Братства. розвиток освіти. книгодрукування
В умовах польського поневолення православна церква втратила своє привілейоване становище і опинилася перед загрозою повного знищення.
Це викликало зростання ролі церкви як національної організації. Митрополит
і єпископи вважалися представниками всього народу, а церковні собори стали всенародними з'їздами. Навколо церков гуртувалися братства, школи, шпиталі, розвивалося письменство й мистецтво. Після прийняття Берестейської унії (1596 р.) у релігійному житті суспільства стався розкол, після якого православна і греко-католицька церкви опинилися в орбіті загальноєвропейських релігійних і культурних рухів.
Величезна роль у розвитку культури в Україні належала братствам, які існували в Києві, Львові, Луцьку, Острозі, Рогатині, Дубно та ін. Це були релігійно-національні об'єднання, які очолили боротьбу проти політики національного та релігійного тиску Польщі. Братства існували при церквах від давніх часів, але спершу мали тільки релігійний характер. Коли поширилася цехова організація, братства запозичили дещо з цехового устрою. В XVI ст. братства поширили свою діяльність на широке політичне й культурне поле, вони утримували школи, друкарні, лікарні та шпиталі, засновували бібліотеки, розповсюджували церковну літературу. Спочатку до братств входили міщани, пізніше – шляхта і духовенство.
Внутрішня структура братств була нескладна. Всі дійсні члени сплачували членські внески і вступне. Членів було небагато: у Львівському Успенському братстві їх налічувалося 20-30, а в Луцькому – до 15. Луцьке братство (засноване в 1617 р.) мало більшість членів із шляхти, київське (засноване в 1615 р.), переважно складалося з духовенства. Щоб підтримати діяльність Київського братства, до нього вступив славетний гетьман Петро Сагайдачний з усім Військом Запорозьким і узяв цей культурний центр під свій протекторат. У XVII ст. братства стали загальнонаціональними установами. Братства були у тісних взаємозв'язках, вели жваве листування; братчики посилали один до одного своїх посланців, повідомляли про свої плани, радились у різних справах.
У кінці XVI ст. серед братств виділяється Львівське, якому в 1586 р. антиохійський патріарх Йоаким доручив нагляд над іншими братствами. Львівське братство ініціювало заснування братств по всіх містах і містечках. Віденське братство випустило друком зразок статуту, і братська організація набула всюди однакових форм.
Розвиток освіти. Освічені люди того часу вважали, що саме недостатній розвиток освіти був головною причиною занепаду культурного й національного життя. Тому найважливішою була справа заснування нових шкіл. Навчання у школах носило літературний характер. Після вивчення основ граматики вивчали поетику та риторику, основи філософії. Поза літературною освітою учень виносив зі школи деякі знання з математики, астрономії, музики. Високі вимоги ставилися до вчителів, які мали бути розумними, благочестивими (не п'яницями, розпусниками, хабарниками, зависниками, а являти собою взірець добра і всіяких чеснот в усьому). Учні в школі мали рівні права, які визначалися шкільним статутом. Братські друкарні видавали книги. Вихованці братських шкіл мандрували містами й селами, розносили нові знання і гасла боротьби.
Переяславський колегіум (аудиторія)
Важливу роль у розвитку освіти відіграла Запорозька Січ. Вже у 1576 р. на землях Війська Запорозького була заснована перша школа, в якій навчалися бажаючі – як малолітні, так і дорослі. На Чортомлицькій Січі (нижче від Нікополя) в 1650 р. збудували січову військову церкву із школою. У цій школі, як свідчать документи, навчалося 80 учнів. Загалом на Запорожжі було 44 церкви, при 16 з них працювали церковно-парафіяльні школи.
Головним учителем січової школи був ієромонах. Навчання в усіх школах Запоріжжя велося рідною – «руською» – мовою. Крім рідної, у січових школах вивчали старослов'янську і латинську мови, письмо й лічбу, закон Божий, піїтику, риторику, геометрію, географію, астрономію, музику тощо. Учні проходили курс військово-фізичного виховання. Учні щороку обирали собі двох отаманів: одного для учнів старшого, другого – для учнів молодшого віку. Виняткову увагу запорозькі козаки приділяли добору вчителів, стежили за їхніми поведінкою і працею.
Тривалий час залишалася невирішеною справа вищої школи, яка могла б дати освіту інтелігенції і протидіяти впливам єзуїтських шкіл. Розв'язання цієї проблеми привернуло увагу князя Костянтина Острозького, волинського магната, що займав високі урядові посади і розумів вагу освіти. Він заснував у своєму маєтку в м. Острозі у 1576 р. школу, відому під назвою Острозької академії. Щоб забезпечити школі вищий рівень, Острозький запросив викладати в ній видатних українських та іноземних вчених. Очолив Академію Герасим Смотрицький. З 1576 р. тут діяла друкарня Івана Федорова, яка видала понад 30 найменувань книжок, особливим досягненням було видання Острозької Біблії в 1581 р. В Академії навчалися майбутній гетьман Петро Конашевич-Сагайдачний та вчений, письменник Мелетій Смотрицький. Але проіснував навчальний заклад недовго. В 1608 р., після смерті К. Острозького, його син Януш, який був вже католиком, справи батька продовжувати не бажав. А онука князя Острозького, Анна Алоїза Ходкевичева, заснувала в Острозі єзуїтську колегію.
Петро Могила
У 1632 р. Петро Могила об'єднав школу Києво-Печерської лаври з братською школою і створив навчальний заклад Києво-Могилянський колегіумом, з 1694 р. він став називатися Києво-Могилянською академією. Новий навчальний заклад розвивався за західноєвропейським зразком. Крім чотирьох нижчих класів (фари, інфіми, граматики, синтаксими), колегіум мав класи поетики, риторики, філософії. Лекційні курси читалися переважно латинською мовою, як і в тогочасних західноєвропейських колегіумах та університетах. На цьому дуже наполягав сам Петро Могила, хоча проти вивчення латини в Україні стояла значна частина духовенства.
Як і тогочасні європейські університети, Києво-Могилянський колегіум мав у своєму підпорядкуванні школи, що працювали за його програмою: у Вінниці (заснована 1634 р.; в 1639 р. перенесена до Гощі); у Кременці (відкрита в 1639 р. за участі фундаторів Кременецького братства Лаврентія Древинського та Данила Малинського). У школах викладалися арифметика, граматика, музика, нотний спів, геометрія, астрономія, грецька, латинська та польська мови. Щорічно в академії навчалося близько тисячі учнів як з України, так і з Білорусії, Молдови, Сербії, Чорногорії, Болгарії, Греції та інших країн. Навчалося чимало росіян, зокрема Михайло Ломоносов.
Західний вплив і атмосфера вільнодумства Києво-Могилянської академії відчуваються через методу викладання в ній філософії. Кожен професор філософії мав виробити свій оригінальний курс, до цього навіть зобов'язував статут академії. Згодом Києво-Могилянська академія стала не лише освітнім, а й науковим центром. Професори, як свідчать нотатки лекцій Йосипа Горбацького в 1639 – 1640 рр. та Інокентія Гізеля в 1645 – 1647 рр. («Підручник логіки» та «Загальний нарис філософії»), не обмежувались лише викладом концепцій, загальноприйнятих у тогочасній європейській науці, а ще самостійно розробляли проблеми логіки, психології та інших наук. Пам'ятками православної полемічної літератури стали «Палінодія» Захарія Копистенського і польськомовний трактат «Літос», який вважають твором Петра Могили. Обидва твори засвідчують ерудицію авторів, їхню обізнаність як з богословською думкою Сходу і Заходу, так і з тогочасною слов'янською та західноєвропейською літературою.
Головне значення Києво-Могилянської академії полягало в тому, що українці вже в XVII ст. мали свою вищу школу, яка здобула визнання, демонструвала зв'язок української культури із західноєвропейською, сприйняла ідеї гуманізму, Реформації та Просвітництва, стала віддзеркаленням демократизму українського суспільства і здійснила величезний внесок у справу формування української еліти.
Книгодрукування. За умов чужоземного поневолення, коли український народ був позбавлений власної державності, одним із найважливіших факторів розбудови національної свідомості стала рукописна книга. Центром освіти і книгописання в XIV – XVI ст. були монастирі, зокрема Києво-Печерський, Дерманський, Унівський, Зимненський. Книгописні майстерні функціонували по всій Україні. Професія переписувача книжок, – а цією справою займалися здебільшого ченці, – була в пошані.
Книга завжди була основою освіти, і українські прогресивні діячі не шкодували коштів на формування бібліотек з творів античних та європейських письменників, філософів, просвітителів. Книга в Україні була дуже шанована, на ній виховувалися різні прошарки освічених людей. Подарувати книгу храмові вважалося справою честі. Книги перекладали з іноземних мов, переважно з грецької, латини. Несприятливі історичні умови призвели до значної втрати культурних і мистецьких цінностей, зокрема й рукописних книг. Найвідоміші пам’ятки XIV ст.: «Пандекти Антіоха» (1307 р.), переписані
у Володимирі-Волинському; «Євангеліє» із Спаського Красносільського монастиря в Луцьку; «Київський Псалтир» (1397 р.), створений дияконом Спиридонієм, – найвидатніша пам'ятка XIV ст., оздоблена майже 300 мініатюрами, які виконані надзвичайно майстерно.
