Тема 8. Моделювання комунікативних процесів

Зміст

1. Сутність моделювання комунікативних процесів.

2. Теорія ігор. Функції теорії та види ігор.

3. Способи застосування моделювання на практиці.

Сутність моделювання комунікативних процесів

Нині політична комунікація здебільшого реалізується через певні технології, які потрібно підбирати на науковій основі. Піднімаючи питання ефективності, мається на увазі отримання певних переваг, а саме для політичних суб’єктів – це досягнення мети, отримання і утримання влади. Для адекватного підбору і використання технологій потрібно дослідити умови, адресну групу, врахувати рівень політичної культури і свідомості громадян, традиції, цінності, особливості національного життя і національного характеру та змоделювати варіанти політичної комунікації.

Моделювання полягає в побудові ідеальних, уявних об’єктів, ситуацій, для яких характерні відносини та елементи, подібні відносинам і елементам реальних процесів, у тому числі політичних. Початок політичного моделювання був покладений в праці Л. Річардсона «Математична психологія війни» (1919 р.). Подальший розвиток був зумовлений появою значної кількості прикладних політичних досліджень, пов’язаних із застосуванням методу моделювання. В зв’язку з цим продовжувався розвиток і теоретичних положень, що сприяло розширенню уявлень про цей метод. Тут варто згадати праці Р. Шеннона, Ч. Лейва, Дж. Марча, Д. Паттона.

Математичні моделі політичних процесів поділяють на такі групи:

Ø детерміновані моделі, які представлені у формі рівнянь і нерівностей, що описують поведінку до­сліджуваної системи;

Ø моделі оптимізації, в яких потрібно досягти макси­муму чи мінімуму для сформованих дослідником певних функцій при заданих обмеженнях;

Ø ймовірнісні моделі, в яких характеристики полі­тичних процесів мають ймовірнісний сенс, а пошук рі­шення заснований на максимізації середнього значення корисності.

Сутність процесу моделювання полягає у здійсненні певних операцій над отриманими та введеними символіч­ними виразами.

Математичне моделювання — заміщення реального об’єкта по­літичної дійсності штучно створеним об’єктом (моделлю), який повторює найвагоміші сторони реального досліджуваного об’єкта.

Розглядаючи математичне моделювання в політології, звернемо особливу увагу на теорію ігор. Вона сьогодні викликає значний інтерес і є одним з найважливіших інструментів аналізу значної кількості задач, які виникають в політиці, економіці, соціальних науках та в інших сферах.

Теорія ігор є математичним описом процесів узгоджен­ня інтересів між політичними суб’єктами, способом опти­мізації комунікацій між ними для моделювання, прийнят­тя політичних рішень. Політичні сили мають узагальнену назву політичних гравців чи політичних агентів. Завдан­ням теорії ігор є розроблення політичних механізмів і тех­нологій для узгодження інтересів політичних гравців та прийняття оптимальних політичних рішень.

Теорія оптимізації формує такі політичні моделі, які забезпечують політика описом механізмів і технологій, до­сягнення поставлених ним цілей за умови врахування існуючих обмежень. Теорія оптимізації ґрунтується на за­стосуванні математичного апарату для визначення екстре­муму — максимуму чи мінімуму — функцій, які назива­ють цільовими.

Одним із напрямів математичного моделювання полі­тичних процесів є знаходження явного виразу для цільової функції, а також її верифікація — перевірка відповідності даному класу політичних процесів.

Теорія прийняття політичних рішень ґрунтується на гіпотезі про раціональну поведінку політичного гравця. Сутність цієї гіпотези полягає в тому, що політичний гра­вець вибирає саме те рішення, яке відповідає максимуму його цільової функції, тобто є виграшним.

Теорія ігор. Функції теорії та види ігор.

Теорія ігор розглядає широке коло питань узгодження інтересів між політичними гравцями, кожен з яких намага­ється шляхом вибору ефективної стратегії максимізувати власний виграш, тобто отримати певний політичний ресурс.

У межах теорії ігор розглядають набір можливих рі­шень, які відповідають процедурі узгодження інтересів між політичними гравцями (тобто тій чи іншій концепції розв’язання гри). Внаслідок цього теорія ігор є потужним механізмом побудови політичних прогнозів та сценаріїв розвитку подій.

Щодо розробки понять теорії ігор та їх застосування в політичній економіці, то варто відзначити праці Г. Хотелінга, Е. Довнса, Т. Персона і Г. Табеліні, Д. Aсeмоглу і Д. Робінсона. Проте, щодо застосування математичних моделей і понять теорії ігор в українській політичній думці, то прикладом є дослідження В. Корнієнка і А. Шияна.

Функції теорії ігор полягають в забезпеченні політич­ного аналітика, політтехнолога механізмами і технологія­ми узгодження інтересів різних політичних сил; розроб­ленні сценаріїв розвитку політичної ситуації відповідно до конкретної стратегії.

Структуру будь-якої гри описують сукупністю страте­гій учасників, їх цілями, рівнем інформованості про полі­тичну ситуацію.

Ігри можуть бути такими, що повторюються або відбу­ваються лише один раз; дискретними або неперервними; статичними (з одночасними ходами гравців) і динамічни­ми (враховується послідовність ходів гравців).

За співвідношенням цілей учасників ігри поділяють на антагоністичні (ігри двох учасників, коли сума виграшів гравців у кожному фіналі дорівнює нулю) і неантагоні­стичні (ігри, в яких сума виграшів гравців може відрізня­тися від нуля). За інформаційною структурою розрізня­ють: ігри з досконалою чи недосконалою раціональністю; ігри з повною та неповною інформованістю про різні їх па­раметри.

Для аналізу умови гри зазвичай її представляють в роз­горнутій формі (опис послідовності можливих ходів), стра­тегічній (опис стратегій) або характеристичній (опис зна­чення виграшів кожної коаліції).

Апарат теорії ігор поділяють на некооперативну части­ну (суб’єктом прийняття рішень є індивід) і кооперативну (суб’єктом прийняття рішень є група індивідів, коаліція гравців, які шукають компроміс, об’єднують ресурси).

У більшості ігрових моделей гравці обирають свої стра­тегії діяльності одночасно. Для опису поведінки гравців (політиків), які входять у багатоелементну політичну си­стему, недостатньо визначити їхні переваги і відповідності раціонального індивідуального вибору кожного з них окремо, а необхідно описати модель їхньої поведінки у взаємодії.

Переваги гравців задані цільовими функціями, пода­ними у числовому виразі. Цільова функція f(y) є функціо­нальною залежністю «виграшу» гравця від обраної ним стратегії у.

Гіпотеза раціональної індивідуальної поведінки гравця вимагає, щоб вибором своєї стратегії та своєї дії він макси-мізував значення своєї цільової функції. Для цього він по­винен знайти максимум функції f(y), що записують як max і (у).

За наявності кількох гравців необхідно враховувати їх взаємний вплив один на одного. Саме за таких умов і вини­кає гра.

За гіпотезою раціональної поведінки кожен гравець прагне вибором своєї стратегії максимізувати власну ці­льову функцію. Якщо у грі задіяно кілька гравців, індиві­дуальна раціональна стратегія кожного залежатиме від стратегій, обраних іншими гравцями. Набір таких раціо­нальних стратегій (стратегій, обраних всіма гравцями) на­зивається рішенням, (рівновагою) гри.

При моделюванні політичних процесів найчастіше ви­користовуються концепції рішень ігор. Сценарії поведінки гравців, завдяки яким вони вирішують важливі для себе цілі, такі:

1. Максимінна рівновага. Відповідно до принципу мак­симального гарантованого результату гарантоване значен­ня цільової функції і-го гравця визначається наступним чином: гравець знаходить максимум своєї цільової функ­ції (виграшу) за умови, що всі інші гравці обиратимуть
такі стратегії (виконуватимуть дії), які є найгіршими для нього (приносять йому мінімальний виграш). Це рішення означає розуміння гравцем того, що внаслідок гри реалізу­ється найгірша для нього ситуація, і вибором своєї страте­гії він максимізує гарантоване значення цільової функції. Таке рішення обумовлює виграш, менше якого гравець не може отримати в принципі за умови, що його можна вважати «раціональним». При розгляді політичних си­туацій наявність достатнього максимального гарантова­ного результату забезпечує впевненість політика чи полі­тичної сили.

Стратегії, які передбачають максимально гарантовані результати для всіх гравців, називають гаранту вальними стратегіями даної гри, вони і відповідають максимінній рівновазі для певної гри. Використання принципу макси­мального гарантованого результату дає політичному грав­цю песимістичну оцінку результату гри, що не завжди до­цільно використовувати на практиці.

Відповідно до концепції рівноваги суб’єкт вважає, що всі навколо нього — вороги, які свідомо прагнуть зробити йому якнайгірше. Так сприймає навколишній світ людина у грі, в якій вона може розраховувати тільки на максимін-ну рівновагу.

2. Рівновага Неша. Однією із найчастіше використову­ваних в політології концепцій рішення гри є рівновага (точка) Неша — сукупність стратегій гравців, за якої обрана гравцем стратегія обіцяє максимальний виграш, якщо всі інші гравці дотримуватимуться стратегій із цієї сукупності.

Таку можливість створює математична теорема, відпо­відно до якої для будь-якої гри завжди існує хоча б одна рівновага Неша. Ідеться про те, що гравцям, які перебува­ють у рівновазі Неша, невигідно змінювати свою стратегію за умови, що всі інші гравці також не змінюватимуть сво­їх стратегій.

Використання концепції рівноваги Неша вимагає до­тримання гіпотези, за якою гравці не можуть домовитися і піти із цієї точки спільно, тобто рівновага Неша припускає відсутність коаліцій гравців.

При рівновазі Неша прийняте гравцем рішення «по­вертається» до нього, тому, якщо він прийняв не те рішен­ня, до якого спонукала вимога рівноваги Неша, він отри­мує менше, тобто програє порівняно із рівновагою Неша. Це означає, що рівновага Неша спрямовує на гравця-«від­ступника» всі його невдалі рішення. Сформульована вона в термінах діяльності самого гравця, який, програвши, може спрямувати свій гнів на себе.

Рівновага Неша передбачає усвідомлення, що всі інші гравці — також розумні, добре знають і можуть вирахову­вати свою вигоду. Вона вимагає, щоб гравець, зрозумівши, як можна досягти такої рівноваги, негайно інформував ін­ших гравців про всі ті стратегії, яких вони повинні дотри­муватися, щоб збільшити їхній виграш (перейти до рівно­ваги Неша). У рівновазі Неша втілена технологія самоор­ганізації суспільства, яка забезпечує виграш всім.

Вона орієнтується на «егоїстичні» критерії гравця, ос­кільки в політиці всі дбають передусім про свої інтереси. При цьому важлива інформованість політичних сил про наявність рівноваг. Забезпечити їх знаннями про ті ви­грашні для всіх стратегії покликане математичне моделю­вання. Завдяки цьому виникає можливість для створення нових форматів політичних комунікацій, узгодження діяльності політичних сил. Оскільки часто для однієї гри існує декілька рівноваг Неша, математичне моделювання допомагає, прогнозуючи сценарій розвитку подій для кож­ної з них, обрати найвигіднішу для суспільства, політич­ної сили тощо.

Своєрідне використання теореми Неша ілюструє пове­дінка самураїв у бою. Кожен самурай під впливом здобутої освіти був налаштований на те, щоб під час бою кинутися у найнебезпечніше місце, жертвуючи собою. Інші самураї теж прямували в найнебезпечніше місце на полі бою. Внаслідок цього в тому місці опинялося кілька самураїв, і воно переставало бути небезпечним. Отже, прагнучи смер­ті, вони всі виживали. При цьому їм не потрібні були ко­манди, вони приймали рішення самі. Так відбувалася само­організація суспільної діяльності. Отже, алгоритм рівно­ваги Неша — це алгоритм виживання.

3. Парето-оптимальні ситуації. Множина стратегій гравців вважається. Парето-оптимальною (оптимальною за Парето, Парето-ефективною) за відсутності іншої мно­жини стратегій, у якій всі з них виграють не менше, а хоча б один — більше. Ця концепція звертається до альтруї­стичних чинників і мотивацій гравця, внаслідок чого він повинен відмовитися від стратегії, яка принесе тільки йому виграш, а інший отримає менше.

У теорії ігор математично доводиться, що досить часто рівновага Неша і оптимум за Парето збігаються, а концеп­ція Парето-оптимальності може допомогти обрати із кіль­кох рівноваг Неша ту, що відповідає інтересам суспільства.

З погляду гравця, який виграє (не програє) при пору­шенні оптимуму за Парето, становище не таке вже і пога­не. Гравець, у якого виграш став меншим, як правило, не він, а інша людина, яка є винною, бо потрібно було думати (працювати), оскільки політична гра — це змагання за максимум влади.

Гравець, який програв, вважає, що інші (конкретний інший), вигравши, позбавили його якихось благ, тому вони — «погані». Через це при виборі політичної стратегії він може перейти до застосування максимінної рівноваги.

Оптимум за Парето не спроможний узгодити виграш і програш одного і того самого гравця, він розділяє їх, уне­можливлює співпереживання, координацію та взаємодо­помогу.

4. Рівновага Штакельберга. Суть її полягає в тому, що очікування гравців формуються на основі різних принци­пів. Вона виникає у грі, в якій головний гравець ходить першим, а всі інші обирають стратегії, знаючи його хід (ви­бір стратегії). При застосуванні її для рішення гри перший гравець орієнтується на індивідуально-оптимальні відповіді парт­нерів, знаючи їх переваги, а решта поводяться, як у рівно­вазі Неша: реагують на його хід і на ходи один одного.

Рівновага Штакельберга може виникнути, коли один із гравців здійснює свій вибір раніше за інших, знаючи їх цілі; коли один із гравців має політичну силу, яка дає змогу здійснити свій хід першим (з використанням цієї кон­цепції може бути змодельована політична ситуація засто­сування імпічменту).

Розв’язанням гри можна вважати будь-який опис того, як повинні поводитися гравці в конкретній ситуації. Ним не обов’язково має бути набір рекомендованих дій для кожного гравця. Наприклад, розв’язанням може бути і на­бір фіналів гри. Таке рішення можна інтерпретувати як набір ситуацій, раціональних відносно припущень про поведін­ку гравців. Тобто за раціональної поведінки гравці повин­ні реалізовувати тільки ситуації, що належать до отрима­ного набору рішень.

У теорії ігор не існує єдиної концепції рішення, при­датної для всіх класів ігор і для всіх практично важливих ситуацій, оскільки формальний опис гри є лише загаль­ною моделлю для надзвичайно складних політичних про­цесів, що відбуваються під час гри. Не можна виключити і можливість ірраціональної поведінки гравців, яка не під­дається формалізації. Головне в ній те, що, розглядаючи реальні ситуації, людина, політик, політична сила відповідно до мети моделювання обирають саме ту концепцію, яка най­повніше відповідає їх потребам.

Способи застосування моделювання на практиці

Моделювання застосовується для опису конкретних соціальних, політичних процесів. Одним із прикладів його можна вва­жати опис процесу лобіювання в ситуації, коли кількість депутатів у коаліції знаходиться близько точки біфурка­ції, тобто наближена до кількості голосів, що впливає на політико-економічну ситуацію. У Верховній Раді України це звичайна більшість (226 депутатів) або конституційна більшість (300 депутатів). Як відомо, взимку і весною 2007 року у Верховній Раді України виникла проблема навколо фінансового стимулювання переходу депутатів із однієї фракції в іншу, що не раз траплялося і раніше. Напри­клад, до 2006 р. кількість таких переходів перевищила кількість депутатів, тобто статистично кожен хоч один раз змінював свою належність до фракції.

Навесні 2007 р. значна кількість депутатів вийшла із опозиційних фракцій і вступила у фракції коаліційної більшості, представники якої заявляли, що створення фракції більшості в кількості 300 депутатів — завдання кількох місяців. У тодішніх політичних умовах парла­ментська більшість, маючи 300 депутатів, отримувала такі нові можливості, як долання вето Президента, що давало змогу прийняти будь-який потрібний їй закон, змінити Конституцію України, закріпивши свої переваги на трива­лий час. Це створило можливості для перерозподілу на свою користь масштабних сум, на фоні яких виплати депутатам-перебіжникам — незначна сума.

Однак більшість не врахувала, що така перспектива оз­начала знищення меншості і тих фінансово-економічних ресурсів, які вона контролювала. Тобто більшість, очевид­но, не усвідомлювала, що з точки зору опозиції вона розпо­чала «війну на знищення». Однак опозиція володіла ще значним владним ресурсом. З цієї причини більшість нас­правді грала в динамічну гру (рис. 8.1).

Рис. 8.1.Динамічна гра між коаліцією і опозицією

Стратегія опозиції «відсутність реакції» є заздале­гідь програшною, і тому не аналізується. З точки зору політичної логіки, опозиція має дві можливі стратегії: 1) розпустити парламент з імовірністю q; 2) не розпуска­ти парламент з імовірністю 1 - q. Закономірно, що ймо­вірність вибору стратегії опозицією залежатиме від дій коаліції, тому що q є умовною імовірністю. З огляду на перспективи опозиції, які планувала більшість, ймовір­ність розпуску парламенту наближатиметься до одини­ці, а кількість депутатів до 300. Із практичного погляду можна обмежитись числом, меншим 300, оскільки після його досягнення ситуація виходить з-під контролю опо­зиції.

За теорією ігор абсолютно зрозуміло, що мета (страте­гія) коаліційної більшості — «300 депутатів» — не може бути досягнута за таких умов. Розвиток подій засвідчив, що коаліційна більшість на той час не володіла необхідни­ми аналітичними структурами, які могли б адекватно змо-делювати ситуацію у Верховній Раді, описавши її з вико­ристанням моделі динамічної гри (рис. 8.1).

Теорія ігор застосовується для розв’язання проблеми політичного вибору, коли певна кількість громадян повин­на здійснити спільний вибір. Вона передбачає врахування індивідуальних політичних уподобань виборця з метою їх використання для аналізу політичного вибору, коли інди­від із усіх можливих параметрів вибирає для себе один — «найкорисніший». Наприклад, на президентських вибо­рах переможцем може бути лише один учасник гри.

Так, під час президентських виборів 2004 р. в Україні склалась ситуація, коли було лише два основних кандида­ти на пост президента від різних політичних сил. Електорат поділився приблизно на рівні частини. Вирішальний голос належав виборцю, який не підтримував фаворитів цієї гри, тобто «медіанному» виборцю. Схематично це зо­бражено на рис. 8.2.

Рис. 8.2. Електоральна перевага під час президентських виборів 2004 р.

А та В — основні політичні гравці;

С1 та С2 — інші політичні сили «міноритарного» характе­ру;

qM — положення «медіанного виборця».

Слід враховувати, що медіанний виборець байдужий до специфічних особливостей політичних сил, вимагає виконання обіцянок від обох основних політичних грав­ців, зосереджений на об’єднавчих характеристиках та обіцянках. Ці особливості разом із звичайними повинна використати політична сила.

За голос медіанного виборця змагаються політичні опоненти, застосовуючи різноманітні технології. Цей під хід ґрунтується на «Теоремі про медіанного виборця», якою послуговуються при аналізі «прямої демократії» з відкритими списками. Згідно з цією технологією організа­ції виборів громадянин обирає один варіант із пар альтер­натив, порівнюючи їх та визначаючи найкращу пару.

Очевидно, що кожна політична сила прагне перемоги. Складається ситуація, коли вони реалізують дві альтерна­тивні політики. Будується політична гра, в якій викори­стовують стандартний математичний апарат теорії ігор.

Гра має такі стадії: дві політичні партії некооперативно (нескоординовано) обирають свої політичні платформи; ін­дивіди голосують за ту політичну партію, якій вони нада­ють перевагу; партія-переможниця отримує владу і впрова­джує ту політику, яку обіцяла на першій стадії. У такому разі, ґрунтуючись на теоремах теорії ігор, для завоювання голосу медіанного виборця необхідно використовувати тех­нології, які поєднують переваги кожної політичної сили. Наприклад, на дострокових виборах до Верховної Ради 2007 р. було наявне домінування програм кількох політич­них сил, відповідно до теореми Довнса: партійні програми, рекламні ролики, гасла та поведінка основних політичних гравців характеризувалися надзвичайною подібністю, ос­кільки орієнтувалися на один електоральний сегмент.

Внаслідок наявності цієї теореми, а також «прохідного бар’єру» в 3% для входження до Верховної Ради «малі» партії змушені обирати політичні платформи, що обирали «великі» партії, але їх «впізнаваність» для електорату була незначною. Обираючи ті гасла, що й партії-лідери, малі партії розчинялися в інформаційному полі передви­борчої кампанії. Для здобуття перемоги політичній силі потрібно створити у «медіанного виборця» враження, що вона є «політично вищою», здатною залучити до спільної діяльності політичних конкурентів.