Національно-визвольний рух на західноукраїнських землях у другій половині XIX ст
Придушення повстання 1848 р. зміцнило владу Габсбургів. На той час Галичина й Буковина належали Австрійській імперії, Закарпаттям володіли угорці. Це були одні з найвідсталіших куточків Європи. Західноукраїнські землі фактично були внутрішньою колонією. 1867 р. утворилась Австро-Угорська імперія. Посилення угорців, а слідом за ними й поляків глибоко вразило українців. Представники українського руху, замислюючись над своїм майбутнім, шукали надійної опори в суспільно-політичному житті.
У своїх пошуках західні українці не були єдині. Такі ж проблеми постали і перед іншими пригніченими слов'янськими народами — чехами, сербами, болгарами. Усі вони спрямували свої погляди до Росії. Так, на західноукраїнських . землях посилилась течія прибічників Москви - москвофілів, або, як їх ще називали, русофілів. Течія особливо зміцніла наприкінці 60-х років XIX ст. після поширення на більшість духовенства, яке мало величезний вплив на суспільне життя. Русофільство стало формою протиставлення ополяченню, засобом самоствердження української духовності.
Українські русофіли належали до тієї частини представників українського руху, яка зневірилась у можливості власними силами досягти політичних чи навіть культурних цілей. Вони бачили марність спроб підняти активність народу і, бажаючи заручитись підтримкою Росії, наголошували на тотожності українців і росіян, близькості їхньої культури. Проте незнання російської мови, ігнорування української призводило до поширення спілкування польською мовою, хоча для престижності русофіли друкувалися на малозрозумілій церковнослов'янській мові. Русофіли мали значний вплив на українські видання, їм належала найбільша газета "Слово", низка українських закладів. 1870 р. вони заснували політичну організацію - Руську Раду, яку намагались перетворити на єдиного представника всіх українців у Галичині.
Українська молодь поступово втягувалась у конфлікт з русофілами, до яких належали здебільшого заможні церковні та світські чиновники. Спочатку розбіжності виявились у царині мови й літератури. Русофіли пропагували твори російських письменників-слов'янофілів. Молодь з середовища студентів, священиків, світської інтелігенції захоплювалась творчістю Тараса Шевченка, Пантелеймона Куліша, Миколи Костомарова. Тих, хто переймався життям і долею українського народу, орієнтувався на його проблеми, називали народовцями. Провідними діячами руху були В.Барвінський, В.Навроцький, Ю. Романчук, О.Огоновський, А.Вахнянин.
Для народовців найпекучішим було питання мови й літератури, їх знання вирізняло українську націю з-поміж інших. На відміну від русофілів, народовці не шукали підтримки зовні. Вони організували таємні гуртки, видавали часописи, розробляли українську граматику й словники, заснували театр, культурно освітню організацію "Руська бесіда". 1868 р. виникло товариство "Просвіта", яке займалося вивченням та освітою народу.
Визначна подія сталася 1873 р. у Львові. За підтримки заможних Лизавети Скоропадської-Милорадович та Василя Симиренка тут було створено Літературне товариство ім. Т.Г.Шевченка. Пізніше воно дістало назву наукового товариства й перетворилось на неофіційну українську академію наук.
Після нової хвилі гонінь на українську культуру в Наддніпрянській Україні (Емський указ 1876 р.) народовці стали тісніше спілкуватися зі східними українцями, які звернули свої погляди до західних побратимів. Під їхнім впливом народовці поривають з русофілами. На противагу їхньому "Слову" вони започаткували видання газети "Діло".
У 70-х роках XIX ст. у русі народовців виділилася радикальна течія. Цьому сприяла, зокрема, енергійна діяльність Михайла Драгоманова, який закликав молодь йти далі старшого покоління, не лише словом, а й ділом піднімати українське суспільство. Найбільш здібними послідовниками поглядів Драгоманова стали Іван Франко та Михайло Павлик. Вони розгорнули наступ на русофілів, а згодом перейшли і на критику народовців. Це зумовило серйозні розходження в західноукраїнському суспільному русі, на практиці означаючи інтелектуальну й ідеологічну революцію.
Політичне життя стало динамічнішим. 1885 р. народовці заснували представницький орган — Народну Раду. У 90-х роках XIX ст. з народовців постали чотири політичні партії.