Фразеологія сучасної української

ЛІТЕРАТУРНОЇ МОВИ

1. Предмет і завдання фразеології.

2.Основні ознаки фразеологізмів.

3.Класифікація фразеологічних одиниць.

4. Синтаксичні функції фразеологічних одиниць.

5. Системні зв”язки фразеологічних одиниць.

1. Предмет і завдання фразеології

Термін “фразеологія” (гр. phraseos – вираз, logos - слово, вчення) вживається у кількох значеннях:

- розділ мовознавства про усталені звороти;

- сукупність усталених зворотів у мові;

- сукупність прийомів висловлювання, властивих певній особі чи епосі.

Фразеологізмом називається семантично пов”язане сполучення слів, яке, на відміну від подібних до нього за формою синтаксичних структур (словосполучень або речень), не створюється у процесі мовлення відповідно до загальних і значеннєвих закономірностей поєднання слів, а відтворюється у вигляді фіксованої конструкції з властивим їй лексичним складом і значенням. (вилити душу, крутиться на язиці, по самі вуха).

У вільних словосполученнях слова поєднуються як автономні одиниці, не втрачаючи при цьому властивих їм індивідуальних лексичних значень і виступаючи номінативними одиницями (вилити воду з відра, зайти у воду по самі вуха).

Предметом сучасної фразеології виступає дослідження природи фразеологізмів, властивих їм структурних і семантичних ознак, джерел формування і закономірностей функціонування у мовленні.

2.Основні ознаки фразеологізмів

Фразеологічною одиницею є лексико-граматична єдність двох і більше нарізно оформлених компонентів, граматично організованих за моделлю словосполучення або речення, яка, маючи цілісне значення, відтворюється у мові за традицією, автоматично. Фразеологічна одиниця виступає як явище соціально зумовлене, апробоване суспільною свідомістю носіїв мови.

Це визначення відтіняє найістотніші риси фразеологізмів – відтворюваність у процесі спілкування, цілісність значення, надслівність.

Критерії дослівної неперекладності, незмінності складу, еквівалентності слову, метафоричності, експресивно-емоційного забарвлення підкреслюються лише окремими дослідниками тому, що вони притаманні не всім фразеологічним одиницям і не допомагають розрізняти фразеологічні і нефразеологічні одиниці мови.

Основні ознаки фразеологізмів:

1. Відтворюваність виявляється в тому, що фразеологічні одиниці вже наявні у мові, свідомості й пам”яті носіїв мови, існують як готові сполуки для побудови речень. Властивість відтворюватись – одна з найбільш спільних ознак фразеологічних одиниць, які можуть різнитись ступенем ідіоматичності, характером метафоричності, граматичною структурою. Відтворюваність об”єднує в одну групу всі фразеологізми і вирізняє стійкі сполуки з вільних сполучень слів.

2.Цілісність значення формується внаслідок переосмислення вільного словосполучення, де актуалізації слів-компонентів різною мірою втрачають предметну спрямованість. Семантична цілісність полягає у тому, що значення ФО е може бути витлумачене на основі значень окремих слів, що входять до складу цього фразеологізма. Складові частини ніби розчиняються у всій фразеологічній сполуці, формуючи нове значення.

3. Надслівна будова – обов”язкова умова фінкціонування фразеологічної одиниці, яка виявляється у відносній постійності компонентного складу та структури ФО. Постійність компонетного складу дозволяє варіювати структурні елементи фразеологізма (ласий шматок (шматочок), твердий горіх (горішок), виляти хвостом – хвостом виляти).

4.Експресивність як виразово-художня властивість фразеологізма, грунтується на образності, тобто на явному чи прихованому зіставленні вільного і фразеологічного сполучень. Влучність харакетристики, сконденсованість думки, відчутна оцінна функція пояснюються самою природою ФО.

Перші три ознаки є ототожнюючими для слова і фразеологізма, оскільки: 1) ФО як і слово, є базою для словотворення (шкірити зуби - шкіритися); 2) виконують номінативну функцію (соромитися – пекти раків); 3) вступають у синонімічні, антонімічні, омонімічні та ін. системні зв”язки.

3. Класифікація фразеологізмів

Широкого визнання у вітчизняному й світовому мовознавстві набула семантична класифікація , опрацьована акад. В.В.Виноградовим на грунті ідей О.О.Шахматова з урахуванням досліджень Ш.Баллі. Зважаючи на те, що ФО не є однаковими з погляду з”єднаності компонентів і співвіднесеності семантики усього вислову із семантикою його окремих складників, В.В.Виноградов розрізняє 3 типи фразеологічних одиниць:

1.Фразеологічні зрощення, які функціонують як немотивовані і непохідні одиниці, оскільки у їх значенні відсутній зв”язок, навіть потенційний, із значенням окремих компонентів (бити байдики, бити баглаї – ледарювати; пекти раків – червоніти; собаку з”їсти – набути досвіду; замилювати очі – збити з пантелику, березової каші всипати; зуби проїсти; дуба врізати; гарбуза дати). На думку В.В.Виноградова, фразеологічні зрощення утворюють своєрідні синтаксичні складні слова, що виступають або в ролі частин речення, або цілих речень. Вони підводяться під граматичні категорії як синтаксичне ціле, як своєрідні складні лексичні одиниці. Семантичні неподільність фразеологічних зрощень виникає або підтримується рядом факторів.

1) Наявністю у їх складі застарілих слів (збити з пантелику; вскочити в халепу);

2) Наявністю граматичних архаїзмів (притча во язицех);

3) Втратою у межах ФО живого синтаксичного зв”язку (теревені правити; впіймати облизня; розбити глек).

2. Фразеологічні єдності об”єднують фразеологізми, яким властива семантична неподільність, але їх цілісна семантика мотивується значенням компонентів (не нюхати пороху, прикусити язика, кров з молоком, дихати на ладан).

Мотивація фразеологічних єдностей опосередкована. Більшість з них є образними висловами, причому образний стрижень, на якому вони виникають, може відчуватись у більшій чи меншій мірі (тримати камінь за пазухою, ложка дьогтю в бочці меду, зробити з мухи слона, загрібати жар чужими руками, море по коліна).

Значення фразеологічних єдностей пов"язане з розумінням внутрішнього стрижня сполуки, потенційного смислу слів, які її утворюють. У фразеологічних єдностях досить чітко розрізняються граматичні відношення між компонентами. Як зазначав В.В.Виноградов, тут "зберігається, так би мовити, морфологія застиглих синтаксичних конструкцій, але їх функціональне значення різко міняється. Такою мірою, якою фразеологічні групи цього типу є семантично неподільними одиницями, доводиться вважати їх синтаксично невільними, хоч і подільними, злитими словосполученнями".

3. Фразеологічні сполучення - це фразеологізми, утворені поєднанням компонентів, один з яких характеризується вільним, а другий зв"язаним значенням. У них цілісне значення випливає із семантики окремих слів. У фразеологічних сполученнях синтаксичні зв"язки не формуються щоразу як вільні, зумовлювані комунікативно-ситуативним поєднанням слів. Вони відтворюються у структурі готових, закріплених узуальним вживанням фразеологічних одиниць.

Слово із зв"язаним значенням у складі фразеологічного сполучення називається стрижневим. Воно може бути замінене синонімом.

Наприклад, бере - жаль, дрімота, нетерплячка, сумнів, досада, смуток;

нагла смерть - раптова смерть

Зберігши три означені класи фразеологічних одиниць, М.М.Шанський виділив 4-й клас: фразеологічні вирази (вислови). Це стійкі звороти мови, які семантично не діляться і складаються зі слів з вільним значенням, але у процесі мовлення відтворюються як сталі мовні одиниці. До них належать прислів"я, приказки, порівняння, крилаті вислови, мовні кліше.

а) прислів"я - це виражене структурою речення народне висловлювання повчального змісту, яке формулює певну життєву закономірність чи правило, що є широким узагальненням багатовікових спостережень народу, його суспільного досвіду. Крім синтаксичної завершеності, прислів"я обов"язково граматично та інтонаційно оформлене судження і як таке співвідноситься не зі словом, а з реченням.

Судження у прислів"ї може мати характер ствердження (Скрипливе дерево довго живе; Сім разів відмір - один відріж); або заперечення (Немає науки без муки; згаяного часу і конем не доженеш).

Прислів"я можуть формулювати пряму постійну закономірність (Згода будує, а незгода руйнує), або зумовлену (Не жаль плакати, коли є за чим), вони можуть виливатись у форму поради, настанови, рекомендації (Не спитавши броду, не лізь у воду).

б) Приказки - це звороти мови, вислови, елементи суджень, тоді як прислів"я - завершена думка. Ці словесні комплекси не мають прозорого моралізаторського спрямування і не виступають як формули-закони. Одні з них хоч і можуть бути організовані за моделлю речення, не мають проте повчального змісту, інші є немовби частиною речення і виконують характеризуючу функцію. Приказка "сама по собі є щось недомовлене: вона вимагає свого кінця і розвитку, іноді підмета, іноді присудка чи відповіді на питання" (М.А.Рибникова).

Беручи до уваги лексико-граматичну будову і синтаксичні функції приказки, О.М.Бабкін визначає найпоширеніші їх форми:

1) простого речення (кіт наплакав);

2) дієслівних сполучень (покласти зуби на полицю);

3) іменникових сполучень (одного поля ягода);

4) прислівникових сполучень (ні слуху, ні духу);

5) звороти зі словами хоч, як, мов, немов (хоч греблю гати; як рукою зняло; як на голках).

Приказки - стійкі народні висловлювання, які відзначаються лаконічністю будови і використанням засобів образної виразності, але не формулюють певної закономірності чи правила.

Бувають:

1) Приказки-речення (По хаті ходить, а дверей не знайде; Був кінь та з"їздився; Буде й на нашій вулиці свято).

2) Приказки-словосполучення (Міряти на свій аршин; П"яте колесо до воза).

в) крилаті вислови - це сталі словесні формули, що є частоповторюваними в писемній та усній мові, влучні вислови видатних осіб. Виділяють такі структурні групи крилатих висловів:

1) окремі слова узагальнено-метафоричного вжитку, слова-символи, Це назви визначних географічних об"єктів, найменування населених пунктів, особові назви історичних, міфологічних, літературних персонажів (Ватерлоо, Одісей, Пенелопа, Кобзар).

2) словосполучення типу: мертві душі (люди, що втратили значення); молодший брат (людина невисокого громадського становища).

3) речення (прості чи складні): Німим отверзнуться вуста; Лиш той ненависті не знає, хто цілий вік нікого не любив.

За походженням крилаті вислови бувають:

1. Античного походження (Ахіллесова п"ята, Гордіїв вузол, дамоклів меч, танталові муки, сізіфова праця).

2.З релігійних джерел (випити чашу до дна; глас вопіющого в пустелі; книга життя; манна небесна; обітована; співати Лазаря; хліб насущний).

3.Переклади (Люди гинуть за метал (Гете); іскра божа (Шіллер); на крилах пісень (Гейне); чисте мистецтво (Кант); Великий комбінатор, Герой нашого часу).

4. Засвоєні з давньоруських джерел (лисиці брешуть на щити, розтікатися мислію по дереву).

5.Власне національного походження (Суєта суєт, хазяйське колесо (Карпенко-Карий), тихе життя (Корнійчук)).

г) порівняння - стійкий вислів, у якому зіставляються два об"єкти; один з них пояснюється за допомогою чимось подібного до нього і більш доступного сприйманню. (Як ополоник між ложками - дуже помітний у колі подібних до себе). Порівняння будуються за допомогою порівняльного слова і й ого синонімів: мов, наче, неначе, буцім, як би, сливе, власне.

г) мовні кліше (складені терміни) - це словесні групи, нерозкладені за структурою і цілісні за значенням. Їх поява зумовлена постійним розвитком різних галузей науки, мистецтва. Вони мають двочленну структуру, зрідка - більше (капітан першого рангу, атомна енергія).

З погляду семантики виділяють:

1. Словосполучення, мотивація яких у тій чи іншій мірі стерта (адамове яблуко - кадик).

2. Словосполучення, мотивація значень яких зрозуміла (азбука Морзе).

4.Синтаксичні функції фразеологічних одиниць

Фразеологічні одиниці, які мають структуру простого чи складного речення, виступають і як самостійне речення, і як частини складних синтаксичних конструкцій. Одиниці реченнєвого типу виступають і в функції другорядних членів речення. Фразеологічні одиниці, які мають структуру словосполучення, співвідносяться за семантичними і синтаксичними функціями зі словами.

1. Функції підмета, присудка, додатка виконують фразеологічні одиниці, компонентами яких є іменники (старе й мале), займенники (всім і кожному);

2. Роль присудка виконують фразеологічні одиниці, компонетами яких є дієслова та їх форми:

Максим ріже, а Ярема

Не ріже - лютує:

З ножем у руках, на пожарах

І днює й ночує

(Т.Г.Шевченко)

3.Фразеологічні одиниці, компонентами яких є прикметники та іменники, можуть функціонувати як означення (Додому я прийшов ні живий ні мертвий).

4.Фразеологічні одиниці з іменниками (ні світ ні зоря), числівниками (один на один), займенниками (сам на сам), дієсловами (ні сіло ні впало) у їх складі в реченні виступають обставинами.

5.Системні зв"язки фразеологічних одиниць

Фразеологічний склад мови має системний характер; він не є просто сумою ізольованих один від одного фразеологізмів. Їм властиві певні закономірності у відношеннях між собою, які проявляються у явищах полісемії, омонімії, синонімії, антонімії.

а) як і слова, фразеологічні одиниці можуть мати кілька значень, які з"явились у нього різними шляхами. Це можливо шляхом переосмислення переносного вживання вільного словосполучення:

віддати кінці - 1) відв"язати канати судна;

2) померти;

Полісемія може виникати і шляхом метафоризації (роззявляти рота - 1) говорити; 2) дивуватися; 3) прогавити щось).

б) омонімічними вважаються фразеологічні одиниці, які у вихідній формі збігаються за структурою і не мають нічого спільного у значенні

Давати чосу - 1) розгромити кого-небудь;

2) тікати;

3) лаятись;

Закривати очі - 1) помирати;

2) навмисне не помічати чогось;

Омонімія властива тим фразеологічним одиницям, компоненти яких мають вільне лексичне вживання.

в) фразеологічні одиниці можуть вступати в синонімічні стосунки зі словом, як лексичною одиницею і між собою. Фразеологічні синоніми - це фразеологічні одиниці, що позначають той самий предмет дійсності і виражають те саме поняття, відмічаючи різні його сторони і при різній внутрішній формі та неоднаковому лексичному складі мають однотипне категоріальне значення, однакову семантичну сполучуваність із словами оточення. Фразеологізми можуть об"єднуватись у синонімічні ряди: ні риба ні м"ясо - ні рак ні риба - ні те ні се - ні швець ні жнець.

віч-на-віч, сам-на -сам , один-на один.

г) фразеологічні антоніми - це як мінімум дві фразеологічні одиниці, які асоціюються у свідомості як такі, що при зіставленні взаємовиключають одна одну за значенням і характеризують явища і предмети дійсності з різних, але суміжних сторін: (Хоч у вухо бгай (згідливий) - Хоч кіл на голові теши (упертий); Душі не чути - ненавидіти всіма фібрами душі).

Протистояння може здійснюватись і через заперечення: птах високого польоту - птах невисокого польоту.

Тема 7 ЛЕКСИКОГРАФІЯ

1. Предмет лексикографії.

2. Типи словників.

3. З історії української лексикографії.

1. Предмет лексикографії

Лексикографія - (гр. lexikos - словесний, словниковий; grapho - пишу) розділ мовознавства, об"єктом вивчення якого є принципи систематизації слів та стійких словосполучень.

Предметом лексикографії є ї практика укладання словників різних типів. Словник - це зібрання, реєстр слів (словосполучень, фразеологізмів, морфем та ін. мовних одиниць), розташованих у певному порядку, як правило - алфавітному. Принцип розташування одиниць у словнику і характер інформації про них зумовлюються типом і призначенням словника. Він може містити тлумачення мовних одиниць, подавати відомості про їх походження, написання, літературну вимову, подавати переклад іншими мовами чи енциклопедичні відомості про певні явища, події, факти дійсності чи інформацію іншого типу.

Практична лексикографія (укладання словників різних типів) спирається на теоретичні здобутки багатьох дисциплін - не лише лексикології та семасіології, як своєї основної бази, а й граматики, фонетики, історичної граматики, діалектології.

"Укладання словників, - писав В.В.Виноградов у "Лексикографічному бюлетні за 1952 рік" у статті "Про перспективи розвитку радянської лексикографії, - неможливе у відриві від роботи по встановленню і кодифікації орфографічних, лексичних, стилістичних норм відповідних літературних мов … Укладання словників повинно спиратися не тільки на зразкове практичне знання цієї мови у всіх її жанрово - стильових різновидах та інколи й її діалектів, але й на глибоке наукове розуміння структури цієї мови, законів її розвитку."

Словники відображають рівень культури нації, спричиняючи прогрес в її розвитку, нормалізації мови. Словник є цінним джерелом інформації не лише суто мовознавчої, впливає на підвищення комунікативної культури носіїв мови.

М.Рильський у вірші "Мова" писав:

Не бійтесь заглядати у словник.

Це пишний яр, а не сумне провалля,

Збирайте, як розумний садівник,

Достиглий овоч у Грінченка й Даля,

Не майте гніву до моїх порад

І не лінуйтесь доглядать свій сад.

2. Типи словників

Існують 2 типи словників: енциклопедичні та лінгвістичні (філологічні). Енциклопедичні словники носять понятійно-довідковий характер, вони не описують слово, як мовну одиницю, а подають інформацію, певні дані, відомості про ті факти та явища, які цими словами позначаються. Реєстр енциклопедичного словника містить іменники та іменні словосполучення, які виступають тут як номінативні одиниці, що можуть бути і власними, і загальними назвами. В енциклопедичних словниках можна знайти стислі відомості про різні країни, народи, мови, природні явища, визначні події, історичні факти, відомих осіб. Для кращого унаочнення того чи іншого поняття, словникові статті можуть містити ілюстрації, малюнки, фотографії, слайди, схеми і т.д. Серед відомих енциклопедичних словників можна назвати:

-17-томне видання першої "Української радянської енциклопедії" К., 1959 - 1965.

- 12-томне видання "Української радянської енциклопедії" К., 1977 - -1985.

- Український радянський енциклопедичний словник. У 3 т. К., 1986 - 1987.

У лінгвістичних словниках об"єктом розгляду є слово як одиниця мови. вони охоплюють різні частини мови. У лексикографічних працях лінгвістичного характеру слова характеризуються у їх прямих і переносних значеннях; антонімічних та синонімічних стосунках; з погляду їх походження, написання, вимови. Словникові статті мають систему опорних позначень і скорочень. Ремарки допомагають розкрити граматичні, стилістичні, семантичні та ін. характеристики реєстрових одиниць.

Лінгвістичні словники бувають двох видів:

1) двомовні;

2) одномовні;

На сьогодні кількість двомовних і тримовних словників зростає у зв"язку з розширенням сфери вживання української мови. Найновішими за кількісним складом лексики є такі перекладні словники:

- Українсько-російський словник. У 6 т.

- Русско-украинский словарь. У 3 т.

- Болгарсько-украинский словник. В 1 т.

- Польсько-український словник. У 2 т.

- Чесько-український словник. У 2 т.

Видавалися також англо-українські, німецько-українські, французько-українські словники.

У перекладних словниках подаються лексичні або фразеологічні відповідники різних мов з урахуванням семантичної структури того слова, яке перекладається та особливостей слововживання їх у кожній мові.

Переклад охоплює широку сферу суспільної діяльності. Перекладається художня література в усіх її різновидах, наукова в усіх галузях знань, технічна, військова і т.п. Поряд з перекладом книг здійснюється переклад дипломатичних документів, ділових паперів, матеріалів для кіно, радіо, телебачення. У забезпеченні перекладів літератури різних жанрів лінгвістичною базою є саме перекладні словники. Кожен перекладний словник складається з двох частин: І - становить список чи перелік слів узятої для перекладу мови, який у сучасній лексикографічній практиці називається реєстром, і ІІ - в якій до кожного реєстрового слова додаються слова - відповідники. Проблема реєстру розв"язується в тісній залежності від типу і профілю словника, від ступеня опрацьованості лексики вихідної мови.

У практиці словникової роботи українських лексикографів лексичному складу великих двомовних словників приділяється багато уваги. Завдяки чіткоокресленим принципам добору реєстру Українсько-російський 6-томний словник, що налічує понад 120 тисяч заголовних слів, якнайповніше охоплює лексичний склад української мови, подає слова, що відбивають усю діяльність людей, починаючи з кінця ХУІІІ ст до нашого часу. Реєстр цього словника вміщує лексику таких категорій:

1) Слова художніх творів дожовтневого і жовтневого періоду.

2) Слова наукової мови, мови преси, номенклатурні й термінологічні.

3) Застарілі слова, якщо вони зберігаються в загальнолітературному вжитку.

4) Найпоширеніші діалектні слова.

5) Назви сучасних народів світу і племен, або тих, що відіграли важливу роль в історії.

6) Найчастіше вживані зменшені й пестливі форми слів.

7) Слова іншомовного походження.

8) Найпоширеніші власні імена людей.

9) Географічні назви.

Основним типом лінгвістичних словників є одномовні, які поділяються на окремі різновиди: тлумачні, орфографічні, етимологічні, історичні, словники труднощів, міжмовних зв"язків (антонімічні, синонімічні, омонімічні, паронімічні).

Тлумачні словники. Їх призначення - описати значення слів, що входять до лексичного фонду мови на певному історичному етапі функціонування мови. При доборі реєстру названих слів треба враховувати такі ознаки лексичних одиниць:

1) Відповідність їх нормам СУЛМ.

2) Співвідношення між нормативною лексикою і такими групами слів як діалектизми, просторіччя, вузькопрофесійні слова та ін.

Словникова стаття (опис), несе в собі не просто інформативність, в ній повинно бути розмежування прямих і переносних значень, вичерпні граматичні та стилістичні ремарки, аналіз явищ омонімії. При тлумаченні слова обов"язково враховується його вживання у мовних кліше, фразеологічних сполученнях. У словниковій статті використовується ілюстративний матеріал, дібраний з різних джерел. Словникова стаття повинна мати такі компоненти:

1) Граматичну інформацію.

2) Семантичну інформацію.

3) Вживання у фразеологізмах.

4) Ілюстративний матеріал.

Орфографічні словники містять відомості про написання слів відповідно до діючих орфографічних норм. Слова, розташовані в алфавітному порядку, подаються в початковій формі. Орфографічні словники містять інформацію про граматичні форми слів, власні назви – імена та по батькові людей, географічні назви, назви установ, що дає інформацію про вживання великої літери, написання слів разом, окремо, через дефіс.

Головні правила українського правопису склалися у 1904 – 05 рр. в “Руській граматиці” С.Смаль-Стоцького, а трохи пізніше – в українсько-російському словнику за редакцією Б.Грінченка (1905 - 07). “Головні правила українського правопису ” проф. І.Огієнка вийшли у 1918 р., у 1921 – новий варіант українського правопису. У 1925 р. було створено державну комісію з правопису, результатом її роботи була Всеукраїнська правописна конференція (1927) і видання “Українського правопису” (1929). Його дію було припинено у 1933 р. (ліквідація г, /л/ у запозичених словах (кляса), грецького θ, яке за правописом 1929 р. передавалось як /т/, стало /ф/ (кафедра)). Правопис 1933 р. був недосконалим, робота тривала і в 1946 р. був опублікований “Український правопис”, який став синтезом усіх попередніх. Над цим виданням у різні часи працювали Л.Булаховський, А.Кримський, П.Тичина, М.Рильський, М.Бажан, Ю.Яновський. Друге, доповнене й виправлене видання українського правопису побачило світ у 1960р, і 1990 р, витримало багато перевидань. За 30 років розвитку української мови з”явились нові слова, тривав процес запозичення, поповнювалась наукова термінологія. Нова правописна комісія підготувала ІІІ видання, яке було здійснене як пробне, а після обговорення і зауважень постало ІУ видання “Українського правопису” (1993). На його основі було укладено “Орфографічний словник української мови” (1994).

Етимологічні словники містять відомості про походження і генетичні зв”язки слів, розкривають їх первинне значення, історичний розвиток. “Етимологічний словник української мови” у 7 томах побудований на принципах зіставлення лексики сучасної, праслов”янської, лексики, спільної для східнослов”янських мов. Особливості етимологічних словників – залучення до реєстру історичної та діалектної лексики, яка часто містить важливу інформацію про шлях розвитку певного слова. Словникові статті містять порівняння сучасної лексики з відповідниками інших індоєвропейських мов.

Історичні словники місять лексику певного історичного етапу розвитку мови і суспільства. Реєстр укладається на базі писемних творів досліджуваного періоду. Першою працею такого характеру в українському мовознавстві був І том “Історичного словника украинского язика” за ред. Є.Тимченка (1930 – 1932 рр.). У 1977 – 78 рр. вийшов двотомний “Словник староукраїнської мови ХІУ – ХУ століть”, до якого ввійшли слова, зафіксовані у світських пам”ятках. Особливість історичних словників – максимальне збереження правопису тих джерел, звідки відібрані слова. Ілюстративний матеріал добирався з тих же джерел.

У словниках іншомовних слів вміщено запозичені слова, до яких додано інформацію про те, з якої мови вони запозичені, які компоненти використані при їх творенні, додається пояснення значень слів.

Словники мови окремих письменників систематизують авторське слововживання, містять пояснення слів, вживаних письменником у художніх творах. Кожна стаття ілюструється прикладами, які розкривають особливості індивідуального слововживання.

У діалектних словниках зібрана лексика територіальних діалектів, з”ясовується значення і характер поширення діалектних слів. Такі словники бувають загальнодіалектними і регіональними. В українській мові видано лише словники окремих говорів.

До лінгвістичних належать словники синонімів, антонімів, паронімів, омонімів, де розкрито смислові і стилістичні зв”язки між словами та притаманні словам певних груп і рядів своєрідні значення та відтінки значень.

Фразеологічні словники вміщують цілісні звороти, пояснюють їх значення, особливості вживання, походження, можливості варіювання у мовленні.

Орфоепічні словники подають інформацію про літературну вимову та наголос слів.