Поняття геополітики, її методи і функції

Те, що сьогодні розуміють під геополітикою, існувало з дав­ніх часів. Стародавні мислителі нерідко розмірковували над географічним розташуванням держав, їх кліматичними умо­вами, структурою населення, взаємовідносинами між держа­вами та регіонами. Однак даний об'єкт дослідження не мав власної назви. Лише в 1916 р. шведський учений Рудольф Челлен (1864—1922) ввів у науку поняття "геополітика", ро­зуміючи під нею "доктрину, що розглядає державу як геогра­фічний організм чи просторовий феномен". Фактично, геополі­тика Р. Челлена розвивала давній предмет — політичну географію, не претендуючи на самодостатність. Та й сам автор не претендував на роль першовідкривача, вважаючи своїм вчителем Фрідріха Ратцеля (1844—1904). Ще в 1897 р. поба­чила світ книга Ф. Ратцеля "Політична географія", в якій де­ржава розглядалася як живий організм, укорінений в ґрунті. Для фахівців російського і німецького генеральних штабів Д. Мілютіна, А. Снєсарєва, X. Мольтке-старшого і А. Шліффе-на геополітика була "військовою статистикою", тобто синтезом фізичної і економічної географії. Проте політичні події, на які було таке багате XX століття, швидко зробили цю молоду га-

лузь знань надзвичайно популярною. Необхідно погодитись із твердженням російського дослідника І.Г. Усачова, що "гео­політика виникла як динамічна дисципліна, творці й прихиль­ники якої досить гнучко пристосовували свої погляди до умов, що змінювалися".

Можливо, саме тому, наукову діяльність К. Хаусхофера (1869—1946) нерідко безпосередньо пов'язують з націонал-со-ціалістським рухом та його експансіоністськими апетитами. Вищеназваний німецький дослідник мало що додав до науко­вого визначення предмета, хоча "зробив з геополітики ефек­тивний пропагандистський орган, покликаний сприяти в Ні­меччині "усвідомленню простору". Ще далі пішов, очолюваний К. Хаусхофером німецький журнал "2егЬзпгііі; іиг ОеороіШк", в якому геополітика розглядалася як наука "про відношення землі та політичних процесів", мистецтво керування практич­ною політикою. На глибоке переконання впливового німецько­го журналу, геополітика — це "географічний розум держави".

Безперечно, наукові розробки К. Хаусхофера та його "шко­ли" мали значний вплив на формування гітлерівських доктрин "життєвого простору", хоча вони значною мірою поступалися геополітичним схемам англійського вченого Хелфорда Джорд-жа Макіндера (1861 —1947), окресленим у його праці "Геогра­фічна вісь історії". Схема Макіндера доволі проста: "Хто вла­дарює над Східною Європою, той владарює над центральною землею. Хто владарює над центральною землею, той владарює над світовим островом. Хто владарює над світовим островом, той владарює над світом". Варто погодитись з правомірним твердженням Реймона Арона (1905—1983), що "саме ці три тези, згодом вульгаризовані, мали найбільший успіх. Німецькі геополітики, безперечно, ознайомили з ними Гітлера, й, ма­буть, він ними надихався. Теорія, яка претендувала на нау­ковість, перетворилася на ідеологію, що виправдовувала заво­ювання". Своєю теорією X. Макіндер наблизився до географічної ідеології, яка на практиці могла привести до серйозних наслідків.

"Макіндер не мав наміру сформулювати принципи геогра­фічної ідеології, якщо розуміти під цим поняттям виправдан­ня за допомогою аргументів географічного порядку цілей або амбіцій політичного характеру, — розмірковує Р. Арон. — / все ж таки він був біля джерел багатьох географічних ідеоло гій.А ці останні завжди зводяться до однієї фундаментальної ідеї: простір передусім — завдяки своїм розмірам або своїй якості — є ставкою в боротьбі між людськими спільнотами. Водночас ідеології простору як ставки діляться на дві кате­горії залежно від того, про яку необхідність ідеться — еконо­мічну чи стратегічну. Ідеологія життєвого просторунале­жить до першої категорії, ідеологія природних кордонів— до другої. Перша мала особливий успіх у Німеччині, друга у Фран­ції. Макіндер не підписувався під німецькою ідеологією жит­тєвого простору, але він її підготував, висунувши химерну концепцію, однаково протиставлену як манчестерському лі­бералізмові, так і грабіжницькому протекціонізмові (ргоіесііопо/ а ргейаіоги іуре) ".

Історія довела, що геополітики як доктрини остерігались, бо "ця наука розкривала основоположні механізми міжнарод­ної політики, які лідери політичних режимів, як правило, прагнуть приховувати за гуманною риторикою або абстрак­тними ідеологічними схемами. У багатьох випадках геополі-тиків не визнавали як вчених, але при цьому активно вико­ристовували їхні наукові викладки для вироблення міжнародної стратегії. Так, ідеї засновника геополітики анг­лійського вченого Хелфорда Дж. Макіндера не сприймались в академічних колах і в той же час широко застосовувались владними структурами при формуванні міжнародної політи­ки Англії".

По закінченні Другої світової війни закономірно звинувачу­вали німецький націонал-соціалізм, ідеологія якого на прак­тиці призвела до величезних людських жертв. Подібна доля спіткала і геополітику, так вдало використану Третім рейхом. Особливо це стосувалося Радянського Союзу, де геополітика була офіційно заборонена. Констатуємо, що тільки офіційно, бо висока партійна верхівка ніяк не могла обійтися без неї, розробляючи різноманітні проекти (протистояння США в "хо­лодній війні", створення прорадянських режимів у країнах Східної Європи, вторгнення в Афганістан тощо). Не викликає жодних сумнівів, що у повоєнний період зовнішній курс СРСР відповідав геополітичним концепціям, що розроблялись у партійно-державному керівництві відповідними спеціаліста-

ми. Зокрема, йдеться про стратегію (М'СР у Світовому писані, де дві наддержави активно змагалися у прагненні вотвншніти контроль над морськими просторими. В післявоєнний період

геополітика набула двох нових значень: 1) як синонім п...і>п

тегії у вирішенні конкретних зовнішньополітичних ти ні Ги і. ково-стратегічних завдань; 2) як еквінплонт політичної гічн і> і фії в поясненні районування політичних процесін нк регіонального, так і глобального рівнів.

Наприкінці 80-х років XX ст. відбувається переоцінки цін ностей, хоча геополітика продовжувала залишатися західною політологічною концепцією. її відродженню на теренах СРСР, а згодом СНД сприяли крах двополюсного світу, розпад 00 ціалістичного табору і Радянського Союзу, революції в країнах Центрально-Східної Європи, розпад Югославії та Чехословач-чини, об'єднання Німеччини. Все це привело до швидкого роз­витку геополітичної думки.

На сьогоднішній день налічується кілька десятків, якщо не сотень, різноманітних визначень геополітики. Вперше, за всі роки паплюження, до геополітики лояльно поставився "Совет-ский знциклопедический словарь" (1989), де визначено: гео­політика — західна політологічна концепція, згідно з якою "політика держав, особливо зовнішня, в основному визна­чається різноманітними географічними факторами: просто­ровим розмігценням, наявністю або відсутністю природних ресурсів, кліматом, густотою населення і темпами його при­росту". З того часу в Росії та Україні з'явилися сотні праць, в яких їх автори намагалися або запропонувати власне визна­чення поняття "геополітика", або модернізувати попередні. Дозволимо собі спинитися на деяких з них.

Російський вчений М. Нартов сформулював стисле визна­чення геополітики як "науки, системи знань про контроль над простором", виділивши в ній два напрями: доктринально-нормативний і оціночно-концептуальний. На думку російсько­го дослідникам. Мироненка, термін "геополітика"унауковому сенсі має, принаймні, "два аспекти: культурно-психологічний і концептуальний". Автор резонансного підручника з геополі­тики російський політолог О. Дугін зізнався, що важко дати визначення цієї дисципліни, "настільки розпливчастої і водно­час виразної та захоплюючої". Вчений вважає, що "геополіти ка — це світогляд, і в цій якості її краще порівнювати не з науками, а з системами наук. Вона перебуває на тому ж рівні, що й марксизм, лібералізм", а на відміну від економічних ідео­логій, геополітика грунтується на тезі: "географічний рельєф як доля". "Геополітика, — зауважив в іншому місці своєї праці А. Дугін, — це світогляд влади, наука про владу і для влади... Геополітика — дисципліна політичних еліт (як ак­туальних, так і альтернативних ), і вся її історія переконливо показує, що нею займалися виключно люди, які брали активну участь у процесі управління країнами і націями, або готували­ся до цієї ролі". Отже, "геополітика — це наука управляти".

Відомий російський політолог, соціолог, філософ і геополі­тик Камалудін Гаджієв теж визнає, що хоча термін "геополіти­ка" став одним із найпопулярніших у нашому лексиконі, проте "це ніскільки не полегшує завдання з'ясування його змісту". Нерідко, констатує К. Гаджієв, "під геополітикою розуміють традиційну для політичної науки галузь досліджень зовніш­ньої політики. Це пояснюється тим, що в центрі геополітики як дисципліни лежать основоположні проблеми сучасного сві­тового співтовариства, які перебувають у полі зору світової та вітчизняної міжнародно-політичної науки. Разом з тим геополітика покликана виробляти нові парадигми, форми і методи цих досліджень". К. Гаджієв переконаний, що "гео" в понятті "геополітика" означає не просто географічний чи про­сторово-територіальний аспект в політиці тієї чи іншої держа­ви або групи держав, воно викликане позначати всесвітньопла-нетарні масштаби, параметри і виміри, правила і норми поведінки в цілому, а також міжнародної політики окремих держав, союзів, блоків у всесвітньому контексті. Ще в середині 70-х років американський політолог К. Грей визначив геополі­тику як "науку про взаємозв'язок між фізичним середовищем і світовою політикою".

Український вчений В. Дергачов з ностальгією відзначав, що XX століття скомпрометувало геополітику, яка дозволяла ло­гічно і кваліфіковано робити висновки про наслідки глобальних змін у світі, що спричинило дефіцит професійних політиків. В. Дергачов вважає, що найвлучніше визначення геополітиці дав К. Хаусхофер, отже, надалі немає сенсу придумувати щось нове. Львівський дослідник Мирослав Дністрянський запропо-

нував "розмежувати політичну географію і геополітику, роз­глядаючи політичну географію як географічну науку про тери­торіальні особливості політичних об'єктів, процесів і явищ, геополітику — як прикладну дисципліну на стику географії., політології і політики, яка вивчає різні аспекти політичної діяльності, зумовлені такими географічними особливостями, як розташування і розміри території, природно-ресурсний по­тенціал, стан навколишнього середовища, розміщення соціаль­но-економічних і політичних об'єктів тощо". Разом з тим, політична географія, особливо прикладна, може бути, на його думку, основою і опорою геополітичних доктрин.

Виходячи з такого підходу, під геополітикою, в основі якої є прикладна політична географія, мають на увазі "сукупність заходів держави, спрямованих на розв'язання засадничих про­блем їїфункціонування як територіально-політичної системи — територіальної стабільності і цілісності, поступального розвитку. Для цього необхідно підтримувати баланс і рівнова­гу в трьох основних підсистемах, забезпечивши, по-перше, безпеку і оптимальну освоєність державної території, недо­торканність державних кордонів; по-друге, оптимально-про­сторову структуру державно-територіального устрою; по-третє, синтез регіональних позитивних етнокультурних ознак — складової національної ідеї — і загальнонаціональний характер впливу політичних партій. Ці концептуальні поло­ження можуть бути закладені в основу внутрішньої геополі­тики. Завдання зовнішньої геополітики — встановити такі зв'язки і відношення держави як особливого територіально-політичного утворення з зовнішнім світом, які сприяли б її рівновазі і стабільності". Таким чином, М. Дністрянський поділяє геополітику на "внутрішню" і "зовнішню", твердячи, що між ними має бути певна гармонія. Що стосується приклад­ної політичної географії, то вона, на думку вченого, є складо­вою частиною геополітики.

Автори короткого енциклопедичного словника "Філософія політики" під геополітикою розуміють "політологічну концеп­цію, що вбачає у політиці (головним чином зовнішній) тієї або іншої держави засадничу, визначальну роль географічних фак­торів: просторового розташування країни, розміру території, наявності або відсутності (обмеженості) природних ресурсів, клімату, кількості і густоти населення тощо". Визнається роль географічного чинника, але його не вважають вирішаль­ним, оскільки він поступається перед національними інтереса­ми, політичними та економічними пріоритетами, рівнем роз­витку суспільства, характером державного устрою, рівнем життя населення тощо. Геополітика є "синтетичним інстру­ментом при аналізі взаємодії держав на міжнародній арені". У цьому ракурсі варто нагадати вислів відомого французького романіста Моріса Дрюона: "Державі зовсім не обов'язково для того, щоб стати могутньою, мати величезну територію або велике народонаселення. Потрібно лише, щоб у народі було розвинуте почуття гордості, щоб він був здатний на порив і щоб ним тривалий час правив розумний монарх, який спроміг­ся б запалити в душах людей вогонь великих прагнень".

Автори колективної монографії "Україна в сучасному гео-політичному просторі: теоретичний і прикладний аспекти", з одного боку, погоджуються з визначенням геополітики, даним К. Хаусхофером, а з другого — не заперечують сентенцій А. Дугі-на. Хоча при цьому зауважують, що "геополітичні конструкції не дають абсолютної відповіді на складні і різноманітні пи­тання політичних і міжнародних подій, але можуть і повинні використовуватись як чіткі орієнтири". Одна з популярних геополітичних енциклопедій трактує геополітику як "теорію і практику сучасних міжнародних відносин і перспектив їх розвитку з урахуванням широкомасштабного системного впливу географічних, політичних, економічних, військових, демографічних, екологічних, науково-технічних і інших фак­торів".

Оригінально, на нашу думку, підійшов до визначення понят­тя геополітики російський вчений С. Переслєгін, який під нею розуміє "триєдність науки, технології та трансценденції". Із виключно формальної точки зору геополітика вивчає (трактує) фізико-географічну, економіко-географічну, расово-антрополо­гічну, культурно-конфесійну, семантичну і, нарешті, цивіліза-ційну обумовленість динаміки міжнародних відносин, світової торгівлі, глобальної онтології людства. Практична ж геополіти­ка — це теорія позиційної гри на світовій шахівниці.

Геополітика використовує три групи методів: загальнона укові — системний, соціально-психологічний, порівняльний,

історичний, функціональний, інституціональний та ін.; логіч­ні — аналіз і синтез, індукцію і дедукцію, моделювання; емпі­ричних досліджень — аналіз документів, опитування, безпосе­редні спостереження, теорію ігор тощо. Системний метод, яким добре володів Т. Парсонс (1902—1979), дозволяє розгля­дати будь-яку сферу суспільного життя, зокрема і геополітику, як цілісний організм, що перебуває в нерозривному взаємозв'язку з навколишнім середовищем через входи і вихо­ди. Розглядаючи суспільство як систему, Т. Парсонс констату­вав: "... це поняття, яке розкриває взаємозалежність між складовими частинами, елементами та процесами в такий спосіб, що може бути встановлена правильність у відносинах. І водночас воно вказує на взаємозалежність між таким комп­лексом та його оточенням". Будь-яка система, а геополітика не становить винятку, прагне до самозбереження і виконує визначені функції, серед яких найважливішими залишаються розподіл цінностей і ресурсів.

Соціально-психологічний метод орієнтує на вивчення залеж­ності поведінки індивідів чи груп від їх включення в більш гло­бальні спільноти, а також на дослідження психологічних харак­теристик націй, класів, натовпу, малих груп тощо. Завдяки йому аналіз геополітичної ситуації вивчається в динаміці. Порівняльний метод передбачає співставлення однотипних явищ життя для виділення їх спільних рис і специфіки. Завдяки йому стає можливим грунтовно вивчати досвід інших народів і держав. Історичний метод вимагає вивчення всіх явищ життя в послідовному часовому розвитку, притримуючись схеми "ми­нуле — сучасне — майбутнє". Нормативно-ціннісний метод надає геополітиці людський вимір, вносячи до неї певний мо­ральний початок. Функціональний метод вимагає ретельного вивчення залежностей між різними сферами суспільного життя, країнами та групами країн. Метод структурно-функціональ­ного аналізу передбачає розглядати суспільство, державу та союз держав як складну структуру, кожний елемент якої вико­нує специфічні функції. Інституціональний метод спрямо­вується на вивчення діяльності інститутів, при допомозі яких здійснюється політична діяльність. Антропологічний метод на перше місце висуває не соціальні фактори, а природу людини та ЇЇ потреби (повітря, вода, їжа, одяг, житло тощо). В теоретичному плані для геополітики важливим методом емпіричних досліджень є метод гри. В цьому аспекті заслуго­вує на увагу та всіляке схвалення "Самовчитель гри на "Сві­товій шахівниці", розроблений російським вченим С. Пере-слєгіним. Його "транспортна теорема" дозволяє оцінювати політичну стабільність державних утворень, використовуючи тільки відкриту інформацію. Вона розглядає розвиток держав­них механізмів через два чинники — інформаційний та еконо­мічний, перший з яких, на думку автора, більш прозорий. Прикладом застосування "транспортної теореми" був аналіз стабільності Радянського Союзу, проведений С. Переслєгіним у 1986 р. Екстраполюючи офіційні дані за зростанням ВВП і фінансового еквіваленту перевезень вантажів, автор припус­тив, що після 1990 р. "інфраструктурний показник" починає падати. Виходячи з цього, було зроблено висновок про немину­чий розпад СРСР в останньому десятиріччі XX ст. Дослідник додавав, що якби "перебудова" не супроводжувалася економіч­ною катастрофою (тобто деградацією виробництва в регіонах), наслідки могли б бути навіть більш серйозними — в цьому ви­падку прогнозувалося відокремлення Далекого Сходу з наступ­ним поділом Росії по лінії Урал — Волга.

Відображаючи об'єктивні зв'язки і закономірності реально­го життя, геополітика покликана виконувати цілий ряд функ­цій: пізнавальну — вивчати тенденції геополітичного розвитку країн і народів, зміни різноманітних явищ, процесів, подій; прогностичну — визначати вірогідний прогноз розвитку гео-політичних сил, їх вплив на міжнародні відносини; управлінсь­ку — збирати й аналізувати емпіричну інформацію, виробляти конкретні управлінські рішення і рекомендації; ідеологічну — теоретично осмислювати геополітичну стратегію певної держа­ви і переконувати політичну еліту й громадян своєї країни в її дієвості та пізнавальності.

Складові геополітики.Ще зовсім недавно геополітика роз­вивалася в ракурсі проблематики політичної географії, а сьо­годні вже доводиться говорити про самодостатність таких дис­циплін, як геоекономіка, геоекологія, геокультура тощо. Одні дослідники називають геоекономіку складовою частиною гео­політики, інші — геостратегією. В сучасних умовах предметом геоекономіки вважаються маловивчені реалії сучасного гло-

балізованого світу, а саме: нові системи управління економіч­ними процесами, нові суб'єкти прийняття рішень, нові форми організації цілостей. Суб'єктами геоекономіки є національні корпорації, які беруть активну участь у світовому поділі праці, або володіють баченням майбутньої преадаптації. С. Переслєгін сучасний геоекономічний універсум зображує у вигляді піра­міди, фундаментом якої є сільськогосподарські регіони. По­верхом вище знаходяться галузі, які виробляють сировину. Наступні два поверхи мають індустріальний характер і вклю­чають в себе галузі, зайняті низькотехнологічним виробниц­твом. Нарешті, останні, верхні шари — постіндустріальні. Тут виробляється інтелектуальна сировина і діють єдині правила геоекономічної гри. В межах побудови такої піраміди прогля­даються чотири частини світу: південь — спеціалізується на доіндустріальному виробництві; схід— розвиває класичну ін­дустрію; захід — царство високих технологій; північ — випус­кає інтелектуальну сировину.

Сьогодні геоекономіка — наука про державну стратегію розвитку, досягнення світової чи регіональної могутності пере­важно економічним шляхом. Цілісність світу зумовлюється взаємодією різномасштабних соціально-політичних, еконо­мічних, етнічних та екологічних процесів, для яких характер­на просторова поляризація. Різноманітні геополітичні та гео-економічні процеси, нашаровуючись один наодного, утворюють геострати — стратифіковані багатовимірні комунікаційні простори та геомари — енергозбиткові рубіжні поля. Добробут держави залежить не тільки від природних багатств, адже можна мати великі запаси енергетичних ресурсів і залишатися бідними. У світі загальновідомі й інші приклади, коли обділена природними багатствами країна розквітає. Отже, вся річ у пропорціях, співвідношенні між джерелами продуктивної енергії людини та іншими ресурсами. Наприклад, західноєв­ропейська цивілізація досягла значних успіхів не стільки за рахунок вигідного географічного становища, скільки через перейняту античність. В. Дергачов виділяє наступні типоло­гічні об'єкти рубіжної комунікативності: геополітичні, геоеко-номічні, соціокультурні та геоекологічні.

На сьогоднішній день уже застарілою бачиться геополітична концепція "центр — периферія". В сучасному світі можна виділити принаймні чотири типи транскордонних регіонів: єврорегіони (переважно між країнами ЄС, між ЄС і кандидата­ми у члени Союзу); трансокеанські макрорегіони (Азіатсько-Тихоокеанське економічне співробітництво); трансморські субрегіони (Чорноморське економічне співробітництво); спе­ціальні зони між світ-економіками (Великий Сянган) в єдино­му соціокультурному просторі (Китай) з метою возз'єднання держави-цивілізації. Якою ж має бути геоекономічна стратегія в XXI ст.? На думку В. Дергачова, "ринкові цінності утилі­тарні й легко вимірювані в грошових одиницях, відображають піклування людини про самого себе. Моральні цінності вира­жають турботу про інших і не піддаються виміру. Розповсюд­ження ринкових цінностей на політику, право, медицину, на­уку та інші сфери суспільного життя руйнує соціум. Підміна моральних принципів ("добре" чи "погано") економічними ("ефективно" чи "неефективно") становить головну загрозу стабільності капіталістичного суспільства... Геоекономічна стратегія веде до успіху і добробуту, якщо державі вдається створити критичну масу думаючих людей".

Для сучасної світової економіки притаманна глобалізація, яка, воднораз, супроводжується посиленням тенденцій регіо-налізації. Принаймні, прогнозується світове господарство з трьома полюсами економічного і технологічного розвитку в Західній Європі, Північній Америці та Азіатсько-Тихо-океанському регіоні. Такий стан справ приводить до появи світових міст (Нью-Йорк, Гонконг, Сингапур, Стамбул, Москва). Існує думка, що в XXI ст. інтерполіси, можливо, правитимуть світом. Наймогутнішими регіональними угрупованнями є ОПЕК, НАФТА, АТЕС і, звичайно, ЄС. Йдучи своїм стратегічним кур­сом розширення на Схід, ЄС створив програми ФАРЕ і ТАСІС та запропонував проект трансмодальних коридорів. Зокрема, програма ТАСІС, яка фінансує ринкову економіку в країнах СНД, сприяє розвитку сільського господарства, енергетики, реорганізації державних підприємств і розвитку приватного сектору, реформі державного управління, транспорту та теле-комунікаціям тощо.

Сучасна геокультура тісно переплітається з геоекономікою, оскільки широко використовує поняття ідентичності. Однак геокультурний підхід оперує з поняттями більш високого рів-

ня, ніж геополітичний. Геокультура, на відміну від геополіти­ки, ставить питання про "обіг ідентичності": їх перенесення, перетворення, втрату, відновлення. Вона віддає перевагу кате­горії унікальності того чи іншого етносу, культурно-історично­го типу. На відміну від культури в загальноприйнятому зна­ченні, геокультурна унікальність практично не може бути втрачена і тому не потребує збереження та захисту.

Диференціація і зростаюча полярність між бідністю і ба­гатством призводить до так званої "демографічної кризи", коли народжуваність дітей не тільки незручна для індивідуальної сім'ї, але й безпосередньо призводить до бідності. "Незручність дітей" проявляється тим сильніше, чим розвинутіші товарно-грошові відносини та індустріальна фаза в цілому. Вже згаду­ваний С. Переслєгін у своїй "демографічній теоремі" доводить, що народження першої дитини віддаляє сім'ю до межі почат­кового майнового стану, народження другої — переводить до більш нижчого класу. Як правило, при трьох дітях чи ще біль­шій їх кількості відбувається декласування сім'ї. На жаль, та­кими є реалії в Бангладеші, Бразилії та цілому ряді інших країн з низьким розвитком індустрії. За підрахунками сучас­них демографів, затрати на розвиток, виховання та освіту ди­тини в індустріальній фазі досить значні, й період дитинства продовжується до 16, 18 і навіть 23 років. Необхідно врахува­ти, що між 18 і 23 роками молоді люди вже створюють власні сім'ї. В сучасній Росії середній показник не підвищується поз­начки 1,2 дітей у сім'ї, що свідчить про зменшення індуст­ріального населення на 3-5% в рік.

Цікава статистика щодо демографічної ситуації в Україні. Кількість дітей та підлітків у державі і людей старшого віку приблизно однакова — близько 20—22 відсотки. Щоправда, в останні роки перша зменшується. Частка людей старшого віку відповідно збільшується. "В Україні відчутно прогресують процеси зменшення народжуваності й "старіння народу". Збільшується кількість утриманців. Зростає навантаження на людей працездатного віку... За даними на 1 січня 1998 р., питома вага молоді віком 15—28років у загальній чисельності постійного населення України становила лише 19,7%, а її кількість сягала близько 10 млн осіб. Це надзвичайно мало. Адже саме з молоддю пов'язується перспектива країни, народу і культури". На початку XXI ст. дикими виявляються пропо­зиції, яків 1798 р. вніс Томас Роберт Малтус про регламентацію шлюбів, обмеження дітонародження, епідемії, війни, голодо­мор тощо. Але факт залишається фактом: демографічна ситуа­ція стійка тільки при відповідній рівновазі між традиційною та індустріальною фазами розвитку.

І, нарешті, необхідно спинитися на сучасній георелігійній ситуації. На неї впливають як внутрішні, так і зовнішні чин­ники. До внутрішніх слід віднести наступні: логіка розвитку релігійного процесу; загальні тенденції розвитку релігійного життя за кожної окремої релігії; характер взаємодії та взає­мовпливу релігій; характер впливу зовнішнього середовища, взаємодія з ним. Зовнішні чинники слід поділити на регіональ­ні та глобальні. До регіональних належать: природні особли­вості території; історія розвитку та заселення території; демо­графічні характеристики населення та особливості розселення; урбанізація та міграції; етнічний склад населення; етнорелігій-ні групи, характер їх розселення; особливості природокористу­вання; етногосподарські типи використання території; рівень соціально-економічного розвитку території. Серед глобальних чинників варто назвати міжнародне становище; геополітичну ситуацію в регіоні; тенденції в народонаселенні: демографічні, соціальні, етнічні, розселення, зайнятість та рівень життя; глобальні та регіональні екологічні проблеми.

Якщо поглянути на сучасну георелігійну ситуацію в Ук­раїні, то з'ясовуємо, що домінуючим релігійним напрямом є християнство. Із загальної кількості релігійних організацій станом на 1 січня 1998 р. на громади послідовників християнс­тва припадало 95% . Переважна більшість віруючих — право­славні. Греко-католицизм є другим впливовим християнським напрямом в Україні. НаУГКЦ припадає 18,6% загальної кіль­кості релігійних громад. Католицизм латинського обряду по­ширений головним чином серед польської меншини. Серед протестантських церков найбільшою є Всеукраїнський союз об'єднань християн-баптистів.

Виходячи з характеру конфесійної структури населення, регіональних етнокультурних традицій, особливостей розвит­ку, поширення та становлення окремих релігійних напрямів і течій у різних регіонах, Україну можна умовно поділити на

7 релігійно-географічних регіонів: 1) Волинський регіон (Во­линська, Рівненська, північ Тернопільської області). Доміную­чим напрямом є православ'я (УПЦ, УПЦ-КП); 2) Галицький регіон (Львівська, Івано-Франківська, частина Тернопільської області). Цілковите переважання католицизму, особливо гре-ко-католицизму. Серед православних церков найбільший вплив мають УАПЦ та УПЦ-КП; 3) Закарпатський регіон (УПЦ, УГКЦ, Римська католицька церква, Свідки Єгови, ре­формати); 4) Подільсько-Буковинський регіон (Хмельницька, Вінницька, Чернівецька області). Переважають УПЦ і УПЦ-КП; 5) Центральний регіон (Київська, Житомирська, Чер­нігівська, Сумська, Полтавська, Черкаська та Кіровоградська області). Переважає православ'я (УПЦ, УПЦ-КП); 6) Півден-но-Східний регіон (Харківська, Дніпропетровська, Запорізька, Донецька та Луганська області). В регіоні домінує УПЦ; 7) Пів­денний регіон (Одеська, Херсонська, Миколаївська області та Республіка Крим). Переважає УПЦ. Георелігійна та конфесій­на ситуація в Україні характеризуються складністю, динаміч­ністю та мозаїчністю, які відбивають напруженість сучасного релігійного процесу.