Етнополітичні конфлікти: причини виникнення, динаміка, типологія та способи врегулювання
Етнополітичний конфлікт — це соціально-кризова ситуація, зумовлена незбіганням інтересів і цілей етнічних груп у рамках спільного етносоціального простору.
Саме неоднорідність етнічного простору породжує проблеми, суперечки та напруженість між етносами. За даними Стокгольмського міжнародного інституту з дослідження проблем миру, в середині 90-х років XX ст. понад 70% військових конфліктів на планеті мали етнополітичний або міжетнічний характер.
Однією з причин етнополітичного конфлікту є етнотери-торіальні спори та суперечки. В багатьох випадках такі конфлікти виникають через прагнення еліти етнічної спільноти створити власну державу. Це — грузино-абхазький конфлікт, вірмено-азербайджанський конфлікт, етнополітичний конфлікт в Чечні, Придністров'ї. Так, у вересні 1990 року місцева влада проголосила про створення Придністровської Молдавської Республіки. Декларацію було засуджено молдавським парламентом. На початку листопада 1990 року сталися перші збройні сутички між придністровцями та молдавською міліцією за контроль над муніципальними органами влади в Дубоссарах. До кінця 1991 року тривав так званий "повзучий путч" — поступове встановлення контролю над місцевими адміністративними будівлями, відділами міліції, школами, радіостанціями в містах і селах на лівому березі Дністра. Особливо напруженою ситуація стала влітку 1992 року, коли у конфлікт втрутилися російські війська і вибили молдавські сили з м. Бендери. Командуючий російськими військами генерал Олександр Лебедь підтримав лідера Придністров'я Ігоря Смирнова, засудивши кишинівську владу як "фашистську". Пізніше фактично відбувались миротворчі процеси, спроби врегулювати конфлікт за допомогою третьої сторони (Росія, Україна, ОБСЄ). В той же час у Молдові точився інший етно-політичний конфлікт, що завершився прийняттям закону "Про особливий статус Гагаузи (Гагауз Ері)" (грудень 1994 p.).
Іншою причиною етнополітичної конфліктності є боротьба за ресурси і власність. Предметом спорів найчастіше виступає земля, її надра. До прикладу, розробка нафтових родовищ в Сибіру призводить до зменшення поголів'я оленів, порушення екологічного балансу територій, де проживають корінні народи. Звідси наростання регіонального сепаратизму, неприязні до росіян з боку чукчів, евенків, коряків.
Серед причин етноконфліктів виділяють зміни у системі розподілу праці. Природно, що в поліетнічних державах існує складна система розподілу праці, що має етнічне підґрунтя. Зазіхання на ринок праці з боку "інших" етнічних груп призводить до конфліктності. В країнах Європейського Союзу на сучасному етапі такі конфлікти виникають через конкуренцію, яку створюють українці, молдавани, араби, вихідці з Латинської Америки місцевим жителям, працюючи за меншу оплату. Це провокує ксенофобію, расизм, побутові міжетнічні сутички в Німеччині, Франції, Іспанії.
Причиною етнополітичного конфлікту є також історична пам'ять дискримінованих у минулому етнічних груп. Власне історична пам'ять включає міфологеми, колективні образи минулого, що фіксують несправедливо історичні події (розчленування етнічної території, депортації, геноцид тощо). До прикладу, це — конфлікти в Криму, актуалізовані поверненням депортованого кримськотатарського населення та прагненням радикальних сил із числа росіян до територіального об'єднання з Росією.
Вагомою причиною етнополітичних конфліктів є порушення прав національних меншин, дискримінація етнічних груп. В ряді країн Латинської Америки, Алжирі, Сенегалі, Мадагаскарі законодавство взагалі не визначає статус етнічних та мовних меншин. Навіть європейська держава Франція не підтримує ст. 27 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права, яка є концептуальною для визначення статусу національних меншин. Така позиція породжує проблеми та сутички на етнічному підґрунті.
Будь-який етнополітичний конфлікт проходить своєрідну стадійність розвитку. Етноконфліктологи виділяють такі стадії етнополітичного конфлікту:
1. Передконфліктна (латентна) стадія. В цей час посилюються етноцентристські настрої; мусуються негативні стереотипи щодо іншої/их національності/ей; зростає соціальна та етнічна напруженість; учасники конфлікту не бажають мирно вирішувати проблему. Тобто на цій стадії формується психологічна готовність сторін до майбутнього протистояння.
2. Конфліктна стадія. В рамках цієї стадії відбувається найбільш жорсткий формат взаємодії сторін, які задіяні в конфлікті. Це — протиборство учасників конфлікту, які не бажають примирення.
3. Стадія врегулювання етноконфліктної ситуації. В цей час створюються підстави для мирного врегулювання конфлікту; "образ ворога" трансформується у "образ партнера". На цій стадії досягається консенсус, тобто згода щодо припинення конфлікту.
Етнополітичні конфлікти є своєрідними та неповторними у часі. Водночас дослідники етнополітичної конфліктності роблять спробу класифікації або типологізації етнополітичних конфліктів. За характером дії конфліктуючих сторін виділяють насильницькі та ненасильницькі конфлікти.
Насильницькі конфлікти проходять у вигляді відкритого протистояння, участі бойових сил, депортацій та "етнічних чисток". До прикладу, через довготривалі суперечки з Грецією у липні 1974 року Туреччина здійснила військову інтервенцію на Кіпр. В результаті було вигнано 140 — 160 тисяч греків-кіпріотів з Півночі та 60 тисяч турків-кіпріотів з Півдня. Відбулись масові етнічні чистки.
Ненасильницькі конфлікти відбуваються у формі мітингів, демонстрацій, пікетів, голодовок, акцій громадянської непокори. Як правило, головними акторами конфліктуючих сторін є владні структури, політичні партії, громадські рухи та організації. Фактично, такий латентний (прихований) етнополітичний конфлікт відбувається в незалежній Україні —■ представники російських громадських організацій у Південно-Східній Україні влаштовують громадські акції, привертаючи увагу до соціально-економічних та політичних проблем держави.
Однією з типологій є поділ етнополітичних конфліктів за особливостями суб'єктів супротивних сторін. Виділяють конфлікти між етнічною групою та державою (Абхазія, Нагірний Карабах, Країна басків) та конфлікти між етнічними групами (серби та албанці в Косово; киргизи і узбеки в Ошській області).
Виділяють етнополітичні конфлікти за сферами проявів та причинами виникнення (етнотериторіальні, етноекономічні, етнокультурні, етнорелігійні, етнопсихологічні, етноісторичні тощо).
Вирішити етнополітичний конфлікт майже неможливо, а врегулювати його — одна з найскладніших проблем етнополітичного менеджменту. Аналізуючи подібну проблематику, російський дослідник Айрат Аклаєв зробив спробу комплексно розглянути форми макрополітичного регулювання етнокон-фліктів, виділивши при цьому основні стратегії, способи та методи.
Форми макрополітичного регулювання етнополітичних конфліктів (за А. Аклаєвим)
| Стратегії / Підходи | Стратегії етнополітичної деплюралізації (усунення етнічного розмаїття) | Стратегії етнополітичної інженерії (збереження етнічного розмаїття) | ||
| Способи / Методи | Атериторіальні методи | Територіальні методи | Атериторіальні методи | Територіальні методи |
| Насильницькі | Геноцид | Депортації (етнічні чистки) | — | — |
| Примусові | Асиміляція | — | Контроль (домінування) | — |
| Інтеграція | Регіональна автономія | |||
| Консенсусні | Культурна автономія (мульти-культуралізм) | Розподіл (сецесія) | Консоціація | Федералізація |
| Арбітраж | Кантонізація |
Стратегії етнополітичної деплюралізації (усунення етнічного розмаїття) допускають пряме насилля, примусовий та консенсусний способи вирішення етнополітичних проблем держави.
Насильницькі методи.
Найбільш радикальним методом "вирішення" етнополітичного конфлікту є геноцид та депортація. Геноцид (лат. "genus" — рід, "caedere" — вбивати) — це систематичне фізичне знищення членів певної етнічної групи. Таким методом користувались в давнину при створенні держав імперського типу. Так само європейці в епоху Великих географічних відкриттів фізично знищували самобутні цивілізації американських індіанців. У XX ст. геноцид як практика вирішення етноконфлікту був теж поширеним явищем. В період Першої світової війни геноциду зазнали вірмени Османської імперії. Під час Другої світової війни геноциду зазнали євреї та цигани. 1972 рік в африканській державі Бурунді та 1994 рік в Руанді позначені в політичній історії як геноцид етносів хугу і тутсі.
Етнічні депортації — це насильницькі масові територіальні переміщення населення (етнічні чистки). За умов етнічної депортації під тиском домінуючої сили відбувається міграція численної етнічної групи. Такий метод використовується паралельно тривалому етнополітичному конфлікту. Відомими прикладами недавніх за часом етнічних чисток є регіони Близького Сходу, Кіпру, Нагірного Карабаху, Абхазії, Боснії та Герцеговини.
Примусовим методом стратегії усунення етнічного розмаїття є штучно стимульована асиміляція. Буквально "асиміляція" означає "уподібнення". Як правило, асиміляційний метод регулювання етноконфліктних ситуацій передбачає вирішення етнічних протиріч шляхом політики стирання етнічного розмаїття в державі. Пануючий етнос (титульна нація) прагне нав'язати представникам етнічних та національних меншин свою модель соціально-економічного та духовно-культурного життя. У таких умовах представники меншин стоять перед вибором: або змиритись із підпорядкованим становищем або засвоїти мову, цінності, стереотипи поведінки домінуючої групи, стати такими "як усі".
Подібні асиміляційні процеси відбуваються практично в усіх державах світу. Інша річ, що представники інтелектуальної еліти провідних країн світу твердять про "акультурацію", "мультикультуралізм" та "інтеграцію" етнічних.груп. Так, до кінця 60-х років XX ст. штучно стимульованою асиміляцією мігрантських етнічних груп, корінних малочисельних народів була політика та ідеологія "плавильного котла" у США, Австралії, Бразилії.
Зауважимо, що під потужний пресинг асиміляційної моделі вирішення етнополітичних проблем потрапили представники українського етносу в країнах Центральної та Східної Європи. У Словаччині асиміляції допомагає "русинська карта" (поділ українського етносу на "українців" та "русинів"). В Румунії внаслідок соціально-економічних проблем представники української меншини активно мігрують, знаходячи більш вигідні умови життя. Асиміляції сприяє й національна система освіти, яка нівелює етнічний чинник (у місцях компактного проживання українців рідною мовою викладається тільки "українська мова"). Держава пропагує цінності та стереотипи поведінки румунського етносу у засобах масової інформації, шоу-бізнесі. У таких умовах стає вигідно бути румуном — патріотом свої держави.
Консенсусні методи
На відміну від насильницьких та примусових методів, консенсусні методи орієнтуються на деполітизацію етнічних протиріч. В основі методу інтеграції лежить прагнення об'єднати всі етнічні групи держави в єдине політичне ціле на основі загальної громадянської (національної/ загальнодержавної) ідентичності. У таких умовах етнічні відмінності вже не є факторами політичного процесу, а стають тільки духовно-культурними феноменами життя суспільства. Отже, етнічна ідентичність індивіда за подібних обставин жодним чином не впливає на обсяг політичних прав, свобод та обов'язків його як громадянина.
До подібної практики міжетнічної політичної інтеграції зверталися політичні еліти багатьох держав. До прикладу, для того, щоб створити політичну єдність білої меншини проти підпорядкованої чорної більшості, у 50—60-х роках XX ст. південноамериканський уряд сприяв політичній інтеграції всіх груп білого населення (не тільки африканс, але й англійців, греків, італійців, євреїв — вихідців з Європи). Для розширення єдиного фронту проти палестинців ізраїльський уряд всіляко прагнув затушувати культурні та ментальні протиріччя між сефардами та ашкіназі. Сучасні франко-канадці, занепокоєні низьким рівнем народжуваності, сприяють політичному блокуванню з франкомовними іммігрантськими групами (Гаїті, Сенегал та інші).
Консенсусним методом є практика мультикультуралізму (культурних автономій). Якщо метод політичної інтеграції передбачає рівність особистих прав і свобод індивіда, то політика мультикультуралізму орієнтується на захист колективних прав меншин. Мультикультуралізм передбачає рівність як індивідуальних, так колективних прав, включаючи право на окремі (етнокультурні) та загальні (національні / громадянські) ідентичності.
До подібних прикладів мультикультуралізму можна віднести Канаду, де іммігрантські общини, здобувши канадську громадянську ідентичність, зберігають власну етнокультурну ідентичність. Подібним чином інтегруються азійські іммігранти до політичної нації США. Група "нових австралійців" після хвилі міграцій з Європи так само інтегрується до австралійського етносоціального середовища. В той же час практика мультикультуралізму, яку апологізують ліберальні демократи, виявляється не завжди успішною. Відбувається своєрідний "ефект бумеранга", коли представники окремих етнічних груп прагнуть більших повноважень економічного та політичного характеру (баски в Іспанії, ірландці-католики Ольстеру, таміли Шрі-Ланки, китайці Малайзії). Конфлікт набуває іншої фази і передбачає вже інший спосіб вирішення.
Розподіл (сецесія) — це територіальний метод регулювання етнополітичного конфлікту в рамках стратегії деполітизації етнічних протиріч. За умов сецесії територія, населена етнічною меншиною, виділяється із складу держави, в результаті цього етнічна меншина стає більшістю в новій державній одиниці. Сецесія може бути внутрішньою (створення субдержавного утворення — Нагірний Карабах в СРСР; виділення кантону Юра із складу кантону Берн у Швейцарії) та зовнішньою (створення нової державності — виділення Бангладеш (переважають бенгальці) із Пакистану в 1971 році; виділення Еритреї (переважають тиґраї та тиґре) у 1993 році зі складу Ефіопії).
Нормативною базою сецесії на основі територіального розподілу є право на самовизначення, втім на практиці сецесії явище рідкісне. Міжнародна спільнота досить обережно реагує на сецесійні процеси (Придністров'я, Абхазія, Чечня тощо). Принцип самовизначення спрацьовує вдало там, де немає значної кількості незадоволеної меншини. Зразковий приклад сецесії — виділення Норвегії зі складу Швеції у 1905 році; утворення у 1993 році Словаччини та Чехії. У інших випадках сецесія породжує більше проблем, ніж досягнень (розподіл Індії, розпад СРСР та СФРЮ).
Стратегії етнополітичної інженерії передбачають збереження етнічного розмаїття етносів, при цьому використовуються примусові (етнічне домінування) та консенсусні методи (консоціація, арбітраж), передбачаються і територіальні методи розподілу влади (регіональна автономія, федералізм, кантонізація).
Примусовий метод. Метод контролю (етнічне домінування) є досить поширеною стратегією в історії людства. Суть методу полягає у домінуванні етнічної більшості, яка спирається на державні інституції та кооптує (залучає) еліту етнічних меншин до владних структур держави. Метод контролю відповідає політиці стримування, яка орієнтована на підтримку нерівноправного статусу етнічних груп.
Такий тип політики, як правило, диктується расовими, кастовими, релігійними чинниками. До прикладу, кастова система в Індії до реформ Дж. Неру легітимувала домінування вищих каст над нижчими. Подібне спостерігалося у ситуації із неграми у Північній Африці до падіння режиму апартеїду, з католиками у Північній Ірландії, циганами у Східній Європі, арабами-палестинцями в Ізраїлі. Зауважимо, що метод контролю є ефективним за з/мов авторитаризму та неліберальних демократичних систем. Втім за умов сучасних міжнародних відносин метод контролю породжує проблеми, невдоволення та ескалацію етнополітичних конфліктів у формі громадянських воєн, регіональних збройних сутичок, терористичних актів.
Консенсусні методи. Одним із атериторіальних методів регулювання етнополітичного конфлікту є так звана консоціація або консоціалізм. Консоціація визнає легітимність етнічного плюралізму в політичних системах і розглядає етнічні ідентичності і організації як базові стовпи відкритого суспільства. Основний принцип консоціації полягає у тому, що державна влада спільно із етнічними групами здійснює пропорційне представництво в уряді, володіючи при цьому правом вето.
У науковій літературі ця модель представлена в роботах Арендта Лейпхарта. На його думку, консоціальна демократія передбачає чотири інституційні риси;
• наявність коаліційного уряду із залученням політичних партій, які представляють різні сегменти суспільства;
• здійснення принципу пропорційності різних груп при розподілі ресурсів та позицій у всіх сферах суспільного життя;
• реалізація норм внутрішньогрупової автономії, відповідно до якої етнічні групи мають самоуправління у найбільш значущих сферах життя;
• визнання права вето меншин або принципу кваліфікованої більшості при прийнятті важливих рішень.
Історично консоціальний принцип розподілу влади розвинувся у відносинах протестантської та католицької общин НЬ дерландів, фламандської та валлонської груп у Бельгії. Принципи консоціації застосовувались політиками у Лівані в період між 1943 та 1975 роками; у Малайзії у 1955 — 1969 pp.; на Фіджі у 1970 — 1987 pp.; у Північній Ірландії на короткий час у 1974 році. Подібним чином управління здійснюється у ряді країн Африки на південь від Сахари (Замбія, Кенія).
Інший метод консенсусного характеру — арбітраж. Цей метод передбачає регулювання конфлікту "нейтральною" третьою силою, яка виносить рішення з політичної суперечки. Рішення незалежного арбітра фактично забезпечує легітимність того чи іншого мирного вирішення спору.
Виділяють внутрішній та зовнішній арбітраж. Внутрішній арбітраж здійснюється арбітром всередині країни, де відбувається конфлікт. Тут арбітрами можуть виступати державні діячі (до прикладу, Махатма Ганді в Індії, президент Б. Тіто в Югославії). Арбітром можуть бути політичні інститути. В Бурунді до 1966 року арбітром між хугу і тутсі була монархія. У США арбітром у спорі білих і чорних з приводу громадянських прав останніх виступав Верховний суд під головуванням судді Воррена.
Зовнішній арбітраж означає, що арбітром виступає інституція міжнародного рівня (окрема держава, міжнародна організація). Широко застосовується практика багатостороннього арбітражу у формі миротворчих місій ООН. Вона застосовувалась на Кіпрі, Близькому Сході, в Мозамбіку, Намібії, Нікарагуа, Східному Тиморі тощо.
Регіональна автономія застосовується як практика регулювання етнополітичних конфліктів в унітарних державах децентралізованого типу. Відомо багато прикладів децентралізованих держав з унітарною формою устрою. Надання регіональних автономій у таких поліетнічних державах забезпечує цілісність держави. Такі країни по суті можна назвати квазіфедеративними (Країна басків, Каталонія, Галісія в складі Іспанського королівства, Південний Тироль в Італії, Шотландія, Вельс у складі Великої Британії, Крим у складі України, Гагаузія у складі Молдови тощо).
Під федералізмом розглядається форма територіального устрою держави, де влада конституційно поділена між суб'єктами федерації (штатами, землями, республіками). Як показує досвід функціонування ряду федерацій (до прикладу, Бельгії, Індії, Канади), при наявності певних умов етнічний федералізм може стати ефективним засобом регулювання етнополітичних конфліктів. Водночас динамічне життя засвідчує і проблеми федерацій (Пенджаб, Кашмір в Індії; Квебек в Канаді; Чечня в Російській Федерації тощо). Отже, федералізм не є панацеєю у розв'язанні всіх проблем етнополітичного плану. Вдалим засобом регулювання етноконфліктів є доповнення через практику консоціації на федеральному та субфедеральних рівнях.
Кантонізація — це спроба застосувати властивий католицькій церкві принцип субсидіарності. Згідно з цим принципом, рішення мають прийматися на найнижчому рівні ієрархії. Якщо за умов федералізації влада передається на середній (федеральний) рівень, то за умов кантонізації рівень управління передається на найнижчий (місцевий) рівень. Якщо інтенсивність етнополітичного конфлікту набирає значного масштабу, то розподіл на ще менший суб'єкт управління є найбільш дієвим засобом вирішення проблеми. Яскравий приклад — виділення католицького кантону Юра зі складу кантону Берн. Такий спосіб вирішення етнополітичних проблем можна застосовувати в адміністративних одиницях як федеративних, так і унітарних державних утворень, де наявна палітра етнічних протиріч.