Лютнева (1917) революція; утворення Української Центральної Ради, її статус, структура, нормотворчість
У лютому 1917 року в Росії перемогла буржуазно-демократична революція. Після лютневих подій в Петрограді центром, навколо якого згуртувались національно-патріотичні сили України, стала Українська Центральна рада. Офіційною датою заснування Центральної ради як громадсько-політичного центру вважається 3 березня 1917 року. Головою Ради було обрано видатного українського історика і громадського діяча М. Грушевського.
Провідна роль у ній належала українським соціал-демократам та українським есерам. Незабаром М. Грушевський також приєднався до українських есерів. До керівництва Ради входили В. Винниченко, С. Петлюра, С. Єфремов та ін. Лідери Ради прагнули до того, щоб добитися від Тимчасового уряду Росії широкої автономії для України.
На першому етапі Центральна рада, за словами М. Грушевського, була "Тимчасовим Українським Урядом" і фактично зосередила в собі функції і законодавчої, і виконавчої влади. Спочатку вона формувалася не шляхом загальних виборів, а на основі делегування до її складу представників різних демократичних громадських організацій. Планувалося, що Центральна рада припинить своє існування після скликання Всеукраїнських Установчих зборів. Всеукраїнський національний конгрес, що відбувся 17—21 квітня в Києві, санкціонував статус Центральної ради, як вищого територіального органу влади в Україні. Конгрес прийняв рішення, згідно з яким Центральна рада мала розвиватися як національний парламент. Формою роботи Центральної ради були пленуми. Одним з перших документів, що юридично закріпляв статус Центральної ради, був "Наказ Українській Центральній раді" від 5 травня 1917 року. В Наказі говорилося, що робота Центральної ради мала проводитися через її Загальні Збори та Комітет ради. Загальні збори поділялися на звичайні (чергові)—скликалися раз на місяць і визначали головні напрямки діяльності Ради і надзвичайні —їх скли кал и в разі нагальної необхідності. Загальні збори працювали посесійно. Комітет Центральної ради був постійно діючим органом, до складу якого входила Президія Ради і комісії.
Фактично, Комітет здійснював законодавчі функції в період між Загальними зборами.
12 липня Центральна рада видала постанову, яка більш детально регламентувала компетенцію Комітету, або Малої ради, як його згодом називали. Згідно з постановою Комітет визначався як постійно діючий орган, що скликав чергові Загальні збори, поповнював склад Генерального Секретаріату і, взагалі, вирішував всі "негайні справи".
Згідно з І Універсалом 28 червня 1917 року було створено перший український уряд — Генеральний секретаріат.
Свої рішення Центральна рала приймала у вигляді універсалів, постанов, ухвал, резолюцій.
З утворенням Генерального секретаріату було покладено початок процесу розмежування законодавчої і виконавчої влад. На засіданнях Генерального Секретаріату розглядалися питання судоустрою, військового будівництва тощо. Особливе місце займали питання зовнішньої політики.
31) питання самовизначення україни у I та II універсалах УЦР.
10 червня 1917 р. ЦР видала Перший Універсал, у якому проголошувалась автономія України і те, що «український народ сам творитиме своє життя». Головне призначення Першого універсалу полягало в безпосередньому зверненні до українського народу із закликом у важкі часи самостійно організуватися і приступити до негайного закладення підвалин автономного ладу. Закликав до згоди й порозуміння з демократією інших національностей.
Вслід за універсалом було утворено генеральний секретаріат ЦР – виконавчий орган, уряд автономної України, який очолив В. Винниченко. До складу уряду увійшли також С. Єфремов, С. Петлюра, а генеральним писарем став П. Христюк. Більшість місць займали УСДРП (5 місць), УПСР – 2 місця, а соціалісти-федералісти – одне.
Прийняття універсалу викликала занепокоєння у Петрограді. Саме тому Тимчасовий уряд направляє делегацію на чолі з О. Керенського на переговори з ЦР. У результаті було укладено угоду, положення якої лягли в основу Другого Універсалу. Міністри Тимчасового уряду визнавали право України на автономію та погодилися з тим, щоб ЦР і Генеральний секретаріат у свою чергу визнала майбутні Всеросійські установчі збори. Було також вирішено проблему представництва в ЦР національних меншин. Неукраїнським партіям виділяли 30% місць У ЦР та Генеральному секретаріаті.
Таким чином, Тимчасовий уряд пішов на поступки, відступивши від своєї непримиренної позиції щодо України. Але і ЦР змушена була. Під тиском Тимчасового уряду відступити від проголошених у Першому Універсалі принципів.
Члени Центральної ради 16 липня отримали постанову Тимчасового уряду про затвердження Генерального секретаріату. Після її оголошення згідно з попередньою домовленістю 16 липня було ухвалено II Універсал. Цей документ, по суті, не мав розбіжностей з положеннями постанови, однак виразніше окреслював політичну роль і правову позицію Центральної ради та її представницького органу. В Універсалі, на відміну від постанови, було визначено завдання та наміри Центральної ради: «Прямуючи до автономного ладу на Україні, Центральна Рада, в згоді з національними меншостями України, підготовлятиме проект законів про автономний устрій України для внесення їх на затвердження Установчих зборів».
Історія назве II Універсал ганебним прихилянням Ради перед москалями. Не вдаючись до аналізу змісту Універсалу, варто зазначити, що в порозумінні між Тимчасовим урядом і Центральною радою чітко проглядалися взаємовідносини між паном і підлеглим, який робить спробу здобути волю.
Йдучи на цей компроміс, Центральна рада сама себе поставила в залежність від російського уряду, відмовилася від певної спроби дій принаймні у двох вимірах: по-перше, погодилася не вдаватися до самовільних дій стосовно проголошення автономії України до скликання Всеросійських установчих зборів; по-друге, добровільно віддала право затвердження складу Генерального секретаріату уряду Росії.