи безпеки й оборони (ЄСБО). Європейський Союз прийняв важливi рiшення i дав новий iмпульс зусиллям, спрямованим на змiцнення вимiру безпеки й оборони. Формування спiльної зовнiшньої полiтики та безпеки ЄС (СЗПБ) передбачає поступову розробку спiльної полiтики в сфері оборони, яка, як передбачено Амстердамським договором, буде сумiсна з відповідними положеннями Вашингтонського договору. Важливими етапами дiяльностi в цьому напрямі є включення Петерсберзьких завдань ЗЄС – виконання гуманітарних, рятувальних, миротворчих місій – у договiр Європейського Союзу та розвиток тiснiших iнституцiйних зв’язкiв iз ЗЄС.
Альянс пiдтримує розвиток власне європейської системи безпеки й оборони в межах ЄС шляхом надання своїх ресурсiв для операцій під проводом ЗЄС. У цьому контекстi альянс i ЗЄС розвинули тiснi відносини i практично розробили основнi складовi ЄСБО, як передбачено домовленiстю, досягнутою в Берлiнi. З метою зміцнення миру й стабiльностi в Європi та за її межами європейськi союзники посилюють свою дiєздатнiсть, зокрема шляхом вдосконалення вiйськового потенцiалу. Посилення вiдповiдальностi i потенцiалу європейських союзникiв у галузi безпеки й оборони стане вагомим внеском у зміцнення середовища безпеки альянсу [3].
Привертає увагу безпрецедентне розширення альянсу. Станом на 2010 р. кількість членiв НАТО збiльшилося з 16 до 28. В осяжній перспективi до нього можуть вступити всi країни Пiвденно-Схiдної Європи за винятком Сербії, яка поки що не ставить перед собою такої мети. Водночас ЄС, за деякими прогнозами, може об’єднати у своєму складi 38 i навiть більше держав Європи. Після завершення процесу iнтеграції в євроатлантичнi формування країн Пiвденно-Схiдної Європи за рамками цих структур залишаться тільки такі країни, як Швейцарiя й карликовi держави Європи. Хоча неучасть Швейцарії і «малих» держав Європи в ЄС має умовний характер, оскільки прямо або опосередковано вони вже асоційовані з Євросоюзом через механiзми Європейського економiчного простору або двосторонні угоди. Про цей процес говорять і російські аналітики. Так, В. Воронков пише: «У НАТО вже прийняли всiх, кого тільки можна було, іншi країни розраховувати на прийом до Альянсу не можуть або не хочуть. Ще складнiше з Євросоюзом: для кандидатiв вигадуються все новi критерiї та перешкоди. Євросоюз, особливо в умовах кризи, поглинути нових членiв без шкоди для себе не в змозi, винятком можуть стати лише Iсландiя та Хорватiя. Це означає, що велика кiлькiсть країн на євроатлантичному просторi виявиться, принаймні, найближчими роками, а то й десятилiттями, поза рамками НАТО і ЄС» [4].
Поглиблення спiвробiтництва ЄС i НАТО з країнами СНД. ЄС і НАТО розвивають співробітництво практично з усiма іншими учасниками ОБСЄ та неєвропейськими державами, ЄС пропонує європейським країнам СНД i державам Пiвденного Кавказу перспективу асоцiацiї й тiснiшої iнтеграцiї, починаючи з домовленостi про вiльну торгiвлю, в обмiн на гармонiзацiю полiтичного устрою, економiчного регулювання й технiчних стандартiв. З країнами Центральної Азiї ЄС пiдтримує прямий полiтичний дiалог, орiєнтований на розширення економiчного, енергетичного й фiнансового спiвробiтництва, утвердження принципiв верховенства закону й поваги до прав людини, взаємодiю у протистояннi новим викликам i загрозам безпеці. ЄС також – головний торговельний партнер бiльшостi країн СНД.
Нагадаємо, що НАТО була створена насамперед для стримування Радянського Союзу, i її розвиток не можна зрозумiти поза загальним контекстом вiдносин з Росiєю. Водночас такий iсторичний процес, як розширення Заходу, не мiг не мати побiчних наслідків. Одним з них стала югославсько-балканська криза. З одного боку, розпад Югославiї й наступнi трагiчнi воєннi конфлiкти значним чином були наслiдком колапсу реального соцiалiзму й перемоги Заходу в «холоднiй вiйнi», а з другого, установлення нинiшнього доволi хиткого миру на Балканах – пряма заслуга полiтики Європейського Союзу та США.
Наслідком цiєї кризи та стратегiчного курсу ЄС i НАТО на розширення стало вiдокремлення у 2008 р. населеного албанцями сербського автономного краю Косово, самопроголошення його незалежностi й визнання цього утворення бiльшiстю країн НАТО. Цi подiї перекреслили основний принцип мiжнародної правової основи європейської безпеки – повага суверенітету і непорушнiсть кордонiв, який пережив драматичнi змiни колапсу соцiалiзму 1989–1992 рр. i Балканської кризи I992–I999 рр.
Завдяки тому, що бiльшiсть держав є i членами НАТО, i членами ЄС, спiвробiтництво в обороннiй сферi стає i можливим, i логiчним, i навiть неминучим. Одним із прiоритетних напрямiв такого спiвробiтництва має стати спiльна бюджетна полiтика у сферi оборони, що надасть можливiсть оборонним структурам країн регiону краще органiзувати оборонне планування, спрямоване на прiоритети реформи. Зокрема, не менше 25% рiчного бюджету потрібно виділяти на дослiдження, розробки та забезпечення, при цьому на персонал має витрачатися не бiльше 40%.
Реалiзацiя такої полiтики загострить фундаментальний конфлiкт мiж модернiзацiєю армiї та полiтичним лобiюванням, спрямованим на збереження заробiтної плати вiйськових та армiйських посад. Але пошук компромiсiв у вирiшеннi цього конфлiкту необхiдний, якщо головним прiоритетом є вiдповiднiсть збройних сил Європи потребам безпеки регiону. На нацiональному рiвнi позачерговим завданням є питання загального вiйськового обов’язку i територiальних сил оборони, що «з’їдають» левову частку військового бюджету країн Європи.
Оскiльки жодна європейська держава не може дозволити собi дiяти самостiйно, військова реформа вимагає бiльшої інтеграції та обмiну iнформацiєю, адже контроль iнформацii буде ключовим питанням у майбутнiх конфлiктах. Крiм того, об’єднання iнфраструктури (баз та портів) i тилових засобiв (транспорту), включаючи полiгони для загальної технiки, принесе значну економiю, оскiльки окремi країни нададуть рацiональнішого вигляду довгим «тиловим хвостам» живої сили та технiки, що забезпечуютъ пiдтримку бойових пiдроздiлiв армii.
Новiтнi виклики та загрози європейськiй безnецi змусили європейцiв по-новому поглянути на проблематику своєї безпеки, а також переоцiнити роль традицiйних безпекових iнституцiй. Так, попри досить тривалу iсторiю європейських iнтеграцiйних процесiв, саме на початку 90-х років минулого столiття чинники безпеки почали вiдiгравати роль, мабуть, найпотужнiшого стимулу та орiєнтиру їхньої подальшої еволюцiї. Iснування загроз системного характеру пов’язане iз загальною динамiкою розвитку системи мiжнародних вiдносин. Зi зникненням системи двополюсних стримувань та противаг у свiтi виник феномен певного безвладдя або, як його називали полiтологи на початку 90-х, «вакуум сили», або «вакуум безпеки». У новiй ситуацiї країни Європи мусили розв’язувати якiсно новi складнi завдання, пов’язанi з пошуком свого мiсця в новiй мiжнароднiй політичній та безпековiй системах, забезпеченням власного захисту вiд внутрiшнiх та зовнiшнiх загроз в умовах непередбачуваностi й некерованостi мiжнародних процесiв, а також оперативного заповнення вакууму сили в Центральнiй та Схiднiй Європi за умов нагальної потреби переосмислення ролi традицiйних мiжнародних безпекових iнституцiй. Вiдносини зi США теж стали об’єктом глибоких змiн.
Загалом вiдносини європейцiв зi США заслуговують на окрему увагу, оскiльки саме в них мiститься одна iз загроз системного характеру. Пiсля розпаду СРСР Сполученi Штати стали єдиною «гiперсилою» на планетi. Як влучно зазначав Г. Кiссiнджер, завершення «холодної війни» породило спокусу переробити свiт за американським зразком» [5]. Неготовнiсть американцiв дотримуватися багатосторонностi, приписiв мiжнародного права та ООН спричинили низку дiй і рiшень США. Тогочасне бажання європейцiв розбудовувати власнi безпековi механiзми в рамках нової архiтектури безпеки ґрунтувалося передусiм на невiдповiдності значних досягнень на шляху створення потужної економiчної спiльноти на континентi безперечним домiнуванням США в усiх питаннях, що стосувалися збройного захисту надбань європейської iнтеграції. Водночас послаблення свiтового лiдерства США у зв’язку з низкою принципових зовнiшньополiтичних помилок адмiнiстрації Дж. Буша, зокрема пiд час глобальної вiйни з тероризмом і наслiдками свiтової фiнансової кризи, свiдками якої ми нинi є, спонукає до переосмислення ролi й мiсця євроатлантичного вимiру безпеки та порушує питання появи нових впливових гравцiв у сучаснiй архiтектурi європейської безпеки. Вочевидь, претендентом номер один на таку роль виступає Росiя, мiсце i вплив якої в європейськiй безпецi є досить дискусiйним питанням. До того ж сучасна архiтектура безпеки характеризується глобалiзацiєю свiтових процесiв, що передбачає зменшення ролi кордонiв на шляху мiжлюдських, iнформацiйних та економiчних обмiнiв на планетi. Окрiм безумовних позитивiв цих процесiв для розвитку свiтового господарства та загального прогресу людства, транспарентнiсть кордонiв вiдкриває також шлях до вiльного поширення рiзного роду загроз. Етнiчнi й релiгiйнi меншини, якi компактно проживають на території Євросоюзу, можуть потенцiйно стати осередками консолiдацiї ворогуючих сторiн з подальшим перенесенням конфлiкту на терени ЄС. Особливу роль у цьому контекстi вiдiграли конфлiкти в колишнiй Союзнiй Федеративнiй Республiцi Югославiя, зокрема в Боснiї та Косові. Так, поряд з ЄС фактично точилася громадянська вiйна, чий конфлiктогенний потенцiал нiс реальну загрозу стабiльностi європейської спiльноти.
Не менш переконливим свiдченням наявностi потужного конфлiктогенного поля в Європi стала у 2008 р. серпнева грузино-росiйська вiйна. Її значення з погляду формування сучасної архiтектури безпеки в Європi ще остаточно не осмислене. Зазначений конфлiкт продемонстрував наявнiсть глибоких суперечностей мiж ключовими гравцями європейської полiтики, мислення категорiями «сфер впливу» та «балансу сил» зразка ХХ i навiть ХIХ ст., а також потенцiал переростання регiональних конфлiктiв у субрегiональнi чи навiть глобальнi. Той факт, що в серпнi 2008 року сталося зiткнення регулярних армiй суверенних держав, по-новому гостро виносить на порядок денний архiтекторiв європейської безпеки дещо підзабуте поняття 90-х років «жорсткої безпеки».
Однiєю iз сучасних загроз для Європи є зростання iсламського фундаменталiзму в безпосереднiй близькостi до континенту. Пiсля розпаду СРСР тероризм перетворився на загрозу номер один не тiльки для США, а й для їхнiх союзникiв – країн Західної Європи. Так, вплив «Аль-Каїди» на Балканах набирає сили з 1994 р., коли Усама бен Ладен заснував у Боснiї та Албанiї низку так званих гуманiтарних органiзацiй. Вiдомо також, що у воєнних дiях на теренi колишньої СФРЮ брали участь бойовики, якi пройшли пiдготовку в афганських тренувальних таборах талiбiв [6]. Крiм небезпеки терактiв, зростання iсламського фундаменталiзму поблизу європейських кордонiв здатне виступити потужним чинником дестабiлiзацiї мусульман, якi компактно проживають у країнах Європи, що, в свою чергу, може призвести до громадянського конфлiкту.
Не менш гострими для сучасної архiтектури європейської безпеки є також опосередкованi та похiднi загрози, серед яких значне мiсце посiдають так званi м’якi загрози [7]. До цiєї групи належать негативнi супутнi результати реалiзацiї згаданих типiв загроз. Значну загрозу для Європи становить також неконтрольований приплив бiженцiв i нелегальних мiгрантiв з районiв нестабiльностi.
Багаторівневий процес iнтеграцiї в Європi вiдбувався шляхом створення єдиного соцiально-економiчного простору, принципи якого кожна країна реалiзовувала вiдповiдно до цiнностей демократичного суспiльства [8].