Розвиток освіти та наукових знань

Вплив християнства на культурний розвиток Київської Русі був досить складним і суперечливим. Фактично церквою визначалися напрями розвитку культури. Храми і монастирі стали головними осередками розвитку освіти, науки, мистецтва. Християні­зація Русі стала важливим стимулом поширення книжного знання. При давньоруських храмах і монастирях створювалися бібліотеки, приміщення для переписування книг. Перша бібліотека у Київській Русі була заснована за часів Ярослава Мудрого у Со­фійському соборі (1037 p.), згодом з'явилася бібліотека і в Києво-Печерському мона­стирі. Книжне знання розцінювалося тоді як головна ознака гідності людини.

Розвиток освіти у Київській Русі будувався на власних традиціях із використан­ням античного та болгаро-візантійського досвіду шкільного навчання. До того ж прийняття християнства у його східному, православному варіанті сприяло поширенню гра­мотності, адже на відміну від католицизму богослужіння у православному храмі прово­диться рідною мовою.

Шкільна освіта за часів князювання Володимира Великого і Ярослава Мудрого ста­ла частиною загальнодержавної та церковної політики. Цього часу у Київській державі утворюються три типи шкіл:

— навчальний заклад, що утримувався за рахунок князя, так звана палацова школа підвищеного типу;

— приватна школа домашнього навчання;

— навчальний заклад, у якому готували священиків - школа «книжного вчення».

У давньоруських школах обов'язковим було навчання основам письма, читання та рахунку. А оскільки література, що надходила з-за кордону, була написана здебіль­шого грецькою та латинською мовами, то важливого значення надавали вивченню цих мов. Крім того, вивчали музику та спів, розглядаючи їх як одне з «семи вільних мис­тецтв». Писали на дерев'яних дощечках, вкритих воском, роговою або металевою па­личкою, яка називалася стилем.

Поширенню грамотності сприяла меценатська діяльність київських князів Воло­димира Великого, Ярослава Мудрого, Володимира Мономаха. Уже вXI ст. важливим елементом ідеології давньоруського суспільства стала педагогічна думка, хоч як само­стійна галузь знань вона ще не існувала. Своєрідність давньоруської педагогічної думки виявляється в її орієнтації на суспільно-корисні цінності. Ідеї патріотизму, єдності русь­кої землі, морального вдосконалення особистості стають основи им змістом просвітництва на київських землях. З цього погляду непересічне значення має така пам'ятка давньо­руської літератури, як «Поучения» Володимира Мономаха, що містить цілу низку мо­ральних настанов, спрямованих на утвердження гуманістичного світогляду. Особливої уваги з погляду педагогіки заслуговують «Ізборники Святослава» 1073та 1076років. У «Ізборнику» 1073 р. містилися фрагменти творів візантійських богословів, філософів, письменників. Ця книга стала своєрідним підручником з біології, медицини, астро­номії, математики, логіки. «Ізборник» 1076 р. містив повчання на морально-етичні теми. Завдяки культурним зв'язкам з Візантією, на Русі стають популярними такі га­лузі знань, як філософія, діалектика, граматика. Твори Платона, Аристотеля, Сократа, Епікура стають основними джерелами формування давньоруської філософської думки. Запровадження християнства мало істотне значення для розвитку тогочасної філософсь­кої думки. У межах києворуської культури складався притаманний українській духовній традиції тип мислення, що не схильний до абстрактного філософського теоретизування. Згідно з цим у києворуській культурі виробилося розуміння філософії і філософа. Саме в епоху Київської держави закладалися підвалини філософського мислення, відбували­ся засвоєння та творча переробка елементів візантійської та східної філософських куль­тур. Саме на цій основі формувалися елементи духовної культури Русі, зростало уявлен­ня про людину та її гармонію з навколишнім світом. Київські книжники пропагували мир між народами, обстоюючи ідею спільності людства, рівності народів, духовного вдосконалення людства.

Водночас, будучи далекою від абстрактних проблем, філософська думка Русі не зна­ла схоластики і не замикалась на функції служниці богослов'я, позаяк саме богослов'я усвідомлювало себе як слугу князівської влади.

Особливістю соціально-економічного і політичного життя Київської держави обу­мовлювались і особливості її філософської культури, що проявилося в розмаїтті підходів до розв'язання тих чи інших питань. Основою філософських пошуків у Русі стає філософія історії, основним сюжетом — світова історія, а провідною темою — сенс людсько­го буття.

Прийнявши хрещення від Візантії, Русь звертається ідо її літературних джерел. У загальному масиві перекладної літератури Русі того часу переважають візантійські автори. Це твори отців церкви, книги із всесвітньої історії. Із візантійської культурної спадщини вибирається те, що відповідає інтересам культурного розвитку Русі. Із патри­стики тут в основному перекладаються пам'ятки IV—VI ст., в яких християнство збли­жається з філософією. Це, насамперед, твори Іоанна Дамаскіна, де викладено грамати­ку і діалектику, Іоанна Златоуста, Василя Великого, Григорія Богослова, Єфрема Сірина та ін. Крім візантійської літератури, набули поширення праці болгарських авторів: солунських братів Кирилата Мефодія, Іоанна Екзарха, Костянтина Преславського, Кли­мента Охрідського та інших представників «золотого віку» болгарської культури.

Свідоцтва про будову Всесвіту та космологічні уявлення черпалися із «Шестидневів» (Василя Великого, Георгія Песиди, Іоанна Екзарха) — оповідань про створення світу з розгорнутими коментарями богословського, філософського та природничо-наукового характеру; «Фізіолога» — збірки відомостей про звірів, птахів, комах, риб тощо, зібра­них із різних джерел східних переказів, з Талмуду, Бібліїта ін.; «Християнської топог­рафії» Козьми Індикоплова — оповідань із космографії та географії християнського погляду, творів Єпіфанія Кіпрського, апокрифічних творів. У цих творах розглядалась, насамперед, християнська наука. Вони містили цілий ряд найнеймовірніших вигадок (твердження про плоскість Землі, проте, що левиця приводить мертве левеня, а вже потім оживляє його своїм духом, ствердження, що змія поститься сорок днів і сорок ночей, перш ніж скинути шкіру, тощо.). По суті це було кроком назад порівняно із здобутками античних мислителів, проте поряд з вигадками, далекими від дійсності, в них вкраплялися і елементи істинного знання.

На основі творчого осмислення перекладних джерел світової культури того часу формувалася філософська культура Русі. Маючи полемічний характер, ці твори містили ряд глибоких філософських ідей про співвідношення віри і розуму, сутність і сенс люд­ського буття, місце і призначення людини у світі, її пізнавальні можливості. Період їх появи належить до XI — першої половини XII ст.

Особливою просвітницькою і культурною атмосферою відрізнявся двір Яросла­ва Мудрого. Просвітницька діяльність князя і членів його родини залишила помітний слід в історії вітчизняної культури. Київська Русь не поступалася в освіченості тогочас­ним країнам Європи. При дворі київського князя виховувалися й здобували освіту діти багатьох королів європейських держав.

Своєю освіченістю славився син Ярослава Мудрого Всеволод, який знав п'ять іноземних мов і був обізнаний у багатьох галузях знань. Саме Всеволод Ярославович був засновником Видубицького монастиря. Інший син Ярослава — Святослав був фундато­ром Успенського собору Києво-Печерського монастиря і замовником «Ізборників» 1073 і 1076 рр. Відомою постаттю в Історії Європи стала Анна Ярославна, яка отримала при дворі освіту і стала дружиною французького короля Генріха. Донька Всеволода Ярославовича— Ганна відкрила у 1086 р. при Андріївському монастирі школу для дівчаток, де навчали письму, музиці, співу, рукоділлю.

Найпомітнішими культурними центрами на київських землях цього часу стали монастирі. Значну роль у справі просвітництва відігравала Києво-Печерська лавра. Зас­нований монастир був у 1051 році у печерах над Дніпром. А назву «лавра» отримав уже у XII ст. Таку назву мали великі монастирі у Палестині та Греції ще у IV-VI ст. (Слово «лавра» означає «міська вулиця, квартал»). Культурно-просвітницьку діяльність здійснював Видубицький монастир, побудований у другій половині XI ст. князем Все­володом Ярославичем. До цих осередків освіти з усіх країв прямували люди, щоб от­римати знання. З розвитком освіти Київська Русь ставала однією з найбагатших і найосвіченіших країн Європи.

Християнство, яке прийшло на давньоруські землі, інтенсифікувало містобуду­вання і храмобудування, розвиток образотворчого мистецтва, художнього ремесла. Вод­ночас, прийняття християнства стимулювало зростання спочатку церковного, а потім і світського письменства, відкрило шлях проникненню на Русь здобутків візантійської літератури, а також літератур східних і західноєвропейських народів.

Основою писемної мови Київської Русі була жива давньослов'янська мова східних слов'ян. Вона почала формуватися у VI-Хет. з праслов'янської мови. Із введенням хри­стиянства на Русь приходить і книжна церковнослов'янська мова, яку називають ще старослов'янською. Із становленням давньоруської літературної мови утверджувалася і література Київської Русі. Письменство розвивалося у тісному єднанні з уснопоетич­ною народною творчістю, яка мала переважно синкретичний і дуалістичний характер, поєднуючи язичницький світогляд з християнством. Отже, усна народна творчість, по­ява писемності, запровадження християнства прискорили процес становлення літерату­ри Київської Русі з притаманним їй історизмом, громадянською активністю та публі­цистичністю стилю. За два з половиною століття (до монголо-татарської навали) вона досягла високого ідейного і художнього рівня.

Літературу Київської Русі прийнято ділити на перекладну й оригінальну, що обу­мовлено історичною закономірністю.

Оскільки Київська Русь прийняла християнство за греко-візантійським зраз­ком, то й перші церковні книги були візантійського походження. Переписувалася і пе­рекладалася, насамперед, біблійна література: вибрані тексти зі Старого заповіту — пара­мійник, збірка псалмів царя Давида — псалтир, діяння апостолів — «Апостол», тлума­чення біблійних текстів — палеї та ін. Біблійні книги, або «святе письмо», були обов'язковою церковною літературою. До Київської Русі потрапила порівняно незнач­на частина біблійних книг із Моравії та Болгарії в перекладах старослов'янською мо­вою, зроблених Кирилом та Мефодієм. Особливу популярність мав Псалтир, який ви­користовувався як підручник для навчання письма. Набув поширення також Парамійник, великою популярністю користувалися новозавітні твори, зокрема Євангеліє, «Апос­тол», «Апокаліпсис» («Одкровення Іоанна»), які були основним джерелом утвердження християнської церковної ідеології. З них укладалися апракосні (неповні) євангелія і апостоли, які були розраховані на читання під час церковних служб у визначені дні тижня та релігійних свят.

Найдавнішими апракосними євангеліями, переписаними на Русі, були кирилич­на частина Реймського євангелія Анни Ярославни (перша половина XI ст.), Остромирове євангеліє. Архангельське євангеліє (1092 p.), Новгородські службові лінії (1095-1097 pp.) та кілька «Апостолі в» другої половини XII ст. Повні переклади усіх книг біблії у вітчиз­няній писемності з'явилися набагато пізніше.

Чималого поширення на Русі набули твори релігійного змісту — апокрифи (гр. — «прихований, таємничий»). Вони уточнювали і доповнювали «святе письмо». На зорі християнства апокрифи призначалися для людей обраних, посвячених у таємниці релігії. Згодом їх почали використовувати різні опозиційні єретичні угруповання, які вели внутрішньо церковну боротьбу. Це спричинило перегляд таких творів ортодоксальною церквою. За тематикою апокрифи поділяють натри групи: старозавітні, новозавітні та есхатологічні. Старозавітні були найдавнішими апокрифами. Це були легенди про ство­рення світу, про Бога і Сатанаїла, про Адама і Єву, про всесвітній потоп, ковчег Ноя, царів Давида і Соломона. Новозавітні апокрифи розповідали про життя і діяльність Ісуса Христа, про народження Христа, про діяння апостолів. І, нарешті, найпопулярнішими були апокрифи есхатологічні — про загробне життя, про кінець світу, про рай і пекло. Найвідомішим есхатологічним апокрифом з часів Київської Русі стало «Хождєніє богородиці по муках». У процесі довготривалого переписування й редагування цей апок­риф обростав соціально-побутовими елементами, образ богородиці опоетизовувався. Пізніше фабульна основа апокрифів увійшла окремими темами, образами у художню літературу.

Традиції Біблії у створенні життєписів продовжувало житійне, або агіографічне письменство (гр. — «святий» і «пишу»). Найпершими відомими в Київській Русі агіог­рафічними творами були переклади житій Антонія Великого, Федора Студита, Іоанна Златоуста, Георгія Побідоносця. Найбільшою популярністю у києворуських землях, а пізніше і в Україні, користувалися житія Миколая та Олексія — «чоловіка божого».

З Візантії прийшла до нас також патристика (гр. — «батько», «отець»), або ора­торсько-учительська література «отців церкви» — богословів і проповідників християнства. Це були твори Іоанна Златоуста, Григорія Богослова, Василя Великого, Єфрема Сирина та ін. Твори патристики сприяли зміцненню основ християнської моралі та фе­одальної ідеології. Вони популяризували основні принципи християнської догматики, тлумачили біблійні тексти, прославляли біблійних героїв і діячів церкви.

Великою популярністю на Русі користувався збірник Іоанна Златоуста «Златоструй», де були вміщені проповіді і повчання видатного візантійського богослова. Твори Іоанна Златоуста приваблювали читачів не тільки релігійно-моралізаторським змістом, а й певними соціальними проблемами, в яких автор викривав пороки тогочасного візан­тійського суспільства.

Серед перекладних творів помітне місце посідали полемічні твори Василя Кесарійського, Афанасія Александрійського, проповіді Єфрема Сірина. Із слов'янських про­повідників популярністю користувалися повчання Клемента Охрідського — учня Ки­рила і Мефодія.

У зв'язку з інтенсивним розвитком знань у Київській Русі досить поширеною стала природничо-наукова література енциклопедичного характеру. В ній містилися відо­мості про навколишній світ, про флору і фауну відповідно до християнського віровчення з широким використанням античних джерел.

З візантійської літератури на Русь прийшли «шестидневи», які докладно комен­тували біблійний переказ про створення світу за шість днів. Застерігаючи читачів від захоплення античними теоріями про сутність природи, такі твори все ж користувалися здобутками античної науки, зокрема, працями Аристотеля і Плутарха, астрономічними та атомістичними дослідженнями. Найбільш відомим у Київській Русі був «Шестиднев» Іоанна Екзарха, в якому, крім біблійної міфології, містилися оригінальні роздуми автора про велич слов'янської мови, побут слов'ян тощо. Вважається, що цей твір мав значний вплив на «Слово про Закон і благодать» Іларіона, «Поучения» Володимира Мономаха та інші давньоруські твори.

Географічною енциклопедією була «Християнська топографія» Козьми Індикоплова, яка мала космографічний характер. У книзі наводяться цікаві географічні, істо­ричні, археологічні відомості легендарно-казкового характеру і реальні описи тих країн, де побував Козьма. Автор викладає свої уявлення про будову всесвіту на засадах дог­матики християнського віровчення. Дослідники вважають, що деякі фрагменти твору увійшли до давньоруських літописів.

Видатними пам'ятками перекладної літератури візантійсько-болгарського по­ходження є хронографи, в яких викладено епізоди всесвітньої історії. Матеріалом для історичних хронік слугували твори античних і середньовічних істориків, античні міфи, язичницькі і християнські переклади та легенди і, звичайно ж, Біблія.

У Київській Русі поширення набули хроніки Іоанна Малали, Георгія Синкелла і Георгія Амартола. Хроніка Іоанна Малали була перекладена в Болгарії і складалася з передмови і вісімнадцяти невеликих книг чи розділів. Утворі викладається історія Єгип­ту, Ассірійського царства, Вавілону, Греції, Риму, Візантії, Персії. Крім того, подаються оповіді про античних богів і героїв. Помітним явищем доби перекладної літератури ста­ла велика за обсягом хроніка Георгія Амартола, що складалася з чотирьох книг і містила виклад подій від Адама до Олександра Македонського, історії Римської імперії, Візантії і закінчувалася 864 роком. Стилістично хроніка ця близька до проповідницької та вчи­тельської літератури.

Отже, через перекладні візантійські хроніки давньоруський читач мав змогу оз­найомитися з історичними подіями, з візантійською і римською культурою та культу­рами інших народів. До того ж вони спонукали давньоруських літописців до визначен­ня місця Руської землі у світовому історичному процесі.

Швидкими темпами запроваджувалася у Київській Русі література світського характеру — белетризовані воїнські повісті та романи. Серед них повість Иосифа Флавія «Іудейська війна», «Троянські діяння» Іоанна Малали, воїнський роман «Александрія», лицарський роман «Девгенієве діяння» та ін. Якщо релігійна література перекладалася адекватно, з максимальним наближенням до оригіналу, то белетристична література зазнавала творчої переробки, якісного переосмислення.

Візантійська, болгарська література збагачували і розширювали для русичів обрії художнього мислення, стимулювали розвиток оригінальної вітчизняної літератури в епоху Київської Русі. Оригінальна література перебувала в постійних зв'язках з літера­турами Заходу і Сходу і була органічною частиною духовної культури всього давньо­руського народу. Під впливом перекладної літератури та на основі власної словесності розвинулося літописання, проповідницька, агіографічна література, з'явилися світські твори.

Уже в першій половині XI ст. виникло багато переказів про поширення християн­ства. Візантія намагалася підпорядкувати Русь своїй церковній ієрархії. Це викликало протест давньоруських князів. Ярослав Мудрий домігся заснування в Києві у 1039 р. руської митрополії. І вже перші давньоруські твори мали виразний антивізантійський характер і були спрямовані на утвердження релігійної рівноправності Русі.

Давньоруські літописи—це історичні твори, в яких найголовніші події записува­лися у хронологічному порядку, по роках (літах). Укладачі літописних текстів не були простими фіксаторами історичних фактів. Вони намагалися подати живу панораму подій, свідками яких були самі. Звертаючись до історичного минулого слов'ян, літописці залу­чали фольклорні перекази, уснопоетичну народну творчість. Літописна спадщина, яка дійшла до наших днів, створювалась не одним поколінням книжників. Літописи не розглядалися нашими предками як завершені твори. Вони складалися разом з самою історією, їх постійно доповнювали новими фактами, а деякі історичні події переосмис­лювалися й висвітлювалися по-іншому. Літописання увібрало в себе елементи історичних хронік, богословські твори, церковні «повчання». Всі різночасові записи, вставки у сукупності утворювали літописне зведення.

Перше таке відоме зведення було складене в Києві наприкінці 30-х років XI ст. Воно увібрало в себе окремі статті церковного характеру, записи, перекази, легенди по­передніх часів. Цей літопис у науці прийнято називати найдавнішим. У ньому відобра­жені цікаві деталі з суспільно-політичного та культурного життя Київської Русі першої половини XI ст. Це був час значного соціально-економічного піднесення ранньофео­дальної держави. У центрі оповіді -—діяння великого князя Ярослава, названого сучас­никами Мудрим.

Наступним було давнє Новгородське зведення, доведене до 80-х років XI ст., за ним — Києво-Печерське зведення і початкове Київське зведення, яке об'єднало матеріа­ли другого і третього Зведень, а також інші джерела. Названі зведення у первісному вигляді не збереглися — вони увійшли у пізніший Початковий літопис (1093 p.), фунда­ментальний літопис «Повість временних літ» (1113р.), продовжений Київським літо­писом (1200р.).

Вважається, що Початковий літопис був укладений ігуменом Києво-Печерсько­го монастиря Іваном. До цього зведення увійшли «Сказання про поширення християн­ства» та хронологічні записи про київські події, зроблені Никоном. З Початкового літопи­су постає надзвичайна особистість Никона — видатного книжника, вченого і політичного діяча. Фіксуючи сучасні йому події, Никон вдавався до переосмислення історичного минулого свого народу. На основі усних переказів він доповнив оповідь про початки Давньоруської держави. Зокрема, саме Никон вперше виклав новгородську легенду про запрошення варягів на Русь і висунув припущення про те, що князь Ігор був сином Рюрика, якого нібито покликали новгородці. Никон пристрасно обстоює ідею єдності руського народу, який, на його думку, має власну героїчну історію. Твори Никона вик­ликали невдоволення з боку грека митрополита і деякого оточення великого князя і тому книжник тривалий час прожив у далекій Тмутаракані.

Близько 1113 року у Печерському монастирі був створений новий літописний твір, названий за його першими словами «Повість временних літ». Твір мав три редакції, які не дійшли до нас у первісному вигляді. Перша належала Нестору і прославляла князя Святополка за перемогу над половцями. Другу здійснив у Видубицькому монастирі ігумен Сильвестр за князювання Володимира Мономаха. Ill 6 року були перероблені заключні статті Несторового твору, де уславлювався вже не Святополк, а Мономах. Тре­тю редакцію було також здійснено у Видубицькому монастирі 1118р. для сина Мономаха Мстислава, який намагався протиставити Києву Новгород. Саме у Видубичах, до «Повісті временних літ» був внесений і текст знаменитого «Повчання» Володимира Мономаха дітям. У цьому цікавому джерелі викладено основні віхи з життя та діяльності популярного на Русі князя.

Для Нестора тільки той князь вартий похвали, який дбав про могутність і єдність рідної землі, добре ставився до підлеглих, був відважним і гуманним.

«Повість временних літ» є яскравим свідченням високого рівня давньоруської літе­ратури, її патріотизму. Цей твір став синтезом давньоруської історії до початку XII от. і справив вплив на подальший розвиток вітчизняного літописання — всі наступні літопи­си починалися з повного або скороченого його переказу.

Продовженням «Повісті временних літ» стали Київський і Галицько-Волинський літописи. Київський літопис називають світським твором. Найпомітнішими опові­даннями літопису є розповіді про повстання у Києві 1113 року та про похід Ігоря Свя­тославича проти половців у 1185 році. Ця оповідь є літописною паралеллю «Слова о полку Ігоревім». Київський літопис відбиває складні і суперечливі процеси суспільно-політичного розвитку Київської держави періоду феодальної роздробленості.

Волелюбний дух наших пращурів донесла до наших днів чудова літописна пам'ят­ка другої половини XIII ст.—Галицько-Волинський літопис. Цей твір висвітлює най­головніші події неспокійного XI11 століття. Композиційно він складався з двох частин: літопис галицький і літопис волинський. У центрі уваги першого - діяння князя Дани­ла Галицького, у другому розповідається про волинські землі за князювання Володи­мира Васильковича.

У літературі Київської Русі значного розвитку набуває ораторське письменство, урочиста риторика: проповіді, «слова» для виголошення. Виразний дидактичний характер мали такі твори, як «Поучання до братії» новгородського єпископа Луки Жидяти, кілька повчань Феодосія Печерського, повчання Георгія Зарубського та Григорія Філософа. У повчаннях викладалися загальні правила поведінки та моральні правила християнства.

Другу групу ораторської прози Київської Русі представляють твори видатних проповідників-письменників Іларіона, Климента Смолятича та Кирила Туровського.

Це були врочисті твори, розраховані на придворну князівську і церковно-богословську верхівку. Іларіону належить кілька творів: «Сповідання віри», «Слово про закон і благо­дать», невелике повчання священикам і «Послання до брата стовпника». «Слово про закон і благодать» вперше було виголошене в Софійському соборі у 1049 р. з приводу завершення будівництва київських оборонних споруд. Цей твір можна вважати церков­но-політичним трактатом, написаним у період воєнних сутичок Русі з Візантією. Рито­рична майстерність Іларіона забезпечила йому високе становище у суспільстві.

У 1147 p., з волі князя Ізяслава Мстиславича київським митрополитом був по­ставлений Климент Смолятич. З його творів дійшов до настільки один — послання Климента до смоленського пресвітера Фоми. «Послання Фомі» — це фрагмент листу­вання Климента з князями — київським Ізяславом, смоленським Ростиславом та пре­світером Фомою. На основі полеміки, викладеної у цьому творі, можна допускати, що у цей час могли вже існувати давньоруські школи богословсько-проповідницького крас­номовства.

Друга половина XII ст. позначена діяльністю Кирила Туровського. Йому нале­жать вісім «слів» на церковні свята, три повчання, два канони, тридцять молитов, кілька послань, а також «Притча про людську душу і телеса» і «Сказання про чорноризничий чин». Особливе значення мають його святкові проповіді або слова, які являють собою цікаві оповіді з доповненням євангельських сюжетів поетичними подробицями. Ок­ремі фрагменти слів Кирила Туровського є яскравим проявом філософсько-богословсь­кої лірики в давньоруській літературі.

Молода Київська держава боролася засвою політичну, церковну та культурну неза­лежність від Візантії, і це впливало на формування оригінальної давньоруської житійної літератури. Усередині XI ст. давньоруські книжники створили агіографічні повісті про «хрестителів Русі» — княгиню Ольгу та її онука Володимира, про синів Володимира Бори­са і Гліба, а також про засновників Києво-Печерського монастиря Антонія і Феодосія.

Видатною пам'яткою патристичної літератури Київської Русі став «Києво-Пе­черський патерик». Від заснування монастиря до XI11 ст. назбиралося багато легенд про печерських отців, саме ці оповіді й були об'єднані в тематичну збірку. «Києво-Печерсь­кий патерик» відобразив чимало фактів і картин реальної дійсності. Він став помітною подією в духовному житті Київської Русі, підсумував розвиток оригінальної вітчизня­ної агіографії і був найвищим її досягненням.

Великою популярністю користувалися паломницькі твори, які були своєрідними довідниками для географів, археологів, істориків. Найпомітнішим твором паломницької літератури є «Житіє і ходіння Данила, руської землі ігумена». Саме він започаткував давньоруську паломницьку літературу.

Найвеличнішою пам'яткою давньоруського письменства та одним із кращих творів світського героїчного епосу є «Слово о полку Ігоревім». Твір написаний під вра­женням невдалого походу навесні 1185 р. новгород-сіверського князя Ігоря Святосла­вича разом з братом Всеволодом та небожем Святославом проти половців. Невідомий автор поеми, людина рідкісного поетичного таланту, створив шедевр, що досі не пере­стає чарувати художньою досконалістю та патріотичною спрямованістю.

Загалом можна відзначити, що найпомітніші пам'ятки давньоруської літератури «Повість временних літ», «Поучения Володимира Мономаха», «Слово про закон і благо­дать» Іларіона та ін. за своєю оригінальністю не мають аналогів у тогочасній європейській літературі. Тільки в «Слові о полку Ігоревім» дослідники знаходять паралелі із середньо­вічними епічними творами — французькою куртуазно-рицарською «Піснею про Роланда», німецькою «Піснею про Нібелунгів», грузинською поемою Шота Руставелі «Витязь у тигровій шкурі», хоч за своєю патріотичною спрямованістю й художньою доско­налістю «Слово» стоїть значно вище названих пам'яток.

Отже, художні твори Київської Русі є гідним внеском у скарбницю світової куль­тури. Провідними у них були патріотичні ідеї утвердження величі Руської землі, авто­ритету руської православної церкви, збереження державної єдності у боротьбі з чужо­земною навалою.