Тенденції розвитку міжнародних відносин

Структура міжнародних відносин залежить від багатьох тен­денцій, що відбуваються в сучасному міжнародному політично­му процесі. Це - формування нової системи міжнародних відносин під впливом економічних та інформаційних факторів; зростання значення мирного співіснування у всіх сферах міжнародних відносин; відмова від застарілих стереотипів мис­лення; інтернаціоналізація суспільного життя, його глобалізація.

Відмінною особливістю сучасності є інтенсивний розви­ток процесів глобалізації. Глобалізація стала важливим реальним аспектом сучасної світової системи, однією з найбільш впливових тенденцій, яка визначає подальший розвиток міжнародної спільноти.

Протягом останніх десятиліть визначився ряд спонукальних чинників глобалізації. По-перше, - це технологічний прогрес, який призвів до різкого скорочення транспортних і комуніка­ційних витрат, значного зниження витрат на обробку, зберіган­ня та використання інформації. Інформаційне обслуговування безпосередньо пов'язане з успіхами в електроніці. По-друге -це глобалізація торгівлі та інші форми лібералізації, що зроби­ли міжнародну торгівлю значно свободнішою. Внаслідок цього були зменшені тарифи, усунено багато інших бар'єрів у торгівлі товарами і послугами. Третім чинником глобалізації можна вва­жати значне розширення діяльності виробничих і торгівельних фірм і корпорацій на базі нових засобів комунікації. Багато компаній, які раніше орієнтувалися тільки на місцеві ринки, розширили свої виробничі і збутові можливості, вийшовши на міжнародний рівень. Четвертою причиною глобалізації є досяг­нення певного глобального мислення в оцінці ринкової еконо­міки. Початок цьому було покладено оголошеною в 1978 р. еко­номічною реформою в Китаї, потім почалися політичні та економічні перетворення в державах Центральної і Східної Європи та розпад СРСР. Цей процес призвів до ідеологічної конвергенції - на зміну недавнім суперечностям між ринковою економікою Заходу і соціалістичною економікою Сходу прий­шла практично повна спорідненість поглядів на ринкову сис­тему господарства. Основним результатом такої конвергенції стало рішення колишніх соціалістичних країн про перехід до ринкової економіки. П'ята причина криється в особливостях культурного розвитку - формування «однорідних» засобів масової інформації, мистецтва, поп-культури, повсюдного вико­ристання англійської мови як засобу спілкування.

Визначаючи об'єктивний характер глобалізації як суспільно-економічного явища, що обумовлений відповідним розвитком новітніх технологій, слід відзначити, що така ситуація спричинила виокремлення у глобалізаційних процесах двох груп: країн -лідерів («велика сімка», Європейський Союз) та країн - аутсай-дерів, які є постачальниками енергоносіїв, сировини, дешевої робочої сили та інтелектуального потенціалу.

Безумовно, глобалізація має свої переваги. Загострення міжнародної конкуренції, розширення ринку сприяють поглиб­ленню спеціалізації та міжнародному поділу праці, які, в свою чергу, стимулюють зростання виробництва не тільки на націо­нальному, а й на світовому ринку. Ще однією перевагою глобал­ізації є економія на масштабах виробництва, що потенційно може обумовлювати скорочення витрат і зниження цін, а відтак - і стійке економічне зростання. Глобалізація може привести до підвищення продуктивності праці внаслідок раціоналізації ви­робництва на глобальному рівні і поширення передових техно­логій, а також конкурентного тиску на користь безперервного впровадження інновацій світового масштабу.

Однак глобалізація має й негативні наслідки чи потенційні проблеми, в яких дослідники вбачають велику небезпеку. Од­нією з основних є проблема, пов'язана з питаннями, хто вияв­ляється у виграші від глобалізації. Фактично основну частину переваг отримують багаті країни чи індивіди. Несправедливий розподіл благ від глобалізації породжує загрозу конфліктів на регіональному, національному та міжнародному рівнях. Отже, глобалізація здатна радикально змінити не тільки економічне, а й політичне, соціальне, культурне життя усього світу.

Таким чином, характерною рисою сучасного міжнародного співтовариства є інтенсифікація транснаціональних процесів, що відбуваються в матеріальній і духовній сферах життя. Ця інтенсифікація породжує глобальні про.блеми, які стосуються людства в цілому й кожної країни зокрема і які концентрують у собі суперечності суспільного розвитку на початку третього тисячоліття.

Категорія «глобальні проблеми» з'явилася в науковій літера­турі наприкінці 1960-х років. її виникнення пов'язане з набут­тям міжнародними відносинами планетарного характеру. На початку 1990-х років стало очевидним, що глобальні проблеми

являють собою сукупність загальнолюдських ускладнень, які приховують у собі небезпеку для всього людства, а тому для розв'язання їх необхідні спільні зусилля всього міжнародного співтовариства. Сьогодні дослідники дедалі частіше сходяться у висновках, що ефективне розв'язання окремих проблем з числа глобальних неможливе, якщо не підійти до їх аналізу як систем­ної цілісності, що має свою структуру і динаміку розвитку.

При всьому зовнішньому розходженні характеру прояву і джерел виникнення окремих проблем між ними існує певний взаємозв'язок. Усі вони, по-перше, торкаються життєдіяльності усього людства, по-друге, репрезентують себе як об'єктивний фактор розвитку суспільства в планетарному масштабі, по-третє, загрожують підірвати основи існування міжнародного співтовариства, по-четверте, вимагають спільних дій з боку дер­жав з різним соціально-економічним устроєм у їх вирішенні.

Спектр глобальних проблем не тільки надзвичайно широ­кий, але й зачіпає основи національної безпеки кожної країни світу незалежно від сучасного рівня її соціально-економічного розвитку та місцезнаходження на землі. На сьогодні найбільш суттєвими проблемами, які постають перед людством, є такі: енергетична, сировинна, соціальна, інформаційна, технологічна, екологічна, епідемічна та контроль за озброєннями. Ці пробле­ми зумовлюють постійно зростаючі зусилля всіх країн і народів світу з тим, щоб:

♦ досягти виробництва необхідної кількості енергії різних видів, забезпечити себе енергоресурсами для стійкого еко­номічного розвитку, особливо за умов кризових ситуацій;

♦ забезпечити сировиною необхідні темпи економічного розвитку, а населення - якісною питною водою;

♦ призупинити неконтрольоване зростання чисельності населення, яке супроводжується небезпечним загострен­ням негативних соціальних явищ і погіршенням рівня життя, що спровокувало нові глобальні проблеми -міжнародний тероризм, нелегальну еміграцію, наркобіз-нес, нелегальну торгівлю зброєю, транснаціональну зло­чинність, відродження піратства та работоргівлю;

мати доступ до відкритих міжнародних інформаційних ресурсів і захистити свій інформаційний суверенітет, адже небезпека полягає в тому, що інформаційні засоби дедалі частіше стають об'єктами інформаційних атак, особливо в таких галузях, як енергетика, фінанси, військова справа, що може привести до катаклізмів глобального характеру; володіти сучасними виробничими технологіями та ліквідувати при цьому застарілі підприємства підвищено­го ризику (виробничі технології, що стрімко розвивають­ся, стають головною рушійною силою створення багатства, тому технологічно розвиненим країнам сьогодні належить 85% світового валового внутрішнього продукту і 80% світових експортних ринків і лише 15% і 20% відповідно припадає на країни, що розвиваються, і в яких проживає переважна більшість населення планети); зберегти природній стан навколишнього середовища і підви­щити екологічну культуру світового співтовариства, адже небезпека полягає в тому, що людство саме руйнує середо­вище свого життя (подальше потепління клімату землі, підвищення рівня Світового океану вже у найближчій пер­спективі можуть поставити на порядок денний необхідність евакуації населення островів, архіпелагів і прибережних рай­онів, що безконфліктно статися не зможе); запобігти поширенню природних осередкових інфекцій і виникненню їхніх нових мутацій (сьогодні інфекційні зах­ворювання - причина чверті смертей серед населення планети, за останні ЗО - 40 років, наприклад, в Африці загинуло від СНІДу значно більше, ніж від воєн на тому ж континенті);

попередити поширення технологій виробництва зброї масового знищення, засобів її доставки та установити контроль над поширенням звичайних засобів ураження (на сьогодні за даними експертів ООН, тільки 60% світо­вої торгівлі стрілецькою зброєю вважається легальною, інша частина - тіньовий бізнес, що зумовлює наявність її у терористів і незаконних збройних формуваннях);

♦ запобігти тероризму, який останнім часом набрав плане­тарного масштабу (небезпека тероризму криється не лише у загрозі життю окремих людей; у світі подій, що сталися 11 вересня 2001 р. у США, стало безперечним, що тероризм почав переслідувати цілі глобального характе­ру, акти тероризму можуть спровокувати значний за свої­ми масштабами воєнний конфлікт, а тому на передній план у геополітиці вийшли проблеми глобальної безпеки, регіональна і міжнародна взаємодія).

Таким чином, наявність глобальних проблем примушує людство по-справжньому усвідомлювати свою родову спільність, пріоритет загальнолюдських цінностей. Цей процес впливає на сферу міжнародних відносин, на розробку і реалі­зацію зовнішньої політики кожної держави.

У своїй зовнішньополітичній діяльності Україна керується такими геополітичними пріоритетами:

♦ Україна - це європейська країна, тому вона має укріплю­вати, розширяти всебічні відносини з державами Європи з метою інтегрування в європейські структури;

♦ Україна - це колишня республіка СРСР, яка була тісно пов'язана з усіма колишніми республіками, й надалі по­требує збереження і подальшого розвитку взаємовигідних відношень з ними;

♦ Україна - морська держава, а тому для неї є актуальними взаємовигідні відносини з країнами Чорноморського та Середземноморського басейнів;

♦ Україна не в змозі самостійно забезпечити себе сировин­ними ресурсами (нафта, газ, золото, алмази тощо), а це змушує її закупати їх за кордоном - у Росії, Туркменії, Ірані та інших країнах.

У системі міжнародних відносин першочергове значення мають міждержавні відносини. У сучасному світі визначається об'єктивна тенденція розширення учасників міжнародних відносин. Важливими суб'єктами у міжнародних відносинах стають міждержавні об'єднання. Міжнародні організації - це більш складні структури, ніж міждержавні. Вони створюються на основі багатостороннього договору або спеціальних угод (кон­венції, трактату, протоколу тощо), в яких визначаються цілі, по­вноваження, функції, структура й обов'язки членів організації, постійні органи управління ними. Діяльність таких організацій носить конституційний характер, тобто їх учасники беруть на себе зобов'язання, закріплені в нормах міжнародного права.

Цілі утворення міжнародних організацій полягають в об'єднанні зусиль суверенних держав у тій чи іншій галузі: політичній (ОБСЄ), військовій (НАТО), економічній (ЄС), валютно-фінансовій (МВФ) та інших. Проте така організація як ООН має координувати діяльність держав практично у всіх галузях. У такому випадку міжнародна організація виступає посередни­ком між державами-учасниками.

Організація Об'єднаних Націй (ООН) була створена для забезпечення миру та порядку у світі, що постійно змінюється. Статут ООН був підписаний 26 червня 1945 р. на конференції у Сан-Франциско представниками 50 держав і вступив у силу 24 жовтня 1945 р. Постійне місце знаходження штаб-квартири ООН - м. Нью-Йорк. Головними органами ООН є Генеральна Асамблея, Рада Безпеки, Економічна і Соціальна Рада, Рада з питань опіки, Міжнародний Суд, Секретаріат ООН на чолі з Генеральним секретарем. Найбільш ефективний вплив на зов­нішню політику належить Раді Безпеки ООН. До її складу вхо­дять США, Велика Британія, Китай, Росія і Франція (постійні члени), які мають право вето на рішення Ради Безпеки.

Не буде перебільшенням, якщо підкреслити, що жодна ве­лика подія у світі не залишається поза увагою ООН. Така ши­рока причетність ООН до всього, що відбувається у світі, обу­мовлена її цілями й завданнями. Статут ООН - багатосторонній міжнародний договір, який ставить за мету об'єднати політич­ну волю і можливості багатьох держав, стати центром погод­ження їх дій з метою підтримання міжнародного миру й безпе­ки, утвердження у міжнародній громадській думці ідеї взаємозалежності націй і народів, загального блага людства. Щоб зберегти свій авторитет і значимість, ООН має постійно змінюватися, адаптуватися до сучасних політичних процесів.

Ситуація, що складається в сьогоднішньому світі, ставить перед міжнародним співтовариством більш серйозні проблеми, є на­багато складнішою і потребує набагато більшої уваги, ніж та, що була 1945 р. і за часів «холодної війни».

У вересні 2000 р. на Самміті тисячоліття держави-членй ООН підтвердили свою відданість універсальним цілям і принци­пам Статуту ООН. На вищому рівні було підтверджено провідну роль ООН у системі міжнародних відносин XXI століття, не­обхідність і надалі зміцнювати Організацію як механізм багатос­торонньої дипломатії та унікальний інструмент розв'язання гло­бальних проблем сучасності у сферах міжнародного миру і безпеки, роззброєння, соціально-економічного розвитку та бороть­би з бідністю, збереження довкілля та дотримання прав людини. Сьогодні до складу ООН входить 191 держава світу. Україна є засновником і активним членом цієї авторитетної організації.

Турбота держав про свою безпеку призвела до утворення військово-політичної організації Північноатлантичного договору (НАТО). НАТО була утворена 4 квітня 1949 р. її штаб-квартира знаходиться у Брюсселі. Сьогодні НАТО, до складу якої входять 19 держав світу, дедалі більше набуває рис колективної безпеки і об'єктивно стає головним елементом майбутньої загальноєвро­пейської системи безпеки з імовірним поширенням сфери її відповідальності. Ця організація бере активну участь у вирішенні міжнародних конфліктів і доволі часто підміняє ООН та її рішен­ня. Лідируючі позиції в НАТО займають США.

Відносини між Україною і НАТО пройшли тривалу еволюцію.

З моменту набуття незалежності у 1991 р. Україна розпоча­ла формувати суверенний зовнішньополітичний курс, в осно­ву якого було покладено прагнення зміцнити національну без­пеку держави та відігравати більш активну роль у спільнбті європейських держав. Його головними пріоритетами були виз­начені повномасштабна інтеграція України в європейські та євроатлантичні структури і членство України у загальноєвро­пейській системі безпеки, що формується, б 1992 р. представ­ник України взяв участь у засіданні Робочої групи Ради НАТО. В 1994 р. наша держава приєдналася до програми «Партнерство заради миру» (ініційована керівництвом Альян­су з метою поглиблення співтовариства з країнами-ігретенден-тами). Протягом 1991 - 1994 рр. інтеграція України до НАТО як мета не ставилася. Йшлося тільки про тісне співробітницт­во з Альянсом, що є одним з елементів стратегічного курсу України на інтеграцію до європейських і євроатлантичних пол­ітичних та економічних структур, до складу яких входять НАТО, Європейський Союз, Організація з безпеки і співробі­тництва в Європі (ОБСЄ), Рада Європи, Західноєвропейський Союз, Організація економічного співробітництва та розвитку, Європейський банк реконструкції та розвитку та інші.

У 1995 р. Україна і НАТО прийняли Індивідуальну про­граму партнерства у форматі «16+1». Протягом 1996 -1997 pp. між обома сторонами тривали зустрічі на високому рівні, було створено українську місію при НАТО. У липні 1997 р. на самміті держав-членів НАТО в Мадриді була підписана Хартія про особливе партнерство між Україною та Організацією Північноатлантичного Договору. «Особливе партнерство» означало розширення співробітництва двох сторін на всіх рівнях і в усіх аспектах - політичному, військо­вому, економічному, науково-технічному, інформаційному тощо. На реалізацію положень Хартії була спрямована Дер­жавна програма співробітництва України з НАТО на період до 2001 року. Для подальшого поглиблення такої співпраці Президентом України був затверджений програмний доку­мент на 2001 - 2004 роки.

Взаємини України з НАТО на сучасному етапі розвивають­ся в рамках особливих партнерських відносин у форматі «19+1», формалізованих у Хартії про особливе партнерство. Важливим елементом особливого партнерства нашої держави з Альянсом є механізм регулярного огляду стану співробітниц­тва і політичних консультацій в рамках Комісії України -НАТО (КУН) та Військового комітету Україна - НАТО. Реалі-зуючи курс на євроатлантичну інтеграцію, Україна виходить з того, що кінцевою метою є вступ до цієї організації як основи загальноєвропейської структури безпеки.

У сучасних умовах все активніше реалізується тенденція до регіональної інтеграції. Європейська інтеграція (від лат. integratio - поповнення, відновлення) - процес поступової уніфікації та зрощування національних економік європейських держав з метою подолання суперечностей між інтернаціоналі­зацією господарського життя та обмежуваними можливостями внутрішніх ринків. У перші роки після закінчення другої світо­вої війни була створена Організація європейського економічно­го співробітництва (ОЄЕС) та Європейського платіжного союзу, які дали поштовх післявоєнним інтеграційним процесам в еко­номічній і політичній сферах. Важливим етапом у розвитку євро­пейської інтеграції було утворення Європейського об'єднання вугілля і сталі (ЄОВС, 1951 p.), Європейського співробітництва в атомній енергетиці (Євроатом, 1958 p.), Європейського еконо­мічного товариства (ЄЕТ). У 1967 р. відбулося злиття керівних органів ЄОВС, Євроатома та ЄЕТ та утворення єдиних органів Європейського економічного товариства (ЄЕТ): Ради Міністрів, Комісії європейських товариств, Європейського парламенту і Суду з відповідними функціями. У грудні 1991 р. у м. Маастріхті були укладені угоди, які набули чинності в листопаді 1993 р., про створення політичного та валютно-фінансового союзу. Так, замість ЄЕТ утворився Європейський Союз (ЄС), а європейсь­ка інтеграція набула значення загальноєвропейського процесу. Найбільш значними інститутами ЄС є Європейський парламент, Рада ЄС (Рада Міністрів), Європейська комісія, Європейська розрахункова палата, Європейський Центральний банк, Євро­пейський Суд з прав людини тощо.

Після проголошення незалежності Україна також виявила інтерес і бажання до включення в цей процес, що зумовлений не тільки її геополітичним становищем, а й економічними інте­ресами. У листопаді 1995 р. Україна була прийнята до Ради Європи, яка була заснована у травні 1949 р. Як повноправний член цієї авторитетної міжнародної організації, Україна увійш­ла в сім'ю європейських народів, що є престижно й заодно відповідально, оскільки вимагає доведення нашого законодав­ства до європейських стандартів.

У 1996р. Україна вперше проголосила своїм стратегічним завданням у зовнішній політиці інтеграцію до європейських; і євроатлантичних структур. 11 червня 1998р. була представле­на, стратегія на період до 2007 р., яка стала політичною базою української інтеграції до ЄС. У вересні 2000 р. Україна предста­вила свою Національну програму інтеграції, центральним елементом: якої є гармонізація законодавства України з відповід­ними, європейськими стандартами. Програма містить також значні розділи, присвячені економічному реформуванню нашої держави. Даний документ уперше підкреслив, що інтеграція в європейську і світову економіку залежить насамперед від пере­будови у середині країни.

Хельсинська сесія Європейської Ради 11 грудня; 1999 р. прий­няла Спільну стратегію ЄС щодо України. В ній йшлося про те, що кандидатура України при вступі до ЄС розглядатиметься за її економічними результатами, а не за її геополітичними міркуван­нями. Відповідно до бачення Євросоюзу, слідом за Угодою про партнерство і співробітництво між Україною і Є С має йти вступ до Світової організації торгівлі, підкріплене переговорами і підпи­санням договору про створення зони вільної торгівлі (ЗВТ) з. ЄС. Якщо ЗВТ буде реальною й ефективно впровадженою в життя, можна буде підписати договір про асоційоване членство, що слу­гуватиме базою для переговорів про членство в ЄС.

Одна з моделей відносин, яка має інтеграційний характер, ґрунтується на Угоді про асоціацію. Угода про асоціацію пе­редбачає умови для одержання статусу асоційованого члена ЄС, а саме: достатній рівень демократії, захист прав і свобод громадян, забезпечення прав національних меншостей, кон­курентоспроможність економіки держави порівняно з еконо­мікою ЄС. Дуже вдалим прикладом асоціативного членства стали країни Центральної Європи.. Перші такі угоди були підписані 16 грудня 1991 p.. з Чехією, Угорщиною і Польщею. Є С активно використовує статує асоційованого членства для країн Близького Сходу і Північної Африки з метою завою­вання ринків збуту. Статус асоційованого члена вже мають Туніс, Ізраїль і Марокко. Укладання угод про асоційоване членство припускає більш тісні зв'язки між сторонами в різних сферах і зрештою націлене на поступове запроваджен­ня між сторонами зони вільної торгівлі.

На звернення України до ЄС у травні 2003 р. з проханням на­дати статус асоційованого члена-, їй поки що. запропонували статус «сусіда ЄС». Аргументами у відмові стали такі проблемні мигання:

♦ невідповідність України демократичним критеріям ЄС: порушення свободи слова, не захищені права національ­них меншостей,, сумніви в демократичності проведених в Україні виборів (парламентських і президентських), не­досконалість виборчого законодавства;

♦ високий рівень корумпованості;

♦ непрозорість роботи державних органів (необхідність проведення адміністративної реформи);

♦ Україна повільно вносить, зміни, яких вимагає членство в ЄС, у своє законодавство, ще гірше справи, йдуть з імплементацією прийнятих законодавчих актів;

♦ реформування судової системи.

Таким чином, корумпованість, непрозоре законодавство та насамперед нездатність виконувати взяті на себе зобов'язання і невідповідність офіційних заяв України та висновків міжна­родних інститутів і дослідницьких компаній, перетворили пи­тання інтеграції України в ЄС і СОТ з економічного в політич­не^- Поглиблення європейської інтеграції та розширення ЄС, його безпосереднє наближення до кордонів України створює додаткові передумови для активізації участі в інтеграційних процесах, адаптації законодавства України до законодавства ЄС, що є одним з: важливих інструментів створення в Україні цивілізованої правової системи. Здобуття членства в Євросо-юзі - це справа тактики і стратегії зовнішньополітичної діяль­ності України, яка у наступному десятиріччі буде пріоритетною.

Структурні зміни у світовому господарстві вимагають підпорядкування міжнародного торгівельного обміну загальнос­вітовим потокам капіталу та інтелектуальних ресурсів. Це пору­шує перед людством (що є розділеним на країни зі своїми спе­цифічними особливостями і різними соціально-економічними інтересами) питання про упорядкування своєї виробничо-тор-гівельної, інвестиційної діяльності в частині, обумовленій на­слідками глобалізації. Ефективним механізмом вирішення цьо­го завдання відповідно до практики, що склалася в міжнародних економічних відносинах, стала Світова організа­ція торгівлі (COT).

Світова організація торгівлі (COT) - це єдиний інститут, що займається розробкою та впровадженням глобальних пра­вил торгівлі між країнами. Головна функція COT полягає в за­безпеченні прогнозованої та більш вільної торгівлі. СОТ та її попередник Генеральна угода тарифів і торгівлі (ГАТТ) допо­могли створити міцну та процвітаючу торгову систему, що сприяла безпрецедентному збільшенню обсягів міжнародної торгівлі. Сьогодні СОТ - це 145 країн світу, понад 95% обсягу світової торгівлі, близько 85% світового валового внутрішньо­го продукту (ВВП) та понад 85% населення світу. У стадії пе­реговорного процесу про вступ до СОТ сьогодні перебувають майже ЗО країн (Алжир, Андорра, Азербайджан, Багами, Біло­русь, Бутан, Боснія та Герцеговина, Камбоджі, Кабо-Верде, Ка­захстан, Лаоська Народно-Демократична Республіка, Ліван, Не­пал, Російська Федерація, острови Самоа, Саудівська Аравія, Сербія і Чорногорія, Сейшельські острови, Судан, Таджикистан, Тонга, Україна, Узбекистан, Вануату, В'єтнам, Ємен).

Світ поза СОТ: Афганістан, Ерітрея, Ірак, Іран, Коморські ос­трови, Північна Корея, Ліберія, Лівія, Маршалові острови, Мікро­незія, Монако, Науру, Палау, Сан-Марино, Сирія, Сомалі, Тімор-Лешті, Тувалу, Туркменістан. Ці країни, що не висловили наміру вступити до СОТ, мають такі спільні риси: по-перше, на їх тери­торіях нещодавно скінчилася війна, або вони перебувають на межі чергового збройного конфлікту (Афганістан, Ірак); по дру­ге, влада в країнах, як правило, належить авторитарним режи­мам; по третє, розміри країн досить незначні (Коморські остро­ви, Сан-Марино, Тімор); по-четверте, деякі країни були занесені США до списку «вісі зла» (Ірак, Іран, Північна Корея, Лівія).

Процедура приєднання до СОТ багатопланова і складається з декількох етапів. На. першому етапі в рамках спеціальних Робо-

чих груп відбувається детальний розгляд на багатосторонньому рівні економічного механізму та торговельно-політичного режиму країни, що приєднується, на предмет 'їх відповідальності нормам і правилам СОТ. Після цього починаються консультації та перего­вори про умови членства країни-здобувача в даній організації. Ці консультації та переговори, як правило, проводяться на двосторон­ньому рівні з усіма зацікавленими країнами-членами.

Процес приєднання України до системи ГАТТ/COT розпо­чався ЗО листопада 1993 p., коли до Секретаріату ГАТТ було подано офіційну заяву Уряду України про намір приєднатися до ГАТТ. У 1997 р. розпочався процес двосторонніх переговорів з країнами-членами СОТ. Вступ до СОТ необхідний Україні, щоб мати можливість користуватися благами багатосторонньої торгової системи. Лише ставши членом СОТ, Україна зможе формувати свою зовнішньоекономічну стратегію, презентувати себе на світовій арені як надійного торгового партнера та як привабливе місце для інвестицій.

Непоінформованість нашого суспільства щодо членства у СОТ сприяє породженню безлічі міфів про наслідки вступу України до СОТ і сповільнює процес реформ. Слід пам'ятати, що членство у СОТ - лише інструмент стратегії розвитку Ук­раїни. Вступ до нього має відбутися на прийнятних для Украї­ни умовах з урахуванням її національних інтересів.

У 1991 р. відбулась одна з найважливіших подій XX століття: із світової політичної карти зникла найбільша за територією су­пердержава - Радянський Союз і замість неї виникли 15 неза­лежних держав, у тому числі й Україна. Дезінтеграція СРСР практично одночасно ознаменувалася появою нової геополітич-ної структури, що отримала назву Співдружність незалежних держав (СНД). До вказаної структури увійшла переважна більшість (крім прибалтійських) колишніх союзних республік.

СНД проектувалась, в першу чергу, як регіональне економіч­не об'єднання, що відповідає сучасним світовим тенденціям. Завдання полягало в тому, аби інтеграцію, яка склалася в пла­ново-розподільчій соціалістичній системі, трансформувати у нові реалії. По-перше, перетворити внутрішньодержавні зв'язки на зовнішні і, по-друге, адаптувати їх до вимог ринкової економіки. Договір про створення економічного союзу країн СНД передбачав поетапне просування держав-учасниць від однієї стадії інтеграції до іншої: зона вільної торгівлі - митний союз - платіжний і валютний союзи і, нарешті, - спільний ри­нок товарів, послуг і капіталів. На практиці все відбулося на­впаки: почався обвальний розрив зв'язків між господарюючи­ми суб'єктами,, яких доля розвела по різних країнах, різко скоротився обсяг товарного обміну. Все це негативно вплину­ло на економіку усіх без винятку країн-членів СНД. Сьогодні СНД як інтеграційне об'єднання має невисоку ефективність і мало влдиває на світову економіку..

У рамках СНД виник і ряд субрегіональних інтеграційних об'єднань: ЄврАзЕС, ГУУАМ,. Союз Росії і Білорусі, підписано Угоду про створення Єдиного економічного простору (ЄЕП) між Республікою Білорусь, Республікою Казахстан, Російською Федерацією і Україною, що. теж свідчить про відсутність дієвої інтеграції в рамках СНД. Внаслідок цього дослідники схиляють­ся до думки, що СНД у нинішньому вигляді можна розглядати як: геополітичне утворення, яке відходить у минуле.

10 жовтня 1997 р. в Страсбурзі в ході самміту Ради Євро­пи глави держав Грузії, України, Азербайджану і Молдови схвалили Спільне комюніке, в якому наголосили на необхід­ності розвитку чотиристороннього співробітництва для зміцнення стабільності й безпеки в Європі на основі прин­ципів, поваги суверенітету, територіальної цілісності, непо­рушності кордонів держав, демократії, верховенства закону і поваги прав людини. Прагнення розробити дієві механізми кооперації, та зміцнити економічні зв'язки дало поштовх створенню Об'єднання ГУУАМ (абревіатура з перших літер назв- країн). Пильна увага пряділяється також питанням за­безпечення політичної, правової та організаційної основи для подолання викликів з боку міжнародного тероризму та екстремізму. У грудні 2003 р. ГУУАМ отримав статус спос­терігача в Генеральній Асамблеї ООН, що свідчить про інте­рес міжнародного співтовариства до діяльності Об'єднання.

Отже, ГУУАМ - це дієве об'єднання з необхідними механі­змами функціонування, нормативно-правовою базою та міжнародним визнанням. Його діяльність дає підстави гово­рити про те, що на пострадянському просторі відбуваються інтеграційні процеси, які мають на меті пошук нових схем взаємовигідної співпраці.

У 2005 р. з цієї організації вийшов Узбекистан. Таким чи­ном, організація "втратила" одну літеру і стала називатися ГУАМ.

Отже, в сучасних умовах, коли перед людством виникають та потребують свого вирішення гострі глобальні проблеми, коли зберігаються загрози виникнення нових війн і терористичних актів, коли виникає необхідність злагоджених та швидких дій для урегулювання багаточисельних регіональних конфліктів, роль міжнародних організацій об'єктивно зростає. Тому міжна­родні організації є найбільш дієвими інститутами для досягнен­ня загального миру та прогресу.

Зовнішньополітичний курс України націлений на співробіт­ництво з усіма зацікавленими партнерами і має на меті добива­тися входження країни до європейських і світових структур. Наша держава стала позаблоковою, неядерною, з намірами дот­римуватися принципу нейтралітету та багатовекторності у зовнішній політиці. Вона є повноцінним суб'єктом міжнарод­ної системи і вносить свій вклад в утвердження нового світо­вого порядку.

Запитання для самоконтролю

1. Дайте визначення поняття «міжнародна політика», «міжнародні відносини».

2. У чому виявляється діалектика внутрішньої та зовнішньої політики?

3. Які глобальні проблеми стоять перед людством?

4. Що таке глобалізація?

5. Які існують міжнародні організації і в. чому полягає їх роль у вирішенні міжнародних проблем?

6. Сформулюйте основні принципи зовнішньої політики України.

7. Назвіть геополітичні пріоритети зовнішньої політики України.

8. Охарактеризуйте національні інтереси України.

9. Назвіть принципи міжнародного права.

Рекомендована література

1. Гаджиев КС. Ввведение в геополитику. - М., 2000. - 433 с

2. Дугин А.Г. Основы геополитики. - М., 1997. - 608 с.

3. Костин А.И. Экополитология и глобалистика: Учеб. Пособие для студентов вузов. - М.: Аспект Пресс, 2005. - 418 с.

4. Мадіссон В.В., Шахов В.А. Політологія міжнародних відносин: Навчальний посібник для вузів. - К., 1997. - 174 с

5. Многоликая глобализация/ Под ред. П. Бергера и С. Хантингто­на. - М.: Аспект Пресс, 2004. - 379 с.

6. Міжнародні відносини. Історія, теорія, економіка / За ред. М. Мальського, Ю. Мороза. - Львів, 2002. - 396 с

7. Потульницький В.А. Теорія української політології. Курс лекцій. -К.. 1993. - С 157-177.

8. Спеціалізовані установи системи ООН. Навчальний посібник / Бруз B.C. та ін. - К.. 1995. - 116 с.

9. Черноусенко О. Партнерство Україна - НАТО: еволюція розвит­ку // Політика і час. - 2003. - №10. - С 3-9.

10. Хелд Д. и др. Глобальные трансформации: Политика, экономика, культура/ Пер. с англ. В.В. Сапова и др. - М.: Праксис, 2004. -576 с.

11. Чумак В. На стратегічних імперативах. Проблеми українсько-ро-сійських відносин в умовах нових цивілізованих змін // Політи­ка і час. - 2002. - №9. - С 66-72.

12. Шаров О. Європа географічна і Європа політична. До питання про європейський вибір України або вірність вибору наших дідів // Політика і час. - 2004. - №7, 8. - С 104-115.

13. Юхименко В. СНД: час підбивати підсумки // Політика і час. -2004. - №5. - С 7-13.

Юрій