Етапи зас слобожанщини у др.. пол.. 17-18
Слобідська Україна – історична область, до якої входила територія сучасної Харківської, східна частина Сумської, північ Донецької та Луганської областей України; пд..-сх. Частина Воронезької, пд.-зх. частина Білгородської, південь Курської областей Росії.
Починаючи з др..пол. 16 ст., а особливо з 30-х рр.. 17 ст, Слобожанщину почали поступово заселяти українські селяни і козаки з Лівобережної і Правобережної України, які втікали від гніту польських феодалів. Одним із перших колонізаторів був гетьман Ясько Острянин, що в 1638з полком і з 900 людей оселився коло Чугуєва. Нові хвилі еміграції пішли після Берестецької невдачі 1651, а далі за Руїни. Так, 16521 тис. козаків під проводом полковника Івана Дзиковського з жінками й дітьми прийшли з-під Острога на Волині. Недалеко від Дону, на річках Тихій Сосні й Острогощі, вони заснували місто Острогозьк. Полковник Дзиковський привів із собою всю полкову старшину: обозного, писаря, осавулів, а також двох священників. Переселенці прибули з усім господарством, що полегшило життя на новому місці. Інший великий гурт переселенців із м. Ставища Білоцерківського полку на чолі з Герасимом Кондратьєвим 1652 заснували місто Суми. У 1654 на городищі, де зливалися річки Лопань і Харків, було засновано Харків. Подібну історію заснування мали такі міста як Охтирка, Ізюм та ін. одночасно з містами закладалися села. У них оселялися невеликі групи переселенців з різних земель України. Оскільки поселеня, що винкали, були звільнені від податків, то й називалися вони – «слободами». Залишали обжиті місця й вирушали в небезпечну подорож здебільшого заможні козацькі родини. Заохочувані царським урядом, вони отримували певні привілеї.до головних з-поміж них належало право займанщини: кожний переселенець мав право привласнювати собі стільки землі, лісу, сіножатей, скільки міг обробити. Зайнята земля не обкладалася податком. Так само не бралися податки із господарських промислів. Замість сплати податків укр.. переселенці зобов’язувалися відбувати військову службу. Численних переселенців приваблювало також право на козацьке самоврядування, що його царський уоя спочатку колонізації зберігав за українцями. Визнання переселенцями влади царя виявлялося в складанні присяги. Права укр.. переселенців закріплювалися царськими жалуваними грамотами.
Паралельно з масовою народною колонізацією йшла також монастирська колонізація. На Слобожанщині колонізація монастирська хронологічно випередила навіть народну колонізацію: в 1624 відома перша згадка про Святогорський монастир. В 1652 засновується монастир у Острогозьку, там же поруч чоловічого монастиря постає жіночий. Монастирі заводять своє господарство, осаджують на своїх землях селян. Рівночасно зводятьс школи і служать таким чином культурними осередками.
65. Адмін.-терит. устрій на Слобожанщині: формування полків, їх устрій та функціонування
Адміністративно-територіальний устрій Слобідської України був подібним до устрою Гетьманщини, хоч існували і певні відміності. На території Слобожанщини сформувалося 5 козацьких полків – Острогозький, Харківський, Сумський, Охтирський та Ізюмський. Полки підлягали московському воєводі в Білгороді, який подавав полковникі до затвердження царем. Ці полки, як і в Гетьманщині, були не тільки військовими, а й адмін.-терит. одиницями. Полки поділялися на сотні. Поком керував полковник з полковою старшиною. Полкова страшина складалася з полкового обозного, який завідував артилерією і фортецями, судді, осавула і хорунжого – помічників полковника у військовій справі та двох писарів. Посада полковника була виборною. Він очолював адміністрацію полку, затверджував судові поставнови, роздавав поселенцям вільні землі, а також командував полком під час походів. Полковників обирали довічно. Крім того, на Слобожанщині нерідко траплялося успадкування посади полковника. Це зумовлювалося особливостями заселення нових земель: полковники були звичайно втажками переселенських груп, вони мали надзвичайний авторитет, бо фактично були засновниками полків, на відміну від Гетьманщини. Полковник мав знаки своєї влади: пернач (шестигранна булава), прапор і печатку.він писав від свого імені грамоти, які складом і формою нагадували гетьманські універсали.
Якщо спочатку козацьку старшину обирали на козацьких радах, то у 18 ст. царський уряд призначав старшину з верхівки козацтва. Судові справи вирішувалися у т.зв. полковій ратуші. В сотні були ті самі старшини. Сотника вибирала полкова страшина, а він сам добирав собі сотенних старшин.
Справи слобідських полків підлягали в Москві т.зв. „Розрядному Приказу”, де «приказ» - рід міністерства. З кінця 17 ст. слобідські полки передано в завідування т.зв. «Великоросійського Приказа». Основою конституції полків були царські «жаловані» грамоти. Першу таку грамоту отримав Острогозький полк у 1652, в 1669 отримали Харківський, Сумський, Охтирський, у 1670 – Ізюмський. Ці гармоти надавали: право власного козацького устрою, свободу від податків на землю, право вільної торгівлі й вільного викурювання горілки.
74. Буковина у другій половині 17-18 ст.
Північна Буковина перебувала під владою васального Молдовського князівства, зазнавала тяжкого гніту Туреччини. Але в адміністративно-політичному устрої цього краю збереглися традиції стародавнього руського права. Північна Буковина поділялася на староства (волості): Хотинську і Чернівецьку, де переважало українське населення. Чимало українців мешкало в інших буковинських волостях, зокрема Ясській і Сучавській – Південна Буковина. Волостями управляли урядовці, що називалися старостами. У 1711 р. м. Хотин перейшло під безпосереднє управління Туреччини і стало центром адміністративного району – Хотинської райї, яким відав паша, призначений султаном. Паша з гарнізоном розміщувався у Хотинській фортеці. Українське населення опинилося під подвійним гнітом турецьких та місцевих феодалів.
66. соціальний устрій та побут населення Слобожанщини
Після національно-визвольної війни укр.. суспільство зазнало великих змін. Насамперед зростала чисельність козацтва, яке перетворилося на привілейований стан. Козацтво зберегло свою провідну роль у суспільному дитті й у Слобожанщині. Козаки тут були землевласниками, працювали на землі у власних господарствах, мали право вільно торгувати, не сплачували податків. Так само як і в Гетьманщині їхньою головною повинністю була військова служба. Тут козаки поділялися на 2 категорії: на козаків «виборних» та «підпомішників». Виборні, це ті козаки, що самі відбували службу, поставляючи певний контингент озброєних вояків, щоб заповнити установлений «компут». Підпомішники – це були бідніші козаки, які самі звичайно не служили, а допомагали виборним грішми чи продуктами.Селяни як окремий стан, появилися на Слобожанщині одночасно з козаками. Вони оселилися як вільні хлібороби, зберігаючи свою назву «посполиті», яку й мали на Гетьманщині. Вони платили до царського скарбу податок, але зберігали довший час право вільного переходу з місця на місце. Проте більша частиа посполитих селилася на землях козацької старшини та заможніших козаків, не бажаючи отримувати землю з фонду т.зв. вільних військових земель, бо володіння такою землею було зв’язане з військовою службою: треба було записати в козакиі відбувати воєнну службу. Також серед переселенців Слобожанщини було багато міщан. Вони як і селяни, білше жили з хліборобства, проте й не цуралися ремесла, запровадили цеховий устрій.
75. Закарпаття у другій половині 17-18 ст.
Закарпатська Україна перебувала під гнітом феодалів Угорщини. З середини 16 ст. Угорщина разом з Закарпаттям опинилася під владою австрійських Габсбургів. Східні райони Закарпаття входили до Трансільванського князівства, яке перебувало у васальній залежності від Туреччини, а згодом також ввійшли до складу Габсбурзької монархії. Адміністративно-політичний устрій Закарпаття мав свої особливості. Як і в Угорщині, там основною адміністративною та господарською одиницею стала жупа (комітат), яка в свою чергу поділялася на 3-5 округів. На Закарпатті існувало 4 жупи:
1) Ужанська (Ужгород);
2) Березка (Берегове);
3) Угочанська (Севмош);
4) Марамороська (Мара-Морош-Сігет).
Політичними справами в них відали жупани, а господарськими – під жупани. Протягом тривалого часу кордони жуп та цісарських земель постійно мінялися. Вся політична влада в Закарпатті знаходилась в руках місцевих та угорських феодалів.
67.Основні етапи діяльності Слобідсько-Української губернії та Харківського намісництва.
Слобідсько-Українська губернія— адміністративно-територіальна одиниця, що охоплювала територію Слобідської України. Заснована 18 січня 1765 року. Губернським містом був Харків. У її склад були ввійшли: Охтирський полк, Ізюмський полк, Харківський полк, Сумський полк. Губернія мала поділ на Охтирську, Ізюмську, Харківську і Сумську провінції. У 1780 році ліквідована, на її місці було створене Харківське намісництво за виключенням Острогозького полку. Відновлена в 1796 році у попередніх кордонах.
У 1835 році перейменована на Харківську губернію, яка проіснувала до 1917 р.
1765 р. на території п'яти слобідських полків утворено Слобідсько-Українську губернію. У складі новоорганізованої губернії створено п'ять провінцій — Ізюмську, Охтирську, Острогозьку, Сумську і Харківську. Губернським центром став Харків. Губернська канцелярія стала головним органом управління. Кожна провінція поділялася на шість комісарств. Слобідські козацькі полки розформовувались. Замість них створювались регулярні Харківський Уланський, Сумський, Острогозький, Охтирський та Ізюмський гусарські полки. Козаки і підпомічники одержали офіційну назву “військових обивателів”. Частина слобідської старшини, яка дістала офіцерські чини, зрівнювалась у правах з російським дворянством.
В грудні 1780 р. Слобідсько-Українська губернія була ліквідована, а замість неї створено Харківське намісництво, складалося з 15 повітів (округів). Місцеве управління реорганізоване на основі загальноросійського “Уч-реждения для управлення губерниями” (1775). В губернських містах створювалися намісницькі правління, судові палати кримінальних і цивільних справ, верхній земський суд, нижня і верхня розправи, губернський магістрат тощо.
Подібна система і в повітових містах. До неї належали: повітовий суд, нижня розправа, городовий магістрат, правління городничого, повітове казначейство та ін. У кожному намісництві й повіті дворянські збори обирали предводителів — намісницьких і повітових. Усі новостворені органи місцевого управління діяли на основі загальноросійського законодавства. Царський уряд в окремих випадках допускав можливість керуватися й звичаєвим правом. Наприкінці 1796 р. Харківське намісництво знову перетворено в Слобідсько-Українську губернію.
68.Р-к с/ г та еволюція аграрних відн у др пол. ХVII–ХVIIІ
c/г-головна галузь госп Укр. Ліквідація магнатського та шляхетського землеволодіння, засн. великого фонду держ земель «Війська Запорозького»; зростання дрібного землеволодіння — козацького та селянського і знову наростання великого старшинського землеволодіння — поволі поглинало і фонд держ земель, і дрібне землеволодіння козаків та посполитих. Ця еволюція, стосувалась тільки юридичної форми землеволодіння, і майже не відбивалася на його характері, майже не вносила різниці ні в сільськогосподарську техніку, ні в асортимент культурних рослин.
В Універсалах Б Х змальовано картину старшинського господарства, де була не тільки орна земля, але й сіножаті, млини, рибні стави, мед. Це свідчить про те, що вже тоді с/г перестало бути тільки рільничим.
УXVII в Укрсіяли пшеницю, жито, овес, ячмінь, гречку, просо, льон, але поруч з тим були плянтації тютюну, а в пн полках — коноплі.
Розвинене було млинарство, ґуральництво. Проте, з 70-их років XVII ст. право ґуральництва стало привілеєм козацтва взагалі, а далі правом старшини.
Широко розвинене було здобування поташу, переважно в пн-сх част Укр, найбільше в Чернігівщині.. Здобували багато салітри, яка йшла на виробництво пороху. У маєтках старшини та манастирів було багато гут, які виробляли високого ґатунку скло. Славилися своїми виробами гути під Києвом, на Чернігівщині, під Конотопом, на Стародубщині. В кінці XVII ст. число гут зросло там до 20-ти.
В Укр здобували залізну руду тільки низької якости, болотяну. На Прав Укр, до Хмельниччини, було чимало рудень у шляхетських маєтках, але під час Хмельниччини значну частину їх знищено, а залізо пограбовано, бо воно потрібне і для повстанців, і для поляків. Незабаром старі рудні відновлено і збудовано багато нових, зокрема в манастирських маєтках. Новиною в історії залізно-рудної промисловосте XVII ст. була поява рудень на Лівобережній Україні, переважно в маєтках старшини. Рудні були на Чернігівщині, Ніженщині.
Укр кінXVII втягується в широкий торг рух, і в значній мірі промислово-торг інтереси керують сілгосподарством старшини. В XVII за Самойловича і ще більше за Мазепи, поновлюються торговельні зв'язки Укр з Заходом через балтицькі порти, Ґданськ, Кеніґсберґ та Ригу, а також суходолом — через Краків та Вроцлав (Бреслав). Поширюються чорноморсько-дунайськими країнами. Почала набувати дедалі більшого розмаху торгівля торговельні зв'язки з Кримом.Налагоджуються торговельні зносини з Московщиною, а також зі Сходом — Персією, Кавказом. У всі ці країни гнали худобу, везли шкіри, віск, тютюн, салітру з України. Крім того вивозили горілку, скло. Зростала торгівля між Лівобережжям і Правобережжям, Запоріжжям, Слобідською Україною..
Мазепа- сотні універсалів гетьмана стосувалися землеволодіння, сільського господарства, торгівлі, промисловости. З цього погляду важливі призначення гетьманом «старост», «дозорців» та інших урядників до гетьманських ранґових маєтностей; серед них було багато високоосвічених, добрих господарів, але головне те, що гетьман входив у всі деталі господарства і керував ним сам.
69.Становище міст. Розвиток ремесел та мануфактури в др пол. ХVII–ХVIIІ ст.
Базовими підвалинами промисловості того часу були ремесло та промисли. Ремісниче виробництво- розширення спектра ремісничих спеціальностей (якщо в першій половині XVII ст. їх налічувалося 270, то наприкінці XVIII ст. — вже 300); поглибленням спеціалізації ремесел (існувало 34 спеціальності з деревообробки, 25 — будівельної справи, 17 — виробництва одягу тощо); залученням ремесла до процесу товарно-грошових відносин. Процес поглиблення суспільного поділу праці, прогресуюче відокремлення ремесла та промисловості від сільського господарства підштовхували розвиток урбанізації в українських землях.
В умовах товарно-грошових відносин містечко, завдяки тому, що воно було центром ремесла та торгівлі, як правило, давало панові прибуток у 5—10 разів більший, ніж село. У цьому контексті й слід сприймати тогочасну форсовану урбанізацію: зокрема, якщо у XVII ст. в Лівобережній Україні налічувалося понад 100 міст та містечок, то вже в середині XVIII ст. — 200.
З часом на базі дрібних селянських промислів та міського ремесла формуються мануфактури. Каталізатором мануфактурного виробництва стала поява примітивної механізації, яка використовувала силу води та вітру.
Реформи Петра І прискорили процес становлення мануфактурного виробництва на Лівобережжі та Слобожанщині. Ще в 20-ті роки XVIII ст. тут розпочалося будівництво великих централізованих мануфактур, кількість яких у другій половині XVIII ст. сягнула 40 (крім того, на цих землях розташовувалося понад 200 підприємств, що становили початкові форми мануфактури). У Західній та Правобережній Україні розвинуті мануфактури виникли в 70-ті роки XVIII ст.
Початкові форми мануфактури — це дрібні підприємства, в яких ще панувала ручна ремісницька техніка, але вже існував поділ праці, поступово розпочиналася механізація виробничих процесів. На купецьких, капіталістичних мануфактурах основна ставка робилася головним чином на вільнонайману працю.
Поступово розвивалася промисловість, в основному у формі мануфактурного виробництва. Мануфактури створювалися у маєтках старшин та монастирів.
Розвивалися також різноманітні ремесла: ковальське, теслярське, гончарне, шевське, кравецьке
Ремісники об'єднувалися в цехи, але тільки заможніші з них були повноправними членами цеху — «братчиками». Більша частина ремісників залишалася на все життя «молодиками» — підмайстрами або учнями. Цехові організації дбали про високу якість продукції, боролися з конкурентами, вишукували засоби для збуту своїх виробів.
За Данила Апостола значно розвинулася скляна промисловість, Фатальною була доба Петра І для паперової промисловости, яка досягла за Мазепи високого рівня. Після запровадження Петром І цензури друкованих в Україні книг, кількість друкарень зменшується, і зменшується попит на папір. У XVIII ст. місцева продукція паперу була така незначна, що великі дідичі виписували папір вищої якости з Петербургу та Москви. Така була картина промисловості України першої половини XVIII ст
73. Південна Україна в ост чверті 18 ст.
У др пол XVIII ст. активізується соціально-економічний розвиток Причорномор’я.
Колонізація причорноморських земель почалася ще до ліквідації Запорізької Січі та приєднання Криму. Першими переселенцями сюди були селяни-втікачі з Гетьманщини і Правобережжя, чисельність яких у 1775 р. досягла 100 тис. Крім того, царський уряд залучив до колонізації іноземців. У 1752 р., незважаючи на протести запорожців, частину козацьких земель було віддано кільком тисячам православних сербів, які організували дві колонії – Нову Сербію і Слов’яносербію. Слідом за ними з’явилися німецькі переселенці.
Турецько-московська війна 1787–1791 рр. Дала поштовх до захоплення Росією Криму. Так, російські війська взяли Очаків (1788 р.) та фортецю Ізмаїл (1790 р.). Наступного року було підписано Яську мирну угоду, згідно з якою до Росії відійшла територія між Південним Бугом і Дністром, включаючи Очаків. Туреччина остаточно визнала приєднання Криму до Росії, а також кордон по р. Кубань у Передкавказзі. Приєднання Криму до Росії мало виключне значення як з огляду стратегічного – усунення постійної загрози татарсько-турецьких наскоків, так і з економічного – опанування покладів корисних копалин сприяло розвитку промисловості. Окрім цього, значний поштовх дістала торгівля з країнами Близького Сходу і Малої Азії. Крім Причорномор’я, Росія розширює свою територію і на Заході.
У 1780-ті роки почалося велике захоплення Півдня. Дворяни отримували по 1,5 тис. десятин землі за умови заселення кожного наділу 25 селянськими господарствами. Аби стимулювати селян, дворяни пішли на поступки: панщина становила два дні замість чотирьох-п’яти на тиждень. З 1786 р. основну частину переселених селян складали українці з Правобережжя. На нових землях оселялися російські старовіри, німці, молдавани. Ця територія отримала назву Новоросія.
Ще швидше, ніж колонізація земель, зростали міста. У 1776 р. було засновано Катеринослав, у 1778 – Херсон – перший порт на Чорному морі, у 1783 – Севастополь. У 1784 р. на землях Кримського ханства було створено Таврійську область. У 1788 р. постав Миколаїв, де почали будувати кораблі Чорноморського флоту, у 1794 р. на місці колишньої фортеці Хаджибей – Одеса, яка стала центром усієї південноросійської торгівлі.
76. Укр історіографія Хмельниччини
В кінці 18 ст. поч. наукові спроби дослідження Хмельн: за першу таку спробу вважають працю нім історика Йогана Енгеля „Geschichte der Ukraine” 1796, який використав майже всі польські друковані та інші джерела і мав також укр. літопис. Та проте дійсне наукове дослідження іст д-сті Б.Х. було проведено лише протягом 19 ст. В 1822 Бантиш-Каменський видав «Історію Малой Россіи», оперту в основному на акти із московських та укр архівів. опубліковано Мартосом два уривки з історії Хмельниччини (1822-1823). «Історія Малороссіи» Маркевича (1842). В 1857 з’яв монографія Миколи Костомарова «Богдан Хмельницький»
Пантелеймон Куліш - зневажав особу Хмел. -трьохтомна «Исторіи отпаденія Малороссіи оть Польши» (1888-1889). Лише в кінці 19 ст. , з нагоди 250 ліття повстання Х, оживилися студії над Хмел й історики звернули увагу на позитивні сторони діяльності гетьмана. Початок поклав нарис М Грушевського «Хмельницький і Хмельниччина» 1898, потім пішли розвідки Томашівського про народні рухи в Галчині в 1648 (1898), М. Кордуби «Венецьке посольство до Хмельницького 1650» (1907) та ін. в 1912 зявился праця історика В’ячеслава Липинського про Станіслава-Михайла Кричевського й про участь укр.шляхти в повстанні Хмельницького, видані разом з меншими його працями у великій збірці «Z dziejow Ukrainy». Липинський дав загальний огляд політики Хмельницького, зясував послідовні її етапи від козацької автономії до розбудови держави. Пізніше свою загальну оцінку Хмельниччини та ї головних діячів розвинув Липинський у монографії «Україна на переломі. 1657-1659» (1920). В дусі його поглядів були написані нові праці Томасівського «Один момент під Зборовом 1649» (1913) і «Перший похід Хмельницького в Галчину» (1914). І. Каманін «Походження Б.Х.» (1913). Дуже важливими здобутками укр.. історіографії доби Хмельниччини є 8 і9 томи «Історії України-Руси» Михайла Грушевського (1916-1931), цілком присвячені добі Хмельницького.
Сучасні укр.. історики Валерій Степанков та вАлерій Смолій «Українська національна революція 17 ст.». В. Степанков в окремій праці показав соц-економічні наслідки Хмел. Темі визвольної війни присвячувалось чимало конференцій ,видавалися збірники наукових праць. Зарубіжну історіографію Хмельниччини проаналізував Валерій Цибульський. Дипломатія Б.Х. стала предметом студій Ярослава Федорука. Перша, невелика за обсягом праця вченого була присвячена вивченню дипломатичних зусиль Б.Х. за період до Зборівської битви. Друга книга змальовує дипломатичні дії уряду гетьмана лише за один 1654. зусилля укр.. уряду з проникнення та утвердження своїх впливів на території південно-східної Білорусі висвітлено у праці Віктора Горобця. Економічна політика Б.Х., зокрема такі питання, як реконструкція бюджету держави та політичний аспект економічної візії гетьмана, проаналізовані у книзі Лариси Гвоздик-Пріцак. Військовий аспект Визвольної війни детально досліджений у працях Івана Стороженка та Ігоря Свєшнікова.Значну увагу укр.. дослідники приділили об’єктивному вивченню укр.-рос. Переговорів та укладення договору 1654.
78. Вклад укр.. історіографії др..пол.ХХ ст. – поч.. ХХІ ст. у дослідження політичної іст. Гетьманщини
Це два томи серійного видання «Україна крізь віки».Перший з них написала Олена Русина, в ньому розглянуто широке коло проблем, пов’язаних із становищем укр.. земель під владою Орди, розкрито пербіг перходу їх під владу ВКЛ та засади функціонування Литовської державності. Належну увагу приділено питанням суспільної стратифікації, церковним та міжконфесійним відносинам. Проблема політичної культури укр.. суспільства др.. пол.. 16 – пер. пол.. 17 ст. став предметом дослідження Петра Саса. У йог окнизі розглядаються теоретичні аспекти політично свідомості тогочасного суспільства. основну увагу П. Сас приділив аналізу місця козацтва в суспільній ієрархії, політичній діяльності, взаємовідносинам козацької верстви з православним духовенством. Підсумком багатолітніх наукових студій питань Правобережної України 15-18 ст. став вихід книги Миколи Киркуна, в які ґрунтовно проаналізовано формування кордонів воєводств на укр.. землях. Кілька праць присвячено подіям першої чверті 18 ст., коли уряд царя Петра І зробив серйозні кроки до обмеження укр.. автономії. Перепитії цих подій ґрунтовно змальовані у працях Леоніда Мельника, Віктора горобця, Олександра Гуржія, Олександра Коваленка та Олексія Кресіна. Дещо слабше вивчена др… чверть 18 ст., зокрема діяльність Данила Апостола та період «Правління гетьманського уряду». Становище Гетьманщини у др.. пол.. 18 ст. в тому числі функціонування Другої Малоросійської колегії, розглянуто в праці Олексія Струкевича. Козацтву Південної України в останні чверті 18 ст. присвячена книга Романа Шияна, в які посілдковано формування та функціонування Бузького, Катеринославського та Чорноморського козацьких військ.
79. Вклад сучасної укр.. історіографії у дослідж Запорозької Січі (др..пол.17-18 )
Історіографія Запорожжя 18 ст. розроблена досить добре, бо вона мала свій власний архів, значна частина якого збереглася і до наших часів-знайдена в пер.пол. ХІХ і використана Аполоном Скальковським, що в «Історії Нової Січі» дав досить повну зовн політичну історію Запорожжя. Пізніше історіографом Запорожжя став проф.. Дмитро Яворницький, що ціле своє життя присвятив дослідженням Запорозької Січі. Він видав велику кількість памяток і матеріалів про топографію, побутову археологію і політичну історію запорозького краю. Йому належить трьох томна «Історія запорозьких козаків» (1895-1897), доведена до року 1734. дуже багато матеріалу опублікованоу виданнях Одеського історичного товариства і Катеринославської архівної комісії. Проте основною недостачено історіографії Запоріжжя довгий час була оминута істориками тема соціальної історії Запорожжя та її економічна структура. Цю тему порушив Михайло Драгоманов, а також продовжили проф.. М.Слабченко та Натаія Василенко-Полонська.
Спільними зусиллями ЦДІАУ у м. Києві та Інституту укр археографії і джерелознавства ім.. М Грушевського НАН Укр розпочато публікацію багатотомного видання «Архів коша Нової Запорозької Січі» - у 1998 та 2002. підсумком багаторісних досліджень проблем формування козацтва як соціального станустала монографія Віталія Щербака- розглянув передумови та причини появи козацтва, а також джерела його формування. У дослідженні прослідковано формування станових ознак, з’ясовано чисельність та етнічний склад низового і реєстрового козацтва ,його правове становище. Вдало показано формування станової та нац свідомості козацтва, його взаємоідносини з православною церквою. Сергій Лепявко-козацькы повстання кінця 16 ст. у ній ґрунтовно висвітлено перебіг повстання Косинського і Наливайка, а також приділенв значна увага питанню генезису козацтва. Віншій книзі автор аналізує проблему міжнародних контактів укр.. козацтва в др.. пол.. 16 ст. Він зясував перебіг участі козаків у війнах ВКЛ і РП проти Московії, причину та хід походів на татар і турків, а також місце козацтва у відносинах Речі Посполитої з Кримським ханством, Туреччиною та Модовою. Особливу увазу звернено на перші спроби встановити контакт з європейськими державами. Зв’язки укр.. козацтва з Доном стали предметом дослідження Віктора Брехуненка. Дослідник аргументовано довів, що рух козаків на Дон був стихійним, неусвідомленим процесом., який можна порівняти з рухом за дніпровські пороги. Книга Василя Німчука про походження назви «Січ» - в ній вперше підсумовано всі попередні розвідки по цьому питанні. Перші роки існування Нової Січі та участь запорожців у російсько-турецькій війні 1735-1739 рр. простудійовано Геннадієм Шпитальовим. Господарське освоєння Запорозьких вольностей, архітектурні особливості та устрій запорізького зимівника вивчав Олександр Олійник. Особливості релігійності запорозьких козаків,їх ставлення до церкви та духовенства, церковний устрій Запорозьких вольностей і зясування кількоті церковних споруд стали предметом дослідження Івана Лимана.
81. Українська історіографія др.. пол.. ХХ ст. – поч.. ХХІ ст. про соц.-екон. Розвиток України (17-18 ст.)
Позитивним здобутком є започаткування публікації документів судово-адміністративних установ ранньомодерної України. Це найперше книга київського підкоморськог осуду, актова книга Житомирського гродського та реєстри Володимирського гродського суду. Видання «Волинські грамоти 16 ст.», в якому вміщені дарчі, продажі, заставні, відновні, устіпчі записки, вибрані з Володимирських земських книг. Вкладом укр.. істориків є публікація Петром Кулаковським книги за 1652-11673 рр. та випуск документів т.зв. Руської (Волинської) Метрики. У праці подано характеристику книг метрики, вказано фактори функціонування Руської канцелярії, її склад, організацію роботи, наведена класифікації її продукції.
Також було розпочато вивчення укр.. станової еліти – шляхти та козацької старшини. Дослідження Наталі Яковенко, в якому розглянуто основний комплекс проблем з формування цього стану, його персонального і чисельногосатну, а також правового та майнового статусу в тогочасному суспільстві. Дещо більше праць присвячено козацькій еліті. У праці Віри Панасенко про соціальну елітуГетьманщини розглянуто широкий спектр питань. Зазначено, що формування стану козацької старшини відбувалося не лише за рахунок шляхти, а й з представників міських урядовців, духовенства. Значну вагу приділено становищу вищого православного духовенства та монастирів. Проблемі політико-культурних орієнтацій еліти Гетьманщини присвячена праця Олексія Струкевича. Науково-популярним стилем позначені роботи Володимира Кривошеї про козацьку старшину доби Гетьманщини. Праця Володимира Маслійчука присвячена козацькій старшині Харківського полку.
Серед нечисленних монографій заслуговує на увагу праця Василя Балушка, присвячена обрядовості укр.. цехових ремісників, в які основну увагу приділено питанням етнографічного кола, на щ оменшу увагу звертали попередні історики. Хронологічно першою була книга Тетяни Балабушевич, в якій висвітлювалася аграрна історія Галичини в др.. пол.. 18 ст. Авторка ґрунтовно показала перерозподіл земельної власності, становище селянства, організацію і розвиток с/г, місце ремесел і промислів у системі аграрних відносин, а також внтрішнюі зовнішню торгівлю й організацію системи фінансів у господарстві магнатів. Значний вклад у вивчення історії ук. селянства внесла Ірина Ворончук, яка опублікувала серію статей про волинське селянство 16-17 ст.плідно працює над історією укр.. селянства 16-17 ст. і Віктор Атаманенко.
82. і 83. Укр історіографія про стан церкви
Історія церкви і духовенства майже не досліджувалася в радянські часи. На даному етапі вивчення цієї тематики поки що обмежується низкою статей. Почалося видання збірника «Ковчег» з церковної історії (вийшло 3 числа). Проводяться щорічні конференції «Історія релігії в УКраїні». Василь Ульяновський, Олег Крижанівський та Сергій Плохій підготували та видали узагальнюючу працю з історії церкви та релігійної думки і Україні у 1994 р. побачили світ перші 5 томів десятитомника «Історія релігії в Україні», які готуються до друку відділення релігієзнавства Інституту філософії НАН України.
Одне з не багатьох монографічних досліджень належить Олегу Крижанівському і присвячене ролі церкви у соціально-економічному розвитку Правобережної України 18 – пер. пол.. 19 ст. Автор прослідкував зміцнення церкви на Правобережній Україні у 18 ст., показав розвиток с/г виробництва та промислів в церковних маєтках, висвітлив соціальний склад духовенства. Історія протестантизмустала предметом вивчення Вікторії Любащенко. Невелику розвідку, присвячену життю і діяльності відомого церковного діяча Стефана Яворського, напписав Ігор Захара. Нещодавно побачило світ дослідження Бориса Гудзяка, в якому аналізується генезис Берестейської унії. Вчений показав кризу у Київській митрополії. Низку ґрунтовних статей з церковної історії опублікували Василь Кметь, Леонід Тимошенко, Ігор Скочиляс, Максим Яременко.
55. Гайдамацький рух на укр землях в п пол XVIIIст. Перша згадка про гайдамаків датується 1714р. Гайдамаки від тур. «гайда»-гнати,переслідувати, турбувати. Гайд.рух виник на Волині, Західному Поділлі,пізніше охопив Київщину, Братславщину. Це форма національно-визвольної боротьби проти польського гніут укр.народу на Правобережжі. 3 хвилі:1734-1738, 1750, 1768(Коліївщина). 1734р. –перше велике повстання охопило Київщину,Волинь, Поділля. Рос. Війська на теретор. Правобереж. України розом із гетьманськими полками. Мета: допомогти сину Августа ІІ вступити на польський престол. Чутки серед селян:рос.війська прийшли на допомогу укр.селянам., Анна Іоанівна видала грамоту у якій закликала боротися проти шляхти. На чолі повстання сотник надвірних козаків князів Любомирських – Верлан. Повстанці захопили Жванець, Збараж, Броди. З Польщі втік С.Лещинський, АвгустІІІ стає королем. Царські війська кинуті на придушення гайдамацького повстання. Кін.1738 російські та польські війська за допомогою С.Чалого здобули перемогу над основними силами. Частина гайдамаків відійшли в Молдавію,решта припинила тимчасово збройний опір. 1750р. повстанців очолили О. Письменний, М.Сухий, П.Таран. Територія – Братславщина, Київщина, Сх.Поділля. Захопили фортеці: Летичів,Умань,Вінницю, Фастів.До зими 1750р. виступ придушений рос. І пол. військами.
56. Гайдамацький рух на укр землях в др пол XVIII. Перша згадка про гайдамаків датується 1714р. Гайдамаки від туре. «гайда»-гнати,переслідувати, турбувати. Гайд.рух виник на Волині, Західному Поділлі,пізніше охопив Київщину, Братславщину. Це форма національно-визвольної боротьби проти польського гніут укр.народу на Правобережжі. 3 хвилі:1734-1738, 1750, 1768. Повстання 1768 отримало назву Коліївщина. Причини: 1- занепадає панське господарство в наслідок зміни торгівлі зерном не на Балтійському, а Чорному морі, відповідно, утиски селян. В Пн.Київщині найменші соціальні утиски,збільшення панщини,тягарів-сприймалося як насильство. Причина-селяни тривалий час звільнені від панщин. повинностей у цьому регіоні;2- наступ уніатів очол. Ф.Володкевич. З цим боровся ігумен Милхеседик Значко-Яворський, який добився аудієнції у Катерини ІІ.Вона пообіцяла підтримку. 1768-С.Понятовський зрівнює у правах католиків, православних,протестантів-формально. Все здійснював під тиском Росії. Шляхта негативно відреагувала на даний закон. Вона створила конфедерації, які оголосили «хрестовий похід» проти православних під гаслом захисту, католиц., шляхетськ. прав і звіл.Польщі з-під рос. впливу. Орг.центр Барська конфедерація. Рос. військо на чолі з М.Кречетниковим направлене для придушення конфедератів. Чутка між селянами:КатеринаІІ видала «Золоту грамоту» в якій закликала до боротьби з польською шляхтою. Весною 1768 М.Залізняк сформував під Чигирином повстанський загін, на його бік перейшов І,Гонта-уманський сотник. Взяли фотнецю Умань-одну з опорних точок польської шляхти. Захопили м.Балту. Туркибули обурені, загрожували війною Росії. Остання міняє тактику стосовно гайдамак. Схватили Гонту та Залізняка. Каральні акції з червня 1768, остаточно придушено Коліївщину навесні 1769р.
57. Опришківський рух на укр. землях в др пол XVII – п трет XVIIІ Опришки — учасники народно-визвольної боротьби в Галичині, на Закарпатті, Буковині проти феодально-кріпосницького гніту польської шляхти, молдавських феодалів, угорських та австрійських поміщиків у 16 — 1-й половині 19 ст. Вперше опришки згадуються в документах 1529 р. У зв'язку з посиленням феодально-кріпосницької експлуатації і національного гніту на західноукраїнських землях рух опришків спочатку розгорнувся на Прикарпатті, пізніше охопив Закарпаття і Буковину. Опорним центром опришків були Карпатські гори. З Галичини, Закарпаття і Буковини тікали в гори розорені, покривджені селяни (наймити, комірники, городники, панські слуги), бідні міщани і польські, молдавські та угорські селяни, з яких створювалися опришківські загони. Вони нападали на поміщиків, орендарів, лихварів, корчмарів, руйнували шляхетські маєтки, а захоплене майно роздавали сільській бідноті. В 1-й пол. 17 ст. на Покутті успішно діяв буковинський ватажок Г.Кардаш. Очолювані ним опришки 1621 р. здобули фортецю Пнів. У 30-40-х рр. на Західному Прикарпатті прославилися у боротьбі проти шляхти С.Солінка, В.Чепець, В.Баюс та ін. ватажки. Значні виступи опришків відбулися під час народно-визвольної війни 1648—1654 рр. опришки здобули королівські замки у травні 1648 р. — у Новотанці та липні — в Саноці. Очолювані В.Сімашкою, О.Шичиком та ін. ватажками, опришки діяли поблизу міст Яслинського, Дуклі. Брали участь у повстанні 1648 р. під керівництвом С. Г. Височана. В 1649—1654 рр. вдало виступили на Лемківщині під проводом Санька, А.Савки та ін. З ними підтримував зв'язки керівник повсталих польських селян Костка Наперський. На Поділлі опришки. здобули Гусятин і Сатанів. У 1653 р. в Молдові разом з військом Тимоша Хмельницького діяли 2 тисячі опришків під проводом Харачка.
58. Опришківський рух на укр. землях в 30-50-х рр. XVIIІст. Опришки — учасники народно-визвольної боротьби в Галичині, на Закарпатті, Буковині проти феодально-кріпосницького гніту польської шляхти, молдавських феодалів, угорських та австрійських поміщиків у 16 — 1-й половині 19 ст. Найвищого піднесення рух опришків досяг у 30-40-х рр. 18 ст. під проводом Олекси Довбуша. Після його загибелі загони опришків очолювали В.Баюрак, І.Бойчук, П.Орфенюк.Опришки брали участь у гайдамацьких повстаннях 18 ст. на Правобережній Україні. Рух опришків не припинився після загарбання феодальною Австрією Галичини (1772 р.) і Буковини (1774 р.). У 80-х рр. 18 ст. у Станіславській окрузі діяли загони під проводом Д.Богуславця, Я.Фенюка, М.Баби. На Покутті в кінці 18 ст. прославився ватажок П.Гуманюк (Сапрянчук). Протягом 1-ї половині 19 ст. в Галичині, на Закарпатті і Буковині діяло понад 50 загонів, ватажками яких були В.Фреюк, М.Бойчук (Клям), В.Якимюк, Д.Марусяк, Г.Мосорук, М.Штолюк, І.Вередюк, М.Циган, І.Волощук, А.Ревізорчук та ін. За допомогою численних військових частин і каральних загонів смоляків, гірських стрільців, пушкарів австрійському урядові вдалося репресіями остаточно придушити опришківський рух. Останнім ватажком опришків був М.Дратрук (Бордюк), прилюдно скараний в Коломиї. Антифеодальний рух опришків, що підривав основи шляхетської Польщі та монархічної Австрії, був складовою частиною антикріпосницької боротьби українського селянства. Про героїчну боротьбу опришків складено багато народних пісень, легенд, переказів.
53. Архітектура,скульптура та живопис на укр.землях удр пол. XVII стАрхітектура й будівництво в другій половині XVII ст. в Україні продовжували розвиватися на місцевій самобутній народній основі. Водночас вони зазнавали впливу російської і західноєвропейської архітектури.
-прийоми стилю бароко(від італійського barocco — вигадливий, химерний)-декоративна пишність, вигадливість, мальовничість.
на Правобережжі міста майже не розвивалися, міста Лівобережжя й Слобожанщини, насамперед Київ, Чернігів, Переяслав, Новогород-Сіверський, Батурин (у ньому з 1669 по 1708 р. перебувала гетьманська резиденція), Харків, Суми, Стародуб інтенсивно розбудовувалися.
Наприк. XVII ст. в Києві російський .зодчий Йосип Старцев збудував кам'яні собори Микільського (1690—1696) і Братського (1690—1693) монастирів, архітектор Йоганн Баптіст — Троїцький собор у Чернігові (1679—1695). Він же з Мартином Томашевським-Преображенський собор Мгарського монастиря біля Лубен (1684—1692), Покровський собор у Харкові (1689). 80-ті роки XVII ст Іллінська церква в Суботові, збудована при Богдані Хмельницькому, і Троїцька церква Густинського монастиря біля Прилук .
Загальна тенденція у розвитку образотворчого мистецтва -ширший відхід художників від релігійних тем і підвищення інтересу до світських сюжетів, реального життя, образів і переживань людей. Найважливішими пам'ятками монументального живопису є іконостаси, зокрема іконостас Єлецького монастиря в Чернігові (1669—1676), Богородчанський іконостас, створений для скиту Манявського майстром Іовом Кондзелевичем з Волині, іконостаси, виготовлені в 1667—1700 рр. Іваном Рутковичем із Жовкви, та ін.
Др пол XVII ст. вважається золотим віком українського мистецтва-українське бароко.-І.Мазепа-1690-1705-збуд. 12 храмів, до 20 храмів, зреставрованих: собор Св. Софії, Михайлівсько-Золотоверхий манастир, Св. Успенський собор Лаври, Троїцька церква над Святою брамою Лаври, церкви — в Переяславі, Глухові. Чернігові, Батурині, Межигір'ї, Мгарський манастир тощо.
47.Осн.етапи розвитку греко-кат.церкви на правобережжі та зхукрк землях в 18ст.В 1700-1702 роках приєдналася вся Львівська єпархія. В 1702 році приєднався єпископ Луцький, Діонисій Жабо-критський. Так на всій Правобережній Україні та Білорусії залишилася одна православна єпархія — Могилівська. Довгий час противилося унії Львівська Ставропігійне Братство, але в 1707-1709 роках і воно перейшло на унію. Він прийняв унію лише в 1785 році.Після смерти митрополита Льва І Слюбич-Залевського (1694-1708) — за митрополита Юрія II Винницького (1710-1713) наступ Латино-Католицької Церкви на унію посилився. Ці відносини ввесь час були ворожими; національне питання стояло для поляків вище ніж релігійне, і в своїй антиукраїнській політиці польський уряд не міг спертися на уніятів. Тому не дістали вони місць у Сонаті і повинні були вживати польської мови, як державної. Всупереч забороні пап — перетягували насильно уніятів на латинський обряд.Найвидатнішим митрополитом XVIII ст. був Лев II Кишка (1714-1728). За його правління переведено ряд реформ. Найбільшою його справою було скликання в 1720 році Собору в Замості його називали Українським Національним Собором.Метою Собору було органічно зв'язати східньоцерковну традицію із західньою, з приналежністю до Риму, але цього не вдалося досягти. Проте, внесено багато новин. Так — ухвалено, що Причастя щотижня належить освячувати й зберігати на головному престолі, в табернаклі. а східньоцерковні покаяння та пости зрівняно з латинськими. Лев II дбав за поновлення друкарства, поширення освіти серед священиків. У Володимирі-Волинському він заснував семінарію. Наступник Лева II, Атанасій Шептицьхий (1715-1746), всю свою увагу приділив на те, щоб піднести справу освіти духовенства. Тож при манастирях Василіяни почали засновувати школи, спочатку народні, потім — вищі, латинські, теологічні, філософічні, в яких вчилися ченці та кандидати на священиків. Після смерти митрополита Атанасія почалася між єпископами і Василіянами боротьба за його наступника, що тривала три роки. Король Август III втрутився в цю боротьбу, бажаючи провести свого кандидата. Лише в 1748 році погодився він на кандидата Василіян та єпископів — Фльоріяна Гребницького (1748-1762). За його правління число уніятів збільшилось. Поширенню унії сприяли місії, що їх вели Василіяни, особливо в Умані, Торговиці, Ладижині, Смілі, митрополит Фльоріян-Филип Володкович (1762-1778), до якого вороже ставився польський уряд.
70.
71.
72.
73.
74.
75.
76.
77.
78.
79.
80.
81.
82.
83.
84.
85.
86.
87.
88.
89.
90.
91.
92.
93.
94.
95.
96. 70.Укр торгівля у др пол. ХVII–ХVIIІ ст. (фінанси, кредит, грошовий обіг)
Запорозькі козаки вели торгівлю з різними районами України й Росії, а також з Кримом, Польщею, Туреччиною. Вивозили хутра, шкіру, вовну, мед, віск, коней. Ввозили — зброю, оливо, сукна, папір, деякі предмети розкоші.
Внут торгівля зосереджувалася по містах, де були крамниці й «торгові ряди», та по великих селах, де, крім постійних крамниць, були «торги» в неділю або в інші дні тижня. У XVIII ст. дуже поширюються кількаденні ярмарки, на які приїздили купці з цілої України, а іноді й З за кордону. Зовнішня торгівля поступово обмежувалась.
Поволі головне місце б зовнішній торгівлі зайняла українсько-російська торгівля. До Росії вивозили сировину — шкіру, вовну, спиртові напої, гнали худобу. З Росії ввозили сіль, голки, ножі, коси, хутра, переважно соболеві, тканини — кармизин, камку.
У значних торговельних осередках купецтво об'єднується в торговельні компанії, зразком для яких служило Ніженське торговельне братство. Ці організації не тільки вели торговельні операції, але й брали в оренду збирання податків до міської та військової скарбниць.
Економічне життя України стало складовою частиною загальноросійського — формувався всеросійський ринок.
Великого розмаху набувають в Україні російські державні та приватні підприємства.
Характерною ознакою розвитку сільського господарства та промисловості наприкінці XVII—XVIII ст. було втягування цих галузей у сферу товарно-грошових відносин. Цьому процесу сприяли поглиблення поділу праці, поступова диференціація земель на землеробські та промислові зони, урбанізація тощо. Основними місцями, де відбувалися товарно-грошові операції, були ярмарки, базари та торги.
Наприкінці XVII ст. на Лівобережжі збиралося 390 ярмарків, Наступною ланкою системи внутрішньої торгівлі були торги, які спеціалізувалися на продажу певного товару (Глухів — хліба, Ромни — тютюну, Львів — худоби тощо). На них скуповували товар для оптового продажу на ярмарках. Невпинно зростає кількість базарів. На території Лівобережжя їх діяло понад 8 тис, а на Слобожанщині — майже 2 тис. На базарах, які збиралися раз або двічі на тиждень, місцеве населення продавало лишки продукції своїх господарств, торгувало вроздріб. Розвитку товарного виробництва сприяла і зовнішня торгівля з такими державами, як Туреччина, Сілезія, Пруссія, Італія, Молдавія, Персія, Індія та ін.Отже, наприкінці XVII—XVIII ст. характерними ознаками соціально-економічного розвитку українських земель були збільшення товарності виробництва; зростання паростків капіталістичного укладу в економіці; формування національного ринку.
71.Суспільно-політичний устрій Слобожанщини у другій пол. ХVII–ХVIIІ ст.
Половина всього населення Слобідської України у 18ст складало козацтво. Воно поділялося на старшину, виборних (або компанійських) козаків, які несли військову службу, і козаків-підпомічників, які допомагали виборним харчами або грішми. По дворах козаків жили підсусідки (1732 їх було в 4 полках 12 973), переважним чином це були колишні козаки і селяни, які втратили власне господарство та землю і наймитували у заможних господарів. Виборні козаки поступово перетворилися на замкнутий вільний стан, а підпомічники — на підданих, залежних від козацької старшини. Селяни ділилися на вільних, які мали власну землю, і тих, що жили на землях козацької старшини, російських поміщиків, монастирів тощо і за це відробляли панщину Міщанство (купці, ремісники) було нечисленне. Шляхти на Слобідській Україні в 17 ст. не було. Окрему групу, досить строкатого соціального й господарського складу, становили росіяни — «служилі люди» різних розрядів, пізніше, у 18 ст. дворянство-поміщики (росіяни, молдавани тощо), «посадські люди», «однодворці» й «крестьяне». Соц. устрій С. У., чимало відмінний від того, що був на Московщині. Відносини між гетьманським урядом і укр. старшиною С. У. зміцніли за часів І. Самойловича й І. Мазепи. Обидва гетьмани прагнули поширити владу свого «регіменту» на С. У., куди перейшла значна частина зігнаного з предковічних земель населення Правобережжя. Ставлення слобідської старшини до цих планів було подвійне. Сумська й Охтирська старшина, ближче зв'язана, а навіть споріднена з старшиною Гетьманщини, загалом підтримувала ці плани, тоді як старшина трьох сх. полків С. У. воліла залишитися під безпосередньою владою царя, лише дістаючи більше автономних прав для всієї С. У. За цих умов, надто ж під впливом антиукр. політики Росії щодо Гетьманщини після Полтавської поразки 1709, питання про об'єднання С. У. з Гетьманщиною втратило актуальність.
Але це не відбилося на взаєминах С. У. і Гетьманщини. Крім зв'язків екон. і культ., велике значення мали близькі родинні й родові зв'язки між вищою старшиною С. У. і Гетьманщини. З цим пов'язані були й чималі зем. володіння деяких гетьманських фамілій на С. У. (зокрема Миклашевських, Полуботків, Самойловичів тощо). Нерідко представники лівобережної старшини посідали важливі старшинські уряди на С. У.). Але вони не поривали зв'язків з Гетьманщиною, де в них також були маєтки й їх родичі посідали ті чи ті уряди. З другого боку, слобідські діячі іноді брали безпосередню участь у політ. житті Гетьманщини. С. У. давала тимчасовий (вільний чи невільний) притулок гетьманським діячам та їх родинам у час політ. або військ. криз (зокрема під час війни 1708 — 09).
72.Основні тенденції соц-екон розвитку укр земель у другій пол. ХVII–ХVIIІ ст.
земельна власність служить для правлячих верств екон основою їх панування, гарантом незалежності, умовою надання привілеїв. Тогочасне старшинське володіння землею існувало у двох формах: приватно-спадковій та тимчасово-умовній. Іншою була природа та спосіб формування тимчасово-умовного («рангового») володіння. Землі видавалися за службу на певний строк або ж «до смерті». Війська Запорозького і перебували у володінні Ген війс канцелярії.
-збільшення земельної власності в Україні російських поміщиків.
-селянство-наприкінXVII дедалі більшого поширення набуває феодальна рента, зокрема відробіткова, інтенсивність якої у другій половині XVIII ст. сягає 5 і більше днів на тиждень. Водночас зберігалася натуральна і грошова ренти. Логічним фіналом процесу обмеження селянських прав став царський указ 1783 p., який узаконив закріпачення селянства на Лівобережжі та Слобожанщині.
Свої особливості мали аграрні відносини на Правобережжі. Оволодівши на початку XVIII ст. землями цього краю, Польща взялася за відновлення своїх порядків.
Наприкінці XVII—XVIII ст. розвиток аграрного сектору визначали рутинний стан техніки та екстенсивний метод господарювання. Водночас розвивалося сільське господарство. Виникли прогресивні тенденції та процеси:
— підвищення родючості ґрунтів шляхом підживлення та різних форм сівозміни;
— зростання ролі зернового господарства;
— збільшення асортименту сільськогосподарських культур (почали садити картоплю, культивувати кукурудзу, розширювати площу під тютюн тощо);
— розширення площ садів, поява нових сортів, застосування щеплення дерев;
— розвиток племінної та селекційної діяльності у тваринництві;
— поглиблення спеціалізації різних регіонів (Лівобережжя та Слобожанщина спеціалізувалися на вирощуванні жита; Волинь — пшениці, Полісся — льону й конопель, землі між Дністром і Прутом — тютюну тощо);
— зростання товаризації сілгосподарства.
Відбулися суттєві зрушення не тільки в аграрному секторі, а й якісні та кількісні зміни в інших секторах економіки — промисловості, торгівлі, фінансах. Базовими підвалинами розвитку промисловості того часу були ремесло та промисли. Провідними промислами в українських землях цієї доби було млинарство, винокуріння, селітроваріння, чумацтво.
Наприкінці XVII ст. на Лівобережжі збиралося 390 ярмарків, Отже, наприкінці XVII—XVIII ст. характерними ознаками соціально-економічного розвитку українських земель були зростання великого феодального землеволодіння; обезземелення селянства, його закріпачення; розбудова та відокремлення міст від сіл; поступальний розвиток селянських промислів і міського ремесла, на базі яких виникають мануфактури; збільшення товарності виробництва; зростання паростків капіталістичного укладу в економіці; формування національного ринку. Особливість цих процесів полягала в тому, що вони відбувалися в умовах бездержавності.
43.Адміністративно-територіальний устрій земель Лівобережної Україниу другій пол..XVII-XVIII ст..
ЛівобережнаУкр-тер.сучасних Чернігівської, Полтавської, частини Сумської, Київс.,Черкаск.,обл.. Л. Укр.мала певну автономію в складі Російської держави.Повністю автономію ліквідовано в 1781.Наприкінці 17 ст. існувало 10 полків:Чернігівс.,Ніжинськ.,Прилуцк,Київськ,Лубенськ.,Миргородськ,Переяславськ,Гадяцьк.,Полтавськ.,Стародубський. Полки одночасно були адміністративно-територіальними та військовими одиницями. Найвищою владною особою був гетьман,обраний старшинською радою.До старшинської ради входили:обозний, писар,двоє суддів,підскарбій,двоє осавулів,бунчужний,10 полковників.Рішення радимало бути схвалене на генеральній військовій раді й остаточно затверджене російським царем . На Л.У.в другій пол..17 ст.існувало понад 90 міст. З часом виникли ще 50 міст,серед нихБогодухів, Суджа,Зміїв.Великими економічними та адміністративними центрами Лівобережжя стали Ніжин, Чернігів,Переяслав.Міста жили за магдебурзьким правом,влада зосереджувалася в руках місцевої старшини й виборних представників місцевого населення.