Поясніть яка роль належала українцям в боротьбі з німецько-фашистською агресією

На боротьбу з окупаційним режимом піднялися широкі верстви населення. Не усі з них були прибічниками радянської влади. У русі Опору були дві течії - радянська, очолювана ВКП(б) і КП(б)У, і націоналістична, організована ОУН під керівництвом С. Банд ери. ОУН під керівництвом А. Мельника продовжувала виступати за співробітництво з Німеччиною, незважаючи на те, що окупанти розігнали створений 30 червня 1941 р. у Львові уряд, який проголосив незалежну Українську державу. Глава уряду Я. Стецько і ряд інших членів ОУН (у тому числі і С. Бандера) були заарештовані у вересні 1941 р. Багато які оунівські організації були розгромлені, тисячі активних членів ОУН загинули, серед них були не тільки бандерівці, але й мельниківці. ОУН-Бандери і сам С. Бандера в 1941 -1942 рр. коливалися, сподіваючись на те, що співробітництво з Німеччиною в боротьбі з радянською владою можливе. ОУН-Бандери разом з німецьким генштабом створило в 1941 р. український батальйон «Нахтігаль» як прообраз української національної армії і батальйон «Роланд». Але німецьке командування в серпні 1941 р. розформувало ці батальйони, тому що ставилося насторожено і ворожо до національного руху. Це вплинуло на позицію ОУН-Бандери, яка стала на шлях боротьби з окупантами.
Частина населення західних районів України воювала на стороні Німеччини проти СРСР у таких збройних формуваннях, як Українська Національна Армія (УНА) і дивізія СС «Галичина». УНА була створена на завершальному етапі війни, вела бойові дії з 1944 р. Командуючий УНА - генерал П. Шандрук.
ОУН-Бандери та УПА, незважаючи на те, що воювали проти німецьких окупантів, сприймалися радянською владою як вороги.
Коли Червона армія почала здобувати вирішальні перемоги, у радянського керівництва з'явилася можливість ліквідувати ОУН-Бандери та УПА. Дивізії НКВС і прикордонні війська з лютого 1944 по липень 1945 р. знищили переважну більшість бійців УПА - 92,8 тис. чоловік.

Поясніть завдяки чому німецьким військам у перший місяць війни вдалося захопити значну частину території України. Розкрийте суть політики щодо українців, що запровадили фашистські загарбники в Україні. Поясніть, як Перша світова війна вплинула на розв’язання галицької проблеми.

У перших боях далася взнаки нестача озброєння, боєприпасів і пального. До всього війська були позбавлені чіткого, компетентного керівництва з боку як Ставки Верховного Головнокомандування, так і низових ланок управління, дезорганізовані внаслідок їхніх суперечливих наказів. Відчувалися розгубленість, навіть безпорадність у військах перед шаленим натиском броньованих полчищ ворога, які, прикриті з повітря громадою літаків, рвалися вперед.

З початку липня депресія від невдач Червоної армії, що охопила було Сталіна, змінилася гарячковою, імпульсивною, волюнтаристською діяльністю. Вона проявлялася у некомпетентному втручанні у складні воєнні проблеми, у яких тоді він мало що тямив. Цим Сталін завдав великої шкоди керівництву бойовими діями безпосередньо на фронтах.

Ведучи оборонні бої, частини Червоної армії завдавали ворогові значних втрат, гальмуючи його просування. Головною воєнно-політичною подією літньо-осінньої кампанії 1941 р. на території України була оборона Києва. Стійкий опір військ Київського укріп-району зірвав спроби ворога захопити місто з ходу. 30 липня німецькі війська поновили наступ, але в середині серпня, наштовхнувшись на сильний опір захисників Києва, припинили штурм оборонних рубежів. Отже, київська оборона, відволікаючи великі сили противника, сприяла стабілізації становища на московському напрямку.

Та наприкінці серпня 1941 р. воєнна обстановка в Україні ускладнилася. Вороже командування повернуло з центрального напрямку на південь сильне танкове угруповання, форсувавши Дніпро.

Протягом першого півріччя радянсько-німецької війни наша країна в результаті воєнних поразок утратила більшу частину кадрової армії. Але на кінець

1941 р. в тилових районах вдалося сформувати та озброїти понад 400 нових дивізій, на які покладалися надії, що вони вплинуть на хід подій на фронтах.

Під час Другої світової війни, 17 вересня 1939 р. на підставі «пакту Молотова-Ріббентропа» радянські війська вступили на територію Галичини, де було встановлено тоталітарний режим, розпочалися масові репресії проти місцевого населення. В таких умовах 26 жовтня 1939 р. т. зв. «Народні Збори Західної України» ухвалили рішення про включення Західної України до складу Радянської України. На землях Галичини було утворено 4 області УРСР — Львівську, Станіславівську (з 1962 р. — Івано-Франківська), Тернопільську та Дрогобицьку (у 1959 р. об'єднана зі Львівською).

У 1940–1941 рр., загони НКВС здійснювали чотири масові депортації поляків, українців, білорусів, євреїв, німців, росіян, чехів, вірмен та інших із східних воєводств Речі Посполитої (західних областей УРСР і БРСР). Приблизно 335 000 польських громадян було виселено в північно-східні регіони європейської частини РСФСР, Казахстан та Сибір і на Далекий Схід. Під час радянсько-німецької війни 1941–1945 рр. Галичина була окупована німецькими військами і 1 серпня 1941 р. її включили до складу Генеральної губернії як окремий дистрикт. В воєнні роки було змінено західний кордон Галичини. Уклавши договори з Польщею у 1945 і 1951 рр., радянський уряд віддав західну частину регіону — (Лемківщину і Надсяння) Польщі.

Порівняйте програми українських політичних партій, що існували у 1900 – 1917рр. Проаналізуйте діяльність двох найвпливовіших політичних партій наддніпрянської України – УСДРП та УПСР, визначте їх місце у національному русі та соціально-політичній боротьбі Охарактеризуйте національний і суспільно-політичний рух в України на початку ХХ ст.

1. Революційна українська партія «РУП».

Виникла в 1900 р. в м. Харкові. Лідери-студенти: Д. Антонович, Б. Камінський, Л. Мацієвич, М. Русов.

Мета: самостійна соціалістична Україна.

З 1903 р. РУП офіційно відмовилась від програмового завдання – самостійності України, віддавши перевагу соціалістичним, соціально - економічним вимогам та боротьбі за автономію України в складі Російської федерації.

В 1904 р. – частина членів РУП приєдналась до Російської соціал-демократичної робітничої партії «РСДРП» як крайова організація під назвою Українська соціал-демократична спілка «УСДС» [Скоропис-Йолтуховський, Ткаченко, Мазуренко].

В 1905 р. – на ІІ з'їзді РУП була перейменована в Українську соціал-демократичну робітничу партію «УСДРП».

2. Українська соціалістична партія «УСП».

Виникла в 1900 р.

Лідери: Б. Ярошевський, М. Меленевський,- українці польської культури. Створена на взірець Польської соціалістичної партії «ПСП».

Програмні засади: практично не було розбіжності з РУП, тому на деякий час УСП (червень - грудень 1903 р.) навіть об'єднувалась з РУП.

В 1904 р. – більшість членів УСП вступила в ПСП.

3. Українська народна (національна) партія «УНП».

Оформилась в 1902 р. як виразно націоналістична опозиція РУП.

Лідери: М. Міхновський, О. Макаренко.

Мета: "єдина, нероздільна, самостійна, демократична Україна".

Головний програмний документ : "10 заповідей члена УНП".

4. Українська демократична партія «УДП».

Виникла в 1904 р.

Лідери: Б. Грінченко, С. Єфремов, І. Стешенко, - молодші члени громади та Всеукраїнської Загальної Організації.

Мета: ліквідація російського абсолютизму, побудова конституційного ладу, автономія України, широкі демократичні перетворення.

В кінці 1904 р. в УДП стався розкол, група лівих діячів проголосила створення Української радикальної партії «УРП», оскільки їх не задовольняло обмеження лише національно-просвітницькою діяльністю УДП.

5. Українська радикальна партія «УРП».

Виникла в кінці 1904 р.

Лідери: Б. Грінченко, С. Єфремов, М. Левицький, Ф. Матушевський.

Мета: соціалістичне перетворення майбутньої України та федеративні відносини з Росією.

Наприкінці 1905 р. після кількамісячного самостійного існування УРП об'єдналась з УДП, утворивши Українську демократично-радикальну партію «УДРП».

6. Українська демократично-радикальна партія «УДРП».

Виникла в кінці 1905 р. Проіснувала до 1908 р., до заснування на її базі непартійного Товариства українських поступовців «ТУП».

Мета: ліберальні перетворення, знищення експлуатації людини людиною, соціалістичний лад, автономія всім націям на їх території, створення "Просвіт". Брала участь у виданнях практично всіх україномовних часописів.

7. Українська соціал-демократична робітнича партія «УСДРП».

Виникла в грудні 1905 р. шляхом перейменування РУП.

Лідери: С. Петлюра, В. Винниченко, Д. Донцов, М. Порш, А. Жук.

В основу програми УСДРП лягла Ерфрутська програма німецьких соціал-демократів 1891 р.: право кожної нації на культурне і політичне самовизначення; широке самоврядування. Були намагання об'єднати партію з РСДРП, але через теоретичні розбіжності цього не сталося.

8. Українська партія соціалістів-революціонерів «УПСР».

Зародилась в 1903»1904 рр., коли з'явились перші гуртки українських есерів, які на початку 1906 р. об'єднались в УПСР. Але невдовзі партія була розгромлена, її формування завершилося у квітні 1917 р. на установчому з'їзді. На осінь 1917 р. наймасовіша партія – налічувала 75 тис. чол. УПСР опиралась на селянство та національну інтелігенцію.

Лідери: М. Ковалевський, П. Христюк, М. Грушевський.

Мета: "пристосувати соціалістичні ідеї до конкретних форм життя української демократії". Особливий наголос на аграрні перетворення, що забезпечило значний вплив в українському селі. Автономія України.

9. Українська партія соціалістів-федералістів «УПСФ».

З 1907 р. по 1917 р. Українська демократично-радикальна партія, будучи складовою частиною ТУП, вела в основному культурологічну роботу. В червні 1917 р. на конференції УДРП перейменована в УПСФ.

Лідери:

С. Єфремов, Д. Дорошенко, Ф. Матушевський, А. Ніковський.

Мета: соціалізм і федерація.

10. Українська демократично-хліборобська партія «УДХП».

Утворена у червні 1917 р. Лідери: Д. Донцов, В. Липинський, В. і С. Шеремети.

Мета: "боротьбу за державний суверенітет цілого українського народу по всій Україні ми ставимо найважливішою і вихідною точкою нашої політичної програми"; "Українська національна ідея тільки тоді в силі оживити собою українську етнографічну масу, коли вона йде поруч з ідеєю суверенітету українського народу, коли вона кличе до повного національного визволення".

11. Українська партія самостійників-соціалістів «УПСС».

Виникла на основі УНП М. Міхновського в грудні 1917 р.

Лідери: І. Луценко, О. і П. Макаренки, О. Степененко, М. Міхновський.

Мета: "Незалежна Українська Народна Республіка з парламентом та президентом", "націоналізація землі тощо".

12. Українська трудова партія «УТП».

Виникла у жовтні 1917 р.

Лідери: Ф. Крижанівський та інші лідери кооперативного руху.

Мета: збереження приватної власності; автономія України.

Отже, на поч. ХХ ст. розпочався процес творення українських політичних партій. Переважна більшість з них відстоювала ідею автономії України в складі демократичної федеративної Росії. Рубікон самостійництва перейшла лише УНП на чолі з М. Міхновським. Після поразки революції 1905»1907 рр. більшість українських партій фактично призупи-нили свою діяльність або звели її до мінімуму в умовах жорст-ких переслідувань з боку російського самодержавства. Відрод-ження старих і виникнення нових українських партій відбулося в 1917 р. після падіння російської монархії. Найбільшими і найвпливовішими серед них були УПСР, УСДРП, УПСФ.

Національний і суспільно-політичний рух в України на початку ХХ ст.

Як у Наддніпрянській, так і в Західній Україні революційний настрій охопив усі кола суспільства:

- активізувався робітничий рух, перейшовши від економічної до політичної боротьби;

- посилився селянський рух, для придушення якого досить часто використовували війська;

- зросла активність студентської і учнівської молоді, яка протестувала проти обмежень її прав, виступала за соціальну справедливість.

- посилився опозиційний рух ліберальної буржуазії, поміщиків, інтелігенції за проведення реформ.

У Наддніпрянській Україні центром опозиційної по відношенню до царизму діяльності стали земства - органи місцевого самоврядування. Земці-ліберали вимагали надання політичних свобод, ліквідації кріпосницьких пережитків, скликання Установчих зборів для вироблення конституції.

В умовах загального революційного піднесення посилився і національно-визвольний рух.

У Західній Україні національний рух розвивався в більш сприятливих умовах і мав значно більші здобутки, ніж у Наддніпрянщині:

- тут активізувалася діяльність політичних партій, основним їх гаслом було гасло політичної самостійності України. Західна Україна стала базою організаційної діяльності партій Наддніпрянської України. Так, у Львові знаходилася партійна друкарня Революційної української партії, було видано роботу М.Міхновського "Самостійна Україна"

- діяли українські школи, культурно-освітні організації, видавалася українська література і преса

- зростала кількість українських представників у центральному парламенті та в крайових сеймах;

- розгортали діяльність масові молодіжні спортивні організації "Сокіл", "Січ"

- широкого розмаху набув кооперативний рух, спрямований на економічне відродження селянства, на виховання його національної самосвідомості. Розвитку кооперативного руху сприяли "Просвіта" та уніатська церква.

Різноманітні кооперативні організації вчили селян сучасним методам господарювання, перетворювали їх на господарів власної долі, сприяли розвитку тісних взаємин між селянством та інтелігенцією, чого не було в Наддніпрянській Україні.

У Наддніпрянській Україні національно-визвольний рух проявився в:

-процесі політизації українського руху, зростанні кількості національних партій.

Але національний рух у Наддніпрянській Україні в

цілому не набув масового характеру. У ньому брала участь, в основному, ліберальна і демократична інтелігенція, тоді як робітники і селяни вели боротьбу, перш за все, за свої класові інтереси.

Українські партії були малочисельними, недостатньо згуртованими і організованими. У національному питанні всі вони, крім НУП, не йшли далі вимоги автономії України у складі Росії.

У Наддніпрянській Україні, на цей час вже значно зросійщеній, більш масовими і впливовими були загальноросійські партії. Але вони не прагнули до вирішення національного питання, крім кадетів, які вимагали культурної автономії для національних окраїн імперії.

Проаналізуйте як реалізувалася державницька модель українського консерватизму за часів гетьманату П.Скоропадського. Поясніть, як реалізувалася концепція українського соціалізму в діяльності Директорії. Охарактеризуйте політику білогвардійців та більшовиків в Україні. Визначте основні напрямки соціально-економічних реформ Гетьманського уряду, Директорії, більшовиків в Україні в роки громадянської війни.

29 квітня 1918 року П. П. Скоропадський, гідний представник гетьманського роду, сміливий генерал, взяв владу в Україні. Більшість партій та верств населення відмовили Центральній Раді та її Раді Міністрів у підтримці, тому переворот пройшов майже без пострілів та крові, лише в сутичці із січовими стрільцями загинуло троє вірних гетьманові офіцерів.

29 квітня 1918 р. делегати Всеукраїнського з'їзду хліборобів проголосили Україну Гетьманською державою на чолі з Павлом Скоропадським. Сам Скоропадський так характеризував свою програму.

До скликання Сейму в Україні мали діяти «Закони про тимчасовий державний устрій України», видані того ж самого дня. У них були визначені головні напрями діяльності Гетьмана у політичній сфері, організації державного управління, дані гарантії громадянських прав населення, оголошено про встановлення Української Держави замість Української Народної Республіки. Нова держава ґрунтувалася як на республіканських, так і на монархічних засадах. Згідно з «Законами…», вся влада, зокрема й законодавча, зосереджувалася у руках Гетьмана. Гетьман призначав отамана (голову) Ради Міністрів, затверджував склад кабінету, мав право оголошувати амністію, військовий або надзвичайний стан, був верховним головнокомандувачем. За формою це була диктаторська влада з атрибутами національної традиції, за політичною суттю — авторитарний режим консервативної частини населення без чітко оформленої моделі побудови нової держави.

Гетьман намагався силою влади й помірними реформами загасити революційне полум'я, відновити стабільність у суспільстві, але з перших днів йому протидіяли соціалісти-федералісти, соціал-демократи, українські есери та інші партії, які раніше підтримували Центральну Раду. Якихось серйозних протестів населення не було, крім деякого невдоволення з боку патріотично налаштованої національної преси й інтелігенції. Зміна влади прямо не загрожувала українській державності, бо Гетьман неодноразово наголошував на необхідності її зміцнення, консолідації суспільства. Водночас, мирний перехід повноважень до Гетьмана свідчив, що населення України очікувало на подолання анархії, наведення порядку, забезпечення стабільності в економіці й суспільному житті.

Сім з половиною місяців Української Держави переважна більшість спостерігачів оцінює як період соціального і громадського спокою. Сучасники Павла Скоропадського та історики констатують факт певного економічного піднесення України цього періоду. Цьому сприяли відновлення приватної власності, підтримка Гетьманом вільного підприємництва, можливість промислових та торговельних кіл суттєво впливати на економічну політику влади, широкий збут товарів до Німеччини та Австро-Угорщини. У цей час було налагоджено грошовий обіг, вдосконалено грошову систему, створено державний бюджет, відкрито кілька українських банків, засновано нові акціонерні компанії. Поступово було відроджено залізничний рух, реорганізовано і зміцнено державний флот. Зовнішньою запорукою цього була, безперечно, окупаційна австро-німецька армія, що припинила стан громадянської війни і вторгнення на Україну російських військ. Але це можна пояснити також і внутрішньою політикою Гетьмана.

Поряд із рядом конкретних досягнень, незважаючи на помітні позитивні зрушення в суспільному житті, гетьманський режим допустив фатальні прорахунки, а Павлу Скоропадському не вдалося надовго втримати владу.

В силу своїх уявлень і міркувань Павло Скоропадський намагався дати Україні спокій, з'єднати соціально-творчі елементи, вивести її на міжнародну арену. Але в умовах жорстокої класової битви, що охопила не тільки територію колишньої Російської імперії, а й більшість європейських країн, острівець ладу і безтурботності, навіть якщо б його і створили, був приречений.

Курс на повалення влади Скоропадського взяли представники КП(б) України, проросійські шовіністичні кола. Водночас ідеологи антигетьманського спротиву М. Шаповал та В. Винниченко готували повстання, налагоджуючи стосунки з українськими військовими колами. 13 листопада 1918 року у Києві, в будинку Міністерства шляхів зібралися представники соціалістичних партій та обрали Директорію, до якої увійшли В. Винниченко (Голова Директорії), С. Петлюра, Ф. Швець, А. Макаренко, П. Андріївський. У відозві Директорії до населення йшлося про те, що гетьманська влада має бути «дощенту» знищена, а Гетьман є «поза законом». С. Петлюра у Білій Церкві видав Універсал до народу із закликом до повстання.

За кілька тижнів боїв війська Директорії, 14 грудня 1918 року, оволоділи столицею Української Держави. Майже всі національні сили, що сконсолідувалися, примусили Павла Скоропадського зректися гетьманства, що сталося того ж дня.

Політичний курс Директорії

Внутрішня політика

У початковий етап існування Директорії у виробленні її політичного курсу активну роль відіграв Володимир Винниченко.

Відразу після зайняття Києва (14 грудня 1918 року) Директорія оприлюднила ряд свідоцтв, спрямованих проти поміщиків і буржуазії. Була прийнята постанова про негайне звільнення всіх призначених при гетьмані чиновників. Уряд мав намір позбавити промислову й аграрну буржуазію виборчих прав. Владу на місцях передбачалося передати Трудовим радам селян, робітників та трудової інтелігенції. Через такий радикалізм Директорія залишилася без підтримки переважної більшості спеціалістів, промисловців та чиновників державного апарату. Революційна стихія селянства виявилася неспроможною протистояти наступові регулярних радянських військ і стала перероджуватись в руйнівну анархію.

26 грудня 1918 року Директорія видала Декларацію, з прийняттям якої почалася аграрна реформа та в якій Директорія УНР заявила про намір експропріювати державні, церковні та великі приватні землеволодіння для перерозподілу їх серед селян. Було задекларовано про вилучення землі у поміщиків без викупу, але щоб їх заспокоїти, було обіцяно: компенсацію затрат на різноманітні (агротехнічні, меліоративні тощо) вдосконалення, раніше проведені у маєтках; оголошено про недоторканність земель промислових підприємств і цукрових заводів; за землевласниками залишались будинки, де вони до цього жили, породиста худоба, виноградники; конфіскації не підлягали землі іноземних підданих. Але, незважаючи на ці досить помірковані заходи, поміщики і буржуазія в Україні були незадоволені політикою Директорії, яка відкрито ігнорувала їхні інтереси. У руках деяких заможних селян залишилися ділянки площею до 15 десятин землі. Але більшість селян розцінили ці заходи як пропоміщицькі, і це у свою чергу розширювало простори для більшовицької агітації.

Зовнішня політика

Директорії вдалося досягнути розширення міжнародних зв'язків УНР. Україну визнали Угорщина, Чехословаччина, Голландія, Ватикан, Італія і ряд інших держав. Але їй не вдалося налагодити нормальних стосунків з країнами, від яких залежала доля УНР: радянською Росією, державами Антанти та Польщею.

31 грудня 1918 року Директорія запропонувала Раді Народних Комісарів РСФРР переговори про мир. Раднарком погодився на переговори, попри те, що не визнавав Директорію представницьким органом українського народу. Під час переговорів радянська сторона відкинула звинувачення у веденні неоголошеної війни, лицемірно заявивши, що ніяких регулярних російських військ в Україні немає. Зі свого боку, Директорія не погодилася на об'єднання Директорії з українським радянським урядом і відмовилася прийняти інші вимоги, що означали самоліквідацію УНР.

Друга половина 1919 р. характеризувалася гострою боротьбою в Україні між трьома силами: Червоною армією, білогвардійцями і військами УНР. На середину року більшу частину України контролювали більшовики. Але їхня попередня політика «воєнного комунізму» викликала обурення населення і, відповідно, позначилася на боєздатності частин Червоної армії, що знаходилися на фронті.

У травні 1919 р. білогвардійські війська генерала Денікіна, які контролювали Донбас, Дон, Кубань і Північний Кавказ, перейшли в рішучий наступ. Подолавши опір Південного фронту Червоної армії, вони оволоділи майже всією Лівобережною Україною і рухалися далі на Київ. У той час інші частини армії Денікіна згідно з директивою від 25 червня 1919 р. розгортали наступ на Москву. Єдиний серйозний опір армії Денікіна чинили загони Н.Махна.

Одночасно на Правобережній Україні проти більшовиків розгорнули наступ частини армії УНР.

Сталося це після того, як 17 липня Українська Галицька армія (УГА) та керівництво ЗУНР під тиском польських військ залишили Східну Галичину і переправилися на лівий берег р. Збруч. Згідно з угодою між урядами УНР і ЗУНР УГА влилася в армію УНР для продовження спільної боротьби за незалежність України під гаслом «На Львів через Київ!». Об’єднана армія налічувала 80 тис. чоловік, із яких 50 тис. були галичанами. Об’єднана армія розгорнула наступ у двох стратегічних напрямках: на Київ та Одесу. На Київ наступали галичани, а на Одесу – частини армії УНР. Спочатку наступ розвивався успішно і вже 30 серпня галичани вступили в Київ. Одночасно з лівого берега Дніпра до Києва вступили частини Добровольчої армії під командуванням генерала Бредова. Спроба знайти порозуміння з денікінцями не мала успіху, й українські частини змушені були відійти на Васильків. Здача Києва була рівносильною поразці. Ця подія увійшла в історію як «Київська катастрофа». Українці втратили символ незалежної держави. До морально-психологічної поразки додалися й інші негаразди: між українською і Добровольчою арміями розпочалися бої, тим часом польська армія оволоділа Західною Волинню, позбавивши українську армію тилу; армію вразила епідемія тифу та інших хвороб і, як результат, її кількість скоротилася на 70 %.

Першою припинила збройний опір УГА, яка після сепаратних переговорів перейшла на бік денікінців. Є. Петрушевич виїхав до Відня. Директорія розпалася. Війська С. Петлюри ще деякий час чинили опір. Опинившись в оточенні, залишки української армії перейшли до партизанських методів боротьби. Генерал М. Омелянович-Павленко очолив рейд частин військ УНР, що рушили тилами денікінських військ і Червоної армії (цей рейд увійшов в історію як перший «Зимовий похід» (грудень 1919 р. – травень 1920 р.)

С. Петлюра з найближчим оточенням у грудні 1919 р. виїхав до Варшави, де розпочав переговори з польським керівництвом про визнання УНР і спільну боротьбу з більшовиками.

Наприкінці літа 1919 р. денікінці окупували майже всю Україну і поділили її територію на три області – Харківську, Київську та Новоросійську. На чолі кожної стояв губернатор з необмеженими повноваженнями. Політика денікінців в Україні проводилася під гаслом відновлення «Великої Росії» .Усі успіхи денікінців на фронтах проти більшовиків зводилися нанівець повним розвалом їхнього тилу. Зрештою в жовтні 1919 р. Червона армія завдала контрудару по денікінцях. Після запеклих боїв їх головні сили були розгромлені (кінні корпуси Шкуро і Мамонтова) і залишки денікінців, що відступали, на початку 1920 р. закріпилися в Криму. Денікін склав із себе обов’язки головнокомандуючого. Із поразкою Денікіна частини УГА опинились у складному становищі й в лютому 1920 р. перейшли на бік більшовиків. З’єднання одержало назву Червоної Української Галицької армії (ЧУГА).

таким чином, бойові дії другої половини 1919 р. призвели до третього приходу більшовиків на Україну. Головні противники більшовиків: Армія УНР і Добровольча армія генерала Денікіна були розгромлені.