Пояснення сторін, третіх осіб та їх представників

Сторони, треті особи й інші особи, які беруть участь у справі, мають право давати суду усні і письмові пояснення (ст. 27 ЦПК України), реалізація якого гарантується передбаченими цивільним процесуальним порядком і формою їх здійснення (ст. 176 ЦПК України), правом на одержання від суду повідомлення про час і місце судового засідання (ст. 158 ЦПК України), а також встановленням безумовної підстави для скасування судового рішення, якщо справу було розглянуто за відсутності будь-кого з осіб, які беруть участь у справі (п. 3 ч. 1 ст. 311, п. 3 ч. 1 ст. 338 ЦПК України).

Пояснення сторін, третіх осіб, їхніх представників, допитаних як свідків, про відомі їм обставини, що мають значення для справи, є джерелом інформації, засобом доказування (ч. 2 ст. 57 ЦПК України). Включення до змісту пояснень сторін і третіх осіб доводів, міркувань та заперечень, якщо вони не пов'язані з уточненням, розширенням, поглибленням відомих сторонам обставин у справі, суперечить положенням статей 27, 57 ЦПК України. Наприклад, особи, які беруть участі у справі, можуть висловити свою думку про можливість розгляду справи за відсутності свідків або експертів, які не з'явилися у судове засідання (ст. 170 ЦПК України). Така думка не входить до складу пояснень сторін і третіх осіб про відомі обставини у справі.

Пояснення сторін у процесі доказування можуть надати найбільш повні і точні відомості про обставини справи, оскільки вони є суб'єктами спірних правовідносин, що розглядаються судом. З цих причин їх пояснення не завжди можуть мати об'єктивний характер. Не можна бути свідком у своїй справі (пето tеstіs idопіиs іп саиsа рrорrіа ).

Об'єктивність пояснення сторін і третіх осіб забезпечується покладенням на них обов'язку сумлінно користуватися належними правами, проте процесуальні санкції за невиконання обов'язку дати об'єктивні пояснення не передбачені. Але сторони, треті особи та їх представники за їх згодою можуть бути допитані як свідки про відомі їм обставини, що мають значення для справи (ч. 1 ст. 62 ЦПК України).

Пояснення сторін і третіх осіб можуть бути зроблені в усній і письмовій формі. Письмове пояснення позивача спочатку втілюється у зміст позовної заяви (ст. 119 ЦПК України). Пояснення по суті заявлених вимог позивач і відповідач дають, судді в усній формі в попередньому судовому засіданні при підготовці справи до судового розгляду. Якщо у справі заявлено кілька вимог, суд може зобов'язати сторону та інших осіб, які беруть участь у справі, дати пояснення окремо щодо кожної з них (ч.3 ст. 176 ЦПК України).

При особистій участі у судовому засіданні пояснення сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, заслуховуються безпосередньо судом, який розглядає справу, в усній формі, а письмові — оголошуються. Оголошуються і їх пояснення, які були зафіксовані у протоколі судового засідання, одержаного від іншого суду в порядку виконання доручення щодо збирання доказів (статті 132, 176 ЦПК України). Для повного і правильного пізнання пояснень сторін і третіх осіб, процесуальний закон надає їм, іншим особам, які беруть участь у справі, право ставити запитання одне одному (статті 27, 176 ЦПК України), а суду — вжити для цього всіх передбачених законом заходів (ст. 160 ЦПК України).

У змісті пояснень сторін про обставини справи можуть бути визнання, тобто повідомлення, що підтверджують наявність чи відсутність фактів, які входять до предмета доказування другої сторони. У юридичній літературі визнання фактів поділяється на судове і позасудове. Такий поділ є неправиль­ним, оскільки позасудове визнання здійснюється поза процесуальними нормами його одержання, а тому не є доказом. Воно є доказовим фактом, що мав місце поза цивільним процесом. Визнання у суді входить до складу пояснень сторін, робиться в установленому процесуальному порядку і процесуальній формі, тому є не судовим визнанням, а визнанням у цивільному процесі. Підтвердження фактів, що входять у обов'язок доказування другої сторони, за межами цивільного процесу не є визнанням, а тому поділ визнання на судове і позасудове не має підстав.

ЦПК України відоме визнання фактів (обставин) (ч. 1 ст. 61) і визнання позову (ст. 31). Визнання факту можливе однією й другою стороною, визнання позову — лише відповідачем. Оскільки позов складається з предмета, підстав і змісту, а визнання можливе повне чи часткове, то кожний з елементів позову може бути об'єктом визнання. Процесуальним наслідком визнаного у цивільному процесі однією зі сторін факту встановленим, є набуття фактом безспірного характеру і звільнення другої сторони від його доказування. При цьому не виключається доказова діяльність, спрямована на встановлення інших фактів підстав вимоги і заперечення сторін у справі.

Визнання стороною у цивільному процесі факту не є для суду обов'язковим. Він може не вважати визнаний факт встановленим або прийняти відмову сторони від визнання у попередньому засіданні обставини, якщо буде встановлено, що визнання не відповідає дійсним обставинам справи, порушує чиї-небудь права й законні інтереси, зроблено під впливом обману, насилля, погрози, помилки або з метою приховання істини. У такому випадку сторона має продовжити доказову діяльність на підтвердження цього факту (ст. 178 ЦПК України).

Визнання факту може бути без застереження (просте) та із застереженням (кваліфіковане), але завжди є безумовним.

Пояснення сторін і третіх осіб підлягають перевірці і оцінці поряд з іншими доказами у справі, одержаними від інших осіб та інших засобів доказування.

Показання свідків

Свідок (tеstis) — особа, якій відомі будь-які обставини, що стосуються справи (ст. 50 ЦПК України).

Для виконання функцій свідка необхідно, щоб особа була здатна за своїм фізичним і психічним розвитком (станом) правильно сприймати обставини, що мають значення для справи, або давати про них правильні показання. Отже, показаним свідків як засоби доказування — це повідомлення про відомі обставини, що входять до предмета доказування, тобто про юридичні факти складу вимог і заперечень сторін та інші обставини, що мають значення для справи, які повідомляються (показуються) суду в установленому законом процесуальному порядку і формі. А можливість свідчення про факти, що мають значення для справи, є підставою для визнання їх належними до справи і виклику свідків у судове засідання.

Процесуальна правосуб'єктність свідка не залежить від наявності у нього дієздатності. Ними можуть бути малолітні і неповнолітні, якщо не можна обійтися без притягнення їх до участі в процесі у справі, але обов'язково враховується рівень їх розвитку і здатність правильно сприймати реальну дійсність. Проте застосування показань свідків не безмежне. Не можуть бути свідками: недієздатні фізичні особи; особи, які перебувають на обліку чи на лікуванні у психіатричному лікувальному закладі і не здатні через свої фізичні або психічні вади правильно сприймати обставини, що мають значення для справи, або давати показання; особи, які за законом зобов'язані зберігати у таємниці відомості, що були довірені їм у зв'язку з їхнім службовим чи професійним становищем, — про такі відомості; священнослужителі — про відомості, одер­жані ними на сповіді віруючих; професійні судді, народні засідателі та присяжні - про обставини обговорення у нарадчій кімнаті питань, що виникли під час ухвалення рішен­ня чи вироку; особи, які мають дипломатичний імунітет, без їх згоди, а представники дипломатичних представництв — без згоди дипломатичного представника (ст. 51 ЦПК України). Крім того, фізична особа має право відмовитися давати показання щодо себе, членів сім'ї чи близьких родичів (чоловік, дружина, батько, мати, вітчим, мачуха, син, дочка, пасинок, падчерка, брат, сестра, дід, баба, внук, внука, усиновлювач чи усиновлений, опікун чи піклувальник, особа, над якою вста­новлено опіку чи піклування, член сім'ї або близький родич цих осіб), повідомивши про причини відмови (ст. 52 ЦПК Ук­раїни).

Допустимість показань свідків обмежується Цивільним кодексом України для підтвердження певних угод та інших дій, що мають юридичне значення. Не можна підтверджувати показаннями свідків: уступку вимоги і переведення боргу, заміну кредитора або боржника у зобов'язанні, що ґрунтуються на угоді, виконаній у письмовій формі (статті 513, 521), договір ренти (ст. 732) та інші договори, урегульовані стаття­ми 710, 745, 793, 811, 828, 981, 1031 цього Кодексу.

Притягнення свідка до участі в процесі у справі можливе за ініціативою сторін, інших осіб, які беруть участь у справі.

Особи, які заявляють про виклик свідка, повинні зазначити його прізвище, ім'я, по батькові, місце проживання та обставини, що він може ствердити (ст. 136 ЦПК України). Участь свідка у судовому засіданні і давання правдивих показань - обов'язок (ч. 2 ст. 50 ЦПК України), який забезпечується встановленою відповідальністю — статті 384, 385 КК України, ч. 5 ст. 50 ЦПК України.

На об'єктивність і повноту показань свідків про відомі їм обставини можуть впливати інші існуючі неправові зв'язки між свідками і сторонами — товариські, родинні, громадські, моральні та психологічні фактори, які при дослідженні і оцінці показань свідків судом підлягають урахуванню. У зв'язку з цим у ЦПК України передбачено обов'язок перед допитом свідка встановити його особу, вік, рід занять, відношення до даної справи і стосунки зі сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі (ч. 3 ст. 180 ЦПК України), а лише потім попередити його про кримінальну відповідальність за статтями 384, 385 КК України за дачу неправдивих показань і за відмову давати показання та привести його до присяги під розписку. Але відповідно до ст. 63 Конституції України особа не несе відповідальності за відмову давати показання щодо себе, членів сім'ї чи близьких родичів, коло яких визначається законом, зокрема ст. 52 ЦПК України.

Повнота і об'єктивність показань свідків забезпечується також безпосередньою і усною формою допиту в судовому засіданні у тому самому складі суддів, який ухвалює рішення. Свідок дає показання у формі вільної оповіді, яка конкретизується і доповнюється, про все, що йому відомо у справі, а допущені неточності усуваються відповідями на запитання, які можуть їм ставити сторони, інші особи, які беруть участь у справі, а також у порядку повторного допиту (ч. 11 ст. 180 ЦПК України).

Деякий відступ від принципу безпосередності має місце при допиті свідка іншим судом за місцем його проживання чи перебування (ст. 132 ЦПК України), за його ініціативою або на прохання сторони чи інших осіб, які беруть участь у справі.

Допит неповнолітніх свідків має істотні особливості, які визначаються віковим рівнем, їх розумовим розвитком та психологічним станом, який викликається процесуальною формою судового засідання. Свідки, які не досягли 16 років, не попереджаються про кримінальну відповідальність. Допит всіх малолітніх і неповнолітніх свідків обов'язково проводиться в присутності педагога або близьких для свідка осіб (батькім, усиновлювачів, опікунів, піклувальників), якщо вони не заінтересовані у справі. У виняткових випадках, коли це не­обхідно для встановлення істини, на час допиту осіб, які не досягли повноліття, із залу судового засідання за ухвалою суду може бути видалена та чи інша особа, яка бере участь у справі. Після повернення цієї особи до залу судового засідання їй суд повідомляє про показання неповнолітнього свідка і надає мож­ливість поставити йому запитання. З дозволу суду запитання неповнолітньому свідку можуть ставити всі особи, які беруть участь у справі (ст. 182 ЦПК України). Висловлена в юри­дичній літературі пропозиція про заборону використання по­казань неповнолітніх у цивільному судочинстві з моральних міркувань, заслуговує на увагу, але інколи при відсутності інших засобів доказування показання їх є необхідними для встановлення істини у справі та правильного її вирішення.

При дослідженні і оцінці показань свідків підлягають вра­хуванню нормативно встановлені умови: можливість їх вико­ристання в цивільному процесі, відношення їх до даної сира­ми і стосунки зі сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі (статті 50, 51, 180-183 ЦПК України), характер їх заінтересованості у справі.

Для можливого використання показань свідків у справі встановлені дві умови: правильність сприйняття обставин, що мають значення для справи і давання про них правильних по­казань.

Сприйняття може відбуватися у безпосередній або опосе­редкованій формі. Особисте сприймання свідком дій (бездіяльності) чи подій може відтворюватися по-різному під впливом об'єктивних умов — відстань, видимість, стан пого­ди і часу, суб'єктивних умов — гострота зору, притуплення слуху тощо.

При опосередкованому сприйнятті свідок довідується про факти з повідомлень інших осіб, тому створюються умови для неправильного їх сприйняття. У деяких країнах показання свідків для передавання чуток і повідомлень, одержаних від інших осіб, не допускаються. За ЦПК України (ст. 63) не можуть прийматися як показання факти, що повідомляються свідком, якщо він не може зазначити джерела своєї обізнаності.

Сприйняття фактів передбачає і їх збереження в пам'яті, на повноту і чіткість яких можуть впливати вікові явища та давність. Відтворення свідком фактів може характеризуватися неправильністю, неповнотою і нечіткістю, суперечностями і небажанням інформувати про них суд. Але разом з показаннями свідків, іншими показаннями, наявні суперечності мають бути усунуті судом, про що зазначається в обґрунтуванні висновків судового рішення (п. 3. ч.1 ст. 215 ЦПК України). На достовірність показань свідків впливають взаємовідносини між сторонами й іншими особами, які беруть участь у справі, але відхилити їх показання про обставини у справі як докази можна лише за наявності даних, що свідчать про їх невідповідність дійсності.

Письмові докази

Ними є виконані на предметі будь-яким способом письмові знаки, об'єднані у відповідну систему і структуру, у яких виражені думки (ідеї), що вміщують інформацію (повідомлення) про обставини, які мають значення для справи. Вони можуть знайти втілення в різних документах, актах, листуваннях службового або особистого характеру. Необхідно, щоб вміщені в них дані про фактичні обставини виходили від осіб, які їх склали.

За визначенням ЦПК України (ч. 1 ст. 64) письмовими доказами є будь-які документи, акти, довідки, листування службового або особистого характеру або витяги з них, що містять відомості про обставини, які мають значення для справи.

Вони класифікуються залежно від суб'єктів, які склали письмові докази, на офіційні і неофіційні. Офіційні — це документи, акти, службове листування державних і громадських органів. Можуть бути спростованими і неспростованими. Неспростовані звільнені від доказування (факти, встановлені судовим рішенням, що набрало законної сили). Документи видаються компетентними органами у межах їх повноважень, у встановленому порядку і формі.

Неофіційні письмові докази походять від громадян. За змістом письмові докази поділяються на розпорядчі (різного роду документи — договори, заповіти, накладні тощо) і довід­ково-інформаційні (довідки, посвідчення, листування службового і особистого характеру).

За формою виконання письмові докази поділяються на прості і нотаріально посвідчені, що має значення для вирішення питання про допустимість засобів доказування у цивільно-правових угодах. Стаття 208 ЦК України закріплює просту письмову форму для певних правочинів, спір про факт вчинення яких може доводитися письмовими та іншими доказами, але рішення суду не може ґрунтуватися на свідченнях свідків (ч. 2 п. 1 ст. 218 ЦК України).

Згідно з ЦК України тільки нотаріально посвідчені договори можуть бути засобами доказування наявності цивільних правовідносин між сторонами: дарування нерухомої речі (ч. 2 ст. 719), ренти (ч. 2 ст. 732), а також інших договорів —

ст. 657, ч. 1 ст. 745, ч. 1 ст. 793, ч. 2 ст. 799, ч. 2 ст. 1030 ЦК. Виняток складає правило ч. 2 ст. 220, за яким, якщо сторони домовилися щодо усіх істотних умов договору, що підтверджується письмовими доказами, і відбулося повне або часткове виконання договору, але одна зі сторін ухилилася від його нотаріального посвідчення, суд може визнати такий договір дійсним на підставі інших доказів. Отже, при визначенні допустимості засобів доказування суд пов'язаний нормами цивільного права, які для певних угод встановлюють просту або нотаріальну форму, а в деяких випадках передбачають наявність документів певної форми або певного змісту (факт нестачі вантажу — комерційний акт, страхування — страховий поліс, відправлення вантажу — накладна, квитанція тощо).

Письмові докази подаються сторонами й іншими особами, які беруть участь у справі (статті 64, 120 ЦПК України), а також за їх клопотанням перед судом витребовуються від ор­ганізацій і громадян (ст. 137 ЦПК України) в оригіналі і копіях. При поданні копій письмових доказів суд може за необхідності вимагати подання оригіналу (ст. 64 ЦПК України). Якщо подання письмових доказів до суду утруднено у зв'язку з їх численністю або тим, що лише частина з них має значення для справи, суд може вимагати подання належно засвідчених витягів з них або оглянути їх на місці (ст. 140 ЦПК України), про що складається протокол.

Для залучення судом належних до справи письмових доказів, особа, яка заявляє клопотання про їх витребування від інших осіб, має зазначити у заяві: який письмовий доказ вимагається, підстави, за яких вона вважає, що письмовий доказ має інша особа, і обставини, які може підтвердити цей доказ (ч. 2 ст. 137 ЦПК України). Письмові докази, що їх вимагає суд чи суддя, надсилаються безпосередньо до суду. Сторона або інша заінтересована особа може також бути уповноважена судом або суддею на одержання письмового доказу і представлення його суду.

Одержання судом письмових доказів забезпечується встановленою законом відповідальністю, яка настає за неповідомлення суду про неможливість подання (із зазначенням причин) у строк письмового доказу, а також у разі неповажності причин відмови від подання письмового доказу. Притягнення винних осіб до відповідальності не звільняє зобов'язану особу від подання письмового доказу, що вимагається судом (частини 5, 6 ст. 137 ЦПК України).

Дослідження письмових доказів і протоколів їх огляду для пізнання наявних у них даних про обставини справи здійснюються шляхом перевірки дійсності письмового доказу зовнішньо (vеritas) і внутрішньо (bопіtаs) у безпосередній і усній процесуальній формі. Вони оголошуються у судовому засіданні та пред'являються для ознайомлення особам, які беруть участь у справі, а в необхідних випадках — також експертам і свідкам. Особи, які беруть участь у справі, можуть дати свої пояснення з приводу цих доказів або протоколів (ст. 185 ЦПК України). Коли письмовий доказ важко прочи­тати, а отже, і зрозуміти його зміст, судом може бути призна­чена експертиза. Як показання свідків можуть бути викорис­тані свідчення тих осіб, які склали письмовий доказ.

Особа, яка подала письмовий документ, що викликає сумнів у його достовірності або є фальшивим, може просити суд виключити його з числа доказів і розглядати справу на підставі інших доказів (ч. 2 ст. 185 ЦПК України).

Специфічні особливості має використання даних з особистого листування і особистих телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції як доказів у цивільному процесі. Їх таємниця охороняється законом (ст. 31 Конституції України), тому вони можуть бути оголошені і досліджені у відкритому судовому засіданні лише за згодою осіб, визначених Цивільним кодексом України (ст. 186 ЦПК України), між якими відбувалися листування і повідомлення. У противному разі таке листування і телеграфні повідомлення оголошуються та досліджуються у закритому судовому засіданні.

Характерність особистого листування полягає в тому, що необхідні обставини у справі викладені у формі листа, який написано певною особою, у певному місці, в певний час. Тому копія, вирізки, фотокопія особистих листів без оригіналу не мають правового значення.

Оскільки особисте листування — це письмовий доказ, на нього повністю поширюються правила про допустимість засобів доказування (ст. 59 ЦПК України).

Особисте листування належить переважно до того періоду взаємовідносин сторін, коли можливість виникнення між ними конфлікту виключалася, тому воно може вміщувати необхідну, а то й єдину інформацію про їх дійсність. Інформація, викладена в особистому листуванні, може оспорюватися
шляхом спростування її достовірності або ствердженням про
її недостатність. Спростування достовірності можливе шляхом встановлення підробки листа, доказування невідповідності інформації або її суперечливості дійсним обставинам справи або доказування, що лист був написаний з певною метою. При оголошенні в судовому засіданні особистого листування необхідно виключати ті частини, в яких йдеться про обставини, що стосуються інтимного життя сторін і не мають значення для справи. Принцип таємниці особистого листування не виключає можливості використання в судочинстві у цивільних справах однією стороною листування другої сторони, що було адресовано іншим особам, які не беруть участі у справі і які надали його в розпорядження заінтересованої особи. Порушенням цього принципу (таємниці листування) буде використання протиправно вилученого в інших осіб листування, у якому можуть бути викладені необхідні факти для вирішення справи. Отже, встановлений ЦПК України порядок і межі використання особистого листування у цивільному судочинстві, підпорядковані принципу охорони особистого життя громадянина.

Речові докази

Речовими доказами є предмети матеріального світу, що містять інформацію про обставини, які мають значення для справи (ч. 1 ст. 65 ЦПК України). Вони сприймаються візуальним шляхом або їх зміст може бути пізнаним за допомогою експертизи. Похідні (опосередковані, копії) речові докази використовуються в обмежених випадках як копії, зліпки, відбитки зовнішніх, поверхневих властивостей первинних речових доказів, що можуть бути відтворені шляхом відбитків пальців, взуття, протектора автомобільних покришок тощо. Отже, у речових доказах поєднуються, як правило, процесуальна форма і джерело відомостей про факти. Так, ч. 2 ст. 65 ЦПК України відносить до речових доказів магнітні, електронні та інші носії інформації, що містять аудіовізуальнуінформацію про обставини, що мають значення для справи.

Речові докази у судовій практиці у цивільних справах використовуються обмежено і в основному єпредметами спору. Це — докази у справах, у яких оспорюється якість їх виготовлення за договором підряду, у справах про відшкодування завданої шкоди псуванням майна тощо, їх місцезнаходження матиме доказове значення при розгляді вендикаційних позовів.

У багатьох випадках не допускається можливість використання речових доказів без фіксації їх зовнішніх ознак у письмових доказах. Наприклад, у комерційному акті, що складається організацією залізничного транспорту для підтвердження псування вантажу зазначаються відомості про пломби, пошкодження яких також фіксується в акті як у письмовому доказі.

Подання та витребування речових доказів і вирішення питання про відповідальність за їх неподання провадиться у порядку, встановленому статтями 131, 137 ЦПК України. Способами забезпечення судом доказів є допит свідків, призначення експертизи, витребування та огляд доказів (ч. 2 ст. 133 ЦПК України). Зберігаються речові докази у справі або за окремим описом здаються до камери схову речових доказів. Речі, що не можуть бути доставлені до суду, зберігаються за місцем їх знаходження; вони мають бути докладно описані і опечатані, а в разі потреби — сфотографовані. Суд вживає заходів для забезпечення зберігання речових доказів у незмінному стані (ст. 139 ЦПК України). Передбачений порядок застосовується, якщо речовими доказами є продукти та речі, що швидко псуються. Вони негайно оглядаються судом з повідомленням про призначений огляд осіб, які беруть участь у справі. Для огляду речових доказів може бути залучено свідків, перекладачів, експертів, спеціалістів, а також здійснено фотографування і відеозапис (ч. 2 ст. 141 ЦПК України). Післяогляду вони повертаються особам, від яких були одержані.

Досліджуються речові докази у судовому засіданні шляхом особистого огляду судом (іпsресtіоп осulаrіs), а також пред'явлення для ознайомлення особам, які беруть участь у справі, а у необхідних випадках — також експертам, спеціалістам і свідкам. Залучення свідків до участі в огляді речових доказів викликано необхідністю встановлення належності їх до справи і достовірності підтверджуючих ними обставин. Але, якщо для встановлення змісту речового доказу необхідні спеціальні знання (неякісне виготовлення, псування тощо), суд може залучити до їх огляду експерта. Особи, яким пред'явлені для ознайомлення речові докази, можуть звернути увагу суду на ті чи інші обставини, пов'язані з оглядом. Ці заяви заносяться до журналу судового засідання (ст. 187 ЦПК України). Огляд речових доказів, які не можуть бути доставлені до суду, провадиться за місцем їх знаходження судом, що розглядає справу, або іншим судом у порядку виконання доручення щодо збирання доказів (ст. 132 ЦПК України). Про проведення огляду повідомляються особи, які беруть участь у справі, а в необхідних випадках — свідки, спеціалісти і експерти. Про наслідки проведення огляду на місці і про зміст процесуальних дій, що виконувалися, складається протокол. який підписується усіма особами, які беруть участь в огляді До протоколу додаються разом з описом усі вкладені або завірені під час огляду плани, креслення, знімки тощо.

Об'єктивність протоколу забезпечується правом осіб, які беруть участь в огляді на місці, робити свої зауваження щодо протоколу огляду (ч. 5 ст. 140 ЦПК України). У судовому засіданні при оголошенні протоколу огляду речових доказів на місці особи, які беруть участь у справі, можуть дати свої пояснення з приводу цих протоколів (ч. 2 ст. 187 ЦПК України).

Оцінка речових доказів провадиться за правилами ст. 212 ЦПК України. Повернення речових доказів особам, від яких вони були одержані, і передання особам, за якими суд визнав право на речі, провадиться після набрання рішенням у справі законної сили. Якщо речовими доказами були предмети, які за законом не можуть бути у володінні громадян, вони передаються відповідним державним установам або організаціям. В окремих випадках речові докази після огляду та дослідження їх судом можуть бути до закінчення справи повернуті особам, від яких вони були одержані, якщо останні про це просять і якщо задоволення такого клопотання можливе без шкоди для розгляду справи (ст. 142 ЦПК України). Відтворення звукозапису, демонстрація відеозапису і їх дослідження здійснюється у порядку, передбаченому ст. 188 ЦПК України.

Висновки експертів

За визначенням ч. 1 ст. 53 ЦПК України експертом є особа, якій доручено провести дослідження матеріальних об'єктів, явищ і процесів, що містять інформацію про обставини справи і дати висновок з питань, що виникають під час розгляду справи і стосуються її спеціальних знань. Експертами є особи, які мають спеціальні знання в галузі науки, мистецтва, техніки або ремесла і залучаються судом до участі в цивільному процесі з метою з'ясування обставин, що мають значення для справи. Вони повинні мати не лише спеціальні знання, а й бути спеціалістами високої кваліфіка­ції, авторитетами у конкретній галузі науки, техніки, мис­тецтва, ремесла.

Експертиза — це дослідження на вимогу суду поданих ним об'єктів, яке провадиться експертами, які мають спеціальні знання, на науковій основі з метою одержання даних про факти, що мають значення для правильного вирішення справи. Здійснюється воно у визначеному процесуальному порядку з додержанням встановлених процесуальним законом правил. Це спосіб дослідження, виявлення і пізнання фактичних обставин, тобто науковий, дослідницький шлях до висновків про фактичні обставини у справі, наявність (відсутність) яких фіксується у висновках експертів. Отже, висновок експерта — (докладний опис проведених експертом досліджень, зроблених у результаті них висновків та обґрунтовані відповіді на питання, поставлені судом (ст. 66 ЦПК України).

Питання про необхідність застосування спеціальних знань для одержання даних про факти, необхідних для вирішення справи, і обов'язкове призначення експертизи вирішує суд на заяву осіб, які беруть участь у справі (статті 143, 145 ЦПК України). Спеціальними знаннями, необхідними для призначення експертизи у цивільному процесі, вважаються такі, що не належать до правових знань, загальновідомих узагальнень, які випливають з досвіду людей, тобто такими, якими володіє лише вузьке коло фахівців. За змістом спеціальні знання різноманітні, тому в цивільному процесі застосовуються різні види ескспертиз: медична, економічна, екологічна, бухгалтерська, технічна, криміналістична, графічна, біологічна тощо.

Експертизу може бути призначено судом за заявою осіб, які беруть участь у справі, і на вимогу закону. Так, відповідно до ст. 239 ЦПК України суд повинен ініціювати призначення судово-психіатричної експертизи для встановлення психіч­ного стану фізичної особи у справах про визнання її недієздатною. Призначення експертизи є обов'язковим за клопотанням обох сторін або однієї зі сторін, якщо у справі необхідно встановити: характер і ступінь ушкодження здоров'я; психічний стан особи; вік особи, якщо про це немає відповідних документів і неможливо їх одержати (ст. 145 ЦПК України).

На заяву осіб, які беруть участь у справі, суд може покласти проведення експертизи у відповідній судово-експертній ус­танові і доручити її конкретному експерту (ч. 4 ст. 143 ЦПК України).

Проведення експертизи може бути доручено як фахівцям відповідних установ, так і іншим фахівцям, будь-якій особі, яка володіє необхідними знаннями для надання висновку. Експертами може бути призначено кілька осіб. Відповідно до постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову експертизу в кримінальних і цивільних справах» від 30 травня 1997 р. № 8 судова експертиза у цивільних справах здійснюється державними спеціалізованими установами та відомчими службами, до яких належать науково-дослідні та інші установи судових експертиз Міністерства юстиції України, Міністерства внутрішніх справ, Міністерства оборони Ук­раїни, Служби безпеки України, а також на підприємницьких засадах на підставі дозволу (ліцензії) або за разовими договорами громадянами, за наявності у них свідоцтва про присвоєння кваліфікації судового експерта за відповідною спеціальністю, виданого Міністерством юстиції України або Міністерством охорони здоров'я України відповідно до їх повноважень. Керівник спеціалізованої експертної установи, на яку покладено здійснення експертизи, має право доручити проведення експертизи одному або кільком експертам, створювати комісії експертів, якщо судом не визначено конкретних експертів. За наявності домовленості сторін про залучення експертами певних осіб, суд має призначити таких осіб. Особи, які беруть участь у справі, мають право сформулювати і подати до суду питання для експертизи, але їх кількість і зміст остаточно визначається судом, який може відхилити питання осіб, які беруть участь у справі, мотивуючи це у своїй ухвалі.

Призначення експертизи можливе у стадії провадження у справі до судового розгляду. В ухвалі про призначення експертизи зазначається: підстави та строк проведення експертизи; з яких питань потрібні висновки експертів, ім'я експерта або найменування експертної установи, експертам якої доручається проведення експертизи; об'єкти, які мають бути досліджені; перелік матеріалів, що передаються для дослідження, а також попередження про відповідальність експерта за завідомо неправдивий висновок та за відмову без поважних причин від виконання покладених на нього обов'язків. При призначенні експертизи експертам кількох установ, в ухвалі зазначається найменування провідної установи. Провідною взнається експертна установа, якщо проведення експертизи доручається експертній установі та особі, яка не є працівни­ком цієї установи (ст. 144 ЦПК України).

Для забезпечення об'єктивності і безсторонності функції експерта експертизу не можуть виконувати особи, які є членами сім'ї або близькими родичами сторін, інших осіб, які беруть участь у справі; якщо вони особисто, прямо чи побічно заінтересовані в наслідках справи; які знаходяться або знаходилися раніше у службовій або іншій залежності від сторін, інших осіб, які беруть участь у справі, тощо (статті 20, 22

ЦПК України).

Особа, яку призначено експертом, зобов'язана з'явитися на виклик суду, провести повне дослідження і дати обґрунтування об'єктивний письмовий висновок щодо поданих на її розгляд питань. Для цього експерт має право знайомитися матеріалами справи, брати участь у її розгляді судом, просити суд про надання йому додаткових матеріалів. Експерт має право відмовитися від надання висновку, якщо наданих йому матеріалів недостатньо або якщо він не має необхідних знань для виконання покладеного на нього обов'язку. Експерт, який злісно ухиляється від явки до суду або відмовляється без поважних причин від виконання покладених на нього обов'язків, або подав завідомо неправдивий висновок, несе відповідальність за статтями 384 і 385 КК України (частини 3, 6, 10, 12, 13 ст. 53 ЦПК України).

Експерт надає мотивований висновок у письмовій формі, який приєднується до справи. Висновок експерта — це письмове викладення даних про обставини, що мають значення для справи, які встановлені ним на підставі спеціальних знань і одержаних у результаті проведеного експертного дослідження матеріалів справи.

Висновок експерта повинен містити докладний опис проведених досліджень, зроблені в результаті їх висновки і обґрунтовані відповіді на поставлені судом питання. У випадку при значення кількох експертів, останні мають право радитися між собою і якщо дійдуть до одного висновку, вони всі підписують його. Експерт, не згодний з висновком іншого експерти, складає окремий висновок (частини 2, 3 ст. 147, ч. 2 ст. 148 ЦПК України).

У теорії і практиці цивільного процесу виділяються такі види висновків експерта: категоричний (позитивний або негативний); вірогідний, про неможливість відповісти на поставлені питання за наявності вихідних даних; умовний. Вірогідний висновок не може бути прямим доказом і на ньому не може ґрунтуватися судове рішення. Умовними висновками експерта є такі, у яких формулюються різні категоричні висновки залежно від того, які фактичні дані, покладені в обґрунтування висновків, будуть доказані в судовому засіданні.

Процесуальний порядок дослідження висновку експерта забезпечується шляхом особистого і безпосереднього сприймання висновку експерта судом та іншими особами, які беруть участь у справі. Письмовий висновок експерта оголошується у судовому засіданні. Суд має право запропонувати експерту дати усне пояснення свого висновку. Усне пояснення заноситься до журналу судового засідання. Для роз'яснення і доповнення висновку експерту можуть бути поставлені запи­тання особами, які беруть участь у справі, а також судом у порядку, встановленому ст. 189 ЦПК України. Роз'яснення і доповнення висновку, викладені письмово, приєднуються до справи. Висновок експерта для суду не є обов'язковим і оцінюється за правилами ст. 212 ЦПК України.

До змісту оцінки включається: аналіз додержання процесуального порядку підготовки, призначення і проведення експертизи; аналіз висновку експерта за питаннями (завданнями), поставленими судом; аналіз повноти висновку; оцінка наукового обґрунтування висновку; оцінка наявних у виснов­ку експерта фактичних даних з точки зору їх належності і місця в системі інших доказів.

У результаті проведеної оцінки суд може визнати висновок: повним і обґрунтованим та покласти його в основу рішення су­ду; недостатньо чітким або неповним і призначити додаткову експертизу, постановляючи про це ухвалу; необґрунтованим, що викликає сумнів у його правильності, і призначити пов­торну експертизу. Суд може не погодитися з висновком екс­перта і без призначення повторної експертизи вирішити справу на підставі інших доказів. Але незгода суду з висновком експерта має бути мотивована в рішенні або ухвалі (ч. 7 ст. 147 ЦПК України).

Забезпечення доказів

Враховуючи роль у реалізації принципу змагальності у забезпеченні відшукання істини у справі, статті 10, 60, 131 ЦПК України надають право і зобов'язують сторони та інших осіб,які беруть участь у справі, подати свої докази або повідомити про них суд до початку судового засідання щодо розглядусправи. Належні докази у справі не завжди мають у розпорядженні заінтересовані особи, на яких покладено обов'язок доказування певних обставин у справі, а у їх процесуальних
противників чи інших осіб, які не є учасниками процесу, і їх
подання, якщо не вжити необхідних заходів, згодом стане утрудненим або неможливим, вони можуть зникнути або загинути. З метою запобігання настанню таких наслідків ЦПК України передбачений інститут забезпечення доказів (статті 133-135), тобто вжиття судом термінових заходів до закріплення у визначеному процесуальному порядку фактичних даних з метою використання їх як доказів при розгляді цивільних справ.

Підставою для забезпечення доказів є побоювання сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, що подання потрібних доказів стане згодом неможливим або утрудненим (ст. 133 України). Ці особи наділені правом звернутися під час розгляду справи до суду — як до, так і після подання позовної заяви про забезпечення доказів. У випадку подання заяви про забезпечення доказів до подання позовної заяви, заявник має подати позовну заяву протягом десяти днів з дня постановлення ухвали про забезпечення доказів. При неподанні позовної заяви у зазначений строк особа, яка подала заяву про забезпечення доказів, зобов'язана відшкодувати судові витрати, а також збитки, заподіяні у зв'язку із забезпеченням доказів.

У заяві про забезпечення доказів зазначаються: докази, які необхідно забезпечити; обставини, що можуть бути підтверджені цими доказами; обставини, які свідчать про те, що подання потрібних доказів може стати неможливим або ускладненим, а також справа, для якої потрібні ці докази або з якою метою потрібно їх забезпечити (ст. 134 ЦПК України).

Заява про забезпечення доказів розглядається у п'ятиденний строк відповідно судом, який розглядає справу, а якщо позов ще не пред'явлено — судом, у районі діяльності якого належить провести ці процесуальні дії, з повідомленням осіб, ­які беруть участь у справі. При обґрунтованості заяви, а також, коли не можна встановити, до кого позивач може згодом пред'явити позов, заява про забезпечення доказів розглядається тільки з участю заявника.

Розглянувши заяву, суд (суддя) постановляє ухвалу про забезпечення доказу, в якій зазначає порядок і спосіб її виконання або відмовляє у забезпеченні доказу.

Забезпечення доказів можливе лише передбаченими ч. 2 ст. 133 ЦПК України способами: допитом свідків, призначенням експертизи, витребуванням та оглядом письмових і речових доказів. На ухвалу суду (судді) про відмову забезпечити докази може бути подано скаргу, яка не зупиняє її виконання і не перешкоджає розгляду справи (ч. 4 ст. 135 ЦПК України).

Самостійний процесуально-правовий порядок забезпечення доказів встановлений ч. 3 ст. 53 Закону України «Про внесення змін до Закону України «Про авторське право і суміжні права» від 11 липня 2001 р. № 2627-ІІІ. Зазначену норма включена до змісту статті, що має назву «Способи забезпечення позову у справах про порушення авторського права і суміжних прав», але аналіз свідчить, що нею врегульовані також питання забезпечення доказів з цих категорій справ.

Таке забезпечення можливе, якщо відповідач у справі, що виникла з порушених авторських чи суміжних правовідно­син, відмовляє у доступі до необхідної інформації чи не забез­печує її надання у прийнятний строк, робить перешкоди у здійсненні судових процедур, або з метою збереження відповідних доказів щодо інкримінованого порушення (особ­ливо у випадку, коли будь-яке відстрочення може завдати не­поправної шкоди особі, яка має авторське право, суміжні пра­ва) або коли є очевидний ризик того, що доказ буде знищено, то суд або суддя одноособове мають право за заявою, поданою заявником, вжити тимчасових заходів до пред'явлення позову або до початку розгляду справи за участю іншої сторони (відповідача).

Тимчасові заходи забезпечення встановлені такі: а) огляд приміщення, в якому як припускається, відбуваються дії, пов'язані з порушенням авторського права, суміжних прав; б) накладення арешту і вилучення всіх примірників творів (у тому числі комп'ютерних програм і баз даних), записаних виконань, фонограм, відеограм, програм мовлення, щодо яких припускається, що вони є контрафактними, засобів обходження технічних засобів захисту, а також матеріалів і облад­нання, що використовуються для їх виготовлення і відтворення; в) накладення арешту і вилучення рахунків та інших документів, які можуть бути доказом вчинення дій, що порушують або створюють загрозу порушення (чи підтверджують на­міри вчинення порушення) авторського права, суміжних прав.

Заява про вжиття тимчасових заходів розглядається тільки за участю заявника у дводенний строк з дня її подання, про що постановляється ухвала.

Ухвала про задоволення заяви щодо вжиття тимчасових заходів підлягає негайному виконанню в порядку, встановленому для виконання судових рішень, органом державної виконавчої служби за участю заявника.

Методичне видання