Історія становлення та розвитку права соціального захисту

Тема 1. Поняття та організаційно-правові форми права соціального захисту

Історія становлення та розвитку права соціального захисту.

Сутність соціального забезпечення та його поняття.

Функції соціального забезпечення.

Організаційно-правові форми і види соціального забезпечення.

Предмет права соціального захисту.

Метод права соціального захисту.

Місце права соціального захисту у системі права України.

Система права соціального захисту.

Історія становлення та розвитку права соціального захисту.

Сукупність чинників,які створили умови для виникнення права соціального захисту як самостійної галузі права, значною мірою впливають на розуміння її соціального призначення.

Формування права соціального захисту пов’язане із процесами, які відбувались і відбуваються нині у всіх сферах суспільного життя. Розвиток промисловості, як економічний чинник, сприяв збільшенню чисельності працівників, посиленню економічної спроможності суспільства підтримувати непрацездатних осіб. Активну роль при цьому відіграли такі фактори, як: 1) наявність соціального прошарку – осіб, які заробляють на життя власною працею; 2) зумовлена суспільним характером виробництва солідарність; 3) соціальна відповідальність всіх учасників відносин. Організаційно-правові форми соціальногозабезпечення, з одного боку, є історичними, а з іншого – універсальними. Протягом тривалого часу соціальне забезпечення містилося в актах індивідуального волевиявлення, в яких вагомими чинниками були морально-етичні засади суспільства.

На правове регулювання соціального забезпечення значною мірою вплинули політичні процеси. Надзвичайна актуальність робочого питання прияла пошук засобів покращення становища працівників з боку держави, яка в певний історичний період не змогла залишатись осторонь взаємовідносин між працівниками і роботодавцями. У політичному аспекті важливе значення мала політична боротьба. У партійних програмах з’явились вимоги стосовно соціального забезпечення працюючих. Наприкінці 19 століття науковцями активно висловлювались думки стосовно державного соціального страхування. Певною мірою пропозиції були результатом впровадження страхових законів у Німеччині.

Начала соціального страхування можна знайти у середині 18 століття в Англії, де існували товариські громади та у Франції, у вигляді товариств взаємної допомоги і робітничих компаньйонажів, які накопичували добровільні внески для забезпечення відповідних виплат. Першою теоретичною розробкою питання про обов’язкове страхування є книга Джона Ванкувера «Дослідження причин і наслідків бідності».

Ініціатива прийняття відповідного законодавства належала Німеччині, де в 1881 році був прийнятий закон «Про страхування від нещасних випадків на виробництві», а в 1883 році - «Про обов'язкове державне страхування на випадок хвороби»та інші. За Німеччиною послідкували Англія, Франція та Швейцарія. У Російській імперії в 1901 році були затверджені Тимчасові правила про пенсії робітникам казенних гірничих заводів і рудників, які втра­тили працездатність. У 1903 році був прийнятий Закон «Про ви­плату відшкодування робітникам, потерпілим в наслідок нещасних випадків». Але цей закон по суті не встановлював права працівників на матеріальне забезпечення в зв'язку з нещасними випадками на виробництві, а в основному передбачав особливості відповідальності роботодавців, яка базувалась на цивільно-право­вих засадах. За цим законом роботодавець звільнявся від відповідальності за наявності умислу чи грубої необережності по­терпілого. Призначувана в зв'язку з трудовим каліцтвом ком­пенсація називалася пенсією.

Наступним значним кроком на шляху формування державної системи соціального страхування в Росії було прийняття в 1912 році цілої низки законів. Це, зокрема, «Про страхування робітників від нещасних випадків на виробництві», «Про забезпе­чення працівників на випадок хвороби», «Про затвердження Ради у справах страхування робітників» та інші.

В січні 1912 року Шоста (Празька) Всеросійська конференція РСДРП висловила критичне ставлення до законопроектів Думи і прийняла свою страхову програму, основні положення якої були вже реалізовані після революції 1917 року. В період з 1917 по 1922 рік новим урядом було прийнято біля ста декретів і розпоряджень в області державного соціального забезпечення.

До 1917 року в Росії соціальне забезпечення людей похилого віку будувалось не на основі врахування досягнутого віку, а на підставі втрати працездатності і настання інвалідності. Незважаю­чи на те, що чимало країн Європи вже на початку XX століття по­чали запроваджувати соціальне страхування за старістю, в Росії, а далі і в СРСР такий страховий випадок як настання старості аж до 1929 року не входив до сфери соціального страхування. Проте для окремої категорії працівників пенсійне забезпечення за старістю почали запроваджувати дещо раніше. Так, викладачі ви­щих навчальних закладів були охоплені пенсійним забезпеченням за старістю з 1924 року при досягненні віку 65 років, робітники текстильної промисловості - з 1928 року, зайняті у провідних га­лузях важкої промисловості й транспорту - 1929 року. Таким чи­ном, пенсійне забезпечення, пов'язане з старістю, на той час не ма­ло всеохоплюючого характеру. Лише в 1932 році після проведеного обстеження робітників, які виходили на пенсію через інвалідність із втратою працездатності, воно було поширене на робітників усіх галузей народного господарства.

Загалом у 1917-1919 роках було прийнято понад 30 декретів з питань соціального забезпечення непрацездатних. На початку 20-го століття разом зі значною нормотворчою діяльністю відбувався активний розвиток теоретичних засад соціального забезпечення та його правового регулювання. Це праці відомих вчених А. Винокурова, В. Яроцького, М.А. Вігдорчика, Л.В. Забєліна, В.М. Догадова, О. Вишневецького та інших. Зокрема, одним з перших досліджень теоретичних засад соціального забезпечення є системне викладення питань соціального страхування М.А. Вігдорчиком. Його наукова робота «Державне забезпечення трудящих» мала за мету аналіз досягнень у сфері соціального страхування. Автор вважав, що соціальне страхування як засіб боротьби з незабезпеченістю, є організацією, яка має на меті відшкодувати заробіток у всіх випадках, коли втрачається з обставин, не залежних від волі застрахованого. З моменту, коли добровільне страхування стало обов’язковим, воно перетворилось на публічно-правовий інститут. Значення роботи М.А. Вігдорчика для формування доктрини права соціального забезпечення важко переоцінити, адже він комплексно виклав основи функціонування соціально-забезпечувальних відносин. Підсумовуючи характеристики інституту соціального страхування, вказані науковцем, можна визначити наступні напрями його розвитку: 1) коло осіб, на які поширюється страхування; 2) коло осіб, які беруть участь у страхуванні; 3) характер страхування – добровільність або обов’язковість; 4) ступінь участі у страхуванні держави.

Факти з історії соціального забезпечення відображались у всіх підручниках з трудового права того періоду. З одного боку, саме так знаходила подальший розвиток доктрина права соціального забезпечення, а з іншого - це давало підставу для твердження про належність соціального страхування до сфери трудового права, створюючи перешкоди для формування її самостійної доктрини.

11 лютого 1930 р. Наркомат праці СРСР затвердив Правила за­безпечення в старості. Згідно п. 8 цих Правил пенсійний вік був встановлений: для чоловіків 60 і для жінок 55 років. Вважалося, що на межі названого віку у більшості людей чітко проявляються ознаки старіння організму, що ускладнює їхню ре­гулярну професійну діяльність. Виходячи з цього і був встановле­ний пенсійний вік, який відтоді не змінювався в Україні до 2011 року. Проблема підви­щення пенсійного віку хоча і поставала з часом, але все ж не виходила за рамки наукових та парламентських дискусій. Віднос­но низький вік виходу на пенсію в СРСР розглядався як одна із го­ловних завоювань трудящих при соціалізмі. Однак, важко пра­вильно пояснити, чому встановили неоднаковий віковий ценз для чоловіків і жінок, оскільки рішення щодо різного пенсійного віку не мало жодних фізіологічних обґрунтувань.

Стаття 120 Конституції СРСР, ухваленої 5 грудня 1936 року декларативно проголосила право усіх громадян СРСР на матеріаль­не забезпечення в старості.. Однак пенсійне забезпечення все ще регулювалось не законами, а через ухвалення окремих постанов ЦК ВКП (б), Ради Народних Комісарів СРСР і ВЦРПС. Право на пенсійне забезпечення, крім робітників, набули і службовці, тоді як колгоспникам довелося очікувати цього права ще понад 30 років.

Після Великої Вітчизняної війни в СРСР проводилась робота щодо удосконалення законодавства в галузі соціального забезпе­чення. Були підвищені розміри пенсій за вислугу років вчителям, лікарям та іншим працівникам, в 1949 р. прийнято Положення про пенсії працівникам науки.

У 1956 р. був ухвалений Закон СРСР «Про державні пенсії», який закріпив існуючу на той час нерівність у соціальному забез­печенні робітників і службовців, з одного боку, і колгоспників - з другого. Крім того, цей закон відокремив пенсійне забезпечення від соціального страхування. Таке відокремлення сталося перш за все внаслідок розмежування джерел їх фінансування. Якщо соціальне страхування фінансувалося із фонду, який створювався за рахунок страхових внесків, що сплачувалися всіма підприємствами, установами, організаціями в обов'язковому по­рядку за працюючих на них робітників і службовців, то пенсії фінансувалися з Державного бюджету. І хоча фонд соціального страхування тоді також був складовою частиною Державного бюджету, він наповнювався не за рахунок загальних податкових над­ходжень, а з окремого страхового збору (нарахувань на фонд опла­ти праці) і перебував у віданні профспілок (ВЦРПС).

Упродовж перших 50 років існування радянської влади полови­на економічно активного населення України (до початку 50-х років - його переважна більшість) взагалі була вилучена з держав­ної пенсійної системи. Приміром, у 1960 р. в УРСР проживало 5,6 млн. осіб пенсійного віку, або 13,5% загальної чисельності на­селення республіки, але загальна чисельність пенсіонерів станови­ла лише 4,4 млн. осіб, тобто на 21% менше. Та з усього числа пенсіонерів лише 844 тисячі, або 19,2% були пенсіонерами за старістю. Решту становили пенсіонери за інвалідністю, за вислугу років, у разі втрати годувальника, колишні військові та члени їхніх сімей.

Із ухваленням 15 липня 1964 року Закону СРСР «Про пенсії і допомогу членам колгоспів» почала вирішуватися, нарешті, про­блема соціального забезпечення і для цієї категорії зайнятого насе­лення. Хоч у першій редакції цей закон охоплював соціальним за­безпеченням лише механізаторів, спеціалістів і голів колгоспів і лише з червня 1971 його дію було поширено на всіх колгоспників і колишніх членів колгоспів, землі яких були передані радгоспам або іншим підприємствам. Пенсійний вік колгоспників спочатку був установлений вищим, аніж для робітників і службовців - 65 років для чоловіків і 60 років для жінок. І лише у 1968 році кол­госпники одержали право на пенсію за віком з такого самого віку, як робітники і службовці.

Іншим проявом соціальної несправедливості держави щодо пенсіонерів-колгоспників було гарантування їм значно нижчого рівня пенсійного забезпечення, ніж робітникам і службовцям. І ли­ше законом від 1 жовтня 1989 р. була ліквідована відмінність у пенсійному забезпеченні колгоспників, робітників і службовців.

Одним з перших радянських вчених, які звернулись до питання правового регулювання соціального забезпечення, став В.С. Андрєєв. У 1966 році вчений виступив на міжнародному симпозіумі у Празі. дискусії, які точились на ньому, сприяли збільшенню кількості прихильників самостійності галузі права соціального забезпечення, що мало наслідком активну науково-теоретичну діяльність. Уже в середині 70-х років науковці розглядали право соціального забезпечення як самостій1ну галузь радянського права. Остаточно доктрина права соціального забезпечення сформувалась у 80-х роках 20-го століття. Вагомий науковий внесок у її розвиток внесли Р.І. Іванова, В.А. Тарасова, О.Д, Зайкін та інші вчені.

У 1990 р., після ухвалення Законів СРСР «Про пенсійне забез­печення громадян в СРСР» і «Про пенсійне забезпечення військо­вослужбовців», практично завершися процес створення єдиної всеохоплюючої системи пенсійного забезпечення, яка діяла за єдиними умовами і нормами. Зазвичай, ця система не була цілко­вито побудована на принципах страхування, фактично це було поєднання принципів соціального страхування і соціальної допомо­ги, але вона закладала страхові основи, передбачивши відокрем­лення пенсійної системи від держбюджету. Основним джерелом коштів для фінансування пенсій став Пенсійний фонд, який фор­мувався за рахунок страхових внесків та інших надходжень.

Сучасний етап розвитку права соціального забезпечення розпочався на початку 90-х років 20-го століття. У цей час відбулась рецепція концептуальних засад до формування і розвитку галузей права, внаслідок чого в Україні утвердилась самостійна галузь права – право соціального забезпечення.

Після здобуття незалежності перед Україною постало питання розробки національного законодавства з соціального забезпечення й нової стратегії соціального захисту населення, яка б відповідала ринковим умовам, забезпечувала кращу соціальну захищеність не­працездатних. 5 листопада 1991 року Верховна Рада України схва­лила Закон «Про пенсійне забезпечення». Але він майже нічим не відрізняється від аналогічного закону СРСР 1990 р. Винятком стало істотне розширення пільгових категорій пенсіонерів, які одержали право на достроковий вихід на пенсію. Значним недоліком цього За­кону є те, що він не враховує демографічного чинника, тобто проце­су старіння населення, при створенні пенсійної системи.

21 грудня 1993 року Верховна Рада України схвалила «Кон­цепцію соціального забезпечення населення України», з метою ре­алізації якої у січні 1998 р. був прийнятий Закон України «Про ос­нови загальнообов'язкового державного соціального страхування». Закладені в Концепції ідеї передбачали поряд з вдосконаленням діючої солідарної пенсійної системи розвиток трьох складових ком­понентів: обов'язкового пенсійного страхування; пенсійного забез­печення за місцем роботи через пенсійні плани, що перебувають у приватному секторі; добровільного особистого страхування через недержавні пенсійні фонди.

Ці пропозиції знайшли відображення у схвалених у квітні 1998 р. Президентом України Основних на­прямах реформування пенсійного забезпечення в Україні. Основні напрями передбачали створення в Україні трирівневої пенсійної системи, яка поєднує елементи державного солідарного й приватного пенсійного забезпечення.

9 липня 2003 року Верховною Ра­дою України були прийняті Закони України «Про недержавне пенсійне забезпечення» та «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування». Даний акт законодавчо закріпив страхову трирівневу модель пенсійної системи: солідарну, накопичувальну та систему недержавного пенсійного забезпечення. Перший та другий рівні пенсійної системи почали функціонувати з моменту прийняття Закону, а другий рівень – накопичувальна система - поки не запроваджена.

Розпорядженням Кабінету Міністрів України від 14 жовтня 2009 року №1124 було схвалено Концепцію подальшого проведення пенсійної реформи, яка визначила завдання напрями 2 етапу пенсійної реформ в Україні.

З 1 жовтня 2011 року набув чинності прийнятий 8 липня 2011 року Закон України «Про заходи щодо законодавчого забезпечення реформування пенсійної системи» №3668. даний закон вніс суттєві зміни в умови призначення пенсій у солідарній системі пенсійного страхування України, зокрема, у частині підвищення пенсійного віку для жінок, збільшення тривалості страхового стажу, який дає на право на пенсію за віком, по інвалідності, правила нарахування розміру пенсії за віком, змінив умови виходу на пенсію державним службовцям тощо. Крім цього, визначені умови запровадження в Україні накопичувальної системи, зокрема, вікові критерії участі у ній, розмір пенсійного внеску.

Серед плеяди вітчизняних вчених, які працюють у сфері права соціального захисту, варто назвати Б.І. Сташківа, Н.М. Хуторян, С.М. Прилипка, О.М. Ярошенка, Н.Б. Болотіну, М.І. Боднарука, С.М. Сивак, М.Мю. Шумила, П.Д. Пилипенка та багатьох інших.

За роки незалежності в Україні прийнято низку законодавчих актів, спрямованих на покращення матеріального забезпечення і соціального обслуговування осіб, які втратили працездатність, сімей з дітьми, малозабезпечених сімей, та інших. Це, зокрема, За­кони України «Про державну соціальну допомогу малозабезпече­ним сім'ям» від 1 червня 2000 року, «Про державну соціальну до­помогу інвалідам з дитинства та дітям-інвалідам» від 16 листопада року, «Про державну допомогу сім'ям з дітьми» від 21 листопада 1992 року», «Про загальнообов'язкове державне соціальне страхуванняі» від 23 вересня 1999 року, та інші.

У сучасних умовах завданням системи соціального захисту є підвищення благополуччя пенсіонерів, чого, на жаль, досягти не вдається. Система пенсійного страхування зіштовхнулась із серйозними проблемами, без вирішення яких неможливий подальший розвиток України як соціальної держави:

- постійний дефіцит бюджету Пенсійного фонду України;

- поступове зниження коефіцієнта заміщення пенсією втраченого заробітку (сьогодні він складає 25-26%, і за прогнозами скоротиться до 21- 20%);

- проблема фінансування пільгових пенсій;

- невизначеність терміну запровадження накопичувальної складової пенсійної системи;

- запровадження в Україні медичного страхування тощо.