Форма державного правління. Форма державного правління — це певний спосіб організа­ції верховної влади в державі, який визначається джерелами влади

Форма державного правління — це певний спосіб організа­ції верховної влади в державі, який визначається джерелами влади, порядком формування і правовим статусом вищих де­ржавних органів, обумовлює структуру, принципи взаємовід­носин та сферу компетенції кожного з них. Форма державного правління вказує на те, як організована верховна влада в де­ржаві, в який спосіб формуються її центральні органи та яким чином вони підпорядковуються один одному (як будуються стосунки "парламент — уряд", "парламент — глава держави" іт.д.).

Політична наука розрізняє дві основні форми державного правління: республіку та монархію. Республіка (від лат. "гез" — справа і "риЬіісиз" — суспільний, всенародний) — форма де­ржавного правління, за якої найвища державна влада здійс­нюється виборними органами, що періодично обираються населенням на певний визначений строк. Існують президент­ські, парламентські та президентсько-парламентські (змі­шані) республіки.

Президентська республіка. Основними характерними озна­ками президентської республіки є:

1. Президент (від лат. "ргаезісіепз", буквально — той, що сидить попереду) одночасно є главою держави і главою уряду. Посада прем'єр-міністра в таких державах відсутня. Сучасний інститут президентства бере свій початок в США, де в 1789 р. Дж. Вашингтон був обраний першим президентом США.

2. Президент, як голова держави, одноособово або з наступ­ним схваленням парламенту, формує склад уряду і керує його діяльністю (так званий позапарламентський шлях формування уряду). Члени уряду зобов'язані здійснювати політику, яка проводиться президентом, і несуть відповідальність безпосе­редньо перед ним.

3. Президентська республіка базується на системі жорстко­го розподілу влади, коли кожна з гілок влади має чітке коло своїх повноважень і значну самостійність. Взаємовідносини різних гілок влади здійснюються на основі системи стримувань і противаг (наприклад, вето, імпічмент і т.д.). Парламент не має права оголосити вотум недовіри урядові, а президент не має права розпустити парламент. Такий статус і роль прези­дента в президентській республіці обумовлені тим, що оби­рається він на прямих і загальних виборах (або колегією вибор-ників) і таким чином має загальнонаціональну підтримку.

Класичним зразком президентської республіки є США. Згідно з Конституцією США, президент концентрує в своїх ру­ках повноваження глави держави та глави виконавчої влади. Він формує і очолює кабінет, керує державним апаратом, є верховним головнокомандувачем тощо.

Президент США має значні можливості впливу на законо­давчий процес. Він звертається до Конгресу зі щорічним пос­ланням про стан економіки, бюджету, в якому фактично викладає програму законотворення на наступний рік. Іншим важелем впливу є право відкладального вето президента на прийняті Конгресом закони, яке долається 2/3 голосів обох палат Конгресу.

Обирають президента терміном на 4 роки непрямим голосу­ванням — колегією виборників. Допускається переобрання президента ще на один термін. Останні вибори президента США 2002 р. показали, що виборча система потребує суттєвого реформування. І Конгресом США було внесено ряд суттєвих змін до виборчого законодавства: змінена форма підрахунку голосів, встановлено чіткий контроль за підрахунком, надана можливість громадянам вносити зміни в бюлетені тощо.

Вищий законодавчий орган США — Конгрес — є двопалат­ним. Кожні два роки 435 конгресменів обираються до Палати представників за мажоритарними округами. 100 сенаторів (по 2 від кожного штату) обираються на 6 років, проте кожні 2 роки відбуваються вибори на заміщення однієї третини складу Сенату.

Роботу в Конгресі організовують політичні партії та їхні фракції (республіканська та демократична партії). Палата представників розглядається як виразник інтересів і сподівань усього американського народу, а Сенат — як захисник інтере­сів штатів. Сенат має 20 комітетів, а палата представників — 27. Крім цього, існує 4 спільні (об'єднані) комітети. Конгрес може усунути президента від влади за допомогою процедури імпіч­менту (з англ. — звинувачення) у разі підозри у скоєнні де­ржавної зради президентом США чи іншого тяжкого злочину.

Таким чином, нині в США діє сильна президентська влада і сильна законодавча влада при активній ролі і достатньо вели­кому впливові судової гілки влади, верхній щабель якої на фе­деральному рівні уособлює Верховний суд США.

Парламентська республіка. Характерні ознаки парламент­ської республіки є наступні:

1. Уряд формується на парламентських засадах, тобто він складається з представників однієї або кількох партій, які ма­ють більшість у парламенті. В більшості країн членство в уряді сумісне зі збереженням депутатського мандата. Це дозволяє через присутність в уряді лідерів правлячих партій, найбільш впливових депутатів здійснювати контроль над діяльністю парламенту. Склад уряду повною мірою відбиває партійну структуру парламенту.

2. Уряд у парламентській республіці є відповідальним перед парламентом і може бути відправлений ним у відставку. Це урядова криза. Але в парламентській республіці може статися і парламентська криза, яка приводить до розпуску парламенту і призначення дострокових виборів.

3. Головою парламентської республіки є президент, який обирається або парламентом, або спеціально створеними збо­рами. Функції президента є суто представницькими: він може репрезентувати країну у міжнародних відносинах, звертатися з посланням до народу, закріплювати своїм підписом закони, користуватися правом відкладного вето тощо.

4. Ключовою фігурою в парламентській республіці є прем'єр-міністр (канцлер), котрий, як правило, є лідером партії, що здобула перемогу на виборах. І хоча канцлер офіційно не є гла­вою держави, реально він перша особа в політичній ієрархії.

Схематично парламентську республіку можна зобразити наступним чином:

Класичним прикладом парламентської республіки є Німеч­чина. Ключову роль у системі державної влади тут відіграє по­сада федерального канцлера. Згідно зі статтею 65 Конституції країни "Федеральний канцлер визначає основні напрями полі­тики і несе за них відповідальність". Важлива роль у визначен­ні політики належить також парламентській фракції правлячої партії та її партнерам по коаліції.

Парламент Німеччини складається з палати союзу (бундес­таг) і палати земель (бундесрат). Кандидатура федерального канцлера визначається парламентською більшістю і на пропо­зицію президента затверджується парламентом без обговорен­ня. Парламент не втручається у формування уряду. Контроль бундестагу за діяльністю уряду здійснюється за допомогою за-

питів, роботи слідчих комітетів, конструктивного вотуму не­довіри федеральному канцлеру. Оскільки канцлер призна­чається бундестагом, то останній може висловити йому недовіру. Однак, згідно з Конституцією, це має бути конструк­тивний вотум, який передбачає одночасне призначення нового канцлера. На цю процедуру відводиться 48 годин, протягом яких федеральний канцлер може внести в парламент питання про довіру старому складу уряду. Якщо уряд не дістане під­тримки, а парламент за 48 годин не призначить нового канцле­ра, то президент на пропозицію канцлера може розпустити парламент і призначити нові вибори.

Президент як глава держави обирається у ФРН на 5 років Федеральними зборами, які складаються з депутатів бундестагу і такої ж кількості представників, обраних їх ландтагами. Пре­зидент в основному наділяється представницькими функціями.

Змішана форма правління, яку інколи ще називають напів-президентською. Вона існує в Португалії, Фінляндії, Росії, Україні. Головні її характеристики:

1. Подвійна відповідальність уряду: перед президентом і перед парламентом.

2. Поєднання характерних рис президентської та парла­ментської республік.

3. Головою держави є президент, який обирається загально­народними виборами і тому є ключовою фігурою в політичній системі суспільства.

Змішана форма правління є найбільш складною управлінсь­кою системою, яка, до того ж, є і найбільш затратною. Напри­клад, адміністрація президента багато в чому дублює Кабінет міністрів. Досить часто за змішаної форми правління 2 особи (прем'єр і президент) несуть відповідальність за внутрішню і зовнішню політику держави. Таким чином, відповідальність перекладається з однієї особи на іншу, а в результаті ніхто відповідальності не несе. Водночас цей недолік інколи може обернутись і на позитивну характеристику. Це відбувається тоді, коли президент відправляє прем'єр-міністра у відставку, знімаючи цим напруження, конфліктність у політичній сис­темі суспільства.

Парламент здійснює контроль за урядом через запити, утво­рення слідчих комісій, затвердження бюджету, винесення уряду вотуму недовіри. Парламент може розпочати процес усунення президента з посади через процедуру імпічменту.

Отож впевнюємося, що кожна з форм державного правління має як свої вади, так і позитивні риси. Проте на основі аналізу форм державного правління в 21 державі, які американський політолог А. Лейпхарт відносить до стабільних поліархій (де­мократій), можна дійти висновку, що найбільш поширеним є парламентський тип республіки.

Монархія (від гр. "топагсМа" — одновладдя) — форма правління, за якої верховна влада в державі цілком або частко­во здійснюється однією особою. Монархії були найбільш роз­повсюдженою формою державного правління у Стародавньому Світі. В XIII—XVII ст. у країнах Європи набуває поширення станово-представницький різновид монархії. При такій формі правління поряд із досить впливовою владою короля діяли зібрання представників провідних верств населення, станів — Генеральні Штати (Франція), кортеси в Іспанії, Земський со­бор у Росії. Вони виконували дорадчу функцію при монархові, інколи ще й фінансову та законодавчу.

У XV—XVI ст. разом з руйнуванням традиційних для фео­дального суспільства станів у західноєвропейських країнах формується ще один різновид монархії — абсолютна або необ­межена монархія (від лат. "аЬзоіиі" — необмежений). Відбу­вається максимальна централізація управління суспільством, вся верховна влада (законодавча, виконавча та судова) цілком зосереджується в руках монарха. Розквіт абсолютизму в Англії спостерігався за царювання Єлизавети Тюдор (1558—1603), у Франції — за Людовіка XIV (1643—1715), в Росії — за Петра І (1682—1725), Катерини II (1762—1796).

Абсолютизм, як форма державного правління феодального типу, був знищений буржуазними революціями XVII—XVIII ст. В результаті у багатьох країнах Західної Європи вдається якщо не скасувати монархію, то істотно обмежити її нормами і вимо­гами Конституції. Такий різновид монархії називають консти­туційною або ж парламентською монархією. У сучасних кон­ституційних монархіях роль коронованої особи є суто номінальною (Бельгія, Великобританія, Данія, Швеція, Японія і т.д.). Монарх є главою держави, символічним уособ­ленням єдності нації, призначає голову уряду та міністрів,

проте робить це відповідно до пропозиції лідерів партійних фракцій, які мають більшість у парламенті.

У сучасному світі монархічний лад утримується в 11 розви­нутих країнах і в 23 країнах, що звільнились від колоніальної залежності. Серед них є монархії абсолютні (Катар, Бахрейн, ОАЕ та ін.), конституційні (Бельгія, Великобританія, Данія, Іспанія, Швеція, Японія та інші), теократичні, де світська влада зосереджена в руках духовенства (Ватикан, Саудівська Аравія), виборні (Федерація Малайзія, Бутан).

Влада монарха є спадковою і передається від одного представ­ника династії до іншого у встановленому законом порядку. Зако­нодавчій практиці відомо 3 системи успадкування престолу:

1) салічна система (успадкування відбувається суто по чо­ловічій лінії — Швеція);

2) кастильська система (успадкування престолу не виклю­чає жінок, але перевага віддається чоловікам: молодший брат виключає із успадкування престолу старшу сестру — Велико­британія);

3) австрійська система — не виключає жінок, але надає пе­ревагу чоловікам по всіх ступенях і лініях родинності. Жінка може наслідувати престол, коли цілковито обірвана чоловіча лінія наступництва. Таку систему було введено в Росії в 1797 р., після чого, як відомо, жінок на російському престолі не було.

Отже, монархія як форма правління виникає в Стародавньо­му Світі, і в ході історичного розвитку людства набуває цілого ряду специфічних рис (абсолютна, парламентська і т.д.), зали­шаючись при цьому і на нинішній день ефективним способом організації спільної життєдіяльності людей.

Форма державного устрою

Територіально-організаційна структура держави, яка виз­начає порядок поділу країни на складові частини (штати, землі, області), їх правовий статус, порядок відносин цент­ральних і периферійних органів влади, називається формою державного устрою. За устроєм держави бувають унітарни­ми, федеративними і конфедеративними. Дехто з дослідників виділяє таку специфічну форму як імперія. Унітарна держава. Принцип унітаризму означає таку роз­будову держави, за якої верховна (суверенна) влада цілком зо­середжена в центрі, а складові частини держави (області, на­приклад) не мають ознак політико-державної незалежності.

Отже, унітарною є цілісна, єдина держава, частини якої є тільки адміністративно-територіальними підрозділами. На­приклад, Франція, Італія, Швеція, Норвегія, Португалія, Греція, Іспанія і т.д.

Для унітарної держави характерним є наявність таких оз­нак:

1. Єдина конституція.

2. Єдина система вищих органів державної влади.

3. Єдине громадянство.

4. Єдина система права.

5. Єдина судова система.

Територія унітарної держави поділяється на адміністратив­но-територіальні одиниці, які не мають політичної самостій­ності. Кількість ланок у такій ієрархічній системі може бути різною. В Україні їх є 5: центр — область — район — місто — село.

Поява унітарних держав не була випадковою. їх утворення і неподільне багатовікове панування було зумовлене наступни­ми факторами:

по-перше, моноетнічним складом населення держав, що тільки-но народжувались; по-друге, самою природою тогочас­ної влади, яка вимагала жорсткої ієрархії; по-третє, впливом домінуючих у доіндустріальних суспільствах тенденцій цент­ралізації, уніфікації, завоювання інших держав і т.д.

Сьогодні унітарна держава є найбільш поширеною, така форма устрою існує в більш як 150 державах світу.

Унітарній державі властиві як переваги, так і недоліки. До переваг її можна віднести: економічність, тобто не дуже великі витрати на утримання урядових структур; простоту і опера­тивність прийняття рішень; значну стійкість в екстремальних умовах та інші.

Недоліками унітарної держави є те, що вона: закріплює ав­торитаризм і створює сприятливі умови для встановлення або відродження тоталітаризму (диктатури); ігнорує специфічні особливості етнонаціональних спільнот; як правило, позбавляє

ініціативи регіональні й місцеві владні структури; провокує, інколи (про що свідчать факти), зародження екстремізму та сепаратизму тощо.

Унітарні держави поділяють на дві великі групи: централі­зовані і децентралізовані. Централізованими вважаються такі унітарні держави, де підпорядкування периферійних (регіо­нальних) органів влади центру здійснюється з допомогою поса­дових осіб, призначених з центру. Наприклад, Норвегія, Швеція, Фінляндія. Децентралізованими унітарними держа­вами є ті, де регіональні органи влади формуються незалежно від центру і діють більш розкуто і самостійно. Наприклад, Ве­ликобританія, Японія.

Останнім часом у світі посилюється тенденція до децентралі­зації унітарних держав, яка торкнулась таких бастіонів уніта­ризму, як Бельгія, Іспанія, Італія, Франція. Не є винятком і Україна (утворення Автономної Республіки Крим, кількох віль­них економічних зон і т.д.). Термін "автономія" означає "само­врядування". Характерними ознаками автономії є те, що на її території, по-перше, діють власні закони з певного кола питань; по-друге, формується власний парламент і "автономний уряд". Автономія, як правило, надається окремим етнонаціональним спільнотам, які компактно проживають в межах певної тери­торії. Тому автономія є однією з форм самовизначення народів, гарантованого міжнародним правом. Автономія стала останнім часом одним із факторів забезпечення стабільності таких де­ржав, як Іспанія (Країна басків, Каталонія, Андалузія), Порту­галія (Азорські острови та острів Мадейра), Данія (Фарерські острови та Гренландія), Франція (Корсика) і т.д.

Федеративна держава. Головна ідея принципу федералізму (з лат. "іоесіиз" — союз, об'єднання) полягає в розмежуванні сфер компетенції федеральної (центральної) влади та влади суб'єктів федерації у наданні їм певної політичної самостій­ності. Принцип федералізму уособлює в собі поєднання загаль­нонаціональних і регіональних інтересів.

Відродження і нове життя ідей федералізму починається в Нові часи. І. Кант, Дж. Локк, Ш. Монтеск'є та інші зробили значний внесок у розробку ідей федералізму. Але особлива за­слуга належить Ш. Монтеск'є, який у своїй роботі "Про дух законів" заклав основи теорії федералізму. Він дав напрочуд вдале визначення федерації: "Ця форма правління є договір, за допомогою якого кілька політичних організмів зобов'язуються стати громадянами однієї великої держави, яку вони побажали створити". Слід зазначити, що починаючи з XVIII ст. розвиток федералістських ідей відбувається під впливом теоретичних розробок ПІ. Монтеск'є та федеративного будівництва в США.

У XX ст. процес федералізації набрав глобального (світово­го) масштабу і був названий вченими "федералістською рево­люцією" (Д. Елезар), яка змінила політичну карту світу. На початок 1995 р. існувало 18 федеративних держав з майже 440 їх суб'єктами, на території яких проживало близько 39% насе­лення планети. Крім того, державний лад ще 25 країн певною мірою базується на принципах федералізму. В цих країнах проживає 30% населення світу. Таким чином, на початок 1995 р. нараховувалось близько 40 держав з федеративним ус­троєм, де проживало 70% від населення планети (США, Арген­тина, Бразилія, Росія, ОАЕ, Канада, Індія та інші).

Територія, де розташована федеративна держава, вважаєть­ся єдиною, хоча складається з різної кількості суб'єктів (від 2—3 до 50 чи 90). Різняться федерації і назвами своїх суб'єктів: "штати" (США, Індія), "землі" (ФРН, Австрія), "кантони" (Швеція), "провінція" (Канада, Пакистан), "республіки" (Росія) та ін. Утворюються федерації за різними принципами. Більша частина їх побудована за адміністративно-територіаль­ним принципом (Австрія, Бразилія, США, ФРН та інші). Реш­та федеративних держав побудована за етнотериторіальним принципом (Бельгія, Індія, Швейцарія та інші).

Головними ознаками федеративної держави є: писана конс­титуція, що чітко встановлює розподіл влади і гарантує цент­ральному і регіональним урядам, що надані їм повноваження не будуть відібрані; двокамерний законодавчий орган, де одна палата представляє увесь народ, а друга — суб'єкти федерації; суб'єкти федерації мають право на свою конституцію, законо­давчий орган, виконавчі структури та власну судову систему; функціонування в поліетнічних федераціях двох і більше офіційних державних мов; децентралізоване управління тощо.

В українській політологічній школі існує виразна феде­ралістська концепція, започаткована Кирило-Мефодіївським товариством. Теоретик українського лібералізму М. Драгома-

нов розробив федералістську концепцію і виклав її на рівні конституційного документа. Громадянин і громада, за його те­орією, — це основні інститути системи суспільних взаємин. Схема федерації М. Драгоманова:

громадянин -* громада -* волость -» повіт -> область -* фе­дерація (Російська демократична держава).

М. Грушевський пропонував поділити Україну на 30 земель, які водночас будуть виборчими округами на виборах до Укра­їнських всенародних зборів (сейму).

Із здобуттям Україною незалежності на початку 90-х років XX ст. неодноразово порушувалося питання щодо поділу Укра­їни на 9 історичних і економічних регіонів (земель) — Донець­кий, Придністровський, Північно-Східний, Центрально-Поліський, Карпатський, Волинський тощо.

Конфедерація.. Цей термін походить від лат. "сопіоейегаііо" і означає "союз, об'єднання кількох держав". Прикладом кон­федерацій можуть бути давні ліги грецьких міст, середньовічні ліги німецьких, бельгійських, італійських міст та інші. Деякі конфедеративні утворення існували досить тривалий час: Швейцарія (1291—1849), Нідерланди (1579—1795), Німеччи­на (1815—1864) тощо. В новітні часи історія зафіксувала ство­рення конфедерації, яку було названо Сенегамбія. Але, проіс­нувавши близько 8 років, вона розпалась на первинні складові — Сенегал і Гамбію.

Отже, сьогодні конфедерацій у розумінні спільної держави не існує, хоча їх поява не виключена. Натомість існує низка конфедерацій як міждержавних утворень. У цьому розумінні конфедерація — це спілка кількох держав, об'єднаних догово­ром про взаємні гарантії, яка характеризується збереженням цілковитої юридичної і політичної незалежності всіх її членів, відсутністю в ній єдиної центральної влади, єдиного законо­давства, єдиної грошової системи тощо. На відміну від федера­ції, що є союзною державою (в основі якої є конституція), кон­федерація є спілкою держав, яка утворюється на основі договору.

Згідно з західною етнополітологією, конфедерації поділя­ють на три групи:

Співтовариство (співдружність). Європейське співтова­риство, СНД. Залишаючись, наприклад, суверенними держа- вами, ЄС утворило цілу низку спільних владних інститутів: Європейська Рада, що складається з голів держав і урядів; Рада Міністрів ЄС, до якої входять міністри зовнішніх справ, еконо­міки і фінансів та сільського господарства; Комісія ЄС, яка складається з голови і 16 співголів; Європейський парламент; Суд ЄС.

Асоціація. Це вільне об'єднання малих держав з великою державою (як правило, метрополією). Вільні асоціації існують у трьох основних підтипах: асоційована держава (об'єднання, де велика і мала держави в односторонньому порядку можуть розірвати договір); федерасі — зміни відбуваються тільки за згодою обох сторін; кондомініум — управління певною тери­торією здійснюється двома і більше державами (досить рідкий і незвичний тип конфедерації. На сьогоднішній день Іспанія і Франція здійснюють кондомініум над Долиною Андорри).

Ліга. Це об'єднання незалежних держав, що утворюється для специфічних цілей. Наприклад, НАТО, Ліга Арабських Держав.

Отже, сьогодні існує значна кількість різновидів форм де­ржавного устрою. Послідовність їх розвитку можна зобразити наступним чином: 1) етнічна унітарна держава — імперія; 2) національна держава у формі унітарної держави (централі­зованої чи децентралізованої); 3) федерація (конфедерація).