Соціально-економічне становище українських земель XIV—XVI ст. 6 страница

На початок 80-х pp. XVII ст. стало очевидним, що зупинити просування османської експансії в Європі, на вістрі якої опинилися українські землі, можна лише спільними зусиллями кількох держав. Така антитурецька коа­ліція під назвою "Священної ліги" в складі Австрії, Венеції та Ватикану зор­ганізувалася в 1684 р. Однак було ясно, що доти, доки до неї не увійдуть Польща та Росія — найближчі сусіди і противники Туреччини, дії держав цього військового альянсу не будуть успішними.

Необхідно зазначити, що узгодженим польсько-російським діям пере­шкоджало суперництво за українські землі. Андрусівське перемир'я част­ково розв'язало його, але не усунуло зовсім. Лише 1686 р. польським і мос­ковським дипломатам вдалося домовитися про спільні антитурецькі дії. "Вічний мир", підписаний у тому році, остаточно розмежовував сфери впли­ву Польщі й Росії по Дніпру, Київ залишався під російською протекцією. Таким чином, саме українські землі стали розмінною монетою в процесі по­шуку компромісу між союзниками по антиосманській коаліції.

У черговій війні успіх був на боці союзників, котрі зуміли завдати тур­кам кількох нищівних ударів на Середземномор'ї, у Правобережній Україні йПриазов'ї. Зокрема, в походах на Крим 1687—1689 pp., нижньодніпровські фортеці Кизикермен, Очаків, Тавань, взятті Азова у 1696 р. відзначилися й українські полки. Туреччина була змушена відмовитися від Поділля й Брац-

Тема 5

лавщини на користь Польщі, а за умовами Константинопольського миру 1700 р. визнавала владу Росії над Запрозькою Січчю; землі від Запорожжя до Перекопа мали стати нейтральними.

Підбиваючи підсумки, варто співвіднести загальноєвропейський кон­текст із подіями власне української історії. XVII ст. закінчувалося грандіоз­ним поділом земель у Центрально-Східній Європі, котрий супроводжувався жахливими війнами й тривалим дипломатичним протистоянням найпотуж­ніших держав цього регіону — Польщі, Туреччини й Росії. Об'єктом їх бо­ротьби, починаючи із середини століття, стали українські землі, на яких у результаті Козацької революції виникло нове державне утворення — Військо Запорозьке. Відіграючи від початку революції роль активного суб'єкта міжнародних відносин, козацька держава, під впливом внутрішньої неста­більності й зовнішніх втручань, поступово її втрачає. Вже в 60-х pp. XVII ст. території колишньої держави Хмельницького стають предметом торгу між сусідами, зацікавленими в їх поділі. Козацькі еліти по обидва боки Дніпра впродовж наступного періоду намагалися грати на зіткненні цих інтересів, періодично роблячи спроби взяти інціативу до своїх рук, однак так і не спро­моглися відновити територіальну цілісність Гетьманщини.

Основні терміни і поняття

Березневі статті— угода, укладена між представниками Війська Запо­розького та Московської держави й оформлена статтями й жалуваними гра­мотами козацькому стану, гетьману та іншим суб'єктам суспільних відно­син у березні (звідси походить їх назва) 1654 р. Угодою передбачалося збере­ження чинної в Гетьманаті системи влади, управління, судочинства, су­спільних відносин і військово-політичного устрою. "Статті" оформлювали відносини протекторату московського царя над Військом Запорозьким на до­говірних засадах.

Військо Запорозьке— самоназва державного утворення, що виникло під час Козацької революції середини XVII ст. (в історичній літературі на його позначення також вживаються назви Гетьманщина, Українська козацька держава)на теренах частини Правобережної України, Поділля, Лівобереж­жя й Наддніпрянщини.

"Вічний мир"— трактат, укладений 6 травня 1686 р. Річчю Посполитою і Московською державою, що мав антитурецьке спрямування. Крім затвер­дження низки воєнно-політичних акцій проти Туреччини, трактат обумов­лював поділ українських територій між Польщею (Правобережна Україна) та Росією (Лівобережна Україна разом із Запорожжям). Не припинивши змагань право- та лівобережних гетьманів за територіальну цілісність Ук­раїнської козацької держави, договір закріпив розмежування більшості ет­нічних українських земель між Польщею та Росією аж до кінця XVIII ст.

Козацька революція середини XVII ст. Козацький Гетьманат (1648 — кінець XVIII ст.)

Гадяцький трактат — угода, укладена 6 вересня 1658 р. гетьманом І. Ви-говським з польським королем, згідно з якою Українська козацька держава входила до складу Речі Посполитої як рівноправний автномний складник. Положеннями угоди передбачалося збереження дореволюційного станови­ща української шляхти поряд із козацькими станово-адміністративними свободами.

Гетьман — титул найвищого урядника в Українській козацькій державі (Війську Запорозькому), що поєднував функції найвищої військової, адмініст­ративної та судової влади. Протягом XVII ст. владні повноваження гетьмана змінювалися згідно з характерними особливостями державного устрою Польщі або Росії, до складу яких входили право- та лівобережний гетьманати.

Зборівський трактат — договір, укладений 8 серпня 1649 р. між пред­ставниками Війська Запорозького й польським королем після Зборівської битви, згідно з яким встановлювалася територіально-адміністративна юрис­дикція козацького стану в межах Київського, Брацлавського та Чернігівсь­кого воєводств, визначався 40-тисячний реєстр козацького війська. Фактич­но основними положеннями трактату було започатковано існування Україн­ської козацької держави.

Карловицький конгрес — договірний процес, що увінчав підписання серії договорів між Туреччиною й європейськими державами антитурецької ко­аліції протягом 1698—1699 pp. Зокрема, згідно з польсько-турецькою уго­дою до Польщі відійшла вся Правобережна Україна, втрачена протягом по­передніх польсько-турецьких війн кінця XVII ст.

"Руїна" — період в історії Української козацької держави другої полови­ни XVII ст., що характеризується поєднанням громадянської війни, викли­каної внутрішніми суспільно-політичними суперечностями, з серією зовнішніх втручань найближчих сусідів України, зацікавлених у відторг­ненні її територій.

Персонали

Виговський Іван (р. н. невід. — 1663) — гетьман Війська Запорозького. Фактичний наступник Б. Хмельницького. Походив з української шляхти Київського воєводства. Після здобуття освіти в Київському колегіумі слу­жив у судових установах Київського воєводства, де був одним із неформаль­них лідерів наддніпрянської шляхти. На початку Хмельниччини виступав на боці коронного уряду, згодом перейшовши на бік повстанців. З 1649 р. обіймав уряд генерального писаря Війська Запорозького. За участю Виговсь­кого було укладено низку угод з Туреччиною, Кримським ханатом і Шве­цією, що забезпечили зовнішньополітичну самостійність Української ко­зацької держави. Вершиною політичної діяльності гетьмана Виговського виявився Гадяцький трактат 1658 р., який повертав гетьманат до складу Польщі як рівноправного члена польсько-українсько-литовської федерації.

Тема 5

Дорошенко Петро(1627—1698) — гетьман Правобережної України (1665—1676). Стрижнем політичної діяльності П. Дорошенка було прагнен­ня до відновлення територіальної цілісності Гетьманщини в тих межах, в яких вона сформувалася за Хмельниччини. Ця обставина зумовила його роз­рив з Польщею, яка 1667 р. підписала з Росією Андрусівське перемир'я, за­кріпивши територіальний розкол Гетьманщини. Прагнучи заручитися підтримкою в боротьбі проти Польщі й Росії та реалізації своїх планів, До­рошенко схилив своїх прибічників під турецьку протекцію, прийняття якої ухвалила в 1669 р. Корсунська рада. Спираючись на військово-політичну підтримку Туреччини й скориставшись із антимосковського повстання на Лівобережжі, Дорошенку на певний час вдалося об'єднати під своєю була­вою право- та лівобережний гетьманати. Втім, розбіжності в політичних умонастроях лівобережної та правобережної еліт дуже швидко спричини­лися до розпаду держави Дорошенка. Розчарувавшись у союзі з Туреччиною, гетьман у першій половині 70-х pp. XVII ст. шукав підтримки в Росії йу 1676 р. добровільно зрікся влади. Вивезений до Москви, протягом 1679— 1692 pp. посідав уряд вятського воєводи.

Немирич Юрій(р. н. невід. — 1659) — видатний дипломат, політичний діяч і мислитель, канцлер Великого князівства Руського. Походив з україн­ської шляхти Київського воєводства. Освіту здобув у протестантській (арі-анській) академії в Ракові. Протягом 1631 —1634 pp. навчався в університе­тах Лейдена, Копенгагена, Оксфорда, Парижа. У складі коронного війська брав участь у польсько-московській війні 1632—1634 рр., посідаючи в 40-х pp. впливовий уряд голови київського підкоморського (межового) суду. З почат­ком Хмельниччини його обрано полковником київського посполитого рушен­ня (шляхетського ополчення), у званні якого він перебував до 1657 p., беру­чи участь у найбільших кампаніях проти повстанців. Неухильно дотримую­чись аріанства, Немирич обстоював віросповідні й політичні права українсь­кої шляхти — протестантів. Через конфлікти на цьому ґрунті з польським урядом у 1655 р. перейшов на бік шведів, що вели війну з Польщею. Висту­паючи посередником у переговорах шведів із Хмельницьким, прийняв пра­вослав'я і незабаром перейшов на гетьманську службу, ставши найближчим дорадником Виговського. Немирич планував за участю України широко­масштабну коаліцію протестантських держав Європи (Швеції, Трансільванії та Бранденбургу), спрямовану проти Московії та Польщі. 1657 р. Гетьман­щина підписала підготований ним договір зі Швецією, тоді ж він виступив одним з основних авторів Гадяцького трактату, очолював українське посоль­ство на Варшавський сейм, котрий мав його ратифікувати. Автор латино-мовного воєнно-політичного трактату "Роздуми про війну з московитами" (1634).

Хмельницький Богдан— (1595—1657) — перший гетьман Української ко­зацької держави (Війська Запорозького). Походив з покозаченої шляхти. Про­тягом 30-х pp. XVII ст. обіймав ряд ключових посад у реєстровому козацькому

Козацька революція середини XVII ст. Козацький Гетьманат (1648 — кінець XVIII ст.)

війську. В січні 1648 р. на Генеральній раді Запорозької Січі обраний гетьма­ном повсталого козацтва. За правління Б. Хмельницького було проведено кілька переможних воєнних кампаній, які дали змогу українському козацтву унеза-лежнитися від влади польського короля в межах Наддініпрянської України. В результаті воєнних успіхів армії Хмельницького було укладено низку важли­вих угод Війська Запорозького з Польщею, Туреччиною та Росією, що визначи­ли суспільно-політичний вектор та зовнішньополітичні обставини розвитку Козацького гетьманату в середині XVII ст.

Найважливіші події

1648, січень— початок Козацької революції. Повстання на Запорозькій Січі та обрання на гетьманство Б. Хмельницького.

1649,8 серпня— укладення Зборівської угоди. Започаткування козаць­кої станово-адміністративної автономії.

1654, 8 січня— українсько-російські переговори в Переяславі й прий­няття Гетьманщиною московської протекції.

1658, 6 вересня— підписання І. Виговським Гадяцького трактату.

1660—1663 pp.— розкол козацької держави. Утворення лівобережного та правобережного гетьманатів.

1665—1676 pp.— гетьманування П. Дорошенка.

1667, ЗО січня— підписання Андрусівського перемир'я між Росією й Річчю Посполитою. Початок суспільно-політичної стабілізації в Лівобе­режній Україні.

1672,18 жовтня— Бучацький мирний договір між Польщею і Туреччиною.

1686, 6 травня— укладення "Вічного миру" між Польщею і Росією.

1699,16 січня— підписання Карловицького трактату між Річчю Поспо­литою і Туреччиною.

Контрольні запитання та завдання

1. Які зміни відбулися в соціально правовому становищі козацтва у період Хмельниччини?

2. Окресліть територіальні межі держави Б. Хмельницького.

3. В чому полягали зміни в соціально-політичному, економічному тарелі гійному житті, що сталися внаслідок Хмельниччини?

4. Дайте характеристику положень Гадяцького трактату.

5. Розкрийте основні передумови й причини "Руїни".

6. Охарактеризуйте розбіжності між політичними угрупованнями в сере­довищі козацької старшини.

7. Які з міжнародних угод, укладених європейськими державами в останній чверті XVII ст., мали вирішальне значення для козацької держави? Обґрунтуй­те свою відповідь.

Тема 5

Теми рефератів

1. Політико-правовий зміст Переяславської угоди 1654 р.

2. Гадяцький трактат 1658р.

3. Козацька революція середини XVII ст. у міжнародному контексті.

4. ГетьмануванняП. Дорошенка (1665—1676).

5. Запорозька Січ доби Хмельниччини й "Руїни".

Рекомендована література

1.Голобуцький В. Запорозьке козацтво. —К., 1994.

2. Качмарчик Я. Гетьман Богдан Хмельницький. — Перемишль; Л., 1996.

3. Крип'якевич І.П. Богдан Хмельницький. — Л., 1990.

4. Мельник Л.Г. Боротьба за українську державність. XVII ст. — К., 1995.

5. Смолій ВЛ., Степанков B.C. Богдан Хмельницький: Соціально-полі­тичний портрет. — К., 1995.

6. Смолій ВЛ., Степанков B.C. Українська державна ідея XVII—XVIII століть: проблеми формування, еволюції, реалізації. — К., 1997.

Козацька революція середини XVII ст. Козацький Гетьманат (1648 — кінець XVIII ст.)

План семінарського заняття

1. Гетьманщина кінця XVII — XVIII ст.: кордони, політичний і адмі­ністративно-територіальний устрій.

2. Українсько-російські відносини другої половини XVII — XVIII ст. і ніве­ляція автономії Гетьманщини.

3. Культ урне життя на українських землях другої половини XVII — XVIII ст.

Методичні рекомендації

1. Гетьманщина кінця XVII — XVIII ст.: кордони, політичний і адміні­стративно-територіальний устрій.При підготовці першого питання необхі­дно звернути увагу на кордони Гетьманщини, їх зміну протягом кінця XVII — початку XVIII ст., зауважити сусідство й загалом геополітичні особ­ливості цього регіону України. Політично землі Лівобережної Гетьманщи­ни було вперше виділено Андрусівською угодою 1667 p., що розмежувала сфери впливу Польщі й Росії, передавши останній верховенство над Лівобе­режною Україною. Саме внаслідок цього було сформовано територіальне ядро Лівобережної Гетьманщини. Його основу становили землі нинішньої Черні­гівської, Полтавської, лівобережної частини Київської та Черкаської облас­тей (з м. Києвом), північна частина Дніпропетровської та східна частина Харківської областей. З півдня кордони Гетьманщини сусідили з Запорозь­кою Січчю, котра формально мала автономний статус, а зі сходу — із Слобід­ською Україною, котра так само мала козацький устрій, але вважалася во­лодінням Московської держави, безпосередньо підлягаючи царським воєво­дам. По Дніпру Гетьманщина межувала з українськими провінціями Польщі, на яких наприкінці XVII — на початку XVIII ст. ще існували рештки ко­зацького устрою.

Модель політичного устрою Гетьманщини базувалася на звичаях та інсти­туціях, пов'язаних із козацькою верствою, котра після Хмельниччини пе­ребрала на себе функції організатора політичного, соціального та економіч­ного побуту країни. Козацтво виступало речником державотворення, попов­нювало з числа своїх представників політичну та військову еліту, визначало правове поле суспільного й політичного життя створеної ним держави. По­літичний режим, що склався в Гетьманщині в середині — другій половині XVII ст., ґрунтувався на елементах військової демократії — колективному ухваленні рішень на загальних радах і виборності переважної більшості уряд­ників. Щоправда, ці принципи поширювалися не на все населення, а лише на представників привілейованого стану — козаків, котрі були наділені полі­тичними правами, звільнялися від різноманітних повинностей, мали окре­ме судочинство й адміністрацію, були особисто вільними. Отже, Гетьман­щина була становою (козацькою) республікою.

Тема 5

Суспільно-політичний і адміністративний устрій Гетьманщини, наро­джений під час Хмельниччини, був структурований для потреб війни і насліду­вав традиції запорозького та реєстрового козацтва. Територія держави по­ділялася на 10 полків: Гадяцький, Київський, Лубенський, Миргородський, Ніжинський, Переяславський, Полтавський, Прилуцький, Стародубський і Чернігівський, котрі, у свою чергу, складались із сотень і були одночасно військовими частинами й адміністративно-територіальними одиницями.

На чолі урядової піраміди стояв гетьман, якому належала вся повнота військової, цивільної та законодавчої влади. Гетьманів обирала довічно Гене­ральна рада й з кінця XVII ст. затверджували московські царі. Більшість геть­манів прагнула до перетворення своєї влади на спадкову, намагаючись унеза-лежнитись як від Генеральної ради, так і від старшини.

Важливу роль у політичному житті Гетьманщини відігравала Генераль­на рада, що складалася з представників козацького стану, до яких періодич­но долучалися міщани й духовенство. Ця рада репрезентувала інтереси ко­зацтва як привілейованої політичної верстви, ухвалюючи найважливіші рішення, пов'язані з виборами гетьмана, укладенням мирних угод, прийо­мом іноземних послів і підписанням договірних статей. Непередбачуваність поведінки середнього й дрібного козацтва ("військової черні") на радах, їх стихійний характер і погана керованість призвели до поступового обмежен­ня компетенції й нечастого скликання таких рад. Натомість більшого зна­чення набуває рада старшини, на який готується проведення Генеральних рад, визначаються кандидатури на гетьманство, ведуться переговори з іноземни­ми державами, плануються воєнні кампанії тощо. До участі в радах старши­ни, крім генеральної старшини, іноді залучалися полковники, сотники, пред­ставники вищого духовенства й міської верхівки. В середині XVIII ст. такі ради перетворюються на прообраз станового парламенту — сейм.

Центральним органом державного управління була Генеральна військо­ва канцелярія, котра виникла одразу на початку Козацької революції. Ви­конуючи первісно роль штабу й особистої канцелярії гетьмана, вона протя­гом наступних років перетворилася не тільки на діловодну установу, через яку гетьман і генеральна старшина видавали найважливіші акти з держав­ного управління, дипломатії, військової справи, майнових відносин, а й орган нагляду за їх виконанням. Із середини XVII ст. канцелярія виконувала функції судової установи, розглядаючи особливо важливі справи й злочини, пов'язані з інтересами держави й найвищими урядниками.

Одночасно з Генеральною військовою канцелярією виник Генеральний військовий суд, підпорядкований гетьману й генеральному військовому судді, що розглядав справи генеральної та полкової старшини, апеляції судів ниж­чих інстанцій. У 1723 р. було засновано Генеральну скарбову канцелярію, на яку покладалися організація фінансового господарства, збирання й обраху­вання податків, бюджетний контроль, нагляд за державним земельним фон­дом. Штати центральних установ неухильно збільшувалися, що привело до

Козацька революція середини XVII ст. Козацький Гетьманат (1648 — кінець XVIII ст.)

утворення на середину XVIII ст. цілого чиновницького прошарку — військо­вих канцеляристів, зрівняних у правах із козацькою старшиною.

Управління полками здійснювалося полковником і полковою старши­ною, посадові обов'язки котрих нагадували функції гетьмана й генеральної старшини, тільки на нижчому рівні. Полковник був одночасно головою ци­вільної, військової та судової адміністрації. Спочатку його посада була ви­борною, а згодом заміщалася гетьманами на власний розсуд. В управлінні полком полковнику допомагали полковий обозний, суддя, писар, осавул і хорунжий, що займалися вирішенням судово-адміністративних справ, вели реєстри (компути) козаків, встановлювали місцеві мита й податки. Сходин­кою нижче у військово-адміністративній ієрархії стояли сотні, очолювані

СОТНИКаМИЙСОТенаою старшиною (отаман, писар і осавул).

Власну адміністрацію після Хмельниччини зберегли також міста, що поділялися на два типи — магдебурзькі та ратушні. Міста, наділені магде­бурзьким правом (Київ, Полтава, Ніжин, Переяслав, Глухів, Чернігів, Га-дяч, Стародуб, Новгород-Сіверський), належали до великих ремісничих і торговельних центрів. Вони мали власний уряд — магістрат, що наглядав за ремісничими цехами й торгівлею, встановлював податки й мита, здійсню­вав судочинство. До магістратських урядників належали війт (голова магі­страту), бурмистри (заступники війта), райці (члени ради — цивільного ^СУДУ)> лавники (члени кримінального суду) й магістратські писарі. Натомість обсяг привілеїв ратушних міст був значно меншим, а їхні урядники призна­чалися козацькою старшиною, котра поступово перебирала на себе управ­лінські функції в місті.

Традиційну адміністративну окремішність у Гетьманщині мала українсь­ка православна церква, переведена з 1686 р. у підпорядкування московсь­кому патріарху. Найвищу владу в ній посідав митрополит Київський, Га­лицький і усієї Русі. Київській митрополії в церковних справах підлягали Чернігівська і Переяславська єпархії, Києво-Печерська лавра й Межигірсь-кий монастир. Наприкінці XVII — на початку XVIII ст. частина архієпис-копій і монастирів одержали від московських патріархів самоврядні права й почали унезалежнюватися від влади митрополита. В управлінні митропо­лією, крім митрополита, брали участь підпорядковані йому архієрейська контора й консисторія, на які покладалися судові функції, контроль над нижчим духовенством і т. ін. Адміністративно Київська митрополія поділя­лася на окремі округи (протопопії), очолювані протопопами, й намісництва. Безпосереднє управління протопопією організовувало духовне правління, до складу якого входили священики, митрополичий намісник і обраний світськими й духовними особами округу протопоп. Нижчий щабель посіда­ли парафіяльні священики й церковнослужителі (попи, протодиякони, ди­якони, псаломщики, паламарі та ін.), котрих обирали члени парафії й за­тверджував архієрей.

Важливими осередками духовного життя Київської митрополії були мо­настирі, яких на середину XVIII ст. налічувалося 46. їх найвищим предсто-

Тема 5

ятелем вважався митрополит, а безпосередню владу здійснював настоятель (ігумен чи архімандрит). Окрім нього до монастирського правління входили намісник, духовний собор з числа найбільш авторитетних ченців (старша братія) й господарські адміністратори. Володіння монастирів поділялися на парафії, світське населення й духовенство яких залишалося під юрис­дикцією монастирського правління.

2. Українсько-російські відносини другої половини XVII — XVIII ст. і нівеляція автономії Гетьманщини.Важливо звернути увагу на початковий характер відносин між Московською державою та Військом Запорозьким, закладений Переяславською угодою 1654 р. Згідно з нею козацька держава мала широкі права у зовнішньополітичній сфері й зберігала окремішні су­спільно-політичний, адміністративно-територіальний устрій, збройні сили, фінансову систему та законодавство. Така автономія мала адміністративно-політичний характер і відповідала інтересам української сторони, котра віри­ла в те, що, відходячи від Польщі до Московії, вона просто змінює один про­текторат на інший. Козацька старшина, вихована в традиціях річпосполитсь-кої політичної культури, розглядала укладення союзу як добровільний крок, що ґрунтувався на взаємних зобов'язаннях сторін. На переговорах із російсь­ким посольством Богдан Хмельницький навіть зажадав, аби царські посланці від імені свого монарха присягнули дотримуватись умов союзу. Натомість Росія дивилася на угоду як на перший крок у встановленні повного політич­ного контролю над Гетьманщиною. Зіткнення цих тенденцій спричинилося до низки українсько-російських конфліктів, у яких вирішувалася доля ук­раїнської державності.

У жовтні 1659 р. при обранні на гетьманство Юрія Хмельницького мос­ковські дипломати домоглися ухвалення нової редакції Переяславських ста­тей, котрі вводили низку обмежень прав Гетьманщини. Характер цих обме­жень ясно свідчив про ті засади української автономії, які Москва воліла б ліквідувати. Згідно зі статтями гетьман позбавлявся права провадити само­стійну зовнішню політику, призначати й усувати генеральних старшин і полковників, а Генеральній раді без царського дозволу заборонялося скида­ти й переобирати гетьмана. До кількох ключових фортець на території Геть­манщини вводилися царські залоги з воєводами, котрі мали контролювати місцеве життя й представляти інтереси Московської держави. Таким чином, з адміністративно-політичної автономія Гетьманщини перетворювалася лише на адміністративну.

Наступним важливим кроком було переведення в 1686 р. київського мит­рополита з юрисдикції константинопольського патріарха під владу московсь­кого патріарха. Це не тільки гарантувало контроль Москви над главою ду­ховної влади, а й нейтралізувало впливового опонента Росії в особі українсь­кої православної церкви, предстоятелі якої в 1654 р. не підтримали Перея­славської угоди. Зміна юрисдикції фатально позначилася на внутрішньоцер-ковному житті, активізувавши сепаратистські тенденції в середовищі

Козацька революція середини XVII ст. Козацький Гетьманат (1648 — кінець XVIII ст.)

ієрархів. Так, 1688 р. чернігівський єпископ Лазар Баранович домігся сво­го переведення під владу московського патріарха. Аналогічний статус одер­жали Києво-Печерська лавра й Межигірський монастир. З 1721 р. священно­служителі почали призначатися російським Синодом, а не обиратися, як раніше, що давало змогу ефективніше контролювати кадрову політику, яка сприяла русифікації української церкви. Тоді ж митрополит Київський був позбавлений свого сану, а сама митрополія зрівняна у правах із рештою єпархій.

Особливий акцент необхідно зробити на зміні українсько-російських відносин на початку XVIII ст., коли в Росії розгорнулася серія модерніза-ційних реформ. Перетворення, запроваджені за правління Петра І у сферах державного управління, фінансів, збройних сил і економіки, мали на меті побудову сильної централізованої держави європейського типу з режимом абсолютної монархічної влади. Зокрема, це передбачало й зменшення само­стійності автономій, уніфікацію їхнього устрою відповідно до загальноро-сійських стандартів і максимальне використання місцевих людських та еко­номічних ресурсів. Така політика загрожувала вже не частковою, як було до того, а цілковитою ліквідацією автономії Гетьманщини. На її оборону виступила частина української еліти на чолі з гетьманом Іваном Мазепою, котра зробила спробу спертися на підтримку ворожої до Москви Швеції. Однак поразка воєнних планів шведського короля Кала XII автоматично спричинилась і до поразки його українських спільників. Справу визволен­ня України з-під московської влади намагався активізувати наступник Ма­зепи — Пилип Орлик, обраний на гетьманство патріотично налаштованою старшиною й козацтвом за межами Гетьманщини, однак вона не увінчалася успіхом.

Провал повстання Мазепи пришвидшив нівеляцію прав Гетьманщини. Обраний на його місце Іван Скоропадський правив країною під наглядом спе­ціального російського резидента, котрий повідомляв царя про всі скільки-не­будь значні кроки гетьмана. Скориставшися "зрадою" Мазепи, царський уряд дедалі активніше починає втручатися й у кадрову політику, призначаючи че­рез голову гетьмана козацькими полковниками російських офіцерів. Цю сис­тему було закріплено указом 1715р., згідно з яким гетьман мав право подава­ти на "височайший" розгляд лише кандидатури полковників, з яких достой­них обирав сам цар. Намагаючись поставити під контроль фінанси, а також узгодити торговельну політику з інтересами російської скарбниці, протягом 1714—1718 pp. уряд Петра І запровадив укази про "заповідні товари", які за­боронялося вивозити на Захід, минаючи порти на російській Півночі.