Поняття та види джерел права

Джерела (форми) права - це офіційні способи зовнішнього вираження й закріплення норм права.

Види основних джерел (форм) права:

а) нормативно-правовий акт;

б) нормативно-правовий договір;

в) правовий звичай;

г) правовий прецедент.

Нормативно-правовий акт - це вихідний, як правило, від компетентного органа держави акт-документ, що містить норми права.

У сучасних державах нормативно-правовий акт являє собою найпоширеніше джерело права. Він установлює, змінює, скасовує норми права, уводить їх у дію. Основними суб'єктами права, які приймають і видають нормативно-правові акти, є відповідні правотворческие органи держави. Вони приймають і видають нормативно-правові акти на основі й у межах своєї компетенції.

Нормативно-правовий договір - це добровільна угода двох і більше сторін, що містить норми права.

Нормативно-правовий договір - це, як правило, спільний акт-документ, що містить норми права, що є результатом добровільного, взаємопогоджуваного волевиявлення правотворческих органів ( суб'єктів правотворчества).

Правовий звичай - це санкціонований державою звичай, що здобуває в чинність цього загальнообов'язкове значення.

Санкціонування того або іншого звичаю державою означає визнання їм певного звичаю як загальнообов'язкове правило поводження, адресованого відповідним суб'єктам права. Підставою санкціонування державою звичаїв є відповідність спрямованості їхнього регулятивного впливу на суспільні відносини цілям, завданням, інтересам держави.

Форми права.

Існують такі форми права як:

нормативно-правий акт — це офіційний письмовий документ, виданий уповноваженим органом у встановленій формі, який містить правові норми, що врегульовують певну групу однорідних суспільних відносин;

правовий прецедент — це перше рішення суду або адміністративного органу з конкретної справи, яке стало обов'язковим правилом для розв'язання подальших аналогічних випадків;

правовий санкціонований (узаконений) звичай — це звичай, який у практиці суспільних відносин існував як неписане правило незалежно від волі держави, але з часом був санкціонований (узаконений) державою і став офіційним правилом;

нормативний договір — це договір, у якому висловлена узгоджена воля кількох суб'єктів правовідносин, що передбачає встановлення прав і обов'язків, що забезпечуються державою;

індивідуальний правовий акт — це індивідуальний правовий припис, що виступає засобом реалізації нормативних актів уповноваженими органами у конкретних випадках правовідносин;

правова доктрина — це ідеї чи принципи, розроблені вченими з метою удосконалення правового регулювання суспільних відносин і визнані державою як обов'язкові;

42. соціальний процес формування права і нормотворчість(правотворчість)

Нормотворчість — основний шлях впливу на суспільні відносини, головний засіб додання праву юридичної чинності.

Нормотворчість в правовій сфері — це в принципі і головним чином державна діяльність, що завершує процес формування права, що означає зведення державної волі в закон.

Споконвічне право формується історично, до і незалежно від діяльності законодавця. Початкова стадія в процесі правоутворення — виникнення об'єктивне обумовленої потреби в юридичному регулюванні суспільних відносин. Ця потреба в кінцевому рахунку обумовлена економічним базисом, але найближчими факторами, її живильними, є соціально-політичні, класові й інші суспільні інтереси. На завершальній стадії правоутворення здобуває велике значення спеціальна цілеспрямована діяльність компетентних органів по вираженню суспільної потреби і відповідних інтересів у загальнообов'язкових правилах поведінки. Ця діяльність, що конституює правоутворення у формально визначені розпорядження загального характеру, і є правовою нормотворчістю. Розрізняються три способи такого нормотворчісті:

1) безпосередня правоустановча діяльність повноважних державних органів;

2) санкціонування державними органами норм, що склалися незалежно від них у виді звичаю (ділового звичаю) чи вироблені недержавними організаціями (наприклад, кооперативами, громадськими організаціями);

3) безпосереднє правотворчість народу, проведене у формі всенародного голосування (референдуму).

цими визначеними відносинами, загальне вираження у виді державної волі, у виді закону.

Правотворчість може виражатися у виді прийняття одиничного акта, що містить окремі юридичні норми, і у виді систематизованого (кодифікаційного) акта, що містить визначені сукупності, групи норм. Найбільш розвитим видом є кодифікаційна нормотворчість. З його допомогою закладаються основи законодавчої системи в ціпом і по галузях права, а потім здійснюється подальший розвиток законодавства. За допомогою одиничних актів права-творчості вносяться доповнення і зміни в кодифіковане законодавство. У ході поточної правотворчості усуваються протиріччя і пробіли в законодавстві.

43. принципи правотворчості.

Принципи правотворчості:

законність;

демократизм;

науковість;

професіоналізм;

гласність;

плановість.

Законність правотворчості припускає, що втримування, форма нормативно-правового акту, процедура його прийняття (зміни, скасування) відповідають вимогам законодавства.

Демократизм правотворчості характеризується участю суб'єктів права (громадян, профспілок і ін.) у правотворческом процесі (наприклад, обговорення проектів нормативних актів, висування альтернативних проектів нормативних актів, референдуми - вищий прояв демократизму правотворчості); вираженням у встановлених нормах права (правилах поведінки) волі більшої частини населення (з урахуванням прав інтересів меншостей);

Науковість правотворчості припускає підготовку проекту нормативного акту на основі щирих знань про об'єктивні потреби розвитку суспільства, і держави, про реальної політичної, соціально-економічної й т.п. ситуації в країні, про можливості, межі, доцільність і т.д. правового регулювання відповідних суспільних відносин.

Професіоналізм правотворчості пов'язаний з участю в правотворческой діяльності на всіх її стадіях компетентних фахівців (юристів, економістів, соціологів, керівників, політологів і т.п.), професійні знання яких сприяють підвищенню якісного рівня створюваних нормативних актів.

Гласність правотворчості виражається в його інформаційній відкритості для суспільства, висвітленні правотворческой діяльності засобами масової інформації (однак, у ряді випадків, в інтересах суспільства й держави, національної безпеки проводяться відповідно до вимог законодавства, наприклад, закриті засідання Верховної Ради України, приймаються постанови уряду із грифом «секретно»).

Плановість правотворчості пов'язана з наявністю державного плану законодавчих робіт

44. Стадії правотворчої діяльності.

Стадії правотворення і правотворчого процесу:

1. Передпроектна стадія: -- формування юридичного мотиву про необхідність внесення змін до чинної системи норм права -- відбувається на рівні правосвідомості в результаті виявлення волі народу (колективу), об'єктивно зумовленої потребами його соціального життя; -- правотворча ініціатива (фр. initiative -- почин) -- обґрунтування юридичної значущості правової регламентації -- видання нормативно-правового акта.

2. Проектна стадія: -- ухвалення рішення про підготовку проекту нормативно-правового акта; -- розробка концепції проекту нормативно-правового акта і підготовка його тексту (або доробка проекту, внесеного в порядку правотворчої ініціативи), тобто юридичне формулювання волі народу (колективу) у вигляді норм права.

3. Стадія прийняття проекту нормативно-правового акта властива колегіальному правотворчому органу -- офіційне прийняття проекту після його обговорення. Колегіальні правотворчі органи (уряд, державні комітети та ін.) приймають нормативні акти простою більшістю голосів. Президент держави, міністри та інші органи одноособового керівництва затверджують свої акти (укази, накази, інструкції тощо) у персональному порядку. В Україні низка указів Президента потребує контрасигнації; Цей етап правотворення характеризується активністю: вступає в дію суб'єктивний чинник і здійснюється власне «творчість права».

4. Засвідчувальна стадія -- підписання нормативно-правового документа; -- надання йому реєстраційного коду після включення до Єдиного реєстру нормативних актів України; 5. Інформаційна стадія -- офіційне опублікування прийнятого нормативно-правового акта в засобах масової інформації, доведення його до відома виконавців. Цей завершальний етап правотворення, який також має активний характер, є заключною стадією правотворчості.

45. Види правотворчості.

У сучасних державах соціально-демократичної орієнтації за суб’єктами правотворчості виокремлюють такі її основні види: 1) безпосередню правотворчість народу (прийняття законів на референдумі); 2) правотворчість компетентних державних органів і посадових осіб, як головний; 3) делеговану державою правотворчість громадських об’єднань та організацій; 4) правотворчість інших суб’єктів права, які встановлюють правові приписи нормативного характеру.

Особливим видом правотворчості є укладення угод нормативного характеру між окремими суб’єктами права, які відповідно мають різну юридичну силу. Нормативні угоди можуть укладатися на міжнародному, галузевому та місцевому рівнях, а також між суб’єктами державного устрою.

Референдум являє собою народне голосування з питань найважливішого державного значення. Рішення, які приймаються на референдумі, мають порівняно із звичайними законами вищу юридичну силу і не потребують подальшого затвердження парламентом, змінити або скасувати їх можна тільки шляхом проведення повторного референдуму.

Участь корпоративних організацій у правотворчому процесі може здійснюватися двома шляхами: а) делегуванням їм правотворчих повноважень; б) санкціонуванням актів, прийнятих цими організаціями. Делегування правотворчих повноважень повинне мати тимчасовий характер, відбуватися в суворій відповідності з законом встановленою процедурою видання нормативних актів, за чітко визначеним питанням.

46. поняття та складові системи права.

Система права – це обумовлена характером суспільних відносин внутрішня будова (структура) права що полягає в об’єднанні правових норм в інститути, підгалузі та галузі права .

Ознаки системи права

цілісне структурне утворення, що характеризується єдністю та узгодженістю складових елементів;

розкриває внутрішню умову організації системи права, співвідношення її структурних елементів;

має об’єктивних характер, відображає реальний стан суспільних відносин.

Галузі права

Система права поділяється на галузі залежно від предмету та методу правового регулювання. Таким чином галузь права — це система правових норм, які властивими їм методами врегульовують відносини у певній сфері суспільного життя. В Україні існують такі галузі права: Цивільне право, Сімейне право, Кримінальне право, Земельне право, Міжнародне право, Господарське право, Фінансове право тощо. Галузь права може включати в себе підгалузі, наприклад: Корпоративне право - підгалузь Господарського права, Право інтелектуальної власності - підгалузь Цивільного права; Банківське право та Бюджетне право - підгалузі Фінансового права; тощо.

47. публічне та приватне право.

Традиційно правові норми поділяють на норми публічного та норми приватного права.

Публічне право

Публічне право — це система правових норм, що врегульовують відносини між державними органами, а також між державою та особою і суспільством, які складаються в процесі організації та здійснення державної влади. До публічного права відносяться такі галузі як: конституційне право, адміністративне право, фінансове право, кримінальне право, екологічне право, конституційне процесуальне право, адміністративне процесуальне право, кримінальне процесуальне право, кримінальне виконавче право, цивільне процесуальне право, господарське процесуальне право, інформаційне право.

Приватне право

Приватне право — це система правових норм, що врегульовують відносини між фізичними та юридичними особами. До приватного права відносяться такі галузі як: цивільне право.

48. матеріальне і процесуальне право

Матеріальне право — сукупність правових норм, що встановлю­ють статус суб'єктів права, регулюють усі види суспільних відносин, визначають моделі правомірної і протиправної поведінки, види юридич­ної відповідальності за правопорушення і тим самим створюють предмет­ну надійність вступу людей у соціальний зв'язок (конституційне, цивіль­не, кримінальне, адміністративне, трудове, екологічне право та ін.).

Його норми виражені в нормативних приписах більшості кодексів, законів, підзаконних актів. У нормах ма­теріального права закріплюються права і обов'язки суб'єктів правовід­носин у різних сферах громадського життя, правове положення держа­вних органів і організацій, їх структура, компетенція, форми власності; установлюються примусові заходи держави (заходи попередження, припинення, відновлення), що застосовуються окрім юридичної відпо­відальності; визначаються діяння, що визнаються правопорушеннями, і види відповідальності за їх вчинення і т. д. Матеріальне право склада­ють як регулятивні (регулюють різні соціальні сфери, формують право­мірну поведінку суб'єктів права), так і охоронні норми (норми кримі- нального права, що забезпечують дію матеріальних регулятивних норм своїм позитивним регулюванням)³.

Процесуальне право — сукупність правових норм, що визначають процедуру (процес) реалізації норм матеріального права в різних фор­мах правової діяльності уповноважених органів і посадових осіб (кон­ституційно-процесуальне, цивільно-процесуальне, господарсько-про­цесуальне, адміністративно-процесуальне, кримінально-процесуальне право).

Норми процесуального права, будучи відносно самостійними, мають тенденцію до законодавчого відокремлення (наприклад, Цивільний про­цесуальний кодекс, Кримінальний процесуальний кодекс та ін.).

Процесуальне право реалізує себе в такому юридичному явищі як юридичний процес.

49. галузі права та інститути права.

Система права поділяється на галузі залежно від предмету та методу правового регулювання. Таким чином галузь права — це система правових норм, які властивими їм методами врегульовують відносини у певній сфері суспільного життя. В Україні існують такі галузі права: Цивільне право, Сімейне право, Кримінальне право, Земельне право, Міжнародне право, Господарське право, Фінансове право тощо. Галузь права може включати в себе підгалузі, наприклад: Корпоративне право - підгалузь Господарського права, Право інтелектуальної власності - підгалузь Цивільного права; Банківське право та Бюджетне право - підгалузі Фінансового права; тощо.

Інститут права — система відносно відокремлених від інших і пов'язаних між собою правових норм, які регулюють певну групу (вид) однорідних суспільних відносин. Інститути права — необхідна ланка в цілісній системі права. Як правило, кожна галузь права має інститути права як свій самостійний структурний підрозділ.

Якщо система права складається з галузей, то самі галузі складаються з підгалузей, інститутів і норм права. Окремими взаємозалежними елементами галузі є інститути права.

Інститути права — необхідна ланка в цілісній системі права. Як правило, кожна галузь права має інститути права як свій самостійний структурний підрозділ.

Проте інститути права можуть складатися з правових норм різних галузей, бути міжгалузевими. Головне призначення інститутів права — у межах своєї групи однорідних суспільних відносин забезпечити суцільне, відносно закінчене регулювання.

Наведемо класифікацію інститутів права.

Інститути права за сферою поширення (або за складом):

— галузеві (інститут спадкування);

— міжгалузеві (інститут відповідальності за екологічні правопорушення, інститут приватної власності).

Інститути права за функціональною роллю:

— регулятивні (інститут міни);

— охоронні (інститут кримінальної відповідальності). Інститути права за субординацією у правовому регулюванні:

— матеріальні (інститут підряду);

— процесуальні (інститут порушення кримінальної справи). Родинні інститути однієї й тієї самої галузі права утворюють

підгалузі права.

50. співвідношення між нормами міжнародного та національного права.

Міжнародне право — частина національної системи права. У процесі укладання державою різних міжнародних договорів (угод, конвенцій), підписання міжнародних декларацій, вступу до міжнародних організацій (вступ України в РЄ) національне право збагачується завдяки міжнародному — особливій галузі наддержавного права, що входить у його систему.

За допомогою норм міжнародного права регулюються відносини між державами й іншими її суб'єктами, узгоджуються ці відносини, і лише в разі потреби забезпечуються примусом -колективним або індивідуальним.

Міжнародне право існує на декількох рівнях:

— загальні (універсальні та загальновизнані) принципи, закріплені в Статуті ООН: свирішення міжнародних спорів мирним шляхом та ін.;

— право міжнародних організацій, закріплене в конвенціях, пактах, деклараціях, резолюціях (ЮНЕСКО та ін.);

— право співдружностей у рамках міждержавних об'єднань (принципи, акти, норми Європейського Союзу, Ради Європи, СНД та ін.);

— міждержавні угоди (дво- та багатосторонні).

Між національним і міжнародним правом існують тісний взаємозв'язок і взаємодія.

1. Міжнародне право акумулює досягнення національних систем права. За структурою міжнародне право наближається до їх структури (поділ на дві підсистеми — приватну і публічну, наявність галузей права — міжнародне економічне, космічне, повітряне, морське, гуманітарне тощо), що свідчить про вплив національного права на міжнародне.

2. Міжнародне право (у формі міжнародно-правового договору) служить одним із юридичних джерел національного права, допускає пряме «входження» норм міжнародного публічного і приватного права в конституційне, цивільне, кримінально-виконавче та інше право.

Безсумнівним є правило: міжнародне право має переважну силу над національним правом. Це основний принцип міжнародного права. Принцип верховенства міжнародного над внутрішньодержавним правом приймається державами або в законодавчому порядку, або на практиці. Маючи обов'язкову силу для держав, міжнародне право лишає на їх розсуд вирішення питання про застосування його норм у рамках внутрішніх правових систем.

Центральна проблема міжнародного права, опосередкованого в пактах, деклараціях, — права і свободи людини. Особа є суб'єктом як національного, так і міжнародного права.

Міжнародне право регулює не лише міждержавні відносини, але й впливає на відносини усередині країни, на систему національного права. Через міжнародне право відбувається зближення різних галузей права (підприємницького, банківського, фінансового), а також певних норм (технічних норм у галузі ядерної енергетики) тощо.

51. Законодавство: поняття та склад.

Зако́нода́вство -

1. Встановлення, видання законів.

2. Сукупність усіх законів, нормативно-правових актів що чинні, діють у якій-небудь державі.

Законодавство в широкому розумінні — система нормативних правових актів, що діють в країні, включаючи не тільки законодавчі, але і підзаконні нормативні акти — укази Президента, ухвали Уряду, нормативні акти органів виконавчої влади тощо.

Антидемпінгове законодавство — система чинних законів, що ставлять за мету заборону імпорту товару зі штучно заниженими (демпінговими) цінами.

Антимонопольне законодавство — розгалуджена мережа законів, а також система заходів, спрямована на регулювання дій фірм, підприємств, корпорацій на ринку щодо обмеження та усунення монопольних структур, боротьби з монополізмом та відсікання тих фірм, які порушують права споживачів та виробників.

52. співвідношення системи законодавства та системи права.

На відміну від системи права, яка характеризує передусім зміст права, система законодавства відображає специфіку зовнішнього прояву (об'єктивації) норм права. Тобто ці дві юридичні категорії характеризують сутність одного явища — права, і співвідносяться між собою як форма і зміст.

система законодавства — це система всіх виданих парламентом або уповноваженими суб'єктами, у тому числі і народом на референдумі — законів. Іншими словами система законодавства є формою існування правових норм, засобом їх організації у правові акти.

Системі законодавства притаманна сукупність ознак, зокрема: це елемент більш широкої за обсягом правової системи; має вертикальну і горизонтальну будову; інтегративний характер, що проявляється у тому, що система закондавства одночасно виступає і джерелом права, і формою його існування.

Важливим теоретичним і практичним завданням є встановлення співвідношення між системою права і системою законодавства. Взаємозв'язок цих систем полягає у тому, що ці дві повністю самостійні категорії є виразом права, його внутрішньої і зовнішньої сторони, є виразом сутності правової системи будь-якої держави, і тому з'ясування характеру їх співвідношення має важливе теоретичне і практичне значення.

Система ж законодавства як результат діяльності законодавця має суб'єктивний характер, обумовлюється існуючими соціально-економічними умовами. Крім того, система права є первинною стосовно системи законодавства, оскільки виникає на її основі.

Система законодавства є лише одним із формальних проявів системи права, яка, у свою чергу, може знаходити відображення і у правових звичаях, правових прецедентах, нормативно-правових договорах та інших джерелах права. При цьому зміст системи законодавства є достатньо широким за обсягом, оскільки, на відміну від системи права, містить концепції, програми, стратегії тощо.

Важливим моментом у співвідношенні системи права і системи законодавства є дослідження галузі права і галузі законодавства. Тут також необхідно відмітити взаємообумовленість системи права і системи законодавства. Галузь права може розвиватися і функціонувати лише за наявності законодавчих актів, які регламентують певну сферу суспільних відносин. Інститут права забезпечує регулювання групи відносин і зовні, як правило, виокремлюється всередині нормативного акта у вигляді глави.

Система права Система законодавства

Відображає внутрішню будову права, його зміст Відображає зовнішню будову права, його форму

Змістом є сукупність норм права Змістом є сукупність нормативно-правових актів

Відображає стан розвитку суспільних відносин, тому має об'єктивний характер Відображає волю законодавця, тому суб'єктивна за характером

Норми права об'єднуються в інститути, підгалузі та галузі права Нормативно-правові акти об'єднані за галузями законодавства, які, у свою чергу, поділяються на інститути законодавства

Первинним елементом є норма права, що завжди має чітку структуру (диспозиція, гіпотеза, санкція) Первинним елементом є нормативно-правовий акт

Структурні елементи(норми права) не мають назв статей, глав, розділів тощо Структурні елементи (нормативно-правові акти) завжди мають назви розділів, глав, статей тощо

53. Дія нормативно-правових актів у часі, у просторі та за колом осіб.

Дія нормативно-правових актів — це їхній фактичний вплив на суспільні відносини. Кожен нормативно-правовий акт призначений для врегулювання певних суспільних відносин, тому встановлення меж його дії є необхідною умовою забезпечення правомірності використання і застосування приписів, які складають зміст цього акту.

Дія нормативно-правового акту обмежена трьома параметрами: а) дією у часі и т.д.

Дія нормативно-правових актів у часі є:

- пряма, тобто він поширюється на всі факти, які виникли після набрання ним чинності, та на факти, які виникли до набрання ним чинності, але продовжують існувати, проте тільки з моменту набрання ним чинності;

- зворотна дія, яка має місце тоді, коли нормативно-правовий акт поширюється на факти, які виникли до набрання ним чинності, але вже з моменту їхнього виникнення, тобто відбувається перегляд попередніх рішень з цих фактів вже за новим нормативно-правовим актом;

- переживаюча дія, яка має місце у випадку, коли нормативно-правовий акт поширює свою дію тільки на нові факти, а на факти, які виникли раніше і продовжують існувати, діє попередній нормативно-правовий акт.

Дія нормативно-правового акту у просторі — це поширення його впливу на певну територію, державу в цілому чи певний регіон.

Дія нормативно-правового акту за колом осіб визначається підлеглістю осіб вимогам нормативно-правових актів. Згідно зі загальним правилом, дія нормативно-правового акту поширюється на всіх осіб, що перебувають на певній території.

54. Поняття та види систематизації нормативно-правових актів.

Систематизація нормативних актів — це діяльність з їх впорядкування та вдосконалення, приведення до певної внутрішньої узгодженості через створення нових документів чи збірників. Розрізняють кодифікацію та інкорпорацію як основні види систематизації актів. Інкорпорація — вид систематизації нормативних актів, який полягає у зібранні їх у збірниках у певному порядку без зміни змісту. Критерії систематизації: хронологічний або алфавітний порядок, напрям діяльності, сфера суспільних відносин, тематика наукового дослідження тощо.

Кодифікація — вид систематизації нормативних актів, що мають спільний предмет регулювання, який полягає у їх змістовній переробці (усунення розбіжностей і суперечностей, скасування застарілих норм) і створенні зведеного нормативного акту. Різновидами кодифікації є кодекс, статут, положення.

Кодекс — кодифікований акт, який забезпечує детальне правове регулювання певної сфери суспільних відносин і має структурний розподіл на частини, розділи, підрозділи, статті, що певною мірою відображають зміст тієї чи іншої галузі права.

Нормативний акт як джерело права має свої переваги і недоліки. Однак за допомогою писаного права досить зручно регулювати суспільні відносини. Тому в даний час офіційні документи, що видаються державою, є основним або одним з основних джерел права практично у всіх правових системах світу.

55. поняття, зміст та стадії юридичного процесу.

Юридичний процес - це комплексна система органічно взаємозалежних

правових форм діяльності уповноважених органів держави, посадових осіб, а

також зацікавлених у дозволі різних юридичних справ інших суб'єктів права, що:

а) виражається в здійсненні операцій з нормами права в зв'язку з рішенням визначених юридичних справ;

б) здійснюється уповноваженими органами держави і посадових осіб на користь зацікавлених суб'єктів права;

в) закріплюється у відповідних правових актах - офіційних документах;

г) регулюється процедурно-процесуальними нормами;

д) забезпечується відповідними способами юридичної техніки.

Послідовність у розвитку змісту юридичного процесу є найбільш характерною його ознакою і важливою особливістю. Послідовність є змістовною якістю процесу й означає наявність вимог суворої регламентації черговості дій, визначення того, що повинно бути зроблено спочатку, а що потім.

Послідовність здійснення членами суспільства дій, встановлених процесуальними нормами, знаходить свій вираз у стадіях юридичного процесу.

Стадія юридичного процесу — це сукупність взаємопов'язаних дій членів суспільства, встановлених процесуальними нормами, які складають певну частину юридичного процесу. Стадійність юридичного процесу полягає у суворій послідовності здійснення кожної стадії та переходу до наступної стадії процесу лише після виконання всіх процесуальних дій, передбачених попередньою стадією юридичного процесу.

Кожний вид юридичного процесу складається з власної кількості та змісту стадій цього процесу.

а) дослідження, аналіз суспільних явищ і процесів, виявлення об'єктивної потреби у правовій регламентації;

б) визначення суб'єкта уповноваженого прийняти правове рішення і виду правового акта; в) прийняття рішення про підготовлення проекту правового акта;

г) розроблення концепції, ідеї, аналізу майбутнього акта;

д) підготовлення проекту правового акта;

є) попередній розгляд проекту акта; є) суспільне обговорення проекту акта;

ж) офіційний розгляд проекту акта відповідним органом;

з) прийняття правового акта, його оформлення, підписання, опублікування і набрання ним юридичної сили..

Види юридичного процесу.

Види юридичного процесу(розрізняються перш за все за своїм змістом і функціям, характеру спонукальних чи обставин загальних юридичних фактів, специфічності безпосереднього юридичного наслідку):

УСТАНОВЧИЙ ПРОЦЕС - це специфічна діяльність уповноважених органів держави, посадових осіб і громадських організацій по реалізації норм матеріального права, що встановлюють їхню правомочність по формуванню, чи ліквідації перетворенню органів держави, посадових осіб і інших керуючих суб'єктів.

ПРАВОТВОРЧІЙ ПРОЦЕС - це специфічна діяльність уповноважених органів держави, громадських організацій і посадових осіб, що складаються із системи дій по підготовці, твердженню й офіційному оголошенню нормативно-правових актів.

Правозастосовчій процес - специфічна діяльність уповноважених органів держави, громадських організацій, посадових осіб по розгляду всіляких індивідуальних справ, що мають юридичні значення. Вона полягає в тім, що наділяє одних суб'єктів правомочності, покладанні на інших суб'єктів юридичних обов'язків, дозволі споровши про право, розгляд справ про правопорушення і відповідно до юридичної відповідальності.Спонукальними обставинами правозастосовчого процесу безпосередньо виступають юридичні факти і фактичні склади. Кінцевими юридичними наслідками є відповідні правозастосовчі акти всілякого призначення, що містять розпорядження індивідуального характеру.

КОНТРОЛЬНИЙ ПРОЦЕС - це правова форма діяльності органів держави, громадських організацій і посадових осіб, що виражаються в здійснення юридично значимих дій за спостереженням і перевіркою відповідності виконання і дотримання підлеглими суб'єктами нормативно-правових розпоряджень і припиненні правопорушень відповідними організаційно-правовими засобами:

1) установлення фактичного виконання заданого управлінського рішення;

2) дача правильної об'єктивної суспільно-політичної і юридичної оцінки результатам перевірки стану дотримання правових розпоряджень;

3) прийняття ефективних по змісту рішень, спрямованих на удосконалювання діяльності підконтрольного об'єкта;

4) забезпечення оперативного найбільш повного і якісного виконання прийнятого рішення. Спонукальними обставинами контрольного процесу є потреба в створенні найбільш сприятливих умов для реалізації нормативно-правових розпоряджень у поводженні, діяльності суб'єктів суспільних відносин, забезпеченні ефективності правового регулювання.

57. Поняття та ознаки реалізації права.

Правореалізація — це втілення норм права у діяльність суб'єктів права шляхом дотримання заборон, використання суб'єктивних права і виконання юридичних обов'язків.

Ознаки:

Має владний характер, тому що це діяльність компетентного органу або посадової особи, і лише в рамках наданих йому (їй) повноважень. Серед органів, що застосовують норми права, можна виділити органи юрисдикції — суди, адміністративні комісії та ін.

Має індивідуалізований, персоніфікований характер, тому що являє собою вирішення конкретної справи, життєвого випадку, певної правової ситуації на основі норм права. Полягає в «прикладенні» норм права до конкретної особи (персони), конкретних обставин.

Має процедурно-процесуальний характер, тому що являє собою офіційний порядок дій, складається з низки стадій.

Має творчий, інтелектуальний характер, тому що це завжди інтелектуальна діяльність. Для застосування норм права необхідно свідомо проводити низку дій.

Здійснюється на основі норм права.

Має юридична оформлений характер — завершується ухваленням спеціального акта (у більшості випадків письмового), який називається актом застосування норм права або правоза-стосовним актом.

У своїй результативній частині (правозастосовний акт) завжди відіграє роль юридичного факту, який породжує, змінює або припиняє конкретні правовідносини (наприклад, вступ до шлюбу, розлучення подружжя, усиновлення дитини).

58. безпосередня і правозастосовча реалізація права.

59. Форми реалізації права.

Дотримання — це реалізація забороняючих юридичних норм, яка полягає у пасивній поведінці суб'єктів, утриманні від заборонених діянь (Наприклад, непорушення водіями транспортних засобів правил дорожнього руху).

Використання — це реалізація уповноважуючих юридичних норм, яка полягає у активній діяльності суб'єктів, що здійснюється ними за їх власним бажанням (наприклад, реалізація законодавства про право на медичне обслуговування).

Виконання — це реалізація юридичних норм, яка полягає у активній поведінці суб'єктів, що здійснюється незалежно від їх бажання (наприклад, сплата податків.