РЕВОЛЮЦІЯ 1848—1849 рр. в АВСТРІЙСЬКІЙ ІМПЕРІЇ ТА УКРАЇНСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНО-ВИЗВОЛЬНИЙ РУХ

УКРАЇНСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНО-ВИЗВОЛЬНИЙ РУХ НА ЗАХІДНОУКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЛЯХ НАПЕРЕДОДНІ РЕВОЛЮЦІЇ 1848—1849 рр. В АВСТРІЙСЬКІЙ ІМПЕРІЇ

1. Розширювались суспільно-політичні та культурні зв'язки з Наддніпрянською Україною.

2. У Західній Україні поширювали рукописні твори Т. Г. Шевченка "Сон", "Кавказ", "І мертвим, і живим", "Заповіт" та ін.

3. Установлювали зв'язки з підпільним гуртком чеських де­мократів у Віденському університеті через брата Якова Головацького — Івана та з таємною організацією сло­вацького національного відродження "Взаємність", яка діяла у Братиславі.

4. 1846 р. — у журналі "Щорічник з слов'янської літера­тури, мистецтва і науки", що видавався німецькою мовою у Лейпцигу, з'явилася стаття "Становище русинів у Галичині" (автор Гаврило Русин - псевдонім Якова Головацького), де йшлося про соціальний і національ­ний гніт українців у Галичині.

5. 1846—1847 рр. — вихід у Відні двох томів літературно-публіцистичного альманаху "Вінок русинам на обжинки", до якого увійшли художні твори, 25 поезій щойно померлого М. Шашкевича, його життєпис поданий Я. Головацьким, фольклорні записи, тексти історич­них пам'яток, деякі матеріали із забороненої властями "Русалки Дністрової". Упорядник "Вінка" І. Головацький.

6. 1848 р. — побачив світ публіцистичний твір "Слово пе­рестороги", написаний священиком Василем Подолинським, який у Східній Галичині став першим пропа­гандистом політичної незалежності України як демокра­тичної республіки, чи то самостійної, чи у федерації з іншими слов'янськими державами.

Він писав: "Минув той час, коли ми вкупі вагалися виявити своє ім'я. Нині українець виявляє його світові, ніщо не зможе спинити нас у загальних стремліннях Європи; не замовкнемо, хіба Європа замовкне; всі хочемо бути вільні нарівні з іншими народами..."

"ЗОРЯ ГАЛИЦЬКА" (з 15 травня 1848 р. по 1852 р.)

Це перша українська газета. Ініціатор видання — Головна руська рада.

Газета проголосила національну єдність українців. Стала дуже популярною серед народу, сприяла піднесенню національної свідомості населення Галичини.

"ГАЛИЦЬКО-РУСЬКА МАТИЦЯ" (ЗАСНОВАНА 25 жовтня 1848 р. У ЛЬВОВІ)

Товариство для просвітньої та літературно-видавничої справи. Основне завдання — видання популярних книг для народу, підручників українською мовою.

Перший голова — М. Куземський.

ПОЖВАВЛЕННЯ КУЛЬТУРНО-ОСВІТНЬОГО РУХУ

1. 19 жовтня 1848 р. у Львові відбувся перший з'їзд діячів української культури і науки (Собор руських учених).

Учасники з'їзду підтримали необхідність широкого впровадження в культурне і освітнє життя Західної України рідної мови.

2. Українська мова ставала мовою навчання в народних школах і як навчальний предмет у гімназіях.

3. У Львівському університеті було створено кафедру укра­їнської мови і літератури (її очолив Яків Головацький).

4. У 1848 р. в Коломиї було відкрито першу в Галичині українську читальню.

5. У 1849 р. у Львові на народні кошти було створено На­родний дім.

УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА В ПЕРШІЙ ПОЛОВИНІ XIX ст.

ОСВІТА

І. На українських землях, що входили до складу Російської імперії. Царизм проводив антиукраїнську політику.

Цій меті підпорядковувалася мережа освітніх закладів.

1803 р. — видано "Попередні правила народної освіти".

1804 р. — були видані "Статут університетів" та "Статут навчальних закладів, підвідомчих університетам". Згідно з цими документами в Україні відкрилися чотири типи навчальних закладів.

1. Парафіяльні — для дітей найнижчих станів.

Вони відкривалися при церковних парафіях і були по­чатковими.

Навчання тривало 4—6 місяців в селах і до одного року в містах. Дітей навчали читати, писати, елементарних арифметичних дій, основ православної релігії.

Навчання проводилось російською мовою.

У ряді сіл діяли дяківські школи, які утримувалися на кошти батьків, діти у них навчалися українською мовою, читали буквар, часослов і псалтир, співали церковних пісень.

Для початкових шкіл характерна:

а) нестача підручників,

б) нестача приміщень;

в) низька матеріальна забезпеченість.

Навчальні заклади Волинської, Київської, Подільської губерній були віднесені до Віденського навчального округу і викладання велось польською мовою.

Після поразки польського повстання 1830-31 рр. туї було запроваджено навчання російською мовою.

Працювало лише 1300 початкових шкіл в яких навчало ся 67 тис. учнів.

Більшість населення України було неписьменним.

2. Повітові училища — це дво- і трикласні училища для дворян, купців, урядових службовців, ремісників. Розвиток ринкових відносин вимагав розширення мережі професійних закладів.

• 1804 р, — в Чернігові було відкрито перше в Україні ремісниче училище; у Полтаві — училище для підготовки службовців державних установ.

• 1827 р. — школа чистописів у Полтаві. В Одесі відкрили садівниче училище, у Харкові — землеробне учи­лище;

• 1323 р. — школа бджільництва на Чернігівщині;

• 1834 р. — училище торговельного мореплавства у Херсоні, яке готувало професійних моряків і суднобудівельників.

В Криму — училище виноробства й садівництва; у ряді міст — фельдшерські училища.

3. Губернські (гімназії) — навчалися діти дворян і чиновників.

З 1828 р. навчання тривало 7 років. В той час на Україні було 19 гімназій. Гімназії були відкриті в Одесі (2), Херсоні (2), Києві (2), Чернігові, Полтаві, Катеринославі та інших містах.

— Існували також приватні пансіонати, що працювали за програмою середніх навчальних закладів.

— Доньки дворян здобували освіту і виховувалися в інсти­тутах шляхетних дівчат, які діяли

у Харкові (засновано у 1812 р.), Полтаві (1817 р.), Одесі (1829 р.), Керчі (1836 р.), Києві (1838 р.).

Проміжне місце між гімназіями й університетами займали ліцеї, яких в Україні було два: Рішельєвський в Одесі (заснований у 1817 р.) Ніжинський (заснований у 1820 р. на кошти братів Безбородьків і перетворений у 1832 р. на гімназію вищих наук.) 1827 р. — указ імператора про заборону допуску в середні і вищі навчальні заклади вихідців з кріпосних селян.

4. Університети — для дворян.

1805 р. — зусиллями місцевого дворянства на чолі з Васи­лем Каразіним було засновано Харківський університет. Якщо у 1805 р. навчалося лише 65 студентів, то у 1855 р. — 492.

До середини XIX ст. університет підготував близько 3 тис. фахівців.

Василь Каразін — громадський діяч, економіст, поміщик-ліберал.

1834 р. — у Києві відкрито університет святого Володи­мира.

У 1842 р. він одержав нове приміщення. Якщо в Київському університеті у 1834 р. навчалося 62 студенти, то у 1855 р. — 808.

Діяла ще Київська духовна академія, яка була створена на базі Києво-Могилянської академії у 1819 р.

НА ЗАХІДНОУКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЛЯХ ПІД ВЛАДОЮ АВСТРІЙСЬКОЇ ІМПЕРІЇ

На західноукраїнських землях діяли трикласні початкові І школи, які після революції 1848—1849 рр. стали чотири­класними, бо учні вивчали й основи сільськогосподарських практичних знань у галузі землеробства, садівництва, го­родництва, бджільництва і шовківництва. Навчання прово­дилось українською мовою. Всього навчалося лише 14% дітей шкільного віку.

Після революції 1848—1849 рр. у багатьох містах і селах почали працювати недільні школи-читальні для доро­слих. Навчання у них велось українською мовою. У Гали­чині їх налічувалося 60, на Закарпатті — 9.

У 40—50 рр. XIX ст. у східній Галичині існувало 8 гімназій, у Північній Буковині — одна, а Закарпатті — 9.

З вищих навчальних закладів працювали:

1. Львівський університет (1661 р.)

2. З 1817 р. у Львові працювала Реальна (торговельна), а з 1844 р. — Технічна академія.

Більшість навчальних предметів викладалися польською, німецькою, латинською мовами. Студентів-українців було мало.

3. У Закарпатті — не було жодного вищого навчального закладу.

4. У Північній Буковині діяв Чернівецький ліцей, який го­тував кадри духовенства.

У 1817 р. у Львові створена культурно-освітня установа — Оссолінеум (Львівський інститут Оссолінських). Засновником був М. Оссолінський — польський просвітитель, бібліограф, літературознавець та історик.

Інститут мав два відділи, бібліотеку і музей. Інститут Оссолінських був просвітницьким центром того часу.

НАУКА

1. "Історія русів"	Історія — найбільш популярний в першій половиш XIX ст. історико-публіцистичний твір, автор якого невідомий. У творі викладено події історії України від періоду життя стародавніх слов'ян до ліквідації царизмом "Гетьманщини". Автор твору показує героїчне минуле українського народу, який, борючись з іноземними загарбниками, — татаро-монгольськими, польськими, литовськими, російськими — відстоював свою рідну землю.
2. Дмитро Бантиш-Каменський (1788—1850)	— написав чотиритомну "Историю Малой России", яка вийшла у 1822 р. Автор обстоює право України на автономне козацьке самоврядування.
3. Михайло Іванович Костомаров (1817—1885)	— видатний український історик, автор відомих праць з історії України: "Богдан Хмельницький", "Руїна", з історії Росії — "Русская история в жизнеописаниях ее главнейших деятелей". М. Костомаров відомий і як письменник-романтик. Написав історичні драми: "Сава Чалий", "Переяславська ніч", видав збірки "Українські балади", "Вітка" та ін. В його творчості — велика любов до України, до її славного мину­лого. На сторінках харківського альманаху "Молодик" М. Костомаров вказував, що писати твори потрібно, орієнтуючись на інтереси народних мас, уважно вивчати духовну культуру українського народу, вести народознавчі дослідження.
4. Микола Андрійович Маркевич (1804—1860)	— український історик, письменник, народознавець. Автор однієї з узагаль­нюючих праць з історії України, п'ятитомної "Історії Малоросії", яка вийшла у 1842 — 1843 рр. Автор висловлюється за державну незалежність України. М. Маркевич зібрав велику колекцію документів з історії України XVII — XVIII ст. Надрукував збірку "Українські мелодії".
5. Михайло Олександ­рович Максимович (1804—1873)	— видатний український історик, при­родознавець, ботанік, фізіолог, фольк­лорист, етнограф людина всебічних енциклопедичних знань. Написав цікаву історичну драму "Звідки пішла Руська земля за розповіддю Нестерової повісті і за іншими старовинними письменами руськими". М. Максимович — автор ряду праць з історії гайдамацького руху та ін., укладач популярних збірників народних пісень.
6. А. Скальський	— український історик, зібрав багато архівних матеріалів. У 1841 році написав знамениту працю "История Новой Сечи или последнего коша Запорожского".

ВИСНОВКИ

1. Історики першої половини XIX ст. науково обґрунтували історичну самобутність українського народу, його культуру.

2. Історичні дослідження сприяли формуванню української свідомості, розумінню українцями їх приналежності до окремого народу зі славним героїчним та історичним минулим.

	Математика
1. Тимофій Осиповський (1760—1832)	— професор математики Хар­ківського університету, а потім з 1813 по 1820 рр. його ректор. Написав тритомний "Курс мате­матики", який протягом тривалого часу був основним підручником з математики в усій Російській імперії.
2. Михайло Васильович Остроградський (1801—1861)	— учень Т. Осиповського, видатний український математик. Започаткував Петербурзьку матема­тичну школу. Написав відомі праці з математичного аналізу, аналітич­ної механіки, математики. Він був у тісній дружбі з Т. Г. Шевченком, захоплювався його творами.
	Славістика
1. І. Срезневський	— при Харківському університеті очолював кафедру слов'янознавства. Автор багатьох праць з історії давньоруської мови. Своїми дослід­женнями він намагався спростувати шовіністичну теорію Погодіна (російського славіста), яка заперечувала існування української мови. Цікавився українською етнографією. Записані на Харківщині, Полтавщині і Катеринославщині пісні, думи та перекази із власними коментарями опублікував у збірниках "Запорожская старина".
2. С. Рижський	— перший ректор Харківського університету, видатний словесник, вчений, педагог.
	Хімія
І. Василь Каразін (1812—1830)	— винайшов новий спосіб вироб­ництва натрієвої селітри. Він також розробив ідею створення в країні метеорологічних станцій. 3 ініціа­тиви В. Каразіна перші метео­рологічні станції були відкриті в Харкові, Києві, Миколаєві, Полтаві.
	Медицина
1. Н. Еллінський	— професор Харківського універ­ситету. Для студентів-медиків підготував і опублікував двотомний навчальний посібник з хірургії.
2. В. Караваєв (1811—1892)	— професор Київського університету, один із засновників його медичного факультету, зробив значний внесок у розвиток хірургії.
	Література
1. Іван Котля­ревський (1769 —1838)	— зачинатель нової української літе­ратури і мови, автор "Енеїди" — безсмертного твору, який був вида­ний у 1798 році в Петербурзі. Він першим написав літературний твір народною мовою, продемонстру­вавши світові багатство, мелодій­ність, виразність, красоту української мови, її здатність чітко і виразно висловлювати свої думки не тільки в розмові, а й на письмі. Для полтав­ського театру І. Котляревський на­писав дві п'єси "Наталка-Полтавка" (була видана у 1838 році) і "Москаль-Чарівник" (виданий у 1841 році). Твори І. Котляревського характери­зують його як передову людину свого часу. Одночасно він брав активну участь в громадському житті України. Його хвилювали різні злобо­денні питання з життя України та його народу Прогресивні тенденції" творчос­ті І.Котляревського були підхоплені й продовжені його наступниками.
2. Тарас Григорович Шевченко (1814—1861)	— великий український поет, худож­ник, мислитель, громадський діяч. Його "Кобзар" (1840 р.), "Гайдамаки" (1841 р.), "Три літа" (1843—1845 рр.), "Сон" та інші знає кожний свідомий українець. Співець героїчного мину­лого. Т. Г. Шевченко у своїх творах закликав до боротьби за соціальне і національне визволення. Його твор­чість мала великий вплив на націо­нальне пробудження українського народу. Т. Г. Шевченко підтримував діяльність передової молоді у недільних школах і для них наприкінці 1860 р. написав "Буквар південноруський". Геній Т. Г. Шев­ченка випереджав епоху.
3. Петро Гулак-Артемовський (1790—1865)	— професор (пізніше ректор) Харків­ського університету. Він одночасно — видатний поет, літературознавець, байкар, неперевершений майстер сло­ва, автор вдалих перекладів з євро­пейських літератур. Свої поетичні та літературні твори публікував на сто­рінках журналу "Український вісник". Знаменита його байка "Пан та собака" (1818 р.), в якій автор висловлював протест проти феодально-кріпос­ницького ладу. У своїх творах він ви­сміював соціальну несправедливість, що існувала в суспільстві, самодур­ство, жорстокість, аморальність панів.
4. Григорій Квітка-Основ'яненко (1778—1843)	— ''батько нової української прози". Виходець із знатної козацької стар­шинської родини, зробив великий внесок у розвиток нової української літератури. Своєю творчістю він переконав, що українською мовою можна писати й великі високохудожні прозові твори, романи, повісті, оповідання. Широко відомі його сатиричні твори: "Дворянські вибо­ри", "Пан Халявський", "Шельменко-денщик", "Сватання на Гонча-рівці", "Конотопська відьма" та ін. У 1834 р. у Харкові Г. Квітка-Основ'яненко видав "Малоросійські оповідання", які мали великий успіх серед освічених людей України. У своїх багатьох творах він правдиво показав життя простого народу, дав опис українського села. Т.Г.Шев­ченко високо цінив талант і твор­чість Г. Квітки-Основ'яненка, напи­сав поему "До Основ'яненка".
5. Євген Гребінка (1812—1848)	— великий майстер слова, українсь­кий популярний байкар. Народ любив його твори "Малоросійські приказки", "Ніжинський полковник Золотаренко" та ін. У 1841 році видав альманах "Ластівка". Це був перший збірник, в якому всі українські пись­менники писали рідною українською мовою. Високо цінував він геній Т.Г.Шевченка, допоміг йому викупи­тися з неволі, а також видати "Кобзар".
6. П. Куліш (1819—1897)	великий патріот України, видатний письменник, історик, етно­граф. Перші його твори з'явилися у 40-х роках XIX ст., вони відіграли значну роль у пробудженні націо­нальної самосвідомості українського народу. Брав активну участь у виданні журналу "Основа". Широко відомий його історичний твір "Історія возз'єднання Русі". П. Куліш — талановитий письменник, написав поеми "Куліш у пеклі", "Україна", роман "Чорна рада" та ін. П. Куліш дбав про розвиток української мови, впровадив нову систему передачі укра­їнської мови на письмі — кулешівку, здійснив переклад Біблії укра­їнською мовою.

Музика

1. У мистецтві продовжували жити культурні традиції мину­лого, які дбайливо зберігали кобзарі, бандуристи, лірники. Найвидатніші з них: Остап Вересай, Іван Крижовськнй, Андрій Шут та ін.

У піснях, переказах, легендах, думах вони продовжували оспівувати героїчне минуле, боротьбу за соціальне і національне визволення.

2. Були випущені перші фольклорні збірники:

— М. Цертелєва "Досвід збирання старовинних мало­російських пісень";

— М. Максимовича "Малоросійські пісні" та ін.;

— на західноукраїнських землях фольклорним виданням був збірник "Русалка Дністрова", що надрукувала "Руська трійця";

— учасник польського визвольного руху в Галичині Жегота Паулі на основі власних записів видав збірник українських пісень.

3. У Наддніпрянській Україні з'явилися перші музичні то­вариства, які проводили концертну діяльність:

а) Філармонічне товариство в Одесі (1842 р.);

б) Симфонічне товариство аматорів музики та співу в Кисві (1848 р.).

4. Київський педагог і композитор Й. Витвицький написав варіації на теми народної пісні "Зібралися всі бурлаки".

5. Починається розвиток української симфонічної музики. У 1809 р. в Одесі з нагоди відкриття театру з своєю

симфонією, побудованою на українських народних піснях, виступив М. Овсянико-Куликовський.

6. Розвивається хорове мистецтво.

Великого поширення набуло хорове мистецтво на західно­українських землях.

— Хорові самодіяльні та професійні колективи діяли в усіх найбільших містах Галичини, Північної Буковини, Закарпаття. Вони виконували в основному церковну музику, однак пробували співати і народні пісні.

— Найпопулярнішим був перемишлянський хор під керівництвом чеського музиканта Алоїза Нанке.

7. З великими концертами виступали хори Київської ака­демії, Переяславської семінарії та ін.

8. Навесні 1838 р. М. Глінка перебував в Україні з метою набору співаків.

Він набрав для капели 19 хлопчиків і двох дорослих. Серед них був і С. Гулак-Артемовський — небіж письмен­ника П. Гулака-Артемовського, який згодом став родоначальником української національної опери.

Театр

1. В Україні на початку XIX ст. діють російські професійні театри: 1805 р. - у Києві, 1810 р. - у Полтаві, 1812 р. - у Харкові.

2. В Полтаві великою популярністю користувався український театр, на сцені якого виступала акторська група під керівництвом І. Котляревського. У 1819 р. тут були поставлені "Наталка-Полтавка" та "Москаль-чарівник".

3. Першу українську театральну трупу організував Г. Квітка-Основ'яненко. Він директор і режисер Харківського професійного театру.

4. Існував аматорський театр у селі Кибинці, керівником і режисером якого був батько М. Гоголя — В. П. Гоголь-Яновський.

5. Для українського театру Т.Г.Шевченко написав драму "Назар Стодоля" (1843 р.) — одна із перших побудова­на на соціальному конфлікті.

6. У поміщицьких маєтках діяли домашні театри, в яких грали кріпаки. Найвідоміші кріпацькі театри:

— в с. Кибинці на Полтавщині у маєтку Д. Трощинського,

— в с. Качанівка на Чернігівщині у поміщика Г. Тар-навського.

7. Великий російський актор Михайло Щепкін починав те­атральну кар'єру кріпаком.

І. Котляревський став ініціатором викупу його з неволі, М. Щепкін прекрасно грав роль Виборного у "Наталці-Полтавці" і Чупруна в "Москалі-чарівнику". 8. На західноукраїнських землях перші аматорські трупи

виникай напередодні революції 1848—1849 рр.

Вони ставили п'єси І. Котляревського, Г. Квітки-Основ'яненка, а також місцевих авторів — М. Устияновича, С. Петрушевича, О. Духновича.

Архітектура

1. В архітектурі першої половини XIX ст. утвердився кла­сицизм. Найбільш відомі, споруди, збудовані в стилі класицизму:

а) оперний театр в Одесі (архітектор Ж. Тома де Томон);

б) будинок Київського університету (архітектор В. Беретті).

в) Інститут шляхетних дівчат у Києві (архітектор В. Бе­ретті).

2. В Києві відомим архітектором у цей час був А. Меленський. Він спорудив:

а) церкву на Аскольдовій могилі (Т.Шевченко зберіг на одному із своїх малюнків її вигляд у 1846 р.);

б) церкву Різдва Хрестового.

Саме в ній з 6 по 8 травня 1861 року стояла труна Т.Г. Шевченка під час перевезення до Канева;

в) ансамбль Контрактової площі на Подолі;

г) пам'ятник на честь поновлення Магдебурзького права в Києві.

3. Розвивається палацово-паркова архітектура.

— палац Розумовського у Бутурині на Чернігівщині (архітектор Ч. Камерон);

— палац Галагана на Чернігівщині (архітектор П. Дубровський).

4. У 1833 році у Харкові була зведена дзвіниця Успенсько­го собору (архітектор Є. Васильєв). Побудували її на честь перемоги над Наполеоном у 1812 році.

5. У Катеринославі був збудований Преобреженський со­бор (архітектор А. Захаров).

6. Невідомі народні майстри створили перлини архітектури:

а) парк "Олександрія" в м. Біла Церква;

б) парк "Софіївка" в м. Умані;

7. У м. Львові в першій половині XIX ст. було збудовано:

— будинок інституту Оссолінських;

— ратушу;

— будинок театру та ін.

Скульптура

1. У Полтаві була зведена десятиметрова колона до сторіччя перемоги Петра І у Полтавській битві (за про­ектом Ф. Щедріна).

2. В Києві було споруджено пам'ятник князю Володимиру (за проектом В. Демут-Малиновського).

3. Видатним скульптором України був Іван Мартос. Він автор пам'ятників-надгробків

— гетьману К. Розумовському (Батурин);

— генерал-губернаторові П. Рум'янцеву (Київ);

пам'ятників:

— градоначальнику Одеси А.Є. Рішельє;

— Мініну і Пожарському (Москва).

Образотворче мистецтво

В українському живописі був поширений романтичний напрямок. Відомими художниками першої половини XIX ст. були:

1. Т. Г. Шевченко (1814—1861)	— талановитий художник. Його мис­тецька спадщина налічує понад 830 картин. Дослідники вважають, що май­же 300 робіт втрачені. Т. Г. Шевченко створив 130 портретів, малював пейзажі, жанрові картини, прославився як майс­тер гравюри. Прекрасні його картини "Катерина", "Пожежа в степу", "У в'яз­ниці" та ін. Т. Г. Шевченко майстерно виконав малюнки Києво-Печерської лаври. Вершиною майстерності митця став автопортрет 1861 року. У його пристрасному гнівному погляді ніби від­бився біль усіх знедолених, їхнє праг­нення щастя і свободи.
2. Капітон Павлов (1792—1852)	— випускник Петербурзької академії мистецтв, працював викладачем Ніжин­ського ліцею та Київського університету, педагогічну роботу поєднував з заняттям живописом. Працював переважно у портретному жанрі, сприяв своєю твор­чістю утвердженню реалістичного на­прямку в мистецтві. Його відомі твори: Автопортрет, "Тесляр", "Хлопчик з го­лубком" та ін. Правдивістю зображення відзначаються виконані ним портрети Д. Горленка, Б. Лизогуба та ін.
3. Василь Тропінін (1776—1857)	— знаменитий художник, архітектор, учитель малювання. 30 років був кріпаком і звільнився з кріпацтва лише у 47 років. Майстер портретного живо­пису. Малює портрети селян. Малю­ючи українських селян, виділяв в них риси м'якої вдачі, людяності, фізичної вроди, працьовитості. Відомі його пре­красні краєвиди мальовничої України.
4. Іван Сошенко (1807—1876)	— художник-пейзажист, товариш Т. Г. Шевченка, працював вчителем малювання у Київській гімназії. Відомі його твори: "Портрет бабусі", "Продаж сіна на Дніпрі" та ін. Він малював пре­красні краєвиди України, будучи закоха­ним в її красу, велич і неповторність.
5. Гаврило Васько (1820—1866)	— відомий педагог, працював вчителем малювання, викладав у Київському уні­верситеті, завідував живописним кабі­нетом. Намалював серію портретів. Йо­го портрети утверджували гармонійну цілісність образу людини, підкреслю­ючи в ньому риси романтичного героя.
6. А. Мокрицький (1811—1871)	— знаменитий портретист. Він вніс свій внесок в скарбницю українського порт­рета. Створив серію портретів видат­них людей — М. Гоголя, Є. Гребінки та ін. Він розвивав романтичний портрет, що значною мірою сприяло становленню реалізму в портретному живописі.

Висновки

1. Національне відродження в першій половині XIX ст. відбувалося переважно у сфері розвитку культури.

2. Українська культура цього періоду збагатилася високи­ми досягненнями в розвитку науки, літератури, архітек­тури, образотворчого мистецтва, прокладаючи подаль­ший шлях її утвердження та розвитку.

3. Культура стала ближчою до людини, її духовних потреб.

4. У складних умовах український народ не лише зберіг свою культуру, а й добився її піднесення на більш ви­сокий рівень. Зазвучала українська мова, розвинулася нова українська література.

5. Разом з тим розвиток культури гальмувався феодально-кріпосницькою системою та антиукраїнською політикою імперій — Російської та Австрійської.

6. Заважала розвитку української культури відсутність дер­жавності.

ШКІЛЬНА РЕФОРМА (з 1864 р.)

1. Було запроваджено єдину систему початкової освіти.

2. Створювалася мережа чоловічих, жіночих, класичних і реальних гімназій.

У класичних гімназіях переважали гуманітарні предмети, їх випускники без іспитів могли вступити до університетів.

Реальні гімназії мали природничий цикл — після їх закінчення молодь мала право вступу лише до вищих технічних навчальних закладів.

3. Право на освіту здобували всі стани, які були спроможні заплатити за навчання.

4. Університетам було надано більшу автономію (з 1866 р.).

5. Було вдосконалено програму навчання.

6. Було звернено увагу на створення популярної літерату­ри, підручників, на організацію шкіл із метою поширен­ня освіти серед народних мас.

ЦЕНЗУРНА РЕФОРМА (1865 р.)

1. Були створені спеціальні органи цензури.

2. Цензурні установи вилучалися з відання міністерства на­родної освіти і підпорядковувалися міністерству внут­рішніх справ.

3. У складі міністерства внутрішніх справ створювалося го­ловне управління у справах друку і центральний комітет іноземної цензури.

4. Продовжувала діяти й церковна цензура.

ВИСНОВОК

Царизм посилював контроль над освіченою частиною суспільства України.

ВАСИЛЬ ВАСИЛЬОВИЧ КАПНІСТ (1758—1823)

Василь Капніст — видатний літературний та громадсь­кий діяч, глибокий патріот України, який палко любив свій край і все життя мріяв про відновлення автономії України, про відродження козацтва, відновлення гетьманського правління,

У радянській історіографії ім'я В. Капніста замовчували. В умовах незалежності України ми повертаємося до цього імені, поставивши його у почесний ряд патріотів України.

Капністи були вихідцями з аристократичної сім'ї з Греції. Дід — відомий борець проти турецького ярма — у 1711 р. був змушений втекти до Росії. Батько Капніста вступив на військову службу, став миргородським полков­ником. Полюбив цей прекрасний край, українізувався, же­нився на Софії Андріївні Дуніній-Борковській, яка походи­ла зі старовинного козацького роду (дід матері був одним із соратників І. Мазепи).

Василь Капніст народився в с. Обухівка на Полтавщині через шість місяців після смерті батька, який загинув у бою з прусською кавалерією у Семилітній війні (1756—1763).

Він був шостою дитиною в сім'ї. Діти росли в оточенні козаків та козацької старшини, батьки виховували їх у патріотичному дусі.

У 13-річному віці Василя відрядили до Петербурга на навчання у військову школу і на військову службу. Але 1775 р. він залишив військову службу заради літературної діяльності. На державній, службі Василь Капніст перебував лише рік, працюючи контролером у Головному поштовому управлінні (1782—1783). Згодом він обіймав лише виборні посади.

Василь Капніст користувався значним, авторитетом серед українських дворян. У 1782 р. вони обрали його маршалом дворянства Миргородського повіту, а 1785 р. — всього Київського намісництва.

У 1788 р. Василь Капніст їздив до Петербурга з петицією від українського дворянства про зловживання російської адміністрації в Україні. Того ж року він склав "козацький проект", який передбачав відновлення козаць­кого війська.

З 1802 р. В. Капніст — генеральний суддя Полтавської губернії а згодом — директор народних училищ Полтавсь­кої губернії (обов'язки директора виконував безкоштовно). У 1817—1822 рр. В. Капніст — полтавський губернський маршал дворянства.

Як літератор Василь Капніст писав вірші, оди, сатири.

У 1794 р. написав комедію "Ябеда", в основу якої покладено судовий процес автора з поміщицею Тарновською за незаконно захоплену у нього землю. П'єсу було поставлено на столичній сцені, але згодом її було заборо­нено.

Василь Капніст добре знав декабристів П. Пестеля, С. Муравйова-Апостола та ін., вони неодноразово збира­лися у його домі.

Сім'я Капніста — типова дворянська українська сім'я тісно пов'язана з українською культурою і побутом. Його діти зробили також свій внесок в українське національне відродження: син Олексій був близький до кирило-мефодіївців; другий син, Семен, — склав словник української мови; дочка Софія — поетеса, була близько знайома з М. Гулаком, В. Білозерським, О. Навроцьким та ін.

АМВРОСІЙ МЕТЛИНСЬКИЙ (1814—1870)

Один із найвидатніших представників українського ро­мантизму, поет, творчість якого вирізнялася характерною романтичною забарвленістю.

Народився на Полтавщині. В дитячі роки бабуся ро­зповідала йому казки, співала пісні, прищепила любов до рідної мови та українського народу.

Навчався в гадяцькій повітовій школі, закінчив гімназію. Навчався у Харківському університеті, де згодом став професором російської літератури. Згодом переїхав до Києва. У домі А. Метлинського збиралася українська мо­лодь, співала українських народних пісень, слухала гру і спів бандуристів.

У 1839 р. видав збірку поезій "Думки й пісні та ще дещо".

1848 р. — альманах своїх і чужих писань "Південний руський збірник", 1854 р. — збірник українських пісень.

У своїх поезіях оспівав українські степи, високі моги­ли — свідки минулого, постаті кобзарів-бандуристів, укра­їнське козацтво.

Широко відомі його поезії "Степ", "Підземна церква", "Рідна мова", "Спис" та ін.

Поезія А. Метлинського навіяна смутком і тугою. Поет часто линув думкою в минуле, сумував за козацькою сла­вою, по якій, як одинокі свідки, залишилися високі могили, розсіяні в українських степах. А. Метлинський збагатив українську літературну мову.

ІЗМАЇЛ СРЕЗНЕВСЬКИЙ (1812—1880)

Відомий вчений філолог, знавець майже всіх слов'ян­ських мов, старослов'янської та давньоруської писемності, етнограф, фольклорист, педагог, людина широких різно­бічних знань.

Народився в м. Ярославлі в сім'ї професора словесності Демидовського ліцею. Згодом батьки переїхали до Хар­кова, де й минуло дитинство Ізмаїла.

Навчався у Харківському пансіоні, після закінчення якого у 1826 р. вступив на філософський факультет Хар­ківського університету. І. Срезневський заснував при Харківському університеті гурток харківських романтиків, які вивчали фольклор, захоплювалися іноземною літературою. І. Срезневський добре знав творчість І. Кот­ляревського, Г. Квітки-Основ'яненка та ін.

І. Срезневський почав видавати фольклорно-історичну збірку "Запорізька старина", яка знайомила читачів з по­бутом Війська Запорізького.

У Середньому Подніпров'ї він записував перекази, пісні й думки, досліджував історію України та запорізьких козаків.

Ці матеріали публікувалися в "Запорізькій старині", яка виходила з 1833 р. по 1838 р. у Харкові (всього 6 ви­пусків). Це стало важливою подією в історії фольклористики.

У 1839 р. Ізмаїла відправили за кордон вивчати історію та літературу слов'янських народів. За кордоном (у Бер­ліні, Празі) він пробув три роки до 1842 р., вивчивши більшість слов'янських мов.

Ізмаїл Срезневський — вихованець, а потім професор Харківського університету. У 1846 р. І. Срезневський за­хистив докторську дисертацію. У 1847 р. поїхав у науко­ве відрядження до Петербурга, де його затвердили профе­сором Петербурзького університету на кафедрі слов'ян­ства.

Ізмаїл Срезневський вважав українську мову само­бутньою, відмінною від російської, рівноправною серед інших слов'янських народів, виступав на її захист.

Помер І. Срезневський у Петербурзі.

Він автор 340 наукових досліджень з філософії, історії, ет­нографії.

Йому належить заслуга у впровадженні ідеї національної єдності. Своєю діяльністю І. Срезневський сприяв україн­ському національному відродженню.

МАРКІЯН ШАШКЕВИЧ (1811—-1843)

Український поет, засновник "Руської трійці" разом із Я. Головацьким та І. Вагилевичем. І. Франко про нього писав:

"Поет, оповідач, кореспондент і провідник, як люди­на — наскрізь симпатична, щира і проста, пройнята належ­ною любов'ю до рідного народу і непохитно певна своєї роботи, як в мистецтві, так і в житті".

Народився в с. Підлісся в Галичині. Його батько був священиком. Вчився Маркіян у Золочеві, Бережанах, Львові. Після закінчення гімназії вступив до духовної семінарії у Львові, з якої його відчислили за пізнє повер­нення до гуртожитку. Дуже багато, читав, вивчив кілька іноземних мов, захоплювався творами Г. Квітки-Основ'яненка, І. Котляревського, П. Гулака-Артемовського, фольклорними збірками М. Цертелєва, М. Максимовича. Сам збирав фольклор на своїй рідній Золочівщині.

У 1833 р. був відновлений у семінарії, де зразу ж організував "Руську трійцю". Він був провідником тієї час­тини молоді, що бажала працювати для свого народу.

У 1833 р. М. Шашкевич склав перший альманах віршів, написаних українською мовою.

У 1835 р. опублікував широко відому оду "Голос гали­чан". Водночас він готував до друку збірник "Зоря", що містив народні пісні, життєпис Б. Хмельницького, оповідання з життя священиків.

Випущена членами "Руської трійці" "Русалка Дністрова" (1837 р.) була "ясним блиском у темряві, серед якої блуди­ли українці..."

Сила таланту М. Шашкевича в його ліричних поезіях, що відзначалися щирістю й простотою вислову. Основною темою лірики М. Шашкевича була скарга на гірку долю, на тяжкі умови життя. До найбільш відомих поезій М. Шашкевича належить "Веснівка", в якій поет висловився щодо майбутнього рідної культури. Поет бажав, щоб ця культура чаром і красою здивувала світ.

У своїх творах він звеличив українську народну пісню, висловлював необхідність національної єдності усіх українців, що живуть над Чорним морем, Дністром і Дніпром.

Його поезії мали яскраво романтичний характер. М.' Шашкевич започаткував розвиток української повісті на галицькому ґрунті в оповіданні "Олена".

ДМИТРО БАНТИШ-КАМЕНСЬКИЙ (1788—1850)

Видатний історик, учений, громадський діяч. Народився в Москві, де жив його батько, що походив із давнього молдавського роду.

Батько працював у Московському архіві закордонних справ, а з 1800 р. очолював цю установу.

Дмитро дістав домашню освіту. Під керівництвом досвідчених викладачів вивчив французьку, англійську, італійську й латинську мови.

З 16-річного віку захопився науковими дослідженнями, допомагав батькові в роботі в архіві, під час пожежі Мос­кви 1812 р. вивозив документи архіву до Нижнього Нов­города.

Прекрасно знаючи мови, Дмитро Бантиш-Каменський працював на ниві дипломатії. Він брав участь у підготовці Паризького договору, а згодом під час роботи Віденського конгресу працював статс-секретарем графа Нессельроде, пе­рекладаючи документи.

З 1816 р. Дмитро — правитель канцелярії військового губернатора Малоросії князя М. Рєпніна.

Тепер його життя тісно пов'язане з Україною. Багато їздив по Україні, захоплювався культурою краю, відвідував місця колишніх великих битв, бував у Чигирині, Суботові, на руїнах садиби Б. Хмельницького вивчав місцеві архіви Києва, Полтави, Чернігова.

Вивчивши величезний архівний матеріал, написав "Історію Малоросії від приєднання її до Російської держави до скасування гетьманства...", яка вийшла у світ 1822 р.

Книга складається з чотирьох частин. У ній висвітлено багатий і цікавий матеріал з культури, етнографії, фольк­лору українців, описано будівництво соборів і монастирів, літературні пам'ятки і народні звичаї, дано оцінку діяль­ності гетьманів П. Сагайдачного, Б. Хмельницького, І. Виговського, Ю. Хмельницького, І. Мазепи, І. Скоро­падського, К. Розумовського та ін.

"Історія Малоросії..." Д. Бантиш-Каменського видава­лась у 1822, 1830, 1842 рр. Автор під час кожного переви­дання доопрацьовував її.

Дмитро Бантиш-Каменський ввійшов до скарбниці української науки як великий її учений і дослідник.

МИХАЙЛО ОЛЕКСАНДРОВИЧ МАКСИМОВИЧ (1804—1873)

М. Максимович — видатний учений, мислитель, просві­титель, перший ректор Київського університету. Виступав за духовне і культурне відродження українського народу, за його національне визволення. У своїй діяльності він об­межувався просвітительством, глибоко вірив у людський розум, розумів, що освіта потрібна народу і це — головне для його пробудження, зростання самосвідомості й національної гідності.

Народився на хуторі Тимківщина Золотоніського повіту на Полтавщині (тепер Черкаська область) у збіднілій дво­рянській сім'ї. Його батьки були вихідцями зі старшинсь­ких козацьких родів, які наприкінці XVIII ст. отримали дворянство.

Початкову освіту набув у золотоніській монастирській школі, а 1812 р. вступив до Новгород-Сіверської гімназії. З дитинства захоплювався ботанікою, історією, фолькло­ром, записував народні пісні, цікавився побутом і звичаями українського народу.

Вищу освіту М. Максимович здобув у Московському університеті, де два роки навчався на словесному факуль­теті, а два наступні — на природничому.

Після закінчення університету перейшов на викладацьку роботу, У 1826 р. 22-річний М. Максимович став завіду­вати університетським ботанічним садом і гербарієм. Сам багато працював: почав складати систематичний каталог рослин, збирав гербарії, писав наукові праці. Одночасно читав курси ботаніки й садівництва у рильницькій школі, ботаніку в комерційній академії в Москві.

У 1827 році М. Максимович успішно захистив дисер­тацію і здобув науковий ступінь магістра природознавства, став працювати на кафедрі ботаніки в Московському університеті. Написав підручники і посібники для сту­дентів: "Основи зоології, або Наука про тварин", "Основи ботаніки", "Роздуми про природу" та багато інших.

За період з 1823 р. по 1834 р. М. Максимович опублікував 100 своїх праць, які добре знали не лише в Росії, а й за її межами — у Варшаві, Празі, Берліні.

У 1833 р. він дістав звання професора. У 1827 р. ви­йшла друком його збірка "малоросійські пісні".

Майже 15 років М. Максимович прожив у Москві, але постійно прагнув повернутися на рідну Україну, мальовни­чу і прекрасну.

У 1834 р. йому пощастило перевестись до Києва і у травні 1834 р. його затвердили завідувачем кафедри російської словесності й деканом історико-філологічного факультету Київського університету, який тільки-но відкрився. У вересні того ж року його призначили першим ректором Київського університету.

Багато працював над організацією процесу навчання. Постійна невтомна праця підірвала його здоров'я і 1835 р. він склав з себе ректорство, бо хотів працювати на ви­кладацькій роботі. Після цього ще ціле десятиліття викла­дав філологію в Київському університеті. Одночасно про­вадив наукову діяльність. Підготував і видав збірки:

"Українські народні пісні" (1834 р.), "Збірник українських пісень" (1849 р.),

видав низку історичних праць, альманах "Києвлянин", куди ввійшли історичні й філологічні праці, та ін.

У 1843 р. М. Максимович став членом Археографічної комісії, створеної при канцелярії Київського генерал-губер­натора. У 1845 р. за його редакцією вийшов перший том документів під назвою "Пам'ятники".

У 1843 р. М. Максимович познайомився з Т.Шевчен­ком, якого за його рекомендацією було призначено художником і співробітником Археографічної комісії, де він пра­цював півтора року.

Здоров'я М. Максимовича погіршилося і в 1845 р. вік пішов у відставку з Київського університету. Йому призна­чили невелику пенсію, якої не вистачало на прожиток. Жив М.Максимович у своєму маєтку на Черкащині, багато працював, писав наукові праці.

Девізом його життя були його поетичні рядки; "Не по­кину, поки згину, мою Україну".

Одружився М. Максимович у 1853 р., коли йому було вже 49 років, з 30-річною Марією Василівною Товбач, доч­кою небагатих дворян, освіченою, розумною жінкою.

У них було двоє дітей — син і дочка.

М. Максимович високо цінував поезію Т. Шевченка підтримував з поетом зв'язки після його заслання. У 1859 р. Т. Шевченко гостював у їхньому маєтку, намалю­вав їхні портрети, зустрічався з селянами.

Упродовж свого життя М. Максимович написав і опублікував 200 наукових праць, дбав про освіту народу, виступив одним з ініціаторів побудови пам'ятника Б. Хмельницькому у Києві.

Його було обрано почесним членом Московського, Київського, Петербурзького, Одеського університетів та ба­гатьох наукових і літературних товариств.

Життя М. Максимовича — приклад для кожного з нас. Невтомна праця, велика любов до знань, освіти, робота на благо народу учать нас, як потрібно жити. Лише освічений народ здатний піднятись на високий рівень самосвідомості, збагнути свої коріння, любити свою землю так, як любив її М. Максимович.

І в умовах сьогодення своєю спадщиною він вчить нас працьовитості, пристрасті в досягненні мети.

МИКОЛА ІВАНОВИЧ КОСТОМАРОВ (1817—1885)

Видатний історик, фольклорист, поет і прозаїк, людина високої освіченості, великого розуму, наполегливої праці. "...Він став визначним просвітителем і будителем народно­го руху, національної свідомості", — писав про М. Косто­марова М. Драгоманов.

Народився 16 травня 1817 року в с. Юрасівці Острозь­кого повіту Воронезької губернії.

ПАНТЕЛЕЙМОН КУЛІШ (1819—1897)

Видатний український письменник, людина різнобічних інтересів і знань.

П. Куліш походив із стародавнього козацького роду. Народився в містечку Вороніж на Чернігівщині. Навчався в гімназії в Новгороді-Сіверському, де ознайомився з тво­рами П. Гулака-Артемовського, Г. Квітки-Основ'яненка, оповіданнями Гоголя та ін. Захоплювався збіркою пісень М. Максимовича, яку вивчив напам'ять.

Його мати була кріпачкою, а батько — її господар, поміщик Іван Петрович Костомаров, який одружився з нею після народження Миколи. Батька вбили кріпаки. Після його смерті Микола лишався кріпаком, поки його не ви­купила з кріпацтва у спадкоємців чоловіка його мати.

Мати намагалася дати сину освіту, бо велика була у нього жадоба до знань. Після закінчення гімназії у 833 році вступив до Харківського університету. Його учи­телем був великий учений, педагог І.Срезневський.

Захистив дисертацію, отримав звання магістра історичних наук. У 1846 році був обраний професором кафедри російської історії Київського університету. У Київському університеті він зблизився з передовими представниками інтелігенції: М.Гулаком, В.Білозерським, П.Кулішем та ін. вони створили Кирило-Мефодіївське товариство. М.Кос­томаров брав активну участь в його роботі, складав про­грамні документи товариства, був одним з авторів Статуту та програми. Після розгрому товариства його заарештува­ли і він попав до Петропавловської фортеці, а потім на заслання — в Саратов.

Після заслання М.Костомаров поїхав до Петербурга, читав лекції у Петербурзькому університеті, багато працю­вав як вчений, дослідник. За своє життя він написав 300 наукових праць як з історії Росії, так і з історії України, Його історичні праці "Богдан Хмельницький", "Руїна" увійшли в скарбницю української історичної науки. Велику цінність мають його дослідження про гетьманів Івана Виговського, Івана Мазепу, Юрія Хмельницького, Павла Полуботка та ін.

Помер М. Костомаров 19 квітня 1885 року в Петер­бурзі, похований на Волковому цвинтарі.

Навчався в Київському університеті. Велике враження було в нього від лекцій професора М. Максимовича, якому П. Куліш передав багато записаних ним українських народних пісень, що їх співала його мати.

Університет П. Кулішеві довелося покинути, бо сім'я втрапила у матеріальну скруту. П. Куліш шукав заробітку і влаштувався за допомогою М. Максимовича на посаду вчителя в м. Луцьку на Волині, а згодом — вчителем у м. Києві, де познайомився з Т. Г. Шевченком, М. Косто­маровим, що тоді був професором у Київському універси­теті, і студентом Василем Білозерським. Єднала їх усіх любов до народу й палке бажання визволити його від кріпацтва. До їх групи приєдналися й інші, які в 1846 р. з ініціативи М. Костомарова перетворили свій гурток на таємне Кирило-Мефодіївське братство.

Після розгрому братства П. Куліш був заарештований і попав до Петропавлівської фортеці, а перегодом був за­сланий до Тули, де пробув три роки і три місяці. Після звільнення з заслання П. Куліш проживав у Петербурзі, куди згодом повернулися з заслання М. Костомаров, Т. Г. Шевченко та ін.

Тут багато працював, видав своїм новим правописом "кулішівкою" етнографічний збірник "Записки про Півден­ну Русь"; роман "Чорна рада", в якому описав часи після смерті Б. Хмельницького, "Граматику" для народу, засну­вав власну друкарню та брав участь у виданні популярних книжечок для народної освіти.

У 1861 р. П. Куліш став головним співпрацівником журналу "Основа", що його видавав В. Білозерський. Дру­кував у журналі поезії, драми, оповідання, повісті, статті літературно-історичного характеру.

Після припинення видання журналу П. Куліш виїхав за кордон. У різні часи проживав в Італії, Німеччині, Відні, Празі.

У 1871 р., після чергового перебування за кордоном, повернувся в Україну і видав два перших томи "Історії возз'єднання Русі" (1874 р.).

Із драматичних творів П. Куліша відомі "Байда, князь Вишневецький", "Петро Сагайдачний", "Цар Наливай".

А ще він перекладав Байрона, драми Шекспіра.