Характер політики румунського уряду щодо українців

Протягом 22 років румунської окупації щодо українсько­го населення краю проводилася політика румунізації, яка була ще жорстокішою, ніж на західноукраїнських землях Польщі. На анексованих землях румунський режим втілював у жит­тя класичну колоніальну політику, спрямовану на зміцнен­ня контролю над українськими територіями. Закон про адміністративну уніфікацію поширював на приєднані землі законодавство Румунського королівства, скрізь було ліквідо-

вано самоврядування. Представники окупаційних властей на­магалися довести, що Бессарабія і Буковина - штучні утво­рення австрійського і російського походження. В Румунії вони не мають ніякого права на існування. Замість таких окремих адміністративних територій, як Бессарабія, Буковина, Вала-хія тощо, було створено 10 цинутів (провінцій).

Румунізація українців у першу чергу проявлялася в куль­турно-освітній сфері. Дійшло навіть до того, що румунські власті не визнавали українців як окрему національність, вва­жаючи їх слов'янізованими румунами. Закон про народні школи від 26 липня 1924 р. вимагав, щоб громадяни «ру­мунського походження», що «забули» свою рідну мову, відда­вали дітей у державні або приватні школи, де викладання велося румунською мовою.

На окупованих землях румунська мова оголошувалася державною, а українська заборонялася для вживання в дер­жавних і муніципальних закладах. На роботу в установи прий­малися тільки ті, хто знав румунську мову. Українців змушували змінювати прізвища на румунські, перейменову­валися назви міст і вулиць на румунський взірець.

Найбільших утисків з боку влади зазнали українці Буко­вини, яка до 1928 р. перебувала на воєнному становищі. До румунської окупації тут налічувалося 218 українських по­чаткових шкіл. На 1927 р. всі вони були закриті або румун­ізовані. Не залишилося жодної гімназії чи професійної школи з українською мовою навчання. Було припинено діяльність культурно-освітніх товариств, накладено заборону на видан­ня української друкованої продукції, ввіз українських кни­жок і музичних товарів. У Чернівецькому університеті було закрито українські кафедри, заборонялося друкувати наукові праці українською мовою.

Румунізації піддавалася і православна церква. Право­славні єпархії Бессарабії і автономна Буковинська митропо­лія були підпорядковані румунському патріарху. Українські священики не допускалися до вищих посад у церковній ієрархії, українців обмежували при вступі до духовних семі­нарій.

З 1928 до 1938 pp. відбувалася деяка лібералізація оку-

паційного режиму, що дало змогу частково відродити гро­мадське життя в обмежених рамках. Відновлювалися куль­турні товариства, театральні трупи, хори тощо. Існували студентські товариства «Чорноморе», «Запороже», товариство «Кобзар», спортивне об'єднання «Довбуш» та ін. Почали ви­ходити українські періодичні видання: тижневик «Рідний край» та єдина українська щоденна газета «Час». Згідно із законом 1929 р., в школах Буковини з українською більшістю учнів впроваджувалося декілька годин рідної мови. Проте вже 1937 р. навіть ці мізерні здобутки в сфері освіти були скасовані.

З поширенням ідеології фашизму в країні дискримінація українського населення посилилася. На початку 30-х pp. ліде­ри націонал-цараністської партії висунули гасло «Румунія для румунів». Шалена шовіністична пропаганда поєднувала­ся з каральними заходами задля насадження всього румунсь­кого. Закон «Про захист національної праці» (1938) вимагав витіснення представників корінного населення румунським елементом не лише в установах, а й на підприємствах.

Колоніальна політика румунського режиму на окупова­них українських землях також яскраво проявлялася в еко­номічному житті. Українські території були джерелом депіевої сировини і робочої сили. На низькому рівні розвитку знахо­дилася промисловість. У 1930 р. тільки 2% підприємств на­лічували понад 20 працівників. У промисловості панувало дрібне кустарне виробництво. Найбільшу роль в економіці краю відігравала харчова промисловість. У Бессарабії розви­валася дрібна та домашня промисловість, пов'язана з оброб­кою шкір, виробництвом тканин, варкою мила, рибальством тощо. Після економічної кризи всередині 30-х pp. чисельність підприємств скоротилася майже наполовину.

Долаючи економічні труднощі, румуни прагнули розв'я­зати їх за рахунок загарбаних територій. У Чернівцях най­важливіші підприємства закривалися, а їх обладнання вивозилося до Бухареста.

В умовах румунського панування особливо відчутно галь­мувався розвиток сільського господарства. У вересні 1919 р. був підготовлений проект аграрної реформи на Буковині, про-

те з втіленням його у життя панівні класи не квапилися. Тільки в липні 1921 р. проект був затверджений сенатом. Проте полі­тики всіляко обмежували й без того символічні поступки се­лянам. Зокрема, поміщицький наділ, що не підлягав експропріації, на Буковині збільшувався з 50 до 100 га. Всьо­го великим землевласникам належало майже 55 відсотків зе­мельних площ. В ході аграрної реформи парцеляції та передачі селянам підлягало лише 70 тис. га, або 16,8% земельної площі великих землевласників. Але при цьому влада залишала поза увагою інтереси українських селян. Якщо вони і одержували наділи, то, як правило, малопридатні для обробітку. В основ­ному землю отримували новоприбулі румунські колоністи, яким виділялося 0,5 га під садибу, 4 га орної землі та один гектар пасовиськ. На той час як середній розмір наділу украї­нського селянина становив 0,56 га. Всього на Буковині на­лічувалося 115 тис. безземельних і малоземельних господарів. Економічна криза наприкінці 20-х - на початку 30-х pp. супроводжувалася остаточним занепадом господарств україн­ських селян, який призвів до скорочення посівних площ, зниження урожайності, падіння поголів'я рогатої й продук­тивної худоби, в цілому до зубожіння сільського населення. Рівень життя в Румунії був одним з найнижчих в Європі, не говорячи вже про Північну Буковину і українську части­ну Бессарабії, які навіть за румунськими мірками виділяли­ся злиденністю трудящого люду. У роки світової економічної кризи безробіття в цьому регіоні набуло небачених розмірів. Факт: У 1931-1932 pp. кількість безробітних на Буковині досягла 50 тис. чоловік, а на українських землях Бесса­рабії безробітним був кожний другий працездатний. Реальна заробітна плата у порівнянні з 1914 р. знизилася в середньому майже в 3 рази.

Колоніальна політика румунського уряду на окупованих українських землях викликала опір населення, який вияв­лявся у різних формах, у тому числі в збройній боротьбі. СРСР, який весь час вважав окупацію Бессарабії незакон­ною, в 1924 р. висунув пропозицію провести всенародне го­лосування (плебісцит) у цьому краї щодо його долі. Але

Румунія відхилила її. У відповідь 16 вересня 1924 р. тут спа­лахнуло Татарбунарське повстання, кероване комуністами, у якому взяли участь близько 6 тис. чоловік. Вже на третій день на придушення повстанців румунський королівський уряд кинув регулярні війська з артилерією та Дунайську флотилію. Бої тривали до 25 вересня і закінчилися поразкою повстанців, внаслідок чого загинуло понад 3 тис. чол. Над арештованими учасниками повстання в 1925 р. було органі­зовано «процес 500». На захист арештованих татарбунарців виступили А.Барбюс, Р.Роллан, Е.Сінклер, Т.Драйзер, А.Ейнштейн, Б.Шоу та інші всесвітньовідомі діячі культури і науки. Під тиском світової громадської думки суд виправ­дав більшість арештованих; 85 повстанців було засуджено до різних строків ув'язнення.

Про насильницький характер румунського політичного режиму щодо українців яскраво підтверджували дані, наведені у тогочасній румунській опозиційній газеті «Царанісмул». Так, у 1918-1925 pp. лише в Хотинському, Акерманському та Ізмаїльському повітах Бессарабії загинули близько 13 тис. чол. «Царський батіг, - говорив у парламенті з цього приво­ду екс-прем'єр Румунії Вайда-Воде, - був поганий, та в по­рівнянні з румунським гнітом, що лютує тепер у Бессарабії, він був іграшкою. Національне питання вирішується тепер пострілами в невинних».

3. Діяльність політичних партій на українських землях

У порівнянні зі Східною Галичиною на окупованих Ру­мунією українських землях діяльність політичних партій розвивалася в менш сприятливих умовах. З 1918 до 1928 p., коли тут діяв воєнний стан, легальна політична діяльність була взагалі заборонена.

Лише в короткий період відносно ліберального правлін­ня в Румунії, з 1928 до 1938 р. розгорнулася діяльність полі­тичних партій. Частина буковинських громадських діячів, старших за віком і краще соціально захищених, подібно до галицьких «легалістів» схилялася до «органічної роботи» та компромісу з владою. У 1927 р. під проводом В.Залозецького виникла Українська національна партія (УНП), яка намага-

лася захищати права українців виключно легальними мето­дами діяльності, зберігаючи лояльність до Румунії. У 1930 р. вона уклала виборчу угоду з правлячою націонал-цараністсь-кою партією, внаслідок якої українцям було надано кілька місць у парламенті, а в уряді створено спеціальне відомство у справі національних меншин. УНП видавала тижневик «Рада». Однак у 30-х pp. вплив національної партії почав

послаблюватися.

Нечисленні комуністичні групи Буковини в 1926 р. ввійшли до складу Компартії Румунії і діяли в підпіллі. У 1929 р. група українців, що відокремилася від соціал-демок­ратів, створила на Буковині легальну прокомуністичну партію «Визволення» (діяла до 1934 p.). Вона виступила з програ­мою одержавлення економіки, проведення аграрної рефор­ми, закликала до боротьби за «радянську червону Буковину» та її приєднання до радянської України. Комуністи викорис­товували партію «Визволення» для легального прикриття своєї діяльності. Проте масової підтримки населення ця та інші подібні організації не мали.

Як і в Галичині, у 30-х pp. на Буковині розгорнувся на­ціональний рух на чолі з О.Зибочинським, П.Григоровичем і Д.Квітковським, які створили конспіративну радикальну на­ціоналістичну організацію на засадах, багато в чому подібних до оунівських. Націоналісти користувалися підтримкою мо­лоді, передусім студентства, а також частини селянства. Ця невелика за чисельністю організація незабаром підпорядку­вала собі спортивне товариство «Мазепа», студентське товариство «Залізняк» та інші молодіжні об'єднання. Націо­налістична організація видавала журнал «Самостійна дум­ка» і тижневик «Самостійність».

Революційний націоналізм на Буковині жорстоко пере­слідувався владою. У 1937 р. відбулися два політичні проце­си над українськими націоналістами, які режим використав для наступу на всі прояви політичного життя українців.

У 1938 р. в Румунії було встановлено військову диктатуру. Політичні партії та інші організації були розігнані й припи­нили діяльність. Лише українська радикальна націоналістич­на організація, завдяки своїй конспіративній побудові та

суворій дисципліні, витримала репресії уряду і продовжува­ла діяльність у підпіллі.

Таким чином, національна асиміляція українського на­селення в румунському середовищі здійснювалася методами економічної, політичної, культурно-освітньої та ідеологічної дискримінації. Послідовно проводячи політику румунізації українського населення, правлячі кола Румунії намагалися довести, що належність українських земель північної части­ни Буковини і південної Бессарабії до Румунії забезпечена. Проте українське населення, незважаючи на жорстокий те­рор влади, зберегло своє прагнення до національного визво­лення і справедливого забезпечення соціально-економічних та культурно-освітніх вимог.

Перевір себе Початковий рівень:

1. Дайте відповідь. Згідно з Сен-Жерменським договором, Букови-

ну було передано до складу Польщі: так; ні; і так, і ні.

2. Вкажіть серед наведених дат рік, в якому відбулося Татарбу-
нарське повстання:

1923 p.; 1924 p.; 1925 p.

Середній рівень:

3. Розкажіть про політику румунського уряду щодо українців.

4. Складіть план відповіді «Діяльність політичних партій на україн-

ських землях».

Достатній рівень:

5. Порівняйте становище українських земель у складі Польщі та Румунії. Знайдіть спільні риси.

6. Проаналізуйте діяльність політичних партій на українських зем-

лях, що входили до складу Румунії.

Високий рівень:

7. Протягом усього періоду румунської окупації так і не вдалося налагодити бодай елементарні форми організованого національ­ного житя». Наведіть приклади, що стверджують цей висновок. Висловіть своє бачення становища українців у складі Румунії.

8. Опишіть, як відбувалося Татарбунарське повстання.

§29. Закарпаття в складі Чехословаччини

«Наприкінці 30-х pp. центр західноукраїнського націо­нального життя тимчасово перемістився до Закарпат­ської України. Події, що відбувалися тут, укотре ... поставили проблеми єдності української нації та її воз­з'єднання в епіцентр європейської політики».

(Історія України: нове бачення).

О Які важливі історичні уроки дістало західноукраїнське насе-• лення Закарпатської України наприкінці 30-х років?

1. Входження Закарпаття до складу Чехословаччини

Після розпаду наприкінці 1918 р. Австро-Угорської імперії українці Закарпаття активно виступили за об'єднання краю з іншими українськими землями. 21 січня 1919 р. на Народ­них Зборах («Соборі русинов») у Хусті, де зібралося більше 400 депутатів з усього регіону, було проголошено злуку За­карпаття з У HP. Однак несприятлива міжнародна ситуація, критичне становище Директорії внаслідок агресії більшовиць­кої Росії, перебування УНР у стані війни з Польщею не дозволили здійснити надії закарпатських українців на воз­з'єднання в єдиній Українській державі. За цих умов 8 трав­ня 1919 р. утворена представниками Ужгородської, Пряшівської та Хустської рад Центральна руська народна рада проголосила об'єднання Закарпаття з Чехословацькою республікою. Значною мірою це рішення було викликане тис­ком закарпатської еміграції у США, яка у листопаді 1918 р. підписала угоду з чеськими лідерами, в якій погодилася на включення своєї історичної батьківщини до складу нової, Чеської держави за умови надання їй автономії. На основі рішень Сен-Жерменського мирного договору 1919 р. і Тріа-нонського мирного договору 1920 р. Закарпаття ввійшло до складу Чехословаччини на правах автономії. Зокрема відпо­відно до Сен-Жерменського договору від 10 вересня 1919 р. Чехословаччина зобов'язувалася:

«Встановити територію русинів на південь від Карпат у кордонах, визначених головними союзниками і дружніми державами, як автономну одиницю в рамках Чехословацької

держави з найвищим ступенем самоуправи, який тільки можливий при збереженні єдності Чехословацької держави». Проте реальний автономний статус Закарпаття, передба­чений договорами і Конституцією Чехословаччини, так і не був забезпечений центральним урядом аж до 1938 р. Закар­паття було виділене в окрему адміністративну одиницю -Підкарпатську Русь, а з 1927 р. - у Підкарпатський край, очолюваний губернатором.