Класицистична комедія. Естетичні погляди Мольєра. Своєрідність тлумачення образу Дон Жуана в однойменній комедії Мольєра. Особливості героя та конфлікту в комедії «Тартюф»

У комедіях використовувалася проста мова, обов'язковим був сатиричний струмінь, діяли побутові персонажі. Жанрові форми нової літератури класицистами ігнорувалися, особливо це стосувалося прозових жанрів, які, незважаючи на їхню велику популярність у сучасній літературі, були відсунуті у класицизмі на другий план. Жанровими домінантами класицистичної літератури були ода і трагедія.

3. Важливим елементом в естетиці класицизму були вчення про розум як головний критерій художньої правди і прекрасного в мистецтві. Класицисти вважали, що античні майстри творили за законами розуму. Письменникам нового часу теж слід дотримуватися цих законів. Звідси походили майже математична точність правил мистецтва класицизму (ієрархія жанрів, єдність у драматургії тощо). Це накладало відбиток холодної безпристрасності, надмірної логічності на твори класицистів.

4. Із ученням про абсолютність ідеалу прекрасного і з раціоналізмом було пов'язане твердження про універсальність типів людських характерів. Спираючись на "Характери" Теофраста, класицисти стверджували незмінність людських характерів. Тому створені ними образи відрізнялися абстрактністю й універсальністю, втіленням лише загальних рис, а не індивідуальних ознак. Персонажі здебільшого були схематичні, — будували навколо зображення якоїсь провідної риси характеру (честь, обов'язок, хоробрість, лицемірство, жадібність тощо).

5. Характери чітко поділялися на позитивні і негативні.

6. Драматичні твори (трагедія, комедія) підпорядковувалися правилу трьох єдностей— часу, місця і дії. П'єса відтворювала події, які відбувалися протягом одного дня і в одному місці.

7. Чітка композиція твору мала підкреслювати логіку задуму автора і певні риси персонажів.

8. Для класицизму загалом характерні аристократизм, орієнтація на вимоги, смаки вищої суспільної верстви, хоча деякі представники класицизму порушували це правило (наприклад, Мольєр)

9. Естетичну цінність для класицистів мало лише вічне, непідвладне часу, як твори античності. Наслідуючи давніх авторів, класицисти самі створювали "вічні" образи, які назавжди увійшли до скарбниці світової літератури (Тартюф, Сід, Гора-цій, Федра, Андромаха, міщанин-шляхтич, скнара тощо).

Класицисти наполягали на виховній функції літератури та мистецтва. Причому засобом виховання "гарного смаку" є ні дидактизм, ні моралізаторство. Виховувати людину має насолода, яку мусить давати мистецтво.

Естетичні погляди Мольєра:

- театр - дзеркало суспільства;

- велика виховна роль театру;

- дві цілі комедії: розважати й повчати;

- призначення комедії - викривати вади людей і суспільства;

- природність і простота у структурі п'єси та грі акторів;

- типізація характерів (художні образи - результат спостережень за сотнями людей);

- сатира - дійовіша від трагедії сила у боротьбі з вадами.

Мольер зберіг у своєму герої багато традиційних рис. Його Дон Жуан – розпусник, що прагне опанувати кожною гарною жінкою, що зустрічає на своєму шляху. Він має красу й витончені манери, але при цьому позбавлений яких би те не було моральних принципів

Але разом з тим герой Мольера володіє й багатьма зовсім особливими рисами, що виділяють його з багатовікової низки Дон Жуанов.

Негативні риси героя. Дон Жуан – безсумнівно, негативний герой. Таким він з’являвся завжди, таким у першу чергу зробив його й Мольер.

Дон Жуан позбавлений і почуття подяки: селянинові, що врятував його життя, воно платить тим, що намагається повести в нього наречену. Немає в головному герої й поваги до старших, у першу чергу, до власного батька. Коли Дон Луїс намагається напоумити сина, нагадуючи про його шляхетне походження, про дворянську честь, Дон Жуан не слухає його, а вслід кидає «Ах, так умирайте ви скоріше – це краще, що ви можете зробити!» (IV, 7). Втім, як тільки він попадає в складне становище, різко міняється його манера розмовляти з батьком: Дон Жуан зображує каяття й синівську шанобливість (V, 1).

Відношення до релігії

Окремо варто сказати про відношення Дон Жуана до релігії. З одного боку, у безбожництві героя можна побачити лише продовження традиції: адже Дон Жуан завжди гинув саме за своє безпутне життя й презирство до божественних завітів. Але в Мольера робиться набагато більший акцент на цій темі, адже не випадково постановка п’єси викликала різкий протест із боку церкви (комедія пройшла 15 разів і була заборонена, а видана вже після смерті драматурга).

На перший погляд може здатися, що Мольер викриває безбожництво Дон Жуана, у першу чергу – вустами Сганареля. Цьому ж сприяє епізод зі злиденним (III, 2), що відмовляється богохульствовать за гроші. Та й наприкінці, як і покладено, Дон Жуана вражає блискавка

Але в той же час існує точка зору, що Мольер не заперечує, а, навпроти, непрямим образом реабілітує атеїзм, роблячи в цьому плані головного героя провідником своїх власних поглядів. Не випадково, антагоніст Дон Жуана Сганарель – наївний і дурний. Він захищає релігію, але не може привести більше вагомих аргументів, чим «не міг же мир, як гриб, вирости сам в одну ніч». Дон Жуан же досить послідовно захищає свою позицію, відповідно до якої він вірить лише в те, що «двічі два – чотири». «Для Дон Жуана заперечення бога – не зухвалий виклик небу, кинутий легковажним жуїром, – писав відомий літературознавець Г. Бояджиев, – а остаточний висновок давньої й тверезої думки філософа. Таке розуміння образа мольеровского Дон Жуана дивно точно й глибоко» .

А. А. Смирнов обертає також увагу на те, що традиційний фінал із загибеллю Дон Жуана скорочений «до комічно малюсіньких розмірів», а заключний вигук Сганареля: «Моя платня!..» – остаточно знижує його до бутафорії

Втім, антирелігійний елемент у п’єсі зовсім не виходить, що потрібно ототожнювати безбожника Дон Жуана з автором. Адже «доктрина може бути гарної, а застосування її – поганим». Можливо, образ Дон Жуана – своєрідна відповідь нападкам на «Тартюфа», де щирий негідник лицемірно прикривається маскою святенника

Позитивні риси. Питання релігії в п’єсі неоднозначний, але настільки ж неоднозначний і образ самого Дон Жуана. Крім уже перерахованих негативних рис, він не позбавлений і цілком позитивних якостей. Він гарний, розумний, галантний, хоробрий, здатний на шляхетні вчинки. Так, дуже показовий епізод з порятунком Дону Карлоса (III, 4). «Але що я бачу! На один напали троє! Сили занадто нерівні, я такої низькості не потерплю», – викликує Дон Жуан і кидається рятуйте! незнайомій людині, не замислюючись ризикує власним життям. Також чималу хоробрість Дон Жуан демонструє в епізодах зі статуєю й у момент своєї загибелі, жодного разу не проявляючи страху перед Командором

У суперечках зі Сганарелем герой Мольера проявляє здатність аргументовано відстоювати свою (хоча й суперечної загальноприйнятої моралі) точку зору, у розмові з Диманшем – спритність і спритність. Він галантно тримається з дамами, навіть із ображеною Ельвірою, намагаючись довести останньої, що залишив її винятково із благих спонукань. Одним словом, Дон Жуан Мольера – «теперішній, витончений вельможа» . Його зовнішня краса й добірність становлять різкий контраст із щирою суттю його вчинків

Неоднозначність і сучасність образа. Таким чином, нескладно зрозуміти, що образ Дон Жуана досить суперечливий. Це пояснюється тим, що Мольер, всупереч канонам класицизму, створив об’єктивний образ замість винятково негативного, якої він був раніше. Дон Жуан Мольера – не абстрактний грішник, а людина зі своїми поглядами, безсумнівними недоліками, але й певними достоїнствами. Що особливо важливо – це людина мольеровского часу, втілення не аморальності взагалі, а пороків, які Мольер бачив у своїх сучасників. Його Дон Жуан – «звичайна світська людина, а події з ним происходящие обумовлені й властивостями його натури, і побутовими традиціями, і соціальними відносинами» .

Зокрема, герой Мольера, як і багато світських чепурунів того часу, живе в борг, позичаючи гроші в зневажуваного буржуа Диманша, якого, до речі кажучи, він спритно випроваживает за двері, так і не сплативши боргу (IV, 3).

Його заперечення релігії й Бога – значною мірою відбиття загальних тенденцій у дворянстві XVII століття. «…Бувають на світі такі нахаби, які распутничают невідомо для чого й будують із себе вільнодумців, тому що думають, начебто це їм до особи», – говорить Сганарель, намагаючись зробити вигляд, начебто говорить зовсім не про свого хазяїна (I, 2). Ця характеристика, безсумнівно, узята Мольером з життя

У п’єсі проявляються й класові відносини того часу. Постійно підкреслюється, що Дон Жуан – дворянин. У сцені порятунку їм Дону Карлоса обоє поводяться, відповідно до неписаних правил дворянської честі: Дон Жуан рятує незнайомої людини, ризикуючи життям, а Дон Карлос, довідавшись, хто перед ним, шляхетно відпускає свого заклятого ворога. Цей епізод становить різкий контраст із тим моментом, коли Дон Жуан не проявляє ні найменшої поваги до його селянина, що врятував, Пьеро. Замість подяки він намагається повести його наречену й потім б’ється сним.

Відомий французький літератор XIX століття Сент-Бев писав: «Любити Мольера – значить насамперед ненавидіти те, що не відповідало його світлій природі, що йому було огидно в його час і було б нестерпно й у наше ». В «Дон Жуане» драматург правдиво відбив ті пороки, які він засуджував у молодих дворянах свого часу, хоча, звичайно, у перебільшеному виді, адже їхнім представником є не просто герой, а один з найбільш відомих образів світової літератури

Отже, Мольер, вибравши як герой однієї зі своїх самих знаменитих комедій легендарного героя-спокусника, створив зовсім новий образ.

Тартюф — лицемiр, втершийся в довiру Оргона, що привласнює собi його будинок i стан, але викритий i арештований по королівському указi Тартюф страшний лицемiр. Вiн прикривається релiгiєю, зображує iз себе святого, нi в що не вiрячи, i таємно обробляє своï темнi делишки. Лицемiрство для Т. не просто домiнуюча риса характеру, воно i є сам характер. Характер Т. по ходу добутку не мiняється. Але вiн розкривається поступово. Композицiя комедiï дуже своєрiдна й несподiвана: головний герой Т. з'являється тiльки в III дiï. У комедiï Тартюф Мольер вступає в жорстоку боротьбу з релiгiйним святенництвом. У первiсному варiантi головний персонаж п'єси був зображений ченцем. Двiчi церковники домагалися заборони п'єси, двiчi Мольер переробляв п'єсу, мiняв ïï заголовок, iм'я героя. У пiдсумку Тартюф не чернець, а мирянин, безсовiсний лицемiр i шахрай Мольер показує, як лицемiрна релiгiйна проповiдь руйнує всi нормальнi людськi й сiмейнi вiдносини. Умови часу не дозволяли відкрито боротися проти релiгiï. Мольер змушений критикувати лицемiрство як чисто моральний порок. Це нарочито пiдкреслено в мовленнях Клеанта — резонера, т, е. позитивного персонажа, висказивающею авторські iдеï. Намагаючись розкрити Оргону ока на Тартюфа, вiн доводить, що щира релiгiйна вiра не має нiчого загального сханжеством. Образ Тартюфа викриває велике соцiальне явище. У ньому втілені багатовiкова релiгiйна неправда, iдея аскетизму, похмурi риси клiки церковникiв. Також i Оргон — аж нiяк не схематичне втілення легковiр'я й ослiплення, хоча риса ця комiчно загострена в його поводженнi в п'єсi. У його особi ясно змальований тип обмеженого й вiдсталого французького буржуа тiєï епохи, — малокультурн, готового йти на приводу далекоï iдеологiï, що легко попадається на вудку релiгiйноï проповiдi. Демократизм i народностi комедiï особливо яскраво виразилися в прекрасному образi служницi Дорiни. Смiлива, прониклива й дотепна, ця жiнка з народу вiдразу розкусила Тартюфа. Викривальний дух п'єси ослаблений кiнцiвкою. Захистом проти темних сил виявляється король, завдяки мудростi якого пiдступи Тартюфа приводять у в'язницю не Оргона, а його самого. Сатира, таким чином, спрямована проти феодальноï реакцiï, але ще не зачiпає абсолютизму Комедiя в основному витримана в манерi класицизму. Дiя вiдбувається протягом доби в одному мiсцi — будинку Оргона. Воно зосереджено навколо одного великого конфлiкту. У кожному з основних персонажiв пiдкреслена одна провiдна риса в сатиричному перебiльшеннi В образi Тартюфа — це релiгiйне святенництво. Ще до появи Тартюфа на сценi ми чуємо про його крайню побожнiсть i смиреннiсть, аж до каяття в тiм, що один раз пiд час молитви вiн убив блоху. Потiм послiдовно розкривається пiдґрунтя цього благочестя. I отут виявляється, що лицемiрство не єдиний його порок. Ми довiдаємося, як Тартюф любить рясно поïсти за чужим столом, що вiн небайдужий до краси служницi. Ми бачимо, як вiн не гидує нiякими засобами, прагнучи захопити чуже майно, як намагається спокусити дружину свого благодiйника. I отут лицемiр остаточно викриває свiй аскетизм, заявляючи, що, хто грiшить у тиші — грiха не робить. Все це прояву сутностi характеру, що нi в чому не мiняється вiд початку до кiнця. Але правдива картина соцiального життя в комедiï не зводиться тiльки до викриття святенництва. Буржуазна сiм'я з ïï патрiархальним укладом, з якого жадає вирватися молодь, — все це виростає в живе i яскраве полотно